Увечері другого дня перебування в Кросценко ми почали думати про зміну дислокації. Я зателефонував до Павела на Сян. Він сумно сказав, що буквально щойно пустили дві турбіни з електровні, тож ситуація дуже кепська – вода висока. Хто був на Сяні, той знає, що там і так не просто ходити, а по високій воді поготів. Тож ми вирішили залишитися на Дунайці і на третій день. Тим паче, що Войтек запропонував нам свої послуги – у суботу він вихідний, тож зможе завезти нас в красиві місця на Бьялці, там, де ми ще не були. Ми зраділи – завжди цікаво побувати в нових місцях.

Але буквально за кілька годин задзвонив Павел і сказав, що ситуація на Сяні кардинально покращилася. Вода упала і форель стала дуже активною, особливо у плані стрімерів. Попри це ми вже домовилися з Войтеком і не хотіли його покидати. До того ж Аґнєжка поїхала по справах і забрала його розмальовану машину.

Увечері другого дня ми мали бомбезну вечерю. Купили в місцевому супермаркеті трохи харчів: йогурти, пиво, ковбаски та інші дрібниці. М’ясо і хліб смажили на грилі, допили бурбон, пиво, після чого Войтек приніс пляшку зубрівки. Словом, вечірня риболовля була що треба).

Ми сиділи до пізньої ночі, ще трохи в’язали мухи у нього на кухні і геть загубилися у плані часу. Ми не могли перевести свої біологічні годинники на годину вперед чи назад – вже й не пам’ятаю, як там у Польщі. Словом, десь о першій ми пішли спати, а вже в четвертій нас мав розбудити будильник. Але чи то будильник дуже тихо дзвонив чи то ми дуже голосно хропіли, але прокинулися ми лиш тоді, як у наших дверях з’явився грізний Войтек при повному параді. Але вже за кілька хвилин ми теж були готові до нової мандрівки.

Войтек повіз нас туди, де Бьялка впадає в водосховище. Справді, місця дуже красиві, до того ж вода повністю прочистилася, однак не зменшилася. Риба ловилася так собі – кому вдалося зловити десяток – тому пощастило. Не було трофеїв, але ця місцина принаймні мені запам’яталася несамовитим опором риби. Форель шугала по пулу як підстрелена – витягнути її було дуже важко.

Від впадіння ми рухалися вверх по течії, шукаючи ями з заливами. Форель не гребувала повільною водою і час від часу ловилася. Так тривало до того моменту, поки я не перейшов на інший берег, побачивши симпатичну ямку. На другій чи третій проводці муха зачепилася і я спробував її висмикнути. За якусь мить я побачив, як два верхніх коліна упали в воду. Спершу подумав, що просто вони вилетіли, але піднявши очі побачив, що вудка просто зламалася. Біда у тому, що це була не моя вудка, а Юри, який позичив її нам на всяк випадок. Свою ж я віддав Арсену, пакунок з вудкою і катушкою якого катався по Польщі. Тому я ловив Юриною вудкою і як побачив, що вона зламалася був просто шокований.

До мене відразу ж підбіг Войтек. Я сказав, що вже не хочу ловити і піду до машини. Він запропонував скласти компанію, тож ми перейшли річку, пройшли через лісові хащі і вийшли на дорогу. Войтек розповів, що він сам зламав дві вудки, що мене трохи заспокоїло. В машині я витягнув свою стару п’ятірку, а Войтек сказав, що покаже мені місце, де живе 60-сантиметровий струг. Якщо пощастить – зможемо його зловити. Нам треба було трохи пройтися по лісовій дорозі, вверх по течії. Я кинув в рюкзак трохи води, щоб дати хлопцям – думав, що ми їх обженемо і потім зустрінемося. Просто я не сподівався, що доведеться йти хвилин 40.

Поки ми топали і балакали, то побачили канавку при дорозі, одна половина якої була чиста, інша мутна. Я вже хотів пройти її, але Войтек зупинився і запропонував зловити того, хто там живе. І справді, я помітив силуети риб, що тинялися вліво-вправо. У Войтека нічого не вдалося, а от на мою мушку це «щось» таки зловилося. Спершу я думав, що це форель – очевидно, райдужна. Виявилося – голавль, досить пристойний як для такої калабаньки. Згодом з’ясувалося, що це не калабанька, а річечка. На іншій її видимій частині ми побачили двох кленів на півруки, а також карася, грам на двісті. Зловити їх не вдалося – з першим падінням мух у воду вони зникли. Натомість узяв голавлик на долоньку.

Ми вирішили не зволікати і йти далі. За полями-городами таки вийшли до річки. Це справді були дикі місця з казковими краєвидами. Ми трохи розділилися – Войтек пішов на одну яму, я на іншу. На ній спіймав кілька форелей і бачив вихід гарного пиря за великою мокрою мушкою. У Войтека справи були такі ж невтішні – риба просто відмовлялася харчуватися. Був обід, а хлопців на горизонті ніхто з нас не бачив. Тож ми вирішили повертатися.

Арсен і Андрій не мали ключів від машини, тому розвалилися на чому було просто на полянці. Коли ми зустрілися, то поїхали додому, щоб спакуватися. У кожного з нас були думки про те, що третій день на Дунайці був зайвим, адже цілком і повністю вистачало двох. До того ж ми були страшенно втомлені і невиспані. Такий дикий темп неймовірно виснажував.

Вечір ми вирішили провести на Дунайці, в районі села Сромовце. Торік я туди не заїхав, а дуже хотів глянути на гору Три корони. Коли ми приїхали на місце з повільною водою у мене відразу ж поселилася думка, що риба не буде ловитися. Я навіть не розпаковував вудки і вейдерси – і не помилився. Нікому з нас нічого не вдалося зловити – з словацького боку почалися громи і блискавки. Усе, що можна згадати – вихід великої форелі на стимулятора. Але виходом це важко назвати – риба попросту хотіла прогнати муху – певно погано була зв’язана.

Наостанок ми таки заїхали на Три корони і через міст перейшли в Словаччину. Нелегально. Без документів і в термобілизні. Це було весело… Після цього прийшов час повертатися. Сонні, змучені, але щасливі і задоволені трьома днями, проведеними на польському Дунайці.

Це так коротенько – про більш детальні враження буде інша стаття.

Цікавий нахлист