Блог двох мухарів

Архив категории ‘Статті’

“Неформат” будуть кричати наші постійні читачі, обурючись на те, що в звіті не зловлено жодної риби і не зв”язано жодної мухи. Ну, не гнівайтеся. Справа в тому, що двоє наших друзів – Нестор і Святік вирішили прохалявити і замість того, щоб шмагати шнуром воду, вони забруднювали навколишні Карпати вихлопними газами своїх мотоциклів. Як це було – читайте далі…  

Планувалась наша подорож ще з вересня… Це мало бути закриття спільного мотосезону дводенною мандрівкою. Але з тижня на тиждень вона відкладалась з різних причин. Особливо поспішати було не варто, бо хотілось проїхати крізь жовто-багряні гори, по сухому листячку. І от нарешті прогноз погоди підтримав нас! В телефонному чаті твердо вирішуємо – ЇДЕМО! Гараж, де знаходиться мій мотодруг Домінатор (модель мотоцикла) трохи молодшого за мене, знаходиться в Мукачево. Отже в четвер я виїжджаю зі Львова на авто. Маю день на збори і підготовку мотоцикла. Доливаю масла в двигун, замінюю згорілі лампочки, змащую ланцюг, встановлюю тросик спідометра, який порвався минулої подорожі горами Трускавця (Орівський хребет), міняю гальмівну рідину задньої частини, яка закипіла при спуску з того самого хребта. З речей особливо нічого не потрібно. Оскільки дощу не передбачалося, то брався одяг тільки для передягання в готелі (ночувати в наметі ми не хотіли, бо ночі холодні і вода в річках теж 🙂) і засоби гігієни.

Субота ранок. Підйом 7:00, мильно-рильні процедури, сніданок: 3 канапки запиті водою, і в гараж. Переодягаюсь, заводжу-прогріваю мотика, прикріпляю багаж, налаштовую навігацію до Болехова (дорогу знаю добре, але для приблизного прорахунку часу прибуття використовую. «НУ ВЙО!» Мукачево 8:00. +8 градусів, туман. Свалява +12…
Доїжджаю в лісисті гори, зупиняюсь фоткаю тумани. Їду далі. Перед перевалом у Нижніх Воротах стає холодно, дуже холодно! Куртка і штани в мене відповідні, а от черевики і рукавиці літні, тоненькі і от на електронному термометрі (він же годинник, він же вольтметр) бачу температуру  +0,5 градуси і це я не на машині за склом їду, а весь відкритий природнім явищам зі швидкістю 80-100 км\год «лечу» крізь туман. Руки так «закоцюбли» що не міг витиснути ні гальм, ні зчеплення, от так на автопілоті кочусь. Щоб відволікти розум від того, що мені холодно – починаю співати, дуже голосно, і самому стає смішно, я й не знав, що вмію міняти тембри голосу під різних виконавців, таке явище мабуть проявляється тільки коли холодно і на мотику :). От вже починаю підйом на перевал з Львівською областю. Благодать! Сонечко починає теплішати +3, +7, +14!
Зупиняюсь фотографувати пейзажі, руки не слухаються… айфон взагалі на них не реагує! 20 хвилин і я відмерз, вдягаю рукавиці, які грілись на вихлопній трубі і їду далі, думаю, ну все, далі сонечко, тепло. І тільки перекочуюсь за горб з табличкою «ЛЬВІВСЬКА ОБЛАСТЬ» і офігіваю – все біле! Ні, не сніг, іній і за якісь 500 метрів температура знижується до +0,2 градусів! Хоча в спину ще гріє «закарпатське сонечко» а руки знову віднімає, знову співаю. І так до Сколе, там зупинка для зігріву, гаряче «амерекано з молоком» і дзвінок до Нестора. Він ще не зібрався. Навігація показує прибуття 11:30, я «залетів» до 11:10.
Ну ось пакуємо сумки на його Чопер і їдемо! Куди? Ми так і не знаємо куди їхати. А! Їдемо аби їхати! Куди очі ведуть. Це ж мото! Мото – це свобода! А свободу не спинити! І  ще б пасувало заїхати до наших побратимів, які перебувають на Флай-Алко-Фесті десь біля Гребенова, ми ж маємо ще «знаряддя для естетичної риболовлі», але рухаємось в протилежну сторону…
І так їдемо милуючись краєвидами, барвами осені, і повз прохідних дівчат, які вдягнуті в легенькі блюзочки, а ми в термобілизні, флісових светрах, і трьох-шарових темних куртках, зупиняємось на фотографування, але більшою мірою, щоб зняти навантаження з п’ятої точки, бо вона часом так терпла, що доводилось вставати і їхати стоячи. Я то міг зробити, а от конструкція мотоцикла мого «брателли» ні як цього не передбачалась бо то –Чопер! Він комфортний для далеких поїздок, але не по нашим драбинам. І от ми милуємось виглядом на найвищі точки України – Говерлу і Петрос, далі Яблуницький перевал (між Франківською і Закарпатською областями), от вже й Рахів, заправка ОККО, Географічний центр Європи. Ляпота!
На Хуст! Ніч, темно… Ну що! В Гребенів ми не дотягнемо! Їдемо в Міжгір’я до Міська! Темними серпантина по мокрій від туману дорозі з фарою, яка періодично виключається, ми доїжджаємо до мотелю «Трембіта», де на нас чекає останній вільний номер з спільною ванною з іншого номера, в якому мешкає двоє дівчат :). Але головне те, що ми можемо нарешті пообідати!
Замовили першого і банош з бризою і шкварками, ну і трохи пива. Під’їхав Місько і так в душевній компанії і розмові провели вечір. Міша запрошував нас наступного дня на офф-роуд тур на «консервах» (авто по-мотожаргону), але перспектива невідомо-коли з нього вернутися нас не тішила, бо хотілось за дня заїхати до дому.
Ранок, туман, заправка кавою і бензином. Поснідати нам не вдалось, тому що кухня мотелю працює з 10:00. +4, їдемо, сонце, тумани, мінеральні джерела. І тут мені в голову приходить ідея (а точніше мрія, піднятися на гірський хребет Боржава на своєму мотику). Чопер залишаємо в знайомого в селі. І на моєму їдемо до крісельного витягу в село Пилипець біля гори Магура. Висаджую Нестора на «крісло» а сам штурмую гору на колесах. З першого разу мені не вдається, внизу трава мокра і покришка заднього колеса вже доволі стерта, тому я пробуксовую. Товариш, який займається «швидкісним велоспуском» рекомендує мені іншу дорогу… і тут я вже відірвався!
Щебінь, трохи болота, повороти, підйом, дерева, небо, сонце, і ось я на верхній точці крісельного витягу. На шляху два рази не втримавши, мотоцикл падав. Кілька фото з Нестором. Я хочу їхати ще вище! Нестор мого захоплення не поділяє тому він чекає мене внизу. На підйомі зустрічаю двох місцевих «аборигенів» з моделлю мотика ідентичною моїй, але на рік старшою, дивлюсь на їхнє заднє колесо воно майже лисе, отже я без проблем виїду… «Не так сталося – як гадалося». Їх то було двоє, а я один. На крутому підйомі за метрів 100 мене починає кидати в різні сторони, я подумав, що пробив колесо і зупинився!
Це була фатальна помилка на крутому підйомі. Моцик має вагу біля200 кгі розвернути його в колії шансів майже нема. Ледве-ледве я його розвертаю на 90 градусів, і пробую сісти на нього, а він падає кермом вниз, бензин з під кришки тече на кнопку стартера, підняти його знизу бракує сили. Побачивши знизу мої намагання, місцеві бізнесмени квадроциклісти, приходять на допомогу як 911 до свого меншколісного «брата» і помагають його підняти. З сильною втомою і маленьким розчаруванням та погнутою ручкою передніх гальм я спускаюсь. Вниз їхати значно легше, але не цікаво.
Їдемо забираємо другу «моторку» (мотоцикл – по місцевому (місному) він же «моторбіциглі», або «донгув») і рушаємо далі через 3 перевали. Все чудесно, докочуємось до кафе «Окей» 15:00 пора поснідати, бо Нестора «засмоктало» і він не міг їхати, обганяючи фури. Інерційно нажершись їжі зі швидкістю 90 кг\год з набитими пупцями сиділи на стільцях і не могли встати. Їхати в Гребенів вже не було часу, і наші вудки так і не побачили жовтого листя…
Доїхали до Стрия, заправились, попрощались і попрямували в різні напрямки: Болехів та Львів. Додому їхати самому сумно бо в дзеркало заднього огляду вже не видно «низького циклопа» 🙂 (чопер з вімкнутою фарою) і його вершника. Долетів скоро. За 20 метрів до гаражу умудрився втікаючи від двох вівчарок знову впасти з мотиком на піску :). Продовження буде в 2013…

