Блог двох мухарів

Архив категории ‘Дайджест’

Приємні новини до нас надійшли з Луганщини. Наш добрий друг Єгор зумів цілеспрямовано виловити на мушку більш ніж півторакілограмового коропчука! Деталі розповідає сам автор сенсації.«Спроби виманити коропа тривали періодично, протягом 2-ох тижнів. Місце лову – невеликий ставок з максимальними глибинами в 2 метри; температура води 12 градусів; температура повітря 15-16 градусів, швидкість вітру 0 – 0,5 м/с; година 7:40 ранку. Якраз в цей час відбувався виліт комара-дергуна сhironomid».«Оснащення виглядало так: вудка Kola Salmon SF 5, короткий підлісок з крутим конусом – 0,8 м, індикатор клювання, повідець 0,16 довжиною 1,5-1,7 метра (приблизно, довше глибини лову на 50 см, щоб оснастка розташовувалася під кутом до дна), повідець розбитий на три частини кільцями, з кроком 40-50 см, від нижньої мухи. На цих кільцях розміщені відвідні повідки по 10 см з мухами. Порядок розташування мушок (знизу) – міні-ліч з латунною головкою 3 мм, мотиль зі скляного бісеру і чорний базер». «Закид поперек дрейфу. Проводка по дрейфу і довге, повільне волочіння мушки по дну з періодичними короткими і плавними протягуванням. Короп взяв саме на нижню муху, яка волочилася по дну. Витягав його 5-7 хвилин. На верхні ж мухи, що висять у товщі води, протягом всього часу (2-х тижнів) мені вдалося вмовити 3-х карасів на базера, а на «скляного» мотиля – карася і головня» – підсумував Єгор, з чим його і вітаємо!

Фото з сайту: fishing.lugansk.ua

Ну, і в якості бонуса просто красиве відео про карполяндію і те, як його можна зловити на мушку

А вчора Єгор продовжив свої трофейні лови. Цього разу короп на 1,4 кг. Робоча мушка – мотиль зі скляного бісера. Ще раз вітаємо Єгора і чекаємо на нові трофеї.

Італієць Мауро Ваккарі живе в Римі, ловить форель різного гатунку і в”яже симпатичні мушки. Пропоную ознайомитися з його фото у трьох категоріях: риба, природа і мушки. Отже, почнемо з риби.

Зверніть увагу на кольори води. Не думаю, що тут справа в фотошопі. Просто на Балканах та Апенінах такий колір води залежить від дна. Дуже гарні річечки…

А тепер гляньте, на що ловиться італійська форель. Переважно це сухарики, є кілька німфочок.

В останні роки в Росії (і в Україні також – прим. Блог) різко загострилася суперечка прихильників і супротивників риболовлі за принципом «упіймав-відпустив». Ідея відпускання риби прийшла до нас із США. У Західній Європі риболовне співтовариство набагато пізніше почало розуміти, що масова рибалка з вилученням всього, що попалося на гачок, швидко очищає водойми від великих і цінних риб. У тій же Англії «калатало» для убивства риби досі вважається необхідним атрибутом вдалої риболовлі.Кожен знає, що найкраща риболовля там, де немає або майже немає людей. Але якщо ти добрався до цих благословенних місць, риби там не повинно стати менше. Адже шляхів збереження в ріках і озерах риби всього два: потрібно або знижувати прес вилову, або дотримуватися принцип «упіймав-відпусти». Як би інакше вдавалося підтримувати в пристойному стані стадо форелі в Єлловстонському національному парку, куди приїжджають в рік більше 2 мільйонів відвідувачів? Багато хто з них, до речі, їздять сюди саме через риболовлю … Яка за свідченням багатьох рибалок, досі дуже непогана.

