Є принципи, які не можна повернути, бо вони не дишло. Як би мені не хотілося подихати квітневою карпатською річкою, але я для себе вирішив – поки там нереститься харіус і його друзі, я не маю права його турбувати. І фіолетово мені на дозволені ділянки. Вони вже будуть актуальними з середини травня, а поки туди пертися не слід. Але ж і сидіти вдома без діла не годиться, руки сверблять покидати шнура і щось упіймати. Арсен якраз недавно здорово відловився в Озерному краю, тож ми вирішили поїхати туди, може якраз мені вдасться упіймати свого першого нахлистового щупака.

Справа в тому, що в плані щуки я повний дилетант. Кілька разів рибалив на озерах чи річках, але з тамтешньої риби окрім карася, окуня, плотви і краснопірки нічого не ловив. Власне, щуку на стірмера ніяк упіймати не вдавалося. Але зараз, пливучи по непоганій дорозі, я чомусь навіть не сумнівався у тому, що нарешті познайомлюся із зубатою хижачкою.

Коли ми приїхали, а то була десь 7-а ранку, автомобільна стоянка була практично заповнена. Залишивши по 30 гривень на вході, ми вийшли до каскаду озер. Я тут вперше, а от Арсен вже в курсі куди йти і де ловити. Він аж видихнув, коли побачив, що його минула точка вільна. Справа в тому, що на озері, кожних десять метрів стояли спінінгісти. Рухатися берегом було складно, відповідно, хто куди прийшов, там і ловив протягом всього часу.

Саме озеро квадратної чи прямокутної форми з невеликою кишенькою. Саме біля тої кишеньки я і розташувався, Арсен став трішки далі, перед гладким водяним простором. Я швиденько розклав свою вудку – п’ятірку від Strike! зі своєю першою нахлистовою котушкою Jackson. Страшно подумати, але їй вже 10 років… Стільки ж років і жовтому шнуру від Cortland. Ці снасті я використовую на озерах або під час полювання за голавлем. Єдине, додатково укріпив котушку в тримачах вудки, щоб надійно зафіксувати її від хитання. Можливо, виглядало це все не надто естетично, але зате ефективно і практично.

Від шнура йшов метровий підлісок, потім карабін, ще один флюорокарбоновий підлісок 0,5 мм, сталевий повідець Арсенового виробництва, нарешті металева застібка, до якої кріпився сам стрімер. Почав я з об’ємного стрімера із злими червоними очима і вже на третій проводці почув чіткий удар. Варто сказати, що я вирішив обловити саме цю кишеню, до якої чомусь ні в кого не було діла. Практично одразу ж я помітив там кілька підводних збурень, а потім і сплесків.

Ось тут і далися взнаки перші переваги нахлисту над спінінгом на запресованих водоймах. Щойно помітивши якийсь рух під поверхнею води, мухар може за секунду висмикнути шнура з води і скерувати його у необхідні координати. Спінінгісту ж доведеться крутити котушку, гублячи дорогоцінні секунди.

Змінивши кілька стрімерів я поставив чорно-синю імітацію, яка взагалі не показувала жодної гри. Ще коли ми в’язали ці мухи, Арсен покепкував з мене і назвав стрімера «мітлою». Воно то так, але саме на нього, на тривалій паузі, я і взяв першого щупака. Взагалі, питання паузи дуже серйозне і до нього треба підходити максимально відповідально. За моїми загальними спостереженнями головне правило паузи в на хлисті наступне: «Чим важчий стрімер, тим менші паузи». Відповідно, «чим легший стрімер, тим довші паузи».

