“Неформат” будуть кричати наші постійні читачі, обурючись на те, що в звіті не зловлено жодної риби і не зв”язано жодної мухи. Ну, не гнівайтеся. Справа в тому, що двоє наших друзів – Нестор і Святік вирішили прохалявити і замість того, щоб шмагати шнуром воду, вони забруднювали навколишні Карпати вихлопними газами своїх мотоциклів. Як це було – читайте далі…  

Планувалась наша подорож ще з вересня… Це мало бути закриття спільного мотосезону дводенною мандрівкою. Але з тижня на тиждень вона відкладалась з різних причин. Особливо поспішати було не варто, бо хотілось проїхати крізь жовто-багряні гори, по сухому листячку. І от нарешті прогноз погоди підтримав нас! В телефонному чаті твердо вирішуємо – ЇДЕМО! Гараж, де знаходиться мій мотодруг Домінатор (модель мотоцикла) трохи молодшого за мене, знаходиться в Мукачево. Отже в четвер я виїжджаю зі Львова на авто. Маю день на збори і підготовку мотоцикла. Доливаю масла в двигун, замінюю згорілі лампочки, змащую ланцюг, встановлюю тросик спідометра, який порвався минулої подорожі горами Трускавця (Орівський хребет), міняю гальмівну рідину задньої частини, яка закипіла при спуску з того самого хребта. З речей особливо нічого не потрібно. Оскільки дощу не передбачалося, то брався одяг тільки для передягання в готелі (ночувати в наметі ми не хотіли, бо ночі холодні і вода в річках теж 🙂) і засоби гігієни.

