Багато з нас відмовляється розуміти своїх ближніх. Несприйняття навіть на підсвідомому рівні, очевидно, пов’язане з нашими генами. Це несприйняття інколи переростає і в нетерпимість. Зізнаюся, що і сам раніше не розумів сноубордистів, мотоциклістів, альпіністів… Тепер, як мені здається, я готовий зрозуміти всіх і вся. До такого висновку я дійшов, коли лежачи на слизьких карпатських каменюках, подумки аналізував стан свого здоров’я після болючого падіння. Усе починалося не так вже й погано – я перестрибував з каменя на камінь, як гірський козел, намагаючись швидко добратися до чергового перекату. Один з каменів виявився не таким надійним, як я сподівався. Боліла ліва рука і ліве бедро. Добре, що вчасно встиг підняти вудку – синці-то пройдуть, а от перспектива везти додому потрощену снасть мене не дуже захоплювала. Такі думки промайнули в моїй голові протягом кількох секунд. Я встав на ноги, перевірив чи не зламалися мої флайбокси, стріпав бруд з одягу і пострибав далі. Тепер, правда, вже повільніше…

… Ми швидко покидали Львів і щиро співчували тим, хто вирішив провести вікенд в місті. Так, тут є і свої переваги. Можна досхочу виспатися, нікуди не поспішаючи. Можна ввечері прогулятися по бруківці і випити холодного пива чи гарячого шоколаду. А нас з Юрою нестримно тягнуло в глиб карпатських гір. Нам хотілося свіжого повітря, справжнього спілкування з природою, чистої річки, шматка м’яса, щойно витягнутого з розпечених вугликів, а ще нам дуже хотілося упіймати форель.

Кілька попередніх виїздів в гори у плані риби нас розчарували. Нещодавно ми поїхали дружньою компанією разом з Сергієм та Ганною. Як на мене, Ганна найталановитіший нахлистовик Західної України. А талант помножений на досвід, знання та вміння – це просто гримуча суміш. Ми зупинилися і зручно розташувалися в одному з карпатських будинків. Господиня пані Марія приготувала традиційну юшку з білих грибів: кожен з нас випив по три великих горнятка і навіть після цього з надією зазирав до каструлі – чи бува не залишилося ще трохи. Під шашлик і справжній закарпатський коньяк (велика рідкість) пролетіло півночі. Трохи раніше ми повернулися з ріки, яка була не такою гостинною, як пані Марія. Вода каламутна від дощів, а замість звичного для цих країв крупного харіуса нам вдалося виманити усього лише кілька недомірків. Причину ми так і не зрозуміли. До речі, ще раніше, коли я відкривав нахлистовий сезон у цьому році, зіткнувся з аналогічною ситуацією. Якщо торік, 30 квітня, річка потішила мене трьома заліковими харіусами, то цього разу я обмежився трьома невеликими єльцями і всього одним лише харіусом, та й то, дрібним. Не допомогли і дзвінки до місцевих нахлистовиків. У відповідь я чув: «Харіус є, але його треба знайти». Напевно, я погано шукав. Тож їдучи з Юрою в машині, ми вирішили перенести пошуки харіусів на інший час, а зараз половити форель, але не в Львівській області, а в Івано-Франківській.

Зіркове бажання

Правда, спершу мій товариш з певною недовірою віднісся до пропозиції поїхати туди, «де ми раніше не були», ще й наметом. Але довго вмовляти його не довелося. Закинувши усе необхідне в багажник ми вирушили в гори.

Дорога зайняла майже дві години, бо кілька разів нам довелося повертатися, але врешті решт ми опинилися у безлюдному місці. Після того як ми вийшли з авто, щоб переконатися у відсутності поблизу інших туристів, просто перед нами вискочив молодий олень і зник у лісових хащах. Він ніби довів, що поруч і справді нікого нема. Ми знайшли зручне місце, де вже раніше хтось був і за собою прибрав. За кілька хвилин синьо-жовтий намет вже стояв під високим деревом, не було проблем і з сухими дровами. До повної темряви залишалося небагато – якихось півгодини. Тож ми вирішили не витрачати часу і спустилися до ріки. Вона була кришталево чистою, що не могло не тішити око і душу. Так сталося, що моя звична вудка третього класу, а також трохи важча «п’ятірка» залишилися в тернопільській області, де я намагався упіймати голавлів. Намагався даремно, так як дехто спустив в Серет отруйні відходи, які практично убили всю рибу в ріці. Телевізійні сюжети не допомогли, справу, як і годиться, «зам’яли». Тож з собою я взяв нову вудку, яку придбав у цьому році – TFO першого класу. Це коротка і дуже делікатна снасть, яку дехто називає «лапшою». Мені ж вона відразу припала до душі. В легенді до неї сказано: «суперделікатна презентація сухої мушки». Зважаючи на вечір, а також на те, що літало багато комах ми з Юрою спробували ловити на «сухарі». Жодної реакції від риби не було. Ми не бачили ані виходів на наші мушки, ані те, як лососеві стрибають за живими комахами. Ще якихось 10 хвилин і стане зовсім темно… Практично наосліп я переробив снасть і поставив німфу – чого ж не вдатися до експериментів? Та й місце було відповідне – яма з повільною течією. «Ну що там в тебе?» – крикнув Юра, який стояв метрів за 20 від мене. «Глухо!» – відповів я і практично автоматично закинув німфу у глиб води. Надалі все відбувалося дуже швидко – шнур агресивно пішов під воду, а мої руки випередили реакцію і легко підняли вудку вверх. «Є!» – закричав я, але Юра, схоже, не повірив; вирішив, що я хочу його розіграти. Але коли риба зробила свічку, вистрибнувши з води, він зрозумів, що це не жарти. Я почав поволі виходити на берег, тягнучи хорошу рибину за собою.