Напевно, для досвідчених нахлистовиків-щукарів я не відкрив Америку, але для мене особисто, це було відкриття. Справа в тому, що в минулому житті, я більше ловив коропа, за щукою зі спінінгом полював вряди-годи, і про якісь там паузи взагалі не думав. Пригадую, що якось натрощив доволі крупного окуня на силікон з джиг-голівкою, ведучи його банальною рівноміркою. Про паузи дізнався вже потім, коли відійшов від спінінга і увірувавши в нахлист…

Так от, після закиду, а далеко мені закидати не довелося, що й класно, бо я далеко не кастер, я давав стрімеру трішки втонути, після чого робив нешвидкий стріп і чекав, рахуючи від двох до чотирьох, залежно від того, була на стрімері голівка чи ні. Вже потім, коли вийшло сонце і щука стала не такою активною, проводку довелося змінювати. Я ставив трішки важчого стрімера, давав йому опуститися максимально до дна, після чого починав виконувати майже спінінгову ривкову проводку. Власне, ривковість у цьому плані була лише в тому, що проводка стала швидкою, різкою і короткою. Саме завдяки ній мені вдалося упіймати найбільшу свою щуку того ранку.

Але повернемося до початку. Наші сусіди-спінінгісти споглядаючи скоса за оверхедами цинічно посміхалися. Правда, вже через годину, їхні думки крутилися у іншому напрямку, а особливо ідеалістично виглядав момент, коли ми з Ареном тягнули по щуці одночасно. Я помітив, що до кишеньки регулярно навідуються гості, які не соромилися кидати свої бляхи просто мені під ноги.

Упіймавши свою першу щуку, я продовжив обловлювати свою невеличку акваторію, приділяючи більше уваги саме прибережній рослинності. Там я взяв другу і третю щуку, правда вже на іншого стрімера. Переливаючись червоно-синіми кольорами, у воді він нагадав воблер Yo-Zuri L-Minnou 44. У мене просто були такі колись, то я і запам’ятав. Різниця полягала в тому, що мій стрімер був довгий, худий і на безбородому гачку.

Поки я тихенько виловлював кишенькових щук, Арсен зі своїм восьмим класом працював на дальнобійність, намагаючись викинути якомога більше шнура. Під час одного з таких закидів, ми почули характерний хрускіт. Напевно, це останнє, що хочуть почути рибалки – нова вудка Арсена зламалася біля самого руків’я, не витримавши навантаження. У мене була стара запасна п’ятірка, тож Арсен поклав зламану снасть збоку. Зрештою, він і нею так вимахував, що в мене очі на лоба лізли. Я навіть не думав, що «бабуся» здатна на такі викрутаси. Це ще раз свідчить про те, що в умілих руках і десятирічний Jackson перетвориться на орвіса чи харді… Хоча, не виключено, що допомагав завантажувати вудку шнур восьмого класу.

Я кайфував. Окрім щук, зловив хорошого карася, при чому він взяв не на паузі, а на самій проводці. Цікаво, що коли мені набридло ловити щук і дратувати спінінгістів, я поставив німфи і спробував зловити карасів, які плавали неподалік.

Їх було добре видно через поляризаційні окуляри. Але німфи пропливали повз, а товстуни проводжали їх байдужим поглядом. Тому я знову переключився на щупака, мав і улови, і сходи, і удари. Загалом, ми з Арсеном витягнули по шість зубастих красунь, і хоч товариш нарікав на їхній розмір, мені так вони цілком підходили.

Коли ми несли щук на зважування, шнур від кукана різав мені руку, але це компенсувалося поглядами спінінгістів. Ще раніше один з них підійшов до нас і сказав: «Уперше бачу живих нахлистовиків, можна доторкнутися до отого вашого, ну, чим кидаєте». Чоловік помацав шнура і поскаржився – жодного удару. З того, що ми побачили, наші сусіди за цей весь час упіймали три щуки на всіх.

Мабуть, варто припустити, чому спінінгові приманки не працювали, тоді як стрімери принесли прекрасний результат. Арсенова теорія виглядала приблизно так. На запресованому озері щука вже звикла до силікону, металу і бальси, тому остерігалася їх. Натомість новенькі стрімери припали їй до смаку. Як на мене, це вірна теорія. І я, чесно кажучи, сумніваюся, що ті, хто побіг на наше місце, коли ми з нього пішли, мали якийсь успіх.

Узяв додому 4 рибини, заплативши за них 140 гривень (55 гривень за кілограм). Узяв з чистою совістю, бо якби упіймав щуки в ріці то, певно, відпустив би. Ну, може, одну щучку і взяв би, а може й ні. У будь-якому випадку, печена щука з Озерного краю вийшла неймовірно смачна…

Цікавий нахлист