Автор тексту і фото: Святік

Середина вересня. Як і два роки тому, їду до притоки Дністра, точнісінько в той же час, тільки тоді ще погода була як влітку, а зара у вейдерсах не особливо і тепло. Саме тоді мені вперше за два роки в нахлисті стрільнула в голову думка – приїхати з батьком та просто спокійно посидіти біля річки і поспостерігати за поплавком. Ця територія нічого особливого не мала – місцеві називали її своїм «пляжем», а от для батька місце було дуже вдале. Він лапав тут коропа і жереха.

Коли ми добралися до цього місця, нас не дуже порадувала ситуація – діти бігали з вудочкою, якийсь мєсний дід із малявочницею ловив мілку уклейку. Усамітнитися нам не вдалося. Розклали вудки, закинули і нічого не клювало. Мій нетерплячий до всього настрій заставив мене розкласти нахлистовий комплект і причепити жука. Ріка не була дуже широка, що дозволило мені закидувати жука під інший берег і отримати перші виходи голавлика. На третьому закиді я вже витягнув одного невеличкого «лобастіка» і відпустив, на що отримав купу обурення зі сторони батька. От і почалося, подумав я. Ну хіба таке може зупинити і надихнути повернутися до поплавку? Який поплавок і хробак? Фу… гидота і знущання над тваринами…

На свій страх і ризик, не знаючи дна, я вирішив спуститися у воду у китайських тапочках, футболці і плавках. Відразу ж після перших кроків мене затягувало сильне болото, але таки вдалося дійти ближче до середини ріки, а там вже дно було твердіше, мілкіше і закидати у сторону протилежного берега стало простіше. Майже після кожного хлюпання жуком голавлики давали про себе знати дуже яскраво вистрибуючи, утворюючти показові бурі у воді. Якщо жук просто плив, то достатньо було поворушити кінчиком вудилища чи зробити пару коротеньких підтяжок шнуром і рибка вже була на гачку. Після п’яти чи і семи зловлених голавликів, в мене на гачку була рибка досить пристойна і впиралась дуже сильно, хоча і не більше хвилини, що характерно для голавля. Коли я підтягував рибу і мимохіть повернувся в сторону батька, мєсного сіточника і двох хлопаків – відразу помітив, що уся увага сконцентрована була в мою сторону. Дивіться… А чи виб’єте тут усю рибу? Хм, мало шансів. В цій місцині за електрику можна дістати неслабо у «рогове відділення», навіть з рушниці можуть вистрілити. А сіткою там не дістати. Така то вона Самбірщина!!!

Півтори чи дві години у тапочках у воді проходили дуже швидко, адже риба не давала спокою. Вже сутеніло, весь скусаний був від комарів. На якийсь час розігнати комарів допомагало закурити сигарку і дихати інколи не в затяжку, випускаючи багато диму. Отже результат того вечора коливався від 20 до 30 голавликів… Щастю не було меж. Висновок в мене тоді вималювався дуже незвичний – голавлик клює на жука навіть восени, що і не дивно, адже окрім хруща у природі, і саме на цій місцевості є чимало різних жуків.