Це була форель, яка переливалася кольорами навіть у карпатській темряві. Правило нахлистовиків незмінне – що зловив, те слід акуратно відпустити у воду. Проте риба дуже жадібно вхопила маленьку німфочку і безперешкодно її витягнути ми, на жаль, не змогли. Нам не залишалося нічого іншого, як взяти її з собою. Ні я, ні Юра, до цього ще жодного разу не їли струмкову форель, хоч ловили її вже не раз. Прийшов час спробувати, від чого ми відмовляємося. Але перед тим ми зробили розтин і діставши німфу, при світлі кишенькового ліхтарика, дослідили вміст шлунку форелі. Видно, що вона ніяк не могла насититися, бо шлунок буквально розпирав від величезної кількості дрібних личинок. Дивно, що там не виявилося жодного малька, чи чогось більшого.

Вогонь, розведений між каменюк з річки зігрівав наші душі. Поруч не було телевізора, інтернету, ми вимкнули мобільні телефони. Тиша. Чути лише тріскіт дров, шум річки та дерев. Спинися мить, так і хотілося сказати, але вирішив не порушувати містично-загадкових звуків. Я встав і подивився на небо – воно було всіяне зірками. Одна з них упала – прийшов час загадувати бажання. «Хочу, щоб Юра завтра зловив форель» – подумки проговорив і повернувся до вогнища. Замотана в фольгу форель вже мала б зготуватися. Ми витягнули рибу і розгорнули її. Що тут скажеш? Смакота рідкісна. Але я собі пообіцяв, що це перша і остання форель, яку я їм. Шкода такої краси, якою б смачнючою вона не була б…

Долина змій

Ми погасили багаття, залізли в спальники і закрили намет. Хоч з Юрою ми об’їздили добру половину Європи, жили в кращих готелях від Рейк’явіка до Стамбула, але ще ніколи не опинялися в мільйонно-зірковому готелі. І він дорожчий від усіляких там «хілтонів». Юра швидко заснув, а я, хоч і заплющив очі і намагався рахувати слоненят ніяк не міг відключитися. Річка шуміла без зупинки, мені ввижалися форелі з червоними плямами та харіуси з величезними плавниками. Так я і пролежав до п’ятої ранку, а потім не витримав. «Вставай, йдемо ловити рибу». Реакція була нульовою. Коли я спробував розбудити товариша з використанням фізичної сили, той пробурмотів, щоб я, мовляв, йшов собі, а він прийде за якусь годинку. Коли я повернувся до намету за три години, Юра навіть і не думав прокидатися. Довелося ледь не силоміць витягувати його зі спальника. Я повернувся з порожнім фотоапаратом. Повний нуль – жодного натяку на те, що в ріці живе риба. Склавши намет ми сіли в машину і поїхали в інше місце. Досить довго ходили-бродили, намагаючись знайти зручний плацдарм. У результаті ми вийшли на гірську дорогу, яка крутилася уздовж ріки. Почало припікати сонце, нам стало спекотно від курток, але машина залишилася далеко позаду.