 Аргументи тих, хто воліє випускати хоча б частину свого улову (і тим більше рідкісних риб), можна звести до наступного:

• Риба зберігається. Популяції багатьох видів риб (до того ж найцінніших!) при великому пресингу вилову швидко скорочуються в чисельності. Розміри риб в уловах знижуються, і взагалі у водоймах, де занадто багато рибалок, риболовля стає «не та». Риборозведення не завжди може виправити ситуацію, та до того ж воно шкідливо відбивається на природних, «диких» популяціях розведених видів. Вихід з цієї ситуації один – треба обмежувати вилучення, і тут можна піти двома шляхами: або менше ловити, або ловити як зазвичай, але частина улову (або весь улов) відпускати.• Риболов може ловити цілий день (або всю свою відпустку), а не відволікатися на те, щоб солити або коптити улов. Це особливо важливо в тих випадках, коли вдається дістатися до благословенних місць, де ще не ступав болотний чобіт. На хорошій річці за день можна піймати кілька десятків форелей або лососів, сотню харіусів або гольців … Уявіть собі, що хтось оплатив вертоліт і дістався до подібного «раю земного». Підійшов до річки, зробив закид, і ось на березі перша риба. Цілком достатньо для юшки. Через п’ять хвилин – ще одна. Цю засмажимо. Що, це все, чверть години задоволення? Змотуємо вудки до завтра?

• У США проводилися численні наукові дослідження щодо виживання риби після випуску. Було доведено, що смертність форелі після упіймання на спортивну снасть може становити від 5 до 25%. Виживання риби залежить насамперед від типу снасті, на яку вона попалася. Використання відповідного розміру одинарного гачка без борідки набагато збільшує відсоток риб, які успішно переживають стрес від виважування. Натомість лов на багатогачкові приманки спінінгів і на природні приманки різко збільшують смертність – як безпосередньо після відпускання у воду, так і протягом наступних тижнів.

• Не потрібно забувати досвід рибоводних заводів, де від виробників коропа, форелі, осетра та інших риб рік за роком беруть ікру та молочко. Риба при цьому відчуває стрес, порівнянний з тим, що відбувається при виважуванні. І нічого, живе собі.

Аргументи противників випускання риби:• Поранена риба втрачає сили при виважуванні, «обпалюється» руками і втрачає слизовий покрив – свою єдину оборону від грибків … І взагалі риба – надзвичайно крихка істота; варто їй попастися на вудку, і вона приречена. Тому той, хто відпускає рибу, губить її «мішками» – стільки, скільки йому вдається підвести до берега.

• Риби – ніжні створіння. Навіть якщо риба подає всі ознаки життя (дихає, підтримує рівновагу і жваво виривається з рук), вона приречена. Випускати безглуздо – через півгодини-годину вона ляже на дно і загине.

• Рибалки, які відпускають рибу – садисти. Їм подобається мучити рибу, яка їм не потрібна як їжа.

• Риба «навчається», і вдруге зловити її на ту ж снасть набагато складніше. А «навчена» риба здатна якимось чином навчити своїх друзів не їсти підозрілу їжу на гачку. Там, де багато відпускають рибу, вона взагалі перестає ловитися на вудки.