Два роки потому…
Погода була далеко не сонячна. Моросив дощик, але на жаль життя складається так, що на рибу їдеш тоді коли вдається, а не тоді коли має клювати. Спочатку з батьком їдемо на Дністер. Я з жуком, батя із спінінгом. Після двох годин полювання зустрічаємось і обгооврюємо результати – в мене по нулям, а в нього один окунець. Далі вирішуємо їхати на старе місце. Чистота води притоки Дністра дуже радує і я вирішую йти не вниз по течії, а вверх. Кидаю у малий перекатик і голавлив показується на поверхні. Хапає!!! Є! Встигаємо трошки поборотися і акуратно його відпускаю назад. Потім повторюю сценарій і мені попадається ще декілька рибин до20 см. Голавлик був доволі вибагливий. Оскільки я був поза межами його зору, мені вдавалося робити різні маніпуляці їз жуком і він його охоче хапав, поки не попався один шибайголова, який наробив дуже багато шуму і річка завмерла… Здавалося от і все, прийдеться закінчувати, але бачу ще одне перспективне місце. Кидаю жука десь до метра перед цим місцем, даючи йому проплисти і тут виходить нізвідкіля красень і схоплює приманку. Наша боротьба триває знову таки до хвилини часу. Акуратно його підвожу до себе кладу у підсак, який батько швиденько приніс мені, коли я кричав на цілий берег «Підсак!». Витягую з його пащі жука. На око голавль виглядав на півкілограма, хоча без ваги це непідтвержений результат. Мав лише із собою рулетку, отже його точний розмір був30 см. Поки я його заміряв, він встиг щось відригнути. Спершу це виглядало на малька, але при більш детальному розгляді це виявилася маленька наполовину переварена миша…

Мабуть цей голавлик остаточно сполошив усіх менших родичів і був останнім, що вдалося спіймати на цьому місці. Вже була дванадцята година ранку, а рибалку треба було поєднати із «селами». Ми швиденько зібралися і поїхали займатися городніми роботами.

Оскільки поле-город-лопата мене не дуже надихають, то я старався швиденько поробити усе, що від мене вимагалося і відпросився в батьків ще на годинку, на річку, до заваленого моста. Так, мене пускають, сідаю в машину і даю газу по сільських ямах і грунтовці. За дві хвилини я вже на місці. Буквально вилітаю з машини, складаю по-новому вудку, привязую жука. Місце таки цікаве – обривистий берег, зліва від мене обвалений міст, під обривом незлий пул, позаду купа кущів. Після кожного закиду були виходи маленьких уклейок, але не голавлів, хоч і бачив як один виходив, поки я привязував мушку. Потім мав необережність недобре підняти шнур і він разом із жуком зачепився за гілки. Цей жук для мене був дуже цінним, так як колись мені його подарував Володя (Хоргас – один з найвідоміших нахлистовиків Закарпаття) і я мав з ним купу успіху. Гілки цього не розуміли і всі мої спроби розплутати жука були марні. Ну що ж, прийдеться рвати, – подумав я і обірвав.

Але надія повернути жука не вмирала, оскількі він висів на сухій гілці, яку можна було обламати і швиденько перехопити у воді. Знаходжу великий патик, витягаю з кишень усе цінне, на випадок якщо впаду з обриву, і вдаряю по гілці, яку швидко підтягую з води і жук знову в мене! Це було щастям повернути «сімейну» реліквію і відчути щось на кшалт перемоги і мотивації до подальшої рибалки! Прив’язую знову жука і кидаю під міст. За жуком дуже необережно вийшов незлий голавлик, але течія занадто швидко підхопила приманку і риба занурюється на глибину. Перезакидую і голавлик вистрибує, але на жаль хибить. Серце б’ється, руки трясуться. Наступні спроби виманати рибу не приносять бажаного результату. Мабуть, таки час повертатисяь. Годинка на ріці промайнула. Кажу ріці «дякую» і до нових зустрічей. Задоволення отримав море і ще раз підтвердив, що жук працює восени і дуже вдало, головне підібрати розмір…

Автор Максим Кусакін

Блог поспілкувався з в.о.начальника головного державного управління охорони, використання і відтворення водних живих ресурсів та регулювання рибальства у Львівській області Степаном КОМАРОМ. На днях з’явився наказ про охорону нересту струмкової форелі. У середовищі нахлистовиків одразу виникло багато запитань. З ними ми і звернулися до спеціаліста, колишнього полковника міліції, а тепер старшого рибінспектора Львівської області Степана Комара. 

