Вдало обраний час виїзду з Сяну дозволив нам не поспішати у дорозі. Власне, їхали ми виключно за правилами, хоч це було дуже довго і нудно. Рятували хіба що пейзажі, адже дорога практично повністю петляла посеред гір. До того ж мальовничі польські села з акуратними деревцями та скошеною травою не могли не тішити око. Разом із короткими зупинками дорога забрала трохи менше чотирьох годин, аж нарешті ми приїхали до Тилманової, що межує із Кросценко. Перш ніж їхати до Войтека ми зупинилися біля Мариші, де у спеціальному бунгало горів вогонь, біля якого поралася велика компанія. Іван Повхан, Саша Свида, Толік Новіков та інші хлопці провели на Дунайці цілий день – тож ми ділилися враженнями. Відловилися усі – риби дуже багато, хоча серед цієї кількості дуже багато і дрібної форелі.

Зрештою, побажавши хлопцям гарної вечері ми поїхали до Войтека. Господар уже зачекався, але після дружніх обіймів повів нас до кімнати. Його будинок змінився. Скоро він відкриє нахлистовий готель на 30 місць, а також власний нахлистовий магазин, де можна буде купити мухи, матеріали, вейдерси, вудки, а також усе необхідне для гостей. Наша кімната була шикарною – велика кухня зі всім необхідним, спальня із зручними ліжками, а також ванна. Войтек усім подарував по дві німфи, зв’язані його дружиною. Муха проста, але за словами господаря дуже уловиста: 4-міліметрова вольфрамова голівка, кінчик з червоної нитки, тіло з павича і торакс зі спектрадаббінгу.

Володя з Арсеном купили також по кілька стрімерів, а я взявся до приготування нехитрої вечері. Лише зараз ми усвідомили наскільки втомилися, адже перед виїздом нікому не спалося. Перекус, душ, виписування ліцензій на спеділянку і нарешті сон. Відключилися ми усі дуже швидко, але так само швидко прокинулися – о четвертій ранку. Оскільки я відповідав за кухню, то пішов робити яєчню та чай з кавою: так легше можна прокинутися. Арсен тим часом перевіряв свої обновки – Войтек виручив нашого товариша і позичив йому вейдерси з гумаками. Варіант не ідеальний, але доволі терпимий. Все ж це краще ніж мокрі ноги і цілий день на мурі.

Розпочати наш день вирішили там, де й завжди – біля лісопильні. Місце було порожнім і ми зайшли у воду. І практично відразу зіштовхнулися із двома проблемами. Перша – це трава, що покривала практично кожен камінь. Відповідно, провести німфу по дну видавалося завданням не простим. Друга – це велика кількість малої форелі, про що нас попереджав Сашко. Метр за метром ми рухалися до низу, але ситуація не змінювалася.
Дійшовши до специфічного рівчака (його знають усі, хто ловив на Дунайці) я спробував обловити найглибші ділянки, але ситуація повторювалася – або жмут трави, або черговий представник дитячого садка. До нас під’їхав Войтек, який спробував пояснити як можна упіймати більшу рибу. «Треба запустити німфу у самий бурун, дати їй втопитися і вже тоді починати проводку» – сказав він. «Як же це зробити, коли все дно в траві і німфа не втримається без неї ні секунди?» – спитали ми в нього. Відповіді не отримали. Очевидно, якийсь спосіб таки є, але за раз не поясниш і не покажеш.