Ну, що можна на це відповісти? По-перше, у багатьох випадках навіть найпалкіші противники випускання улову змушені так робити – якщо вони не хочуть порушувати Правила рибальства. У багатьох водоймах водяться рідкісні і заборонені до вилову види риб. У разі піймання риби з цих списків Правила наказують негайно випустити її назад у водойму. Передбачається, що хоча б частина випущених риб виживе – як і відбувається в реальності.Якщо навіть взяти максимальну з наведених вище цифр смертності і погодитися з тим, що кожна четверта з випущених риб гине, то все одно 3 з 4 залишаються жити і можуть дати потомство. До речі, в 2005 році на Кольському півострові нормативна смертність сьомги для лову за принципом «упіймав-відпустив» була прийнята саме така – 25%. З такого розрахунку і видавалися ліцензії фірмам, які організовували ліцензійний лов сьомги. Тобто при ліміті в 250 «хвостів» можна було легально зловити (і відпустити) тисячу риб. Вважалося, що в цьому випадку (при умовній смертності в 25%) буде вилучено з водойми (або загине після випуску) 250 риб. Ранку від одинарного гачка в губі риби можна порівняти з тими, які наші прекрасні дами отримують при проколюванні вух під сережки. А адже від цієї операції поки ще ніхто з них не помер. Трійник або два трійника спінінгової приманки – це гірше, але все одно не зрівняється з нерпою (або з глибоководною зубастою рибою під назвою алепізавр). Ці хижаки відразу виривають з лосося шматок м’яса з кулак – і нічого, заростає «як на лососеві». Коли риби підходять до гирла річки на нерест, у деяких з них видно старі, повністю загоєні рани – сліди «бурхливих пригод» в океанських просторах. А у інших – свіжі, отримані від тюленів буквально вчора. Хто спостерігав з берега хід горбуші або інших лососів, напевно бачив в загальному косяку пошкоджених риб, багато з яких як ні в чому ні бувало рухаються проти течії.У 2004 році в осінньому сплаві по річці Бичі брало участь 8 осіб, серед яких були дуже досвідчені спінінгісти. Всі разом ми за тиждень виловили близько 600 кілограмів тайменя – якраз на завантаження вертольота. Зрозуміло, що всі таймені були відпущені, але так чинять далеко не всі. Саме тому річка, куди зачастили рибалки, швидко «очищається» від великого хижака. Після цього вага спійманих таймешаток доводиться вимірювати не в пудах (як робили наші предки – перечитайте Сабанєєва), і навіть не в кілограмах, як це робимо ми, а в грамах.Я прекрасно розумію, що моя точка зору теж уразлива для критики – якщо встати на ще більш «зелену» позицію. «Та ти такий же кроманьйонець! І не шкода тобі мучити рибу своїми гачками? Вона спокійно плавала у воді, а ти її підчепив за губу і тягнеш на берег, хоча з’їсти не збираєшся. Негуманно це! »Згоден, я теж «стародавня» людина, яка підпорядковується своїм інстинктам добувача. Упевнений, що більшість читачів журналу теж належать до цієї категорії. Але ми хоча б намагаємося зменшити шкоду природі від цієї своєї «викопної» пристрасті. Ті, хто ніколи не відпускав спійману рибу, не знають, як це приємно. Так-так, спробуйте самі! Як здорово, коли переможений річковий велет раптом відчуває себе вільним. Я думаю, він в цей момент дуже здивований. Як би не вірячи своєму щастю, він відходить від берега, мить стоїть нерухомо і раптом (поки не передумали) стрілою (чи плавно) зникає в глибині. До побачення, Велика Риба! До наступної зустрічі!До речі, ця зустріч цілком можлива. Не вірите? У червні 2002 року на річці Їм (притока Амгуни) Олег Абрамов з Хабаровська при мені зловив на спінінг солідного тайменя довжиною 131 сантиметр (вага – близько 20 кілограмів). На правій «щоці» у риби був давно зарослий шрам у вигляді ямки. Олег усіх своїх тайменів відпускає, а як же інакше? Ось і з цим трофеєм він сфотографувався на пам’ять, і – гуляй, риба! Рівно через рік я прийшов на ту ж яму, закинув великий темний «Інтрудер» і зловив великого тайменя. Хвилин 20 боровся, а потім вивів його на косу. У місце стоянки риби берег був незручний, і довелося силою виводити її на перекат нижче за течією. А таймень ніяк не хотів покидати своє прикриття – уперто тримався в тій же ямі. Але ось трофей біля берега. Міряю довжину – 138 сантиметрів. Найбільша риба у моєму житті! А що це у нього на правій «щоці» – невже вм’ятина? Ну, точно! Це той же самий таймень, тільки підріс за рік на 7 сантиметрів, ну, і додав у вазі. Фотографую рибу і відпускаю. Рівно через рік той «мічений» таймень, що підріс на 7 сантиметрів, попався на мою муху, притому точно в тому ж місці.