– Помітно, що цей наказ за своєю формою та суттю відрізняється від попередніх. Скажіть, хто формував перелік річок? Які фактори були визначальними при формуванні переліку річок?
– Висновок по цих річках нам надали в Інституті рибного господарства у Великому Любіні. Саме їхні фахівці зазначили водойми, де має нереститися форель і науково все обґрунтували.
– Чи правильно ми зрозуміли – не можна рибалити тільки на названих вами потічках та річках у деяких населених пунктах? А на всіх інших – можна?
– Абсолютно правильно.
– А як зрозуміти географічні помилки вже в першому пункті? Відколи це Опір тече в Старосамбірському районі?
– Не виключаю, що можуть бути помилки. Ми передивимося і якщо там будуть помилки – все виправимо.
– Біля річок будуть приватні садиби та готелі. Як правильно чинити при виявленні дамб, зведених конструкцій, які впливають на природнє русло річок і перешкоджають міграціям лососевих?
– Будь-які роботи на річках не можуть проводитися без наукових висновків. Це заборонено. Тим паче без погодження рибохорони. Раз воно побудоване – отже незаконне. Думаю, що нам з вами треба об’єднати зусилля. Ми – державна структура, яка має  повноваження перевірити, сфотографувати, зробити висновки. Якщо споруда незаконна – її треба розвалити. Ми також маємо вплив на інші структури, можемо до них звернутися по допомогу. У разі, якщо ви виявили незаконне будівництво – звертайтеся до нас письмово чи телефоном на гарячу лінію. У нас все реєструється і все перевіряється.
– Чи не здається вам, що публікація назв річок, куди заходить на нерест форель, є ідеальним путівником для браконьєрів-початківців?
– Ми зобов’язані оприлюднити наказ про нерест форелі в конкретно зазначених річках. А браконьєри всюди можуть бути. На те ми і існуємо, щоб їм перешкоджати.
– У наказі про заборону відсутнє таке поняття як «зимувальні ями». Вони будуть оголошені окремим наказом?
– Звичайно. Про це поговоримо згодом. Зараз на носі нерест форелі, тому до грудня займатимемося нею.
– Яким чином будуть проводитися заходи щодо збереження популяції форелі?
– Будемо робити все від нас залежне. Це і рейди, і роз’яснювальна робота по населених пунктах. Будуть і публікації в газетах про всі заборони. Зокрема і про перевіз лісу. Деревина потрапляє у воду і там гниє, засмічує річку. Будемо з цим боротися.
– Яка відповідальність передбачена за риболовлю на цих річках і браконьєрство на цих річках?
– Такого поняття як «браконьєрство» нема. Є порушення правил рибальства. Частина третя статті 85-ої адміністративного кодексу України передбачає покарання за дрібні порушення. Якщо порушення грубе – то це четверта частина цієї ж статті. Щодо кримінальної відповідальності, то це стаття 249-а. Тут мова йде про вибухівку, електрику та інші заборонені знаряддя лову, якими можна нанести серйозні збитки. От нещодавно у нас був випадок, коли в Миколаївському районі з будинку пронесли дроти до річки. Це кримінал.
– Чи можете ви оприлюднити бодай якісь цифри і факти щодо браконьєрства у Карпатах у Львівській області? Скільки браків затримано, скільки гривень штрафу вони заплатили?
– Таких випадків багато. Щоб мені відповісти точно, треба підготуватися. Але це відкрита інформація. Ми можемо зробити вибірку, бо не записуються всі правопорушення по районах – окремо Сокальщина, окремо Золочівщина і окремо Карпати. Але якщо говорити про Карпати, то на око, в цьому році, було затримано близько сотні порушників.
– У цивілізованому світі ловити рибу мають право ті, хто придбав річну, місячну чи денну ліцензію. Коли Україна нарешті перейде до таких стандартів?
– Ми цим займаємося. Але ця система повинна бути затвердженою на законодавчому рівні. Є робоча група в Червонограді. Там зібрали підписи і направили їх до відповідних компетентних органів. Ми плануємо зробити Львівщину своєрідним експериментом і ввести облікові картки. Я особисто до цього позитивно ставлюся. Всім буде вигідно. Та й кошти зможуть за призначенням використовуватися.
– Чи існує будь-яка програма зариблення карпатських річок?
– Вона перебуває у стадії розробки. Зараз нею займається відділ в університеті ветеринарної медицини. Поки що цей відділ відшліфовує програму, але десь у четвертому кварталі цього року її мають подати на розгляд до обласної ради. Тут не йдеться про певні категорії риб. Це програма розвитку 2012 – 2015 роки. Раніше нічого подібного не існувало.
– Чи можна якось долучитися чи створити ініативну групу, аби співпрацювати з рибінспекторами і повідомляти їх про помічені порушення вилову риби. Які мої дії як громадянина при виявленні факту браконьєрства?
– Аякже! Зразу вам відповідаю, що ми погоджуємося і будемо дуже раді вашій допомозі. Все, що буде йти на користь справі охорони рибних ресурсів ми будемо підтримувати двома руками. Щодо того, як ви маєте реагувати. У нас на сайті є телефони гарячої лінії. Якщо ви маєте інформаціію – повідомляйте не неї.
– Як відомо, харіус європейський занесений до червоної книги України. Однак місцевими рибалками здійснюється вилов молоді цієї риби. Чи повинні вони нести якусь відповідальність за свої дії чи рибоохорона закриває на це очі?
– Ні, ні на що ми не будемо закривати очі. Все, що протизаконно буде присікатися. Будь-яка інформація буде для нас корисною. Наші працівники будуть реагувати і затримувати порушників. Звісно, у нас є певні проблеми з бензином, вони нікуди не ділися. Але ми все одно даємо собі раду.
– Якими повинні бути дії рибінспектора, коли він отримує інформацію про мийку машини, перевіз лісу через річку, крадіжку гравію тощо під час нерестової заборони?
– Протокол і штраф. Ми так і робимо. За мийку машин чи перевіз лісу. Все що робиться незаконно, без документів – на все ми реагуємо. Після цього збираємо протоколи і передаємо їх до суду.

ПС. Телефони гарячої лінії (цілодобово, Олександр)

0985108164 та 0965276129.

Я перевіряв – вони працюють

Розмовляв Ростислав Ящишин

Багато з нас відмовляється розуміти своїх ближніх. Несприйняття навіть на підсвідомому рівні, очевидно, пов’язане з нашими генами. Це несприйняття інколи переростає і в нетерпимість. Зізнаюся, що і сам раніше не розумів сноубордистів, мотоциклістів, альпіністів… Тепер, як мені здається, я готовий зрозуміти всіх і вся. До такого висновку я дійшов, коли лежачи на слизьких карпатських каменюках, подумки аналізував стан свого здоров’я після болючого падіння. Усе починалося не так вже й погано – я перестрибував з каменя на камінь, як гірський козел, намагаючись швидко добратися до чергового перекату. Один з каменів виявився не таким надійним, як я сподівався. Боліла ліва рука і ліве бедро. Добре, що вчасно встиг підняти вудку – синці-то пройдуть, а от перспектива везти додому потрощену снасть мене не дуже захоплювала. Такі думки промайнули в моїй голові протягом кількох секунд. Я встав на ноги, перевірив чи не зламалися мої флайбокси, стріпав бруд з одягу і пострибав далі. Тепер, правда, вже повільніше…

… Ми швидко покидали Львів і щиро співчували тим, хто вирішив провести вікенд в місті. Так, тут є і свої переваги. Можна досхочу виспатися, нікуди не поспішаючи. Можна ввечері прогулятися по бруківці і випити холодного пива чи гарячого шоколаду. А нас з Юрою нестримно тягнуло в глиб карпатських гір. Нам хотілося свіжого повітря, справжнього спілкування з природою, чистої річки, шматка м’яса, щойно витягнутого з розпечених вугликів, а ще нам дуже хотілося упіймати форель.

