Рекомендована до прослуховування музика: Dire Straits – Telegraph road

Puchar Glowatki – таку назву має традиційний щорічний фестиваль, організований краківським клубом Glowatka. Члени цього клубу успішно займаються інтродукцією та підтримкою популяцій дунайського тайменя (Hucho hucho) в Польщі вже більше 20 років, а цього разу до звичної програми додали ще й своєрідну родзинку – паралельно був проведений міжнародний симпозиум іхтіологів з усього світу, які ділились досвідом відтворення популяції всіх відомих видів тайменя. Що й казати, захід серйозний. Тому нас дуже потішило особисте запрошення взяти у ньому участь, що надійшло від віце-президента клуба “Гловатка” Войтека Лопатки, яке ми, не вагаючись, прийняли. Нас – це активістів Закарпатської природоохоронної організації “Головатиця”, у складі президії – Ігора Великопольського та Богдана Цебрика, та автора цього матеріалу. Ігор, працює іхтіологом у Закарпатдержрибохороні, і їхав власне на симпозиум, з доповіддю. Ми ж з Богданом ставили перед собою мету більш прозаїчну – порибалити досхочу в багатих водах річки Дунаєц, і паралельно поспілкуватись за життя з друзями з Польщі, Чехії та Словаччини, з якими встигли завести приятельські стосунки в минулі роки. Трохи завчасно зазначу, що все вийшло якнайкраще, але розповім таки докладніше і по порядку.
Дорога від Мукачева до Тилманової минула під акомпанемент набираючого оберти атмосферного фронту, що після традиційного вересневого пекла в Закарпатті навіював тривожні думки про полярне коло. Але зустріч була, як завжди, хвилююче позитивною, і за столом, де вправно поєднувались причандалля для в’язання мух Яроміра Малека, ужгородський коньяк, чеська слівовіца і моравські вина, ми швидко забули про негоду. Вечір пройшов у теплій, дружній атмосфері, і завершився опівночі.
Ранок зустрів барабанним шротом важких крапель дощу по шибах… Гори були оповиті химерним туманом, але робити було нічого, адже це був єдиний повний день, який ми планували присвятити виключно риболовлі. Добре, що завдячуючи гідровузлу, розташованому в двох десятках кілометрів угору, Дунаєц просякає каламуттю дуже повільно. Тож ми швиденько вдяглися, купили в пані Мариші ліцензії, і вийшли на берег ріки. Вона таки виявилась нереально прозорою, як для такої погоди, тому ми вирішили не гаяти часу.
Невеличкий ліричний відступ. Останні три роки я присвятив нахлистовій риболовлі на сухі та мокрі мушки. Німфою ловив тільки у стоячій воді або ж навесні у рівнинних річках. Словосполучення “французський метод” викликало не презирство, але певну упередженість, принаймні, досі не виникало бажання морочитись з тими індикаторами, двома німфами, тощо. Все змінила поїздка на той же Дунаєц минулого грудня. Тоді я наочно переконався, що методика не настільки проста, як здавалось збоку, але настільки ефективна, що за певних умов буває безальтернативною. А так як Богдан зрозумів це набагато раніше, то я вирішив переймати в нього досвід, та й у поляків вчитись принагідно. То ті ще німфові вар’яти!
Бодя довго не змусив чекати. Перші ж десять хвилин – і він мав вже два пристойні пструги у “заліку”. Я щиро тішився за товариша, але клювань поки що не спостерігав. Лив дощ, було пристойно зимно, як на середину вересня, тому не помічав жодних сплесків або ж іншої поверхневої активності. Потроху охоплював відчай, дуже знайомий багатьом рибалкам, коли з’являється відчуття на кшталт “щось я роблю не так”. Нарешті, за годину, я відчув слабке дибання, і вихопив маленьку форельку, з долоню. М-да…
За чверть години такий самий дрібний пірик потішив лише потужним бранням. Паралельним зирком відмічаю, що Бодя тягне чергову пістряву красуню. І ось, коли я вже був ладний здаватись, і йти до друга з запитаннями на кшталт: “на що ловиш?”, нарешті клюнуло по-дорослому. Та ще й хто – 33-сантиметровий красень-ліпєнь, досить рідкісний гість на цій ділянці Дунайцу, де домінує струмкова форель. Яка досі мене ігнорувала, до речі. Врешті-решт, починаю кардинально змінювати проводку, виконуючи щось подібне до чеської короткої німфи. І відразу ж ловлю двох пстругів, фух!