Після такої “миші” вижити в риби шансів мало…

У 2004 році я знову побував на цій же річці. З особливим хвилюванням обловлювати ту ж яму – нема його. Не попалося нічого, крім ленка і маленького тайменя. Потім я дізнався від місцевих мужиків, що минулої осені під тією скелею зловили великого тайменя… Прощай, друже. А ось ще історія: група рибалок з Хабаровська сплавлялася по річці Уда. В кінці маршруту одному з них пощастило зачепити на блешню крупного тайменя – кілограмів на 35. Риба була поранена – прострелена наскрізь з малокаліберної гвинтівки позаду голови. Схоже, що якийсь, з дозволу сказати, спортсмен підвів його до берега і хотів для вірності застрелити, перед тим як витягати. Є в Сибіру подібний народний спосіб виведення крупної риби. Таймень не тільки пішов, зійшовши з гачка або обірвавши волосінь після пострілу, а й примудрився вижити. Так от, ті рибалки підвели рибу до берега, сфотографувалися з нею і випустили. Через рік ця компанія знову сплавлялася по тій же річці. Кілометрах в семи від тієї точки відбувається клювання, і до берега підтягується велика риба. Один з мужиків бере її біля берега руками і … волає від захоплення: це їхній торішній хрещеник! Так, попався самий таймень зі шрамом від кулі позаду голови. За цей рік таймень не виріс ні на сантиметр, але рана від кулі зажила. Це й зрозуміло: хворів, звичайно, і не міг нормально годуватися. Але ж вижив! Комусь потрібні ще приклади?Запитайте будь-кого, хто кілька сезонів поспіль ловив в одній і тій же річці, і вам піднесуть дуже схожі історії. Ось, наприклад, що розповів мені Юрій Орлов з Хабаровська, який з кінця 80-х років 20 століття займається організацією рибальських подорожей: “Раніше, до цього туристичного буму, на початку дев’яностих років, тайменя було набагато більше. В одних і тих же місцях можна було рік за роком бачити і ловити тих же великих риб. Деяких з них при мені витягували і знову випускали до 5-6 разів! Тоді ми проводили наукову програму спільно з американськими вченими, і мітили тайменів спеціальними позначками. Потім я перестав це робити, тому що мої ж знайомі мені почали приносити мітки від убитих риб”.Отже, можна вважати доведеним, що риба має хороші шанси вижити, навіть отримавши дуже серйозні рани. Все ж це холоднокровних тварин, фізіологія якого сильно відрізняється від нашої з вами. Виведення (навіть тривале) далеко не завжди вбиває рибу. Як правило, підведена до берега, вона зберігає достатньо сил для того, щоб, віддихавшись, піти геть. Зрозуміло, не можна «вимучувати» рибу до останньої ступеня втоми.
Тому лов великої риби на надмірно легку снасть, навіть спортивну, не є добрим варіантом. Так, це ще один камінь у город спінінгістів: популярний в останні роки «ультралайт» не надто придатний для відпускання риби (зрозуміло, достатньо великої). Навіть на легке нахлистове вудилище (наприклад, 5 класу) я завжди можу поставити достатньо потужний повідець – на закиді це не відіб’ється. А на «ультралайті» просто не обійтися без надтонких лісок, а це призводить до надмірно довгого виважування мало-мальськи великих риб.Та риба, яка тримає рівновагу і змогла «своїм ходом» піти від берега, має всі шанси на довге щасливе життя. Іноді доводиться до півгодини стояти у воді, притримуючи стомленого хижака головою проти течії. Врешті-решт він «переводить дух» і починає вириватися з рук – і тільки тоді його можна випускати. В ідеалі бажано по можливості взагалі не брати рибу в руки і не виймати її з води. Витягувати гачок можна за допомогою нескладного пристосування типу палички з дротяною спіралькою на кінці. Завів у неї повідець, опустив спіраль до загину гачка й акуратно вийняв його. Так можна чинити з дрібної та середньої рибою, яка відпускається прямо у воді, не підводячи до берега.Потрібно враховувати, що в порівнянні з ранкою від гачка на виживання риби в набагато більшому ступені впливає те, як з нею поводиться рибалка. Тобто, найважливіше – горезвісний «людський фактор». Якщо виводити рибу швидко, не залишати надовго на березі, не давати їй битися на каменях і тим більше не давати падати, а перед випусканням правильно «реанімувати», то у неї будуть всі шанси на «друге життя».Ну, що, поїдемо на рибалку? Якщо зловимо багато, засолити – нехай вистачить на довше. Самому не потрібна риба – знайомим роздамо. Все одно вона пораненими гачком, не виживе … Або краще відпустимо – нехай живе? Або взагалі не ловити, а милуватися з берега? А комусь тоді взагалі не захочеться на річку їхати, можна ж і в місті вихідні провести … На ці питання кожен нехай відповість сам. Не забувайте тільки про тайменя довжиною під півтора метра, який досі благополучно живе в річці Уда. Він вижив після того, як тричі попадався на блешню, після вогнепального поранення, і буде жити ще довго (не так давно в тих місцях зловили тайменя на 70 кілограмів). Якщо, звичайно, він не попадеться «нормальним» рибалкам, які не повернуть рибу назад в рідну річку, а пустять на котлети.