Кілька попередніх виїздів в гори у плані риби нас розчарували. Нещодавно ми поїхали дружньою компанією разом з Сергієм та Ганною. Як на мене, Ганна найталановитіший нахлистовик Західної України. А талант помножений на досвід, знання та вміння – це просто гримуча суміш. Ми зупинилися і зручно розташувалися в одному з карпатських будинків. Господиня пані Марія приготувала традиційну юшку з білих грибів: кожен з нас випив по три великих горнятка і навіть після цього з надією зазирав до каструлі – чи бува не залишилося ще трохи. Під шашлик і справжній закарпатський коньяк (велика рідкість) пролетіло півночі. Трохи раніше ми повернулися з ріки, яка була не такою гостинною, як пані Марія. Вода каламутна від дощів, а замість звичного для цих країв крупного харіуса нам вдалося виманити усього лише кілька недомірків. Причину ми так і не зрозуміли. До речі, ще раніше, коли я відкривав нахлистовий сезон у цьому році, зіткнувся з аналогічною ситуацією. Якщо торік, 30 квітня, річка потішила мене трьома заліковими харіусами, то цього разу я обмежився трьома невеликими єльцями і всього одним лише харіусом, та й то, дрібним. Не допомогли і дзвінки до місцевих нахлистовиків. У відповідь я чув: «Харіус є, але його треба знайти». Напевно, я погано шукав. Тож їдучи з Юрою в машині, ми вирішили перенести пошуки харіусів на інший час, а зараз половити форель, але не в Львівській області, а в Івано-Франківській.

Зіркове бажання

Правда, спершу мій товариш з певною недовірою віднісся до пропозиції поїхати туди, «де ми раніше не були», ще й наметом. Але довго вмовляти його не довелося. Закинувши усе необхідне в багажник ми вирушили в гори.

Дорога зайняла майже дві години, бо кілька разів нам довелося повертатися, але врешті решт ми опинилися у безлюдному місці. Після того як ми вийшли з авто, щоб переконатися у відсутності поблизу інших туристів, просто перед нами вискочив молодий олень і зник у лісових хащах. Він ніби довів, що поруч і справді нікого нема. Ми знайшли зручне місце, де вже раніше хтось був і за собою прибрав. За кілька хвилин синьо-жовтий намет вже стояв під високим деревом, не було проблем і з сухими дровами. До повної темряви залишалося небагато – якихось півгодини. Тож ми вирішили не витрачати часу і спустилися до ріки. Вона була кришталево чистою, що не могло не тішити око і душу. Так сталося, що моя звична вудка третього класу, а також трохи важча «п’ятірка» залишилися в тернопільській області, де я намагався упіймати голавлів. Намагався даремно, так як дехто спустив в Серет отруйні відходи, які практично убили всю рибу в ріці. Телевізійні сюжети не допомогли, справу, як і годиться, «зам’яли». Тож з собою я взяв нову вудку, яку придбав у цьому році – TFO першого класу. Це коротка і дуже делікатна снасть, яку дехто називає «лапшою». Мені ж вона відразу припала до душі. В легенді до неї сказано: «суперделікатна презентація сухої мушки». Зважаючи на вечір, а також на те, що літало багато комах ми з Юрою спробували ловити на «сухарі». Жодної реакції від риби не було. Ми не бачили ані виходів на наші мушки, ані те, як лососеві стрибають за живими комахами. Ще якихось 10 хвилин і стане зовсім темно… Практично наосліп я переробив снасть і поставив німфу – чого ж не вдатися до експериментів? Та й місце було відповідне – яма з повільною течією. «Ну що там в тебе?» – крикнув Юра, який стояв метрів за 20 від мене. «Глухо!» – відповів я і практично автоматично закинув німфу у глиб води. Надалі все відбувалося дуже швидко – шнур агресивно пішов під воду, а мої руки випередили реакцію і легко підняли вудку вверх. «Є!» – закричав я, але Юра, схоже, не повірив; вирішив, що я хочу його розіграти. Але коли риба зробила свічку, вистрибнувши з води, він зрозумів, що це не жарти. Я почав поволі виходити на берег, тягнучи хорошу рибину за собою.

Це була форель, яка переливалася кольорами навіть у карпатській темряві. Правило нахлистовиків незмінне – що зловив, те слід акуратно відпустити у воду. Проте риба дуже жадібно вхопила маленьку німфочку і безперешкодно її витягнути ми, на жаль, не змогли. Нам не залишалося нічого іншого, як взяти її з собою. Ні я, ні Юра, до цього ще жодного разу не їли струмкову форель, хоч ловили її вже не раз. Прийшов час спробувати, від чого ми відмовляємося. Але перед тим ми зробили розтин і діставши німфу, при світлі кишенькового ліхтарика, дослідили вміст шлунку форелі. Видно, що вона ніяк не могла насититися, бо шлунок буквально розпирав від величезної кількості дрібних личинок. Дивно, що там не виявилося жодного малька, чи чогось більшого.

Вогонь, розведений між каменюк з річки зігрівав наші душі. Поруч не було телевізора, інтернету, ми вимкнули мобільні телефони. Тиша. Чути лише тріскіт дров, шум річки та дерев. Спинися мить, так і хотілося сказати, але вирішив не порушувати містично-загадкових звуків. Я встав і подивився на небо – воно було всіяне зірками. Одна з них упала – прийшов час загадувати бажання. «Хочу, щоб Юра завтра зловив форель» – подумки проговорив і повернувся до вогнища. Замотана в фольгу форель вже мала б зготуватися. Ми витягнули рибу і розгорнули її. Що тут скажеш? Смакота рідкісна. Але я собі пообіцяв, що це перша і остання форель, яку я їм. Шкода такої краси, якою б смачнючою вона не була б…

Долина змій

Ми погасили багаття, залізли в спальники і закрили намет. Хоч з Юрою ми об’їздили добру половину Європи, жили в кращих готелях від Рейк’явіка до Стамбула, але ще ніколи не опинялися в мільйонно-зірковому готелі. І він дорожчий від усіляких там «хілтонів». Юра швидко заснув, а я, хоч і заплющив очі і намагався рахувати слоненят ніяк не міг відключитися. Річка шуміла без зупинки, мені ввижалися форелі з червоними плямами та харіуси з величезними плавниками. Так я і пролежав до п’ятої ранку, а потім не витримав. «Вставай, йдемо ловити рибу». Реакція була нульовою. Коли я спробував розбудити товариша з використанням фізичної сили, той пробурмотів, щоб я, мовляв, йшов собі, а він прийде за якусь годинку. Коли я повернувся до намету за три години, Юра навіть і не думав прокидатися. Довелося ледь не силоміць витягувати його зі спальника. Я повернувся з порожнім фотоапаратом. Повний нуль – жодного натяку на те, що в ріці живе риба. Склавши намет ми сіли в машину і поїхали в інше місце. Досить довго ходили-бродили, намагаючись знайти зручний плацдарм. У результаті ми вийшли на гірську дорогу, яка крутилася уздовж ріки. Почало припікати сонце, нам стало спекотно від курток, але машина залишилася далеко позаду.