Підходить Богдан і сипле новинами. Виявляється, він ловить на куди важчі мушки, риб зловив 4-5, і мав клювання, яке захопило його надовго… По відчуттям, риба була далеко за кілограм вагою, і, якщо б не зашморг з піджилку на котушці, можливо, Бодя б і переміг. Поки що бачу по очам друга, що заспокоїться він не скоро… Тому пропоную годинку ще половити, і йти обідати.
Підходять поляки і чехи. Кшисек демонструє новий кольоровий піджилок-індикатор, чехи – останні “розробки” разючих німф. Спостерігаю за хлопцями хвилин 15 з берегу, і одразу ж вихоплюю кілька нюансів стосовно техніки вудіння. Це приносить свої плоди, і до обіду встигаю зловити ще три форелини. Всі рибини в дуже гарних кондиціях, чинять шалений спротив і примушують вибухати серце адреналіном щоразу. Хоча, трофеїв цього разу обмаль, кілька рибин за30 см, а середній розмір 25-27 см. Ну, нам, спраглим до нормальної риби і такі здаються трофеями.
Тим часом, я відчуваю якесь дивне (і неприємне) відчуття вологи під лівою пахвою… Дідько, кишеня на куртці розстібнута! Таки треба йти обідати, що ми і робим. За обідом трохи вгамовуєм емоції і аналізуємо здобутки і втрати, а моя тонка “термуха” встигає навіть трошки підсохнути. На якийсь час дощ вщух, і ми радо похапались за вудки, але поки дочовгали до Дунайцу, він пустився з новою силою, до того ж, ріка нарешті втомилась, і почала помітно грубшати і сіріти. Я дременув аж на середину, де провів таку вдалу заключну годину, але не врахував зростання рівня води…
Бодя якраз зник за вигином ріки, а я плив Дунайцом, втративши дно і орієнтацію в просторі, проте на диво спокійно сприймав оточуючу дійсність. Яка не була дуже приязною: періщила злива, ляпасами шквалів бісився вітер, навколо бовваніли пінні хвилі, і в якийсь момент з’явилось дуже неприємне відчуття близького гаплику. Але ось, разом з флегматичною думкою про те, що незле було б мати в подібних ситуаціях дрючок і довгі вейдерси, мені вдалось зачепитись за якусь каменюку ногами і встояти. Фух… Далі я вже не шукав дно, просто переплив невеликий затишок, і вибрався на протилежний берег.
Підсумки виявились не такими вже й сумними, трохи змокла дупа і права нога, але це тільки додало снаги. До того ж, я згадав, що дорогою до мосту є дві прекрасні місцини, в яких я ковбасив рибу на суху мушку в свій перший візит в ці місця. Хоча вода ставала дедалі гіршою для риболовлі, виходи риби були помітні, і не поодинокі. Але все ж, на суху мушку клювань не було, тому я спробував мокру (порожньо), стример (1 слабке безрезультатне клювання) і повернувся до німфи. Клювань, втім, це не принесло, и тільки коли я випадково, вимотуючи снасть, примусив верхню мушку стрибати поверхнею води, отримав неочікуваний вихід пструга… На швидку руку змінюю верхню німфу на мокру мушку, і до вечора встигаю зловити ще дві середні риби.
Бодя, як виявилось, зловив більше, і також «розкусив» секрет брання з поверхні води. За вечерею підвели з хлопцями підсумки: більшість, включно зі мною, зловили до десятка рибин, Бодя мав трохи більше, а всіх обловив молодий чех Томаш, що злапав 17 форелей.
