Хто має повну свободу дій, не обмежений сімейними справами, для того поняття «закриття сезону» звучить щонайменше дивно. А для простих смертних, яким усі свої виїзди доводиться узгоджувати з рідними і близькими, останній у році виїзд в гори з одного боку радісний, а з іншого сумний. Радісний, бо знову буде нагода походити по ріці, подихати свіжим повітрям і, якщо пощастить, сфотографувати кілька рибок. А сумний, бо після кількох щасливих годин, з нахлистом доведеться попрощатися, щонайменше, до квітня…
Кілька днів тому до мене зателефонував Орест Дейнека, який приїхав до Львова з Харкова. От вам і збіг обставин. Цього року я відкривав сезон в компанії з ним – ще коли в горах лежав сніг ми випадково зустрілися на стику Стрия і Опора. Причому, раніше не були знайомими. А тепер вирішили і закрити сезон. Орест мав намір відвідати кілька річок, приток Дністра на Старосамбірщині. Спершу ми почали активно розробляти маршрут, час та дату виїзду, шукали в неті напрям та силу вітру, погоду, тиск і так далі. Я вивідав чи не всю можливу інформацію в спінінгістів, які там успішно рибалили. А вже вночі, перед виїздом, я згадав, що ці в краї пхатися зась! Закон, що має охороняти нерест форелі, забороняє в такий час ловити на цих ділянках. Тому коли ми зустрілися о 6-ій ранку біля Порохової вежі ніхто не знав, куди їхати. Спершу, у складі делегації нас було п’ятеро. Орест, його товариш Роман, ще один його товариш Ігор, який в’яже надзвичайної краси реалістичні мухи, Юра (Тіроль) і я. Однак, якісь обставини змусили Ігоря залишитися у Львові, тож нас залишилося четверо.Куди їхати? Розглядалися варіанти зі Стриєм, Мізункою та Свічою. Вибрали останній варіант і рушили в путь-дорогу. Орест врубав Deep Purplе, тож спати одразу перехотілося. А щоб було веселіше, Орест почав розказувати цікаві історії про його рідний край, про містичні будинки, де живе нечиста сила, яка боїться солі, про залишки городищ білих хорватів, про гриби, якими молоді пластуни годували московських археологів, про оригінальний чай, яким вони поїли цю ж компанію. Словом, було весело. Невдовзі промайнув ранковий Стрий, а за ним і Долина. Ми заїхали в супермаркет, щоб купити трохи продуктів, але він відкривався лише о 8-ій ранку. Церковні дзвони якраз пробамкали і ми почали обурюватися порожньому магазину. «Взагалі-то в неділю супермаркет працює з 9-ої» – сказав Юра і показав на табличку, на яку ми чомусь уваги не звернули. Зате сусідній магазин був більш привітний і придбавши усе необхідне, рушили далі.Невдовзі ми зупинилися біля лісництва, де відбувалися чемпіонат та Кубок України. Ловити в таку рань сенсу не було, тож ми повитягали з машини всі сумки і заходилися готувати каву та канапки. Тим часом Орест витягнув дорожні шахи і я вперше провів партію на березі гірської річки. Поки ми кусали бутерброди, побачили білу одноденку, яка самотньо кружляла над нами. «Коли вийде сонце можна буде і на сухарика пробувати» – сказав Орест. Він був тут нещодавно і ловив переважно на фезентейли з блідо-зеленим торраксом. На що буде ловитися сьогодні? Щоб не товкти воду в ступі, ми розділилися. Я з Юрою пішли вверх по течії, Орест з Романом – вниз. Практично одразу ж Роман висмикнув невелику струмкову форель. Я ж більше цілився на райдужну. Справа в тому, що дружина поставила мені жорсткий ультиматум – мовляв, без риби навіть не повертайся. Попередніми поясненнями типу «та той харіус маленький, там навіть нема що їсти» вона вже була сита. Тому я планував піймати хоч одну американку і гордо сказати: «От тобі, жінко, риба!».Але ні американка, ні харіус, ні будь-хто інший не ловився. Ми почали з Юрою спускатися вниз там, де закінчувалися літні чемпіонські пули. Я розумів, що переді мною стоять дві проблеми. Перша – треба було з’ясувати, де сидить риба. Бо на літніх місцях її не було. Друге – знайти правильну муху… Відразу скажу, що з першим завданням я впорався досить швидко. Та й Орест підказав, що треба шукати ями і обловлювати її зі всіх сторін, найперше, на виході. А от з мухою було гірше. Після десятої німфи я таки підсік першого харіуса. Дивно, але взяв він на важкого форельового зеленого ґолдхедного марч-брауна (по книзі чехів) на 10-у номері.