«Стій, гадюка!» – зупинив я Юру, який от-от мав зробити крок. Біля самої дороги скрутилися коричневі кільця з чорним візерунком. Цю отруйну змію місцеві мешканці називають просто «карпацька». Якраз за нами їхав чоловік на старенькому велосипеді. «Обережно, тут гадюка» – попередив я його. «Ну і що? Хіба вона тут одна? Та тих гадин тут тисячі» – сказав дядько і проїхав собі у метрі від змії. Гадюка навіть не ворухнулася. Якраз собі згадав, що на нашому нахлистовому форумі нещодавно відбулася палка дискусія з приводу ставлення до змій. Один з форумчан, який, власне, і живе в тих краях переконував нас, що гадюк треба знищувати всіма можливими способами, що розвелося їх до чорта. Ось одного сусіда вже вкусила, ось другого. Дехто спробував заперечити, мовляв, може того й кусають, що їх намагаються відшмагати палкою чи кинути в них каменюкою? Ми стояли і дивилися на змію: вона на нас не нападала, ми на неї теж. Чого ми маємо її тривожити? Обережно обійшли гадюку та й пішли собі далі, але вже уважніше дивилися під ноги, щоб часом не стати на слизького хвоста. Я якраз пригадав, що кілька днів тому мені приснилася змія, а ще з пам’яті виринув епізод із раннього дитинства. Я біг вниз по гірській стежці і упав просто на гадюку. «Тато, дивися, змія побігла» – ці слова я пам’ятаю як зараз. Вона мене не зачепила, а тато після цього весь день носив мене на своїй шиї… У той день я більше змій не бачив, а Юра зустрів відразу двох, коли захопився пошуками грибів. Правда, після такої зустрічі збирати синяків йому перехотілося.

Ветеран ріки

Не зважаючи на стан річки та добру погоду, активності риби не було помітно. Ми пройшли кілька кілометрів вверх по течії, однак зустріли лише туристів, які стрибали зі скель в ями. За словами одного з них, вчора ввечері тут ловив один з місцевих рибалок. За якісь кілька хвилин йому вдалося витягти з ями три великі форелі. «На що ловив?» – спитали ми в чоловіка. «На маленьку рибку. Закидав під великий камінь і практично одразу тягнув форель» – сказав турист.

Сонце вийшло в зеніт і почало шкварити так, що треба було терміново змінювати дислокацію. Ми вирішили перейти річку і по трасі повернутися до машини. Коли йшли дорогою, то помітили кількох рибалок, які активно махали вудками на перекаті. Ми знайшли стежину в лісі і спустилися до ріки. Виявилося, що то були місцеві рибалки, які вже поверталися додому. Як правило, розмови з місцевими виходять короткими. «Риби не є» – це найпопулярніша фраза, яку від них можна почути. Інколи, в якості продовження слідує меланхолійне «А колись я тут по сто штук за раз ловив». Не чекаючи почути чогось іншого ми спитали про успіхи. На диво, чоловік зупинився і витягнув з сумки харіуса. Наші з Юрою очі збільшилися вдвічі. Таких рибин раніше доводилося бачити хіба в нахлистових фільмах та у фотозвітах на балканських сайтах. Важко було навіть повірити, що у наших річках ще залишилася така краса. Окрім цього харіуса місцевий мав ще дві менші форелі. Ми розговорилися, почали обмінюватися досвідом. Снасті наших співрозмовників вражали своєю античністю: довга і стара китайська вудка, облізла безінерційна котушка та поплавок з пробки. У його сина вудка була ще в гіршому стані. Чоловік показав і те, на що ловить. У сірниковій коробці він тримав живих комах, а на шматку пінопласту мушки власної конструкції. Звісно, що мушки – це справа особисто кожного. Усе залежить від матеріалів та техніки в’язання, якими володіє нахлистовик. Відразу видно було, що місцевий робив мушку без жодного натяку на правила. На маленькому гачку було напаяна кулька олова, а тіло складалося з шматка якоїсь оливково-зеленої нитки. Саме на неї і спокусився гігантський харіус.

Згодом місцевий оглянув наші прибамбаси – потримав в руці легенькі вудки, поцікавився призначенням величезної кількості мух, розповів де і як краще ловити на цій ріці. А закінчили ми розмову вже звичним: «Все вибили струмом. Приїхали з заробітків і тепер думають, що можуть робити усе. Мало риби залишилося, дуже мало. Нема ніякого контролю – то колись тут була і форель, і харіус. Тепер нема».

Цок в лобок і в мішок

Все ж великий харіус надихнув нас на нові спроби. Однак вони виявилися абсолютно безрезультатними. Упіймати щось в Карпатах літом в обід, ще й на великій ріці практично нереально. Тому ми вирішили їхати на меншу річку, яка славиться своєю красою. Тим часом змінилася погода – небесну синяву затягнули чорні хмари і погрожували серйозним дощем. Однак ми їхали в далечінь і сподівалися, що хмара зачепиться за якусь іншу гору. Спроби знайти безлюдне місце закінчилися невдало – на берегах мальовничої річки розташувалися досить багато наметів та автомобілів. Все ж ми знайшли невелику місцину, де можна було розвести вогнище і спекти кілька шматків м’яса та картоплю. Була вже третя година дня, а востаннє ми їли ще в суботу ввечері.

На жаль, ріку ми бачили тільки зверху, бо зупинилися над урвищем. Поки Юра куховарив я помітив рибалку, який йшов проти течії і зупинявся біля місць з дуже швидкою та бурхливою течією. За допомогою довгої вудки він опускав хробака в бурун. Ось він підсік і витягнув на берег маленьку рибку – важко було сказати була це форелька чи харіус. Думаєте відпустив? Де там… Пам’ятаєте казку про котика і півника? Як там лисичка робила? Цок в лобок і в мішок. Так і зараз. Ударив каменюкою по голові і кинув в пакет. Це не вкладалося в свідомості – ну для чого це робити? Хіба можна наїстися цим мальком? Тим не менше, чоловік пішов далі. Ми швидко перекусили припеченими реберцями з картоплею і зібралися на вечірній кльов. Правда, Юра вирішив трохи позбирати грибів, але після вже згаданої зустрічі з гадюками, змінив кошик на вудку.