«Стій, гадюка!» – зупинив я Юру, який от-от мав зробити крок. Біля самої дороги скрутилися коричневі кільця з чорним візерунком. Цю отруйну змію місцеві мешканці називають просто «карпацька». Якраз за нами їхав чоловік на старенькому велосипеді. «Обережно, тут гадюка» – попередив я його. «Ну і що? Хіба вона тут одна? Та тих гадин тут тисячі» – сказав дядько і проїхав собі у метрі від змії. Гадюка навіть не ворухнулася. Якраз собі згадав, що на нашому нахлистовому форумі нещодавно відбулася палка дискусія з приводу ставлення до змій. Один з форумчан, який, власне, і живе в тих краях переконував нас, що гадюк треба знищувати всіма можливими способами, що розвелося їх до чорта. Ось одного сусіда вже вкусила, ось другого. Дехто спробував заперечити, мовляв, може того й кусають, що їх намагаються відшмагати палкою чи кинути в них каменюкою? Ми стояли і дивилися на змію: вона на нас не нападала, ми на неї теж. Чого ми маємо її тривожити? Обережно обійшли гадюку та й пішли собі далі, але вже уважніше дивилися під ноги, щоб часом не стати на слизького хвоста. Я якраз пригадав, що кілька днів тому мені приснилася змія, а ще з пам’яті виринув епізод із раннього дитинства. Я біг вниз по гірській стежці і упав просто на гадюку. «Тато, дивися, змія побігла» – ці слова я пам’ятаю як зараз. Вона мене не зачепила, а тато після цього весь день носив мене на своїй шиї… У той день я більше змій не бачив, а Юра зустрів відразу двох, коли захопився пошуками грибів. Правда, після такої зустрічі збирати синяків йому перехотілося.

Ветеран ріки

Не зважаючи на стан річки та добру погоду, активності риби не було помітно. Ми пройшли кілька кілометрів вверх по течії, однак зустріли лише туристів, які стрибали зі скель в ями. За словами одного з них, вчора ввечері тут ловив один з місцевих рибалок. За якісь кілька хвилин йому вдалося витягти з ями три великі форелі. «На що ловив?» – спитали ми в чоловіка. «На маленьку рибку. Закидав під великий камінь і практично одразу тягнув форель» – сказав турист.

Сонце вийшло в зеніт і почало шкварити так, що треба було терміново змінювати дислокацію. Ми вирішили перейти річку і по трасі повернутися до машини. Коли йшли дорогою, то помітили кількох рибалок, які активно махали вудками на перекаті. Ми знайшли стежину в лісі і спустилися до ріки. Виявилося, що то були місцеві рибалки, які вже поверталися додому. Як правило, розмови з місцевими виходять короткими. «Риби не є» – це найпопулярніша фраза, яку від них можна почути. Інколи, в якості продовження слідує меланхолійне «А колись я тут по сто штук за раз ловив». Не чекаючи почути чогось іншого ми спитали про успіхи. На диво, чоловік зупинився і витягнув з сумки харіуса. Наші з Юрою очі збільшилися вдвічі. Таких рибин раніше доводилося бачити хіба в нахлистових фільмах та у фотозвітах на балканських сайтах. Важко було навіть повірити, що у наших річках ще залишилася така краса. Окрім цього харіуса місцевий мав ще дві менші форелі. Ми розговорилися, почали обмінюватися досвідом. Снасті наших співрозмовників вражали своєю античністю: довга і стара китайська вудка, облізла безінерційна котушка та поплавок з пробки. У його сина вудка була ще в гіршому стані. Чоловік показав і те, на що ловить. У сірниковій коробці він тримав живих комах, а на шматку пінопласту мушки власної конструкції. Звісно, що мушки – це справа особисто кожного. Усе залежить від матеріалів та техніки в’язання, якими володіє нахлистовик. Відразу видно було, що місцевий робив мушку без жодного натяку на правила. На маленькому гачку було напаяна кулька олова, а тіло складалося з шматка якоїсь оливково-зеленої нитки. Саме на неї і спокусився гігантський харіус.

Згодом місцевий оглянув наші прибамбаси – потримав в руці легенькі вудки, поцікавився призначенням величезної кількості мух, розповів де і як краще ловити на цій ріці. А закінчили ми розмову вже звичним: «Все вибили струмом. Приїхали з заробітків і тепер думають, що можуть робити усе. Мало риби залишилося, дуже мало. Нема ніякого контролю – то колись тут була і форель, і харіус. Тепер нема».

Цок в лобок і в мішок

Все ж великий харіус надихнув нас на нові спроби. Однак вони виявилися абсолютно безрезультатними. Упіймати щось в Карпатах літом в обід, ще й на великій ріці практично нереально. Тому ми вирішили їхати на меншу річку, яка славиться своєю красою. Тим часом змінилася погода – небесну синяву затягнули чорні хмари і погрожували серйозним дощем. Однак ми їхали в далечінь і сподівалися, що хмара зачепиться за якусь іншу гору. Спроби знайти безлюдне місце закінчилися невдало – на берегах мальовничої річки розташувалися досить багато наметів та автомобілів. Все ж ми знайшли невелику місцину, де можна було розвести вогнище і спекти кілька шматків м’яса та картоплю. Була вже третя година дня, а востаннє ми їли ще в суботу ввечері.

