За 30 кілометрів від українського кордону знаходиться річка, яка перевертає уявлення про нахлист. Сян або Сан – як кому зручніше, – на перший погляд може видатися абсолютно одноманітним і непривабливим. Тоді чому ж сюди приїздять нахлистовики з усієї Європи і проводять чемпіонати світу? Справа в тому, що рибний потенціал Сяну просто вражаючий. Такою, власне, може стати будь-яка річка, захищена від сіток, струму, селян з вилами і їхнім бажанням забрати від природи усе, нічого не даючи взамін. Чи не кожна українська річка потерпає від безжального пресингу з боку жадібної людини, натомість Сян вільний, чистий і гордий. Він спокійно несе свої приємні хвилі, в яких ховаються гігантські форелі, харіуси і головатиці. Час від часу вони нагадують про себе. Комусь на пам’ять залишиться фото, комусь обірваний повідок, а ще комусь шок від того, як можна впустити найбільшу рибу у своєму житті…Нас було четверо і весь багажник рюкзаків, тубусів та підсаків. Ми їхали на Сян без особливої мети – просто хотіли відірватися і класно порибалити. Правда, Арсен мав намір зловити форель на суху, а Ганна ще раз поборотися з монстром в одній із тутешніх ям. Є підозра, що там сидить дебела головатиця, яка полюбляє хапати німфи і вести їх в корчі. Ми з Андрієм Скворчинським їхали просто порибалити і отримати заряд хорошого настрою.Виїхали о 10-ій вечора, в суботу. На вокзалі пересадили Андрія з одного хюндая в інший і взяли курс на Смільницю. Ми попереджали Арсена про те, що хирова дорога дуже хирова. Але його фраза «У мене бобік» розбила всі наші аргументи. До слова, верталися ми вже на інший кордон, але то таке. До Смільниці доїхали без пригод, за винятком того, що кілька разів провалилися в яму. Митники і прикордонники до нас особливих питань не мали. Перепитали, чи маємо ми ліцензії і скільки веземо алкоголю. У нас була півлітрова пляшка текіли. Поляк здивувався…Переїхавши в Європу ми нарешті отримали змогу їхати по рівній дорозі, яку перебігали лисиця і олениха з телятком. Нарешті ми допленталися до віати – пункту збору всіх нахлистовиків, які їдуть на Сян. Тут є зручна колиба, місце для авто і зручний підхід до води. Уже стояла автівка з польськими номерами, а на столі були залишки продуктів. Хлопці, очевидно, спали в салоні. Уже було пів на третю ночі, тож ми вирішили дочекатися світанку. Текіла лилася не рікою, а дзюркотіла струмочком, Андрій приготував неймовірної смакоти сало з часником, я насмажив відбивних, Арсенова дружина спакувала йому овочі та різних печенюшок, які ми гризли по дорозі туди і назад. Під світлом ліхтарика ми балакали і слухали цвіркотіння, що доносилося з усіх усюд. Усе ж бажання поспати таки взяло своє – хто хотів, той заліз до автівки і годинку перекімарив. А щойно почало провиднюватися, ми вже стояли при повному параді перед входом до Сяну.Я почав з німфи. На відомому зливі одразу ж упіймав двох харіусів і одну форель, а за кілька хвилин узяв чорно-фіолетовий пирик, якого можна було поставити до знимки. Риба ловилася досить непогано. Андрій узяв на мокру кілька гарних пстругів, Арсен і Ганна також періодично мочили підсаки. Я був свідком того, як Арсен зачепив німфи, після чого його вудка різко упала до води. «Це риба!» – тремтячим голосом крикнув він. На тому все й скінчилося. Риба завелася до коряг, де було її спасіння. На цьому ж місці ідентична ситуація була в Ганни. Знову ж таки, є підозра, що це справа рук головатиці.  А от форель і харіус чергувалися. Практично усі риби брали на нижню німфу (у моєму випадку – шоколадку), натомість на підвісну вдалося зловити зовсім небагато. Цікаво, що на зеленого бокоплава харіус тут не ловився, натомість форель його періодично смикала.З першими променями сонця було вже не до риболовлі. Настільки красиво здіймався ранковий туман, а його пронизували світлі стріли зі сходу. Ліс навпроти переливався кольорами так, що хотілося самому розчинитися в холодній ріці. Але пружна і сильна риба повертала нас до реальності.Коли ми дійшли до місця, де посеред ріки було два зливи, я вирішив половити на стрімер. Андрій, до речі, узяв на чорного вулі-багера кілька пстругів.
А ще він показав нам «хрущиків» – виколупав з хатки здоровенного жовтого волохокрильця, якому наші імітації годилися в правнуки.