Джерело: журнал «Нахлист» за весну 2009 року
Автор: Михайло Скопець

Продовження лікнепу про харіусів, які багато з нас ніколи не побачать на власні очі. Хоча, може комусь і пощастить. Сьогодні розповідь про монгольських та хубсугульських пириків.
Монгольський харіус (Thymallus brevirostris) – ендемік внутрішніх водойм Північно-Західної Монголії. Це найбільший з харіусів, і у нього збереглися примітивні ознаки, що вказують на походження харіусів від предків, близьких до лососевих. Рот монгольського харіуса дуже великий і добре розвинені зуби. Наявність в Центральній Азії цього примітивного виду свідчить, що саме тут сформувалися перші представники сімейства харіусів. По своєму способу життя він сильно відрізняється від інших видів. Поширений в прісних водоймах Північно-Західної Монголії, у гирлах невеликих річок і протоках між озерами. Розрізняють білого і чорного монгольського харіуса. У чорного виду тіло майже чорного кольору, у молодих особин темно синього. Білий вид більший і має бронзове забарвлення.
Досягає до 40-50 см в довжину. Чорний харіус – комахоїдний. Білий, майже безбарвний, переважно тримається дна. Писок у нього як у тайменя, нижня щелепа зовсім на харіусову не схожа. В роті справжні зуби – словом, хижак. Цей вид виростає до гігантських розмірів. В Монголії його звуть «білорибиця». У річки він виходить на початку літа, а потім іде в озера на глибину і практично не ловиться.
Ловити на хлистом такого харіуса, за словами рибалок, негуманно .Монгольська іхтіофауна просто спливає і заковтує колючу мушку незважаючи на гачок! Моментально він намагається перетравити мушку – без пінцета такого ненажеру і не відчепити нормально.Птахи й риби в монгольській міфології займають особливе місце. Ці тварини належать духам води і неба, тому вбивати їх не можна. У західній частині живуть казахи, і на духів води їм, схоже, плювати. А ось духів неба мабуть побоюються… Тому птахів тут не чіпають.Окремий вид харіуса – косогольский (Thymallus nigrescens) або хубсугульський. Мешкає він тільки в басейні озера Хубсугул в Монголії. Тіло темно-сіре, майже чорного забарвлення, на спині і череві з металевим відливом, черево чорне, але від грудних плавників проходять світлі смуги. По верхньому краю проходить тонка темно-червона переривчаста облямівка. Досягає в довжину до 31 см. Нереститься в річках, що впадають в озеро.

Що ми знаємо про харіуса? Маю на увазі не нашого європейця, а його родичів з Азії? Скільки взагалі існує їхніх видів і підвидів? Де можна зловити найбільшого харіуса, а де найменшого? Спробуємо розібратися в цій темі…  Отже, за певними джерелами існує чотири види харіусів – сибірський, монгольський, хубсугульський або косогольський і європейський. У трьох останніх видів підвидів нема. Зате в сибірського харіуса є одразу 7 підвидів. Проте за іншими джерелами, переважно англомовними, харіуси не розділяються на види і підвиди. У них, наприклад, зустрічаємо арктичного харіуса, який живе в Алясці, Канаді, у верхів’ях річки Міссурі. Відомий російський іхтіолог Міхаіл Скопец, у свою чергу, виділяє чотири основні підвиди сибірського харіуса: західносибірський, східносибірський, камчатський і американський (аляскінський). Ще дві форми сибірського харіуса, які чітко розрізняються – чорний і білий – мешкають в озері Байкал і його притоках. Він пише, що вони можуть бути окремими видами. Крім того, одна споріднена форма (косогольский харіус) водиться на території Монголії – в озері Хубсугул і в пов’язаних з ним річках.

Сьогодні спробуємо довідатися про сибірських харіусів.

Західносибірський підвид сибірського харіуса водиться в басейнах Обі та Єнісею. Він відрізняється досить коротким спинним плавцем з малюнком у вигляді плям і яскравим металевим блиском.
Тіло цього харіуса довгасте, зеленувато-або блакитно-сріблясте, в чорних плямочках на спині, сріблясте, з фіолетовим відливом на боках і череві, верхній плавник великий, барвисто-яскравий, грудні й черевні червоні або жовті, анальний і хвостовий фіолетові, голова невелика. Досягає довжини 45 см. і маси 1900 грамів. Тривалість життя – не більше 10 років. Харіус поширений по всьому Телецькому озеру та річках, що впадають в озеро. Темп росту залежить від наявності різноманітних біотопів і стану кормової бази водойми: у Телецькому озері семирічні екземпляри досягають довжини 40 см. при масі 760 грам, в низов’ях Катуні – відповідно 32 см і 480 грам. Харіус в харчуванні не розбірливий. Основу харчування становлять повітряні комахи, личинки одноденок, бабок, волохокрильців. Нерест проходить в травні – червні при температурі води 8 – 10 градусів на мілинах з кам’янисто-гальковим грунтом. Плодючість становить 1000 – 8000 ікринок.