Я ж спустився до ріки і побачив, що риба починає активно харчуватися. Практично щомиті щось порушувало спокійні хвильки. Зважаючи на це було вирішено ловити на суху. Дивно, що не вдалося нічого упіймати, хоча риба постійно атакувала штучне створіння. Почався дощ, тому я замінив суху мушку на мокру. І це рішення себе виправдало. Щойно закінчилася проводка і муха зупинилася на течії, як я одразу відчув удар, правда, несильний. Невеликий харіус швидко повернувся у воду, а невдовзі за ним це саме зробило ще п’ятеро його однолітків. Де великий харіус? Чому ловиться тільки дрібний?

Про необхідність ліцензування 

Легкий дощ не припинявся, відповідно, мокра мушка була в фаворі. Воно й логічно, адже комахи з намоченими крилами вже не могли нормально рухатися і топилися у хвилях. Як не дивно, але працювала лише одна мушка – так звана «золота», автором якої вважають відомого чехословацького нахлистовика та автора іменної енциклопедії. Багато років саме ця книга була чи не єдиним джерелом знань для любителів нахлисту. Сама мушка дуже проста. Її можна дуже швидко зв’язати з тоненького хвостика, однієї борідки павича, золотого люрекса та одного-двох оборотів коричневого пера когута. Попри бюджетний варіант матеріалів – мушка дуже ефективна, особливо, коли є мета упіймати харіуса.

Поки я вчився ловити на мокру муху і піднімався з мокрих каменюк, на яких послизнувся, Юра продовжував закидати на суху і також не залишився з порожніми руками. Проте ми все ж вирішили потрохи збиратися і поїхати на іншу ділянку річки, вниз по течії. З першого погляду стало ясно, що ми приїхали саме туди, куди й треба було. По-перше, можна було спокійно закинути мушку у перспективне місце, бо за спиною не було перешкод. А по-друге, ми одразу ж побачили рибу. Щойно я закинув суху мушку, як до неї одразу ж щось підплило, скубнуло за хвоста і знову зникло. Ми теж заховалися, щоб не лякати рибу – наступні презентації «сухарика» також не залишилися поза увагою тамтешніх мешканців. Нарешті Юра зробив характерний рух вудкою уверх і я побіг до фотоапарата.

Він таки зловив форель – отже, зірка в небі падала не просто так. А невдовзі пощастило і мені. Ловити я вирішив на свого форелевого фаворита – модифікованого elk hair caddis. Цю муху добре видно навіть з поганим зором і на далеких дистанціях, а окрім того, форель від неї не відмовляється. Перший же закид у бурхливу течію закінчився сильною потяжкою і струмкова красуня почала активно опиратися. Після кількох фото це неймовірне миле, хоч і зубате створіння, повернулося до річки. Більше форелі ми не зловили, зате сумувати не давали харіуси, які виявлялися проворнішими. Коли стемніло – річка затихла. Мух літало ще багато, але навіть їхні падіння на воду залишалися без уваги форелі, яка, очевидно, достатньо наїлася.

Так і закінчився наш недовготривалий виїзд на Франківщину. А велика кількість місцевих риболовів, які знищують дорогоцінного малька, знову надихнули на думку про необхідність запровадження ліцензій. Якщо ми хочемо зберегти нашу природу, весь процес необхідно поставити під жорсткий фінансовий контроль. В іншому випадку наші діти вже не зможуть побачити ані форелі, ані харіуса…

Автор: Ростислав Ящишин

Джерело: Риболов-профі за серпень 2012 року

Після відвідин річки Сян я відходив два дні. Як фізично так і психологічно. Дуже мені важко було прийти до тями і після в”їзду на територію нашої держави, і від її доріг, і від усього іншого. Тому мене пробило на якусь, якщо її можна так назвати,  апокапіпртичну писанину…

Росіяни жартують, що після того, як закінчиться календар майя, розпочнеться календар ійюня. А от нам не до жартів. Все йде до того, що пророцтва древнього народу збудеться. Не на всій планеті, а, скажімо, в одному локальному місці. Наприклад, в наших рідних Карпатах. Напевно, це станеться не цього року і може навіть не наступного. Але це станеться, бо процес СУЦІЛЬНОГО ЗЛА пішов і його зупинити не зможуть ані Брюс Вілліс, ані Міла Йововіч…

Зелені гори огорнені ранковою димкою. Починають щебетати пташки і шелестіти придорожні кущі. Від невідомих ніг туди ховаються ящірки та змії. Сонце щедро обсипає ранкову річку золотими променями, які засліплюють очі. Мила картинка, правда? Сидиш десь над урвищем, слухаєш шелест крон, забиваєш легені чистим гірським повітрям, милуєшся природою. Скільки ще таких щасливих моментів ми зможемо пережити? Може, коли приїдеш сюди наступного року, посидіти вже не буде на чому. Кажуть, тут скоро збудують пекельну машину, абияк прокладуть труби, на ріці поставлять бетонну коробку з турбінами. І все для людей. Все для того, щоб у них було дешеве світло. За якихось тридцять копійок село скоро продасть природу. Власне, будівництво ГЕС в Карпатах – це тема іншої розмови. Не за тим ми приїхали в гори.