Мабуть тому і ловилося на них не дуже. Все ж я попросив його показати деякі тактичні стрімерні моменти, після чого закинув мадлера на тонучому підліску перпендикулярно до води. На другій чи третій проводці, в момент стріпу, мене аж струмом прошило. Величезна фореляка вистрибнула з води і стрілою зарилася під каміння, порослі травою.  «Допомогти?» – спитав Арсен, який стояв неподалік. «Та ні, сам впораюся» – відповів я і пішов за рибою, яка тримала вудку в позиції «бублика». Але коли я прийшов до каменя, то побачив лише порожнього стрімера, який заплутався в водорослях. З цього ж місця я закинув іще раз – моментальний вихід невеликої форелі, укус за хвіст і зникнення з поля зору. Після цього чомусь на стрімери ловити перехотілося, бо я побачив кілька виходів риби на суху.
Прибережна зона подарувала нам з Арсеном з десяток форелей і харіусів, але мене тягнуло все до того ж зливу. CDC кадіс ліг на воду і вже за мить опинився під нею. Буквально перша секунда після підсічки дала мені зрозуміти, що на гачку трофей. Трофей не українського рівня, а значно більше. Моя трійка не встигала за ривками крупної риби, але і їй я не давав особливо розгулятися. «Допомогти?» – крикнув Арсен. Цього разу я подумав, що без допомоги і справді не обійтися. Товариш підбіг з підсаком і нарешті я побачив фіолетовий плавник і повний спектр кольорів, який переливався на сонці. Руки почали тремтіти, а в голові снувала лише одна думка: тільки б не зійшов. На око риба мала сантиметрів 60… Зненацька вона занурилася на дно – Арсен втратив її з поля зору.  Я ж не міг показати рукою, бо одна тримала вудку, а інша шнур, який ледь не різав пучки пальців. В якусь мить я відчув, що напруження зникло. Не в моїй душі, а в вудці. Не знаю як, але рибі вдалося звільнитися від гачка і зникнути. Передати словами те, що творилося у мене в середині занадто важко, мабуть такого стану шоку я ще не переживав. Майже на годину часу мій моральний стан був на рівні плінтуса – нижче вже просто нікуди. Після цього я постійно думав, що ж завадило мені дістати цю рибу? Досвіду боротьби з такими монстрами я не маю. Відповідно, робив усе навмання. Зараз, я гадаю, якби мав другий шанс, то таки завів би її до підсака. Але другого шансу Сян не дає…Прийшов час обідів та закупів. Поїсти ми вирішили в кнайпі «Під каменем», що належить Павелу – охоронцеві спеціальної нахлистової ділянки на Сяні, де ми, власне, й ловили.
За 15-20 злотих там годують просто нереально. Ми харчувалися традиційним набором, а от Ганна замовила собі деруна з м’ясом.
Так, щоб не збрехати, у нас його б на три-чотири порції розділили…Другу частину риболовлі ми вирішили провести на місці під назвою «Ельдорадо». Хоча Ганна протестувала і вимагала висадити її біля електровні, де починається спецділянка. Ми ж силоміць завезли її на кілька кілометрів нижче. Думаю, що Ганна не пошкодувала. Там вона взяла харіуса на 37 сантиметрів і ще купу риби.
Так само як і Арсен з Андрієм. Спершу усі вони стояли під протилежним берегом, ловлячи форель в «озері», там де була дуже повільна течія. Мені ж залишилися перекати, на яких я і відірвався.
Нетрофейний, але приємний харіус ловився практично на кожній-другій німфовій проводці. Невдовзі до мене приєднався Андрій. Ми з ним одночасно виймали то рибу, то траву. Містика якась.
А на суху траплялася форель. Сумно не було, але усі чекали на вечір, з надією на «шалєньство».
І тут Ганна, яка вже зловила штук 300, бачте, почала капризувати, мовляв, їдемо до віати і все тут. І троє дорослих мужиків не змогли їй нічого заперечити, хоч я і пробував переконати усіх у тому, що краще вже залишитися тут, мовляв, місце біля віати ловлене-переловлене і топане-перетопане. Підтримки я не знайшов.Ганка свого досягла – вона зловила ще кілька десятків харіусів і форелей, Арсен пішов до машини готуватися до виїзду, а ми з Андрієм зловили по кілька риб та й усе. Не дурна ж людина придумала фразу: «Послухай жінку і зроби навпаки». Лишатися треба було в «Ельдорадо». Ех…Поверталися ми через Мостиська. На кордоні довго не стояли, до Львова взагалі за півгодини доїхали. От і питання – на дідька було пхатися в ту Смільницю по розбитій дорозі? Кілометраж через Перемишль хоч і більший, але це компенсований час та відсутність ям…

Цікавий нахлист