На жаль, ріку ми бачили тільки зверху, бо зупинилися над урвищем. Поки Юра куховарив я помітив рибалку, який йшов проти течії і зупинявся біля місць з дуже швидкою та бурхливою течією. За допомогою довгої вудки він опускав хробака в бурун. Ось він підсік і витягнув на берег маленьку рибку – важко було сказати була це форелька чи харіус. Думаєте відпустив? Де там… Пам’ятаєте казку про котика і півника? Як там лисичка робила? Цок в лобок і в мішок. Так і зараз. Ударив каменюкою по голові і кинув в пакет. Це не вкладалося в свідомості – ну для чого це робити? Хіба можна наїстися цим мальком? Тим не менше, чоловік пішов далі. Ми швидко перекусили припеченими реберцями з картоплею і зібралися на вечірній кльов. Правда, Юра вирішив трохи позбирати грибів, але після вже згаданої зустрічі з гадюками, змінив кошик на вудку.

Я ж спустився до ріки і побачив, що риба починає активно харчуватися. Практично щомиті щось порушувало спокійні хвильки. Зважаючи на це було вирішено ловити на суху. Дивно, що не вдалося нічого упіймати, хоча риба постійно атакувала штучне створіння. Почався дощ, тому я замінив суху мушку на мокру. І це рішення себе виправдало. Щойно закінчилася проводка і муха зупинилася на течії, як я одразу відчув удар, правда, несильний. Невеликий харіус швидко повернувся у воду, а невдовзі за ним це саме зробило ще п’ятеро його однолітків. Де великий харіус? Чому ловиться тільки дрібний?

Про необхідність ліцензування 

Легкий дощ не припинявся, відповідно, мокра мушка була в фаворі. Воно й логічно, адже комахи з намоченими крилами вже не могли нормально рухатися і топилися у хвилях. Як не дивно, але працювала лише одна мушка – так звана «золота», автором якої вважають відомого чехословацького нахлистовика та автора іменної енциклопедії. Багато років саме ця книга була чи не єдиним джерелом знань для любителів нахлисту. Сама мушка дуже проста. Її можна дуже швидко зв’язати з тоненького хвостика, однієї борідки павича, золотого люрекса та одного-двох оборотів коричневого пера когута. Попри бюджетний варіант матеріалів – мушка дуже ефективна, особливо, коли є мета упіймати харіуса.

Поки я вчився ловити на мокру муху і піднімався з мокрих каменюк, на яких послизнувся, Юра продовжував закидати на суху і також не залишився з порожніми руками. Проте ми все ж вирішили потрохи збиратися і поїхати на іншу ділянку річки, вниз по течії. З першого погляду стало ясно, що ми приїхали саме туди, куди й треба було. По-перше, можна було спокійно закинути мушку у перспективне місце, бо за спиною не було перешкод. А по-друге, ми одразу ж побачили рибу. Щойно я закинув суху мушку, як до неї одразу ж щось підплило, скубнуло за хвоста і знову зникло. Ми теж заховалися, щоб не лякати рибу – наступні презентації «сухарика» також не залишилися поза увагою тамтешніх мешканців. Нарешті Юра зробив характерний рух вудкою уверх і я побіг до фотоапарата.

Він таки зловив форель – отже, зірка в небі падала не просто так. А невдовзі пощастило і мені. Ловити я вирішив на свого форелевого фаворита – модифікованого elk hair caddis. Цю муху добре видно навіть з поганим зором і на далеких дистанціях, а окрім того, форель від неї не відмовляється. Перший же закид у бурхливу течію закінчився сильною потяжкою і струмкова красуня почала активно опиратися. Після кількох фото це неймовірне миле, хоч і зубате створіння, повернулося до річки. Більше форелі ми не зловили, зате сумувати не давали харіуси, які виявлялися проворнішими. Коли стемніло – річка затихла. Мух літало ще багато, але навіть їхні падіння на воду залишалися без уваги форелі, яка, очевидно, достатньо наїлася.

Так і закінчився наш недовготривалий виїзд на Франківщину. А велика кількість місцевих риболовів, які знищують дорогоцінного малька, знову надихнули на думку про необхідність запровадження ліцензій. Якщо ми хочемо зберегти нашу природу, весь процес необхідно поставити під жорсткий фінансовий контроль. В іншому випадку наші діти вже не зможуть побачити ані форелі, ані харіуса…

Автор: Ростислав Ящишин

Джерело: Риболов-профі за серпень 2012 року

Цікавий нахлист