Наступний день риболовлі закінчився швидше, бо на вечір ми переїхали до готелю, де відбувався власне захід. Але він потішив як і погодою, так і клюванням, яке зранку було дуже обережним, вочевидь, прохолода сприяла тому, але як тільки сонце почало прогрівати повітря, риба стала активнішою. Я довго пручався в місці, де минулого року зловив непоганого харіуса, і нарешті відчув чіткий електричний “розряд” в руку. Наступні кілька хвилин, що здались вічністю, намагаюсь вгамувати емоції, і скерувати рибу у спокійнішу воду. Нарешті, вона здалася, а Бодя люб’язно згодився зробити кілька світлин. Мій новий рекорд по пірику, сантиметри 42 (замірювали на око, і по фотографії), риба, яка назавжди залишить слід у пам’яті… І хоча я розумію, що то не від великої майстерності, а просто пощастило на неї потрапити, все одно був щасливий.
Тим часом, Бодя помічає під бетонною стіною укріплення протилежного берегу виходи на поверхню, і змінює тактику, починаючи облов місцини сухою мушкою. Це, врешті-решт, приносить клювання гарного пструга, далеко за30 см. Фотографуючи друга, бачу, що він, нарешті, відійшов від смутку за прогавленим вчора трофеєм, і теж тішиться гарній рибині.
Поляки ж демонструють ефективність німфового методу на глибокій ямі. У Кшисека навіть трапився дуплет з двох форелей – такого я ще не бачив! Ми ж зловили по десятку, а Бодя, може й більше, до того ж, він зумів на суху злапати непоганого харіуса см на 33-34. Коротше, з ріки йти не хотілось, але довелось. Дорогою до готеля зупинились в місті Щавніца, в ресторації “У Зосі”, і поласували смачним журеком, що було фінальним акордом цього дня риболовлі.
Але вечір тільки починався, і Пухар Главаткі набирав оберти. У дворі готелю, що розташований на березі Дунайцу, з прекрасним видом на гору Три Корони, виступали дитячі та юнацькі колективи народної творчості, а також на повну котушку працював гриль. Особливо смачним виявилось запечене порося, а також стейки, що подавалися наступного дня. Про сніданок в суботу я взагалі промовчу, тому що віддавати шану європейським сніданкам можу довго, є такий гріх…
Порибалили ми ще трошки зранку і до обіду. Це вже була не спецділянка, тому особливих результатів ми не очікували. Втім, ріка зуміла здивувати – Богдан потримав гарного харіуса, а в мене клюнула непогана струмкова форель. Більше великих риб «у заліку» не було, але несподіванки продовжувались. Все плесо біля готелю було вкрите сплесками харіуса, який активно годувався. І, що характерно, десятеро рибалок, протягом години, змінюючи методи і мушки, не впіймали жодної риби. Окрім вже згаданого Бодіного пірика, було ще кілька слабких клювань, і все. Харіус почав нормально клювати тільки по обіді, коли нам вже був час їхати додому…
Окрім того, зранку у дворі готелю була проведена експозиція спорядження та снастей від ТМ Орвіс, а сертифікований інструктор, досить професійно, на мій дилетантський погляд, провів зайняття з кастингу. У залі готелю Яромір Малек і Анджей Богдан проводили майстер-класи з в’язання мушок, усюди панувала піднесена атмосфера рибальського свята. Яке дуже не хотілось покидати, але що поробиш…
Зворотня дорога, з ідіотською ситуацією на провінційній словацький заправці, і загубленим, як виявилось на кордоні, техпаспортом до автівки, могла б стати темою окремого пасквілю, але не стане, бо мають бути і позитивні оповідки про риболовлю. Зрештою, все обійшлося, і опівночі ми були в Мукачеві. А десь далеко позаду, у мріях і бажаннях повернутись туди знов, залишився гостинний Дунаєц і друзі з клубу «Гловатка».

Автор: Андрій Скворчинський, телеграфом, з Києва 😉
Світлини: автора та Богдана Цебрика

Цікавий нахлист