Субота ранок. Підйом 7:00, мильно-рильні процедури, сніданок: 3 канапки запиті водою, і в гараж. Переодягаюсь, заводжу-прогріваю мотика, прикріпляю багаж, налаштовую навігацію до Болехова (дорогу знаю добре, але для приблизного прорахунку часу прибуття використовую. «НУ ВЙО!» Мукачево 8:00. +8 градусів, туман. Свалява +12…
Доїжджаю в лісисті гори, зупиняюсь фоткаю тумани. Їду далі. Перед перевалом у Нижніх Воротах стає холодно, дуже холодно! Куртка і штани в мене відповідні, а от черевики і рукавиці літні, тоненькі і от на електронному термометрі (він же годинник, він же вольтметр) бачу температуру  +0,5 градуси і це я не на машині за склом їду, а весь відкритий природнім явищам зі швидкістю 80-100 км\год «лечу» крізь туман. Руки так «закоцюбли» що не міг витиснути ні гальм, ні зчеплення, от так на автопілоті кочусь. Щоб відволікти розум від того, що мені холодно – починаю співати, дуже голосно, і самому стає смішно, я й не знав, що вмію міняти тембри голосу під різних виконавців, таке явище мабуть проявляється тільки коли холодно і на мотику :). От вже починаю підйом на перевал з Львівською областю. Благодать! Сонечко починає теплішати +3, +7, +14!
Зупиняюсь фотографувати пейзажі, руки не слухаються… айфон взагалі на них не реагує! 20 хвилин і я відмерз, вдягаю рукавиці, які грілись на вихлопній трубі і їду далі, думаю, ну все, далі сонечко, тепло. І тільки перекочуюсь за горб з табличкою «ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ» і офігіваю – все біле! Ні, не сніг, іній і за якісь 500 метрів температура знижується до +0,2 градусів! Хоча в спину ще гріє «закарпатське сонечко» а руки знову віднімає, знову співаю. І так до Сколе, там зупинка для зігріву, гаряче «амерекано з молоком» і дзвінок до Нестора. Він ще не зібрався. Навігація показує прибуття 11:30, я «залетів» до 11:10.
Ну ось пакуємо сумки на його Чопер і їдемо! Куди? Ми так і не знаємо куди їхати. А! Їдемо аби їхати! Куди очі ведуть. Це ж мото! Мото – це свобода! А свободу не спинити! І  ще б пасувало заїхати до наших побратимів, які перебувають на Флай-Алко-Фесті десь біля Гребенова, ми ж маємо ще «знаряддя для естетичної риболовлі», але рухаємось в протилежну сторону…
І так їдемо милуючись краєвидами, барвами осені, і повз прохідних дівчат, які вдягнуті в легенькі блюзочки, а ми в термобілизні, флісових светрах, і трьох-шарових темних куртках, зупиняємось на фотографування, але більшою мірою, щоб зняти навантаження з п’ятої точки, бо вона часом так терпла, що доводилось вставати і їхати стоячи. Я то міг зробити, а от конструкція мотоцикла мого «брателли» ні як цього не передбачалась бо то –Чопер! Він комфортний для далеких поїздок, але не по нашим драбинам. І от ми милуємось виглядом на найвищі точки України – Говерлу і Петрос, далі Яблуницький перевал (між Франківською і Закарпатською областями), от вже й Рахів, заправка ОККО, Географічний центр Європи. Ляпота!
На Хуст! Ніч, темно… Ну що! В Гребенів ми не дотягнемо! Їдемо в Міжгір’я до Міська! Темними серпантина по мокрій від туману дорозі з фарою, яка періодично виключається, ми доїжджаємо до мотелю «Трембіта», де на нас чекає останній вільний номер з спільною ванною з іншого номера, в якому мешкає двоє дівчат :). Але головне те, що ми можемо нарешті пообідати!
Замовили першого і банош з бризою і шкварками, ну і трохи пива. Під’їхав Місько і так в душевній компанії і розмові провели вечір. Міша запрошував нас наступного дня на офф-роуд тур на «консервах» (авто по-мотожаргону), але перспектива невідомо-коли з нього вернутися нас не тішила, бо хотілось за дня заїхати до дому.
Ранок, туман, заправка кавою і бензином. Поснідати нам не вдалось, тому що кухня мотелю працює з 10:00. +4, їдемо, сонце, тумани, мінеральні джерела. І тут мені в голову приходить ідея (а точніше мрія, піднятися на гірський хребет Боржава на своєму мотику). Чопер залишаємо в знайомого в селі. І на моєму їдемо до крісельного витягу в село Пилипець біля гори Магура. Висаджую Нестора на «крісло» а сам штурмую гору на колесах. З першого разу мені не вдається, внизу трава мокра і покришка заднього колеса вже доволі стерта, тому я пробуксовую. Товариш, який займається «швидкісним велоспуском» рекомендує мені іншу дорогу… і тут я вже відірвався!
Щебінь, трохи болота, повороти, підйом, дерева, небо, сонце, і ось я на верхній точці крісельного витягу. На шляху два рази не втримавши, мотоцикл падав. Кілька фото з Нестором. Я хочу їхати ще вище! Нестор мого захоплення не поділяє тому він чекає мене внизу. На підйомі зустрічаю двох місцевих «аборигенів» з моделлю мотика ідентичною моїй, але на рік старшою, дивлюсь на їхнє заднє колесо воно майже лисе, отже я без проблем виїду… «Не так сталося – як гадалося». Їх то було двоє, а я один. На крутому підйомі за метрів 100 мене починає кидати в різні сторони, я подумав, що пробив колесо і зупинився!
Це була фатальна помилка на крутому підйомі. Моцик має вагу біля200 кгі розвернути його в колії шансів майже нема. Ледве-ледве я його розвертаю на 90 градусів, і пробую сісти на нього, а він падає кермом вниз, бензин з під кришки тече на кнопку стартера, підняти його знизу бракує сили. Побачивши знизу мої намагання, місцеві бізнесмени квадроциклісти, приходять на допомогу як 911 до свого меншколісного «брата» і помагають його підняти. З сильною втомою і маленьким розчаруванням та погнутою ручкою передніх гальм я спускаюсь. Вниз їхати значно легше, але не цікаво.
Їдемо забираємо другу «моторку» (мотоцикл – по місцевому (місному) він же «моторбіциглі», або «донгув») і рушаємо далі через 3 перевали. Все чудесно, докочуємось до кафе «Окей» 15:00 пора поснідати, бо Нестора «засмоктало» і він не міг їхати, обганяючи фури. Інерційно нажершись їжі зі швидкістю 90 кг\год з набитими пупцями сиділи на стільцях і не могли встати. Їхати в Гребенів вже не було часу, і наші вудки так і не побачили жовтого листя…
Доїхали до Стрия, заправились, попрощались і попрямували в різні напрямки: Болехів та Львів. Додому їхати самому сумно бо в дзеркало заднього огляду вже не видно «низького циклопа» 🙂 (чопер з вімкнутою фарою) і його вершника. Долетів скоро. За 20 метрів до гаражу умудрився втікаючи від двох вівчарок знову впасти з мотиком на піску :). Продовження буде в 2013…

Автор тексту і фото: Святік

Цікавий нахлист