Сидячи в офісі відпочиваєш тілом, але втомлюєшся душею. А тут, в Карпатах, все по-іншому. Можна ходити цілий день, збиваючи ноги, зате душа не те що відпочиває, вони просто співає. Як же тут гарно. Ідеш собі по річці, оминаєш консервні банки, які погрожують порізати необережну ногу. У воду, до речі, також краще не заходити босим, особливо в тих місцях, де хтось раніше поставив намет. Одного разу я став на розбиту літрову банку. Добре, що був в чоботах, інакше залишився б без кількох пальців. Але проїхали, йдемо далі. За спиною, в тубусі, лежить нахлистова вудка. В коробці тихо сплять штучні мушки, нав’язані тихим зимовим вечором. От зараз переберуся через повалене дерево, вийду до перекату. Там має бути струмкова форель і харіус – непомітні мешканці карпатських рік. Місце «зайняте». Уздовж річки ліниво гойдається на хвильках верхній канат сітки-путанки. Акуратно витягую її на берег. Риби там нема, воно й не дивно. Добре, що перед від’їздом встиг нагострити мисливського ножа. Сів на камінь і за кілька хвилин сітка змінила свою форму. Тепер вона зможе затримати в собі хіба що слона. Як же гарно в Карпатах…

Треба йти далі. По воді не пройдеш, тому видряпуюся на крутий схил, тримаючись за міцні гілки. Постійно страхуюся – Володимир Висоцький був правий: в горах не надійні ні камінь, ні лід, ні скеля. Вибрався. Тут вже хтось був. Акуратне коло з каменюк, в середині чорні вуглики. Хтось готував тут шашлики кілька днів тому. Молодець, прибрав за собою сміття, не залишив гнити у лісі. Вузенька стежина звивається гадюкою між дерев, потім спускається вниз, знову до ріки.

На протилежному березі плюскаються у воді двоє дітей, років по 10. Не біда, місце гарне, досить глибоке, рибу не розженуть. Розкладаю свою снасть, закидаю мушку. За хвилину мушка зникає з хвиль і після короткої боротьби витягую на берег форель. Особливо мені у ній подобаються криваво-червоні кружечки, якими вона хизується з обох сторін. Це вам не райдужка, яку продають в супермаркетах, підписуючи «форель річкова». Смішно. Цю рибу вирощують в штучних ставках. Магазинна форель ніколи не бачила справжньої ріки. Та менше з тим. Акуратно витягаю мушку з зубатого рота і кладу рибу в воду. Ти ж друг, а не їжа, правда? Пливи собі на здоров’я. «Вуйку, а нашо ви її випустили? Дали б нам» – почали скиглити діти з іншого берега. Я вже втомився пояснювати. Просто усміхнувся. «Нічо, прийде осінь, ми з татом підемо на потічки пструга острогою бити» – крикнув мені у слід один з них. Хто б сумнівався? Звісно, що підете. І принесете додому, на радість усій сім’ї мішок вагітної форелі. Ще кілька років так буде. А потім не принесете. Не буде вже, що носити. Дійшло вже просто до абсурду. Закарпатські рибінспектори змушені днювати і ночувати на місцях нересту дунайського тайменя, охороняти цю рідкісну і вразливу рибу від селян з вилами…

Бідні люди. До чого ж їх довели. Десь глибоко в душі я їх розумію. Їсти всім хочеться. А що їсти в глухому карпатському селі? Гриби, овочі, фрукти, риба, звірі. У них нема можливості «затаритися» в супермаркеті чи повечеряти в ресторані. Вони змушені так жити. Знайомий розповідав, що його товариш на днях вистежив рогатого оленя і вночі приніс його додому. Він спеціаліст по оленях. Знає, де вони скидають свої роги, знає де і за скільки їх можна продати. Мисливська ліцензія? Про що ми говоримо? Швидше за все, ніхто нікого не зловить, а якщо і зловить, то про все можна домовитися. Те саме стосується і електровудок. Колись давно, під час нересту риби забороняли дзвонити в церквах у дзвони, щоб не потривожити, щоб не переривати процес. А зараз нерест це можливість набити мішки. Напевно, в жодній країні світу нема такої біди. Вбивати рибу струмом – це ж треба до такого додуматися! Якось у Швеції я спілкувався з місцевим рибалкою. Намагався йому це пояснити, але він так і не зрозумів. В Ісландії мені за кілометр кричали представники рейк’явікського нахлистового клубу, що на ріці, де я мав намір половити лосося, ловити не можна взагалі! В Австрії мені відмовили продати ліцензію за 18 євро, мотивуючи це тим, що в мене нема рибальського посвідчення і моїх знань про рибу може бути недостатньо для того, щоб правильно її зловити! В Польщі на річці Дунаєць за ловлю форелі без ліцензії загрожує дворічне ув’язнення! У мене серце розривається, коли під час спілкування зі старими дідами, які провели в Карпатах усе своє життя, в них з очей стікають сльози. «Все вибили прокляті електрики. Колись тут було стільки риби, що ввечері все блистіло від неї»… Скільки разів я чув ці історії. Про гігантських форелей, про харіусів, які зранку і ввечері пожирали всі запаси комарів, мух, поденок, веснянок та інших крилатих створінь. Цей дід із засмаглим обличчям вже ніколи не побачить таку картину. Ми, мабуть, також. Доведеться знову їхати за кордон, щоб відчути смак нахлистового життя.

Від роздумів про це мене відірвала вантажівка. З’явившись буквально нізвідки, вона безцеремонно проїхала по річці. Знову возять ліс. Знову його безбоязно рубають, знову роздягають гори. Скоро залишиться лише спідня білизна, щоб сором прикрити. Ось і вода в момент стала каламутною, а навесні у цьому місці, разом зі сходом снігом почнуться сходи грунту. Але кого це цікавить. Все, що дає природа можна брати у будь-якій кількості. Чи то червонокнижний харіус, чи то сосна. Природа все стерпить. Але рано чи пізно їй набридне терпіти. І тоді, пророцтва майя, Нострадамуса, Глоби і Ванги будуть дитячою нісенітницею порівняно зі справжньою катастрофою. Ніде в Європі нема в горах і в річках стільки сміття, скільки є в наших рідних Карпатах, нікому в голову не прийде вбивати рибу струмом, ніде так зневажливо та самовпевнено не ставляться до природи, як у нас. Ми самі, задовольняючи дрібні потреби, мало-помалу натискаємо на червону кнопку самознищення. І колись природа нам за це помститься.

Далі буде. А може і ні…

Ростислав Ящишин

img class=”alignleft size-full wp-image-1261″ title=”x_3d1142ba” src=”http://www.fly-fishing.com.ua/blog/wp-content/uploads/2012/08/x_3d1142ba1.jpg” alt=”” width=”359″ height=”480″ /