І все ж Войтек показав на «точку» під протилежним берегом – там, за його словами, тримається більша риба. Арсен і Володя відправилися досліджувати територію, а невдовзі до них приєдналися Толік з товаришем. Як на мене, то й чотирьох людей там було забагато, що вже говорити про мене, п’ятого? Хлопці наче не сумували – ось Арсен знімає Володю, а тут вже й сам позує перед камерою.
Тож я вирішив пошукати інше місце, причому таке, куди мало хто доходить. Як не крути, але Дунаєц доволі запресована ріка, тож незаймане місце мало б подарувати немало емоцій. Дійшовши до муру я згадав, що торік упіймав кілька гарних риб трохи вище за течією, у доволі специфічних і не надто зручних місцях.
І туди справді мало хто заходить. Тож перестрибуючи із верхньої сходинки на нижню, дійшов до розкішного місця, що розпростерлося на добрих 150 метрів. Ставши на самому верху закинув німфи і одразу ж зловив малу форельку. Ясно, що їх і тут достатньо, але може трохи далі від берега стоїть щось більше? У мене не було практично жодної порожньої проводки. Щось та й ставалося – або трава, або мала риба, або більша. Чим далі від берега я закидав, тим частіше на німфу спокушалася дебела форель. А одна з проводок взагалі завершилася казковим ривком – за відчуттями узяла риба понад 50 сантиметрів.

Зважаючи на те, що на Дунайці я ловив не вперше, певний досвід боротьби із крупною рибою вже мав. Найголовніше – правильно виставити фрикціон в котушці. Риба має стравлювати снасть, але при цьому втрачати сили. У жодному випадку я не форсую подій і не тягну рибу до себе коли вона рухається у протилежному напрямку. І все ж завдання нахлистовика полягає в тому, щоб якомога швидше завершити боротьбу на свою користь та не травмувати рибу довгим виведенням. Завдяки саме фрикціону форель втомлюється доволі швидко і сама підпливає до підсака. Далі вже справа проста – акуратно завести її до сіточки, знати муху і попрощатися до наступного разу.

Це все в теорії. Вище описана проводка завершилася чимось таким, із чим я не стикався. Ясно, що риби я не бачив, однак її поведінка була якоюсь геть не зрозумілою. Як я не старався, але боротьба тривала не менше 10-и хвилин, а мені самому довелося пройти по гострому камінні майже 30 метрів. І лише тоді, вже на мілині, я побачив, що риба не одна, а дві. Одна форель мала з 35 сантиметрів, інша трохи більше 20-и. Тепер стало ясно, що вони просто рухалися в різні боки, доводячи мене до сказу.

Загалом, на цій точці за кілька годин я зловив дуже багато форелі. Більшість дрібної, але трапилося із півтора десятки красунь в районі 40-а сантиметрів. Щодо приманок, то з найкращого боку себе показали модифіковані ред-таги, шоколадки, а також дрібний фезентейл із бузковим тораксом. Саме на нього я упіймав найбільше крупних риб.

Годинник показав 9-у ранку, а я відчував, що вже конкретно наловився. Втоми не було, але ловити тут і так вже не хотілося. Я повернувся до машини, де мене вже чекали мої колеги. Хлопці теж непогано половили, але кожен з них упав у воду і тримався за коліно. До нас підійшло двоє поляків, очевидно, спортсменів, які готувалися до «заводів», що мали б відбутися через два тижні. Відбувся традиційний обмін мухами. Я накидав їм шоколадок, фезентейлів та сиріток, вони ж поділилися «плєчьонимі кілєркамі» та іншими авторськими німфами, яких я раніше не бачив.

Поділившись своїми успіхами, вирішуємо повернутися на точку за муром. Однак я хотів трішки покидати на самій стіні, для цього узяв іншу вудку та котушку. Володя спустився туди, де ловив я, ми з Арсеном зупинилися на сходинках. Поки я налаштовував снасть, Арсен упіймав кілька форелей. Я ж пробував ловити зі шнуром, але як і торік нічого не вдавалося. Відсутність повноцінного контролю за проводкою залишила мене без риби. Винятком стали двоє невеликих голавликів.

Ми пройшли ще вище. Я хотів таки упіймати форель зі шнуром – на сильній течії це зробити трішки легше, аніж на повільній. Арсен тим часом таки упіймав на суху одну форель і мав вихід значно більшої, але «шваркнув» муху їй з-під рота. Тим часом Володя активно обловлював те, що не встигли наколоти мої німфи. Судячи із задоволеного обличчя, форелі залишилося не мало. Арсен також узявся за розум і за німфи тож невдовзі крутився із славною рибиною, не пускаючи її в буруни.