У Юри тим часом покльовок також не було, тож він переключився на стрімер і невдовзі крикнув. Я обернувся. «На чорного вуліка був дуже сильний удар» – сказав він. Ми продовжили спускатися і дійшли до того пула, на якому я ловив під час Кубка. Сподіваючись зловити там ту форель, яку я відпустив в червні, витягнув райдужку. Ура! Далі було малоприємне видовище, яке можна описати казковою фразою «цок в лобок і в мішок». Практично одразу ж упіймався ще один харіус, а за ним ще один. І все на ту ж німфу.Нарешті, ми підійшли до останньої ями, біля того місця де стояла машина. Якщо хто пригадає змагання, то мова йде про місце на 9-му секторі, біля якихось бетонних плит, що вилазять з води. Перші проводки закінчувалися якимось незрозумілими «тичками», але після сьомого проведення німфи таки вдалося спіймати чергового пиря. Чомусь мені здалося, що цю яму треба обловити краще і я помітив цікаву морду, яка висунулася з глибини і підхопила щось з поверхні. Змінювати француза на суху, стоячи посеред води якось не випадало. Тому я приладнав найтонший повідок і найменшу муху (№ 18 чи 20) просто до кільця на індикаторі. Перша ж проводка «сухого француза» закінчується стрибком і фотосесією. Побачивши, що харіус цікавиться сухими мушками, Юра змінив свій стрімер і одразу ж упіймав двох красенів. Варто сказати, що на Свічі риба більша, аніж на Львівщині, хоч і не набагато.Біля машини нікого не було, тож ми вирішили йти вниз по течії, шукаючи Ореста і Романа. В районі впадіння потічка в Свічу Юра піймав ще одного харіуса. А невдовзі ми побачили Ореста, який вже, схоже, наловився. Він також ловив на стрімер – у нього на кінці повідка гойдався дебелий оливковий «вулік», а трохи вище – мокра. Орест почув про мою «рибозалежність», тому кинув у мішок дві зловлені райдужки. Ще він зловив пару харіусів на мокряка. Роман, тим часом, зник з горизонту, але буквально за кілька хвилин з’явився на дорозі. Його результат ідентичний до мого – п’ять харіусів і одна форель.Обідали ми запареною хімічною зупою, чорним хлібом з домашнім салом, та іншими смаколиками. Чомусь споживання продуктів на березі річки несе якийсь особливий шарм. Ну, здавалось би, що може бути особливого в шматку чорного хліба з білим салом і цибулькою? А от і може… Але що саме ніхто не розкаже, бо це треба відчути, причому не лише шлунком.Орест і справді наловився. Трирічні вейдерси Vision, за його словами, не мають жодних недоліків, окрім того, що протікають. От і стояв видатний харківський архітектор з босими ногами посеред франківських гір. Буває ж таке. Роман і Юра, в якого теж потекли чоботи, також вирішили скласти шпаги. Правда, Роман хотів застрибнути на господарство, щоб і собі привезти додому трохи райдужки. Хлопці вирішили скласти йому компанію, я ж повернувся до тої самої ямки, щоб обловити її ще краще. Але замість француза, з собою узяв лише сухарика.Я перейшов на протилежний берег, щоб до місця добратися без зайвого шуму. Але шум таки був. Просто на мене з кущів вилізло чорне порося дикого кабана. За якусь мить я озирнувся по сторонах і побачив ще кілька таких кабанчиків, а трохи далі самого вепра і його свиноматку. Чесно кажучи, мені в горлі застрягло щось велике, а сам я просто заціпенів і не рухався з місця. Мало-помалу я почав задкувати у воду, сподіваючись на те, що ця сімейка не відвідує по вихідних аквапарк. Дзвінок до Ореста: «Кабани зараз агресивні?». У відповідь почув, що вони можуть жити в лісництві. Якщо це саме це стадо, то не агресивні. А якщо ні…
Спитати щось типу: «А ви, пане Кабан, чиї будете?» я не наважився. Та й зробивши занадто шумний крок усе стадо хрюкнуло і щезло.Я підійшов до ямки. Вже на першій проводці спіймав пирика і продовжив обловлювати цю зону. Є ще один, але треба змінювати муху. Помітивши невеликого волохокрильця, що літав біля машини, я поставив коричневу імітацію. Є вихід, але якийсь дивний. Харіусу така мушка не сподобалася, тому він вирішив її побити. П’ять проводок поспіль закінчувалися тим, що риба вистрибувала і лупасила муху хвостом. Я такого ще не бачив. Поставив іншу – продовжилися правильні виходи і сходи. Загалом на цьому місці я упіймав чотири пирі і мав ще з десяток сходів. Видно, ямка виявилася рибною.Повернулися і хлопці, які насмикали в акваріумі кілька кіло американки. Можна було і додому їхати. А щоб ми знову не позасинали, Орест увімкнув чергове ретро, яке, холєра ясна, не вилазить мені з голови…

Вже вдома, проводячи над райдужкою звірячі досліди, і розрізаючи їй шлунок скальпелем, я знайшов лише одне – хатки волохокрильця, причому в грандіозних масштабах. Іншої кормової бази розтин не показав.Що ж, до зустрічі на річках у новому році!

Цікавий нахлист