На протилежному березі ми побачили Івана Повхана з компанією, після чого відправилися обідати до ресторації, що знаходилася поблизу початку (чи кінця) OS. Замовивши собі різного роду смаколиків та пообідавши як слід, вирішуємо поїхати додому і трішки поспати. Виявилося згодом, що то було дуже мудре рішення, адже прокинувшись ми почувалися доволі бадьорими та готовими до нових пригод.

Близько 5-ої вечора ми приїхали до Ксьонзового поля – місця, де два роки тому я зловив свою найбільшу форель. Але зараз ріка у цьому місці змінилася. Ловити було доволі складно, адже ми не знали рельєфу дна та й якихось привабливих точок не помітили. Тож я запропонував змінити точку і поїхати до Мариші, порибалити на одній великій ямі. Хлопці не були проти, хоч і довелося знову усе спаковувати до автівки.

Біля з’їзду до ріки ми зупинилися і вийшли розглянутися. Знову ж таки, тут нікого не було, тож ми обрали перспективні точки на ямі та почали обловлювати цікаві місця. Знову ж таки, доволі швидко ми зрозуміли, що у традиційних ділянках на межі швидкої та повільної води збирається хіба дрібнота та форель середнього розміру. Отже, крупну рибу слід було шукати якомога далі. Ось тут і зіграла свою ключову роль довжина вудки. Більше того, моя Кола, що має 10 футів і 2 дюйми, здавалася лише сірничком. В цей час я мріяв про 11-футові Конгер Паладін чи Грейс Стрімфлекс. Гадаю, що вудки такої довжини, а ще, важливо, щоб вони були класу так четвертого, є ідеальними вудками для такої ріки як Дунаєц.

Хоча, сяк так давав собі раду і Колою. За приблизними підрахунками, закидати мені доводилося на 8-10 метрів, а руку тримати дуже високо. Лише так можна було забезпечити повноцінну проводку. Результат не забарився.
Зловивши кілька форелей пристойного розміру, одна з проводок завершилася потужною атакою. Стало ясно, що взяла справді достойна риба. Більше того, ми усі її побачили, адже форель зробила кілька кульбітів. Арсенові навіть вдалося зафіксувати цей момент.

Форель дременула униз, тож довелося просити Володю поступитися місцем, адже риба тягнула мене за собою. Мабуть, наша боротьба тривала ще б довго, але Володя виручив удруге – упіймав красуню до підсака, за що йому і від мене, і від форелі величезна подяка.

Кілька фото на фоні заходу сонця та блакитного неба і риба пливе у невідомому напрямку. Ми ж продовжуємо ловити. Арсен і далі вперся в суху, але потім склав стрімерну вудку і невдовзі вже тягнув до себе форельку, яка атакувала білого зенкера.

Слідом за ним пішов і Володя, який також упіймав двох пстругів. Я вирішив підтримати товариство, склав німфову вудку і розклав стрімерну. Узяв першого-ліпшого стрімера (білий зенкер з помаранчевою голівкою) і вже на першій проводці відчув якийсь удар. Далі кинув у те ж місце і побачив, як форель налетіла на приманку просто з поверхні!
Не минуло й секунди, як вона розвернулася і цього разу вже не схибила. Зігнути мою п’ятірку вона не змогла, тож невдовзі 35-сантиметрова краля опинилася у підсаку.

Сонце поволі ховалося за гори, тож ми вийшли із води абсолютно задоволеними та щасливими. Дорогою додому заїхали до супермаркету. Ніхто не звернув увагу на нахлистовиків при повному параді – очевидно, тут до такого вже давно звикли. Ми купили продуктів на вечерю та сніданок і поїхали відпочивати. Так минув наш другий день.
А третій ми планували провести на інших тутешніх річках – Бьялці Татшанській, Білому Дунайці та загальних ділянках Дунайцю. На відміну від ліцензії на OS (75 злотих), ціна на загальну ліцензію дешевша – 61 злотий. Детальніше про це читайте у наступній розповіді…

Далі буде…

Цікавий нахлист