Якщо когось цікавить інша інформація по західносибірському харіусу, її можна почерпнути з дисертації, написану на цю тему (http://www.dissercat.com/content/ekologiya-zapadno-sibirskogo-khariusa-thymallus-arcticus-arcticus-pallas-basseina-reki-lozva).   Східносибірський підвид мешкає в басейні Північного Льодовитого океану (від Хатанги і Олени – до річки Іонівеєм, що впадає в Колючінску губу на Чукотці). Крім того, східносибірський підвид проник і в басейн Тихого океану: його можна зустріти на Чукотці – у річках Ергувеємм та Ігельхвеєм, які впадають в Берингове море. Водиться він і на материковому узбережжі Охотського моря – у всіх великих річках від Ульї до Ями, крім двох (Тауй і Яна) в районі Магадана.Американський (аляскинський, арктичний) підвид сибірського харіуса в Росії зустрічається тільки в деяких річках і озерах Чукотки, поблизу селищ Уелен і Лаврентія. Основний ареал його перебування знаходиться по той бік Берингової протоки – на Алясці і в Канаді.
Ці основні підвиди сибірського харіуса добре розрізняються між собою по малюнку на спинному плавці, за формою голови і тіла, а також за особливостями біології. У великих самців східносибірського харіуса величезний спинний плавець може досягати хвостового плавця; у його задній частині між променями видно 5 – 7 суцільних темно-червоних смуг. У аляскинського харіуса на відносно невеликому спинному плавці видно ряди цяток-точок.
Окрім цього, російські іхтіологи, такі як Міхаіл Скопец та Олександр Антонов виділяють ще низку видів харіусів, яких не знайти в довідниках.У камчатського харіуса на плавнику немає суцільних смуг, а є тільки видовжені, які зливаються плями. Камчатський харіус відрізняється від східносибірського також відносно великими розмірами голови. Є різниця і в формі тіла: східносибірський більш високотілий і горбатий, а камчатський – подовгуватий. Невеликих риб довжиною менше 25 сантиметрів розрізняти важче. У деяких басейнах (наприклад, в річці Гижига) мешкають популяції харіусів з проміжними між камчатським і східносибірських підвидами ознаками, ймовірно, гібридні.Раніше всіх амурських харіусів відносили до одного виду – Thymallus grubei. Але зараз з’ясувалося, що в річках південної частини Далекого Сходу (на південь від річок Кіран і Уда, включаючи величезний басейн Амура і Примор’я) мешкає декілька самостійних видів цього роду. Типового амурського харіуса неважко відрізнити за ковшеподібною нижньою щелепою і за відносно невеликим спинним плавником з червоною облямівкою і ще однією, паралельною яскравою смугою. Як правило, ця риба не досягає великих розмірів; вага її рідко перевищує 300 грамів. Крім того, в басейні Амура є ще інші форми харіуса, які, наприклад, населяють гірські верхів’я річок.В останні роки з’ясувалося, що два види харіуса (жовтоплямний та нижньоамурський) мешкають спільно не тільки в багатьох притоках Амура, але і в Уде, Тугур і в деяких річках Північного Примор’я. Наприклад, в річці Коппі в районі Совгавані жовтоплямистий харіус тримається у верхній і середній течії річки, а нижньоамурський населяє її пониззя. Той факт, що ці риби розрізняються по біології і живуть в одних і тих же басейнах, не змішуючись між собою, говорить про те, що це самостійні види. До речі, цей самий жовтоплямистий харіус виявився близьким родичем верхньоамурського харіуса – того, що водиться в Забайкаллі. Ще один, новий для науки вид харіуса – бурейський крупнолускатий був недавно виявлений в притоці Амура річці Бурея. Ця риба набагато крупніша, аніж інші харіуси Амура і досягає довжини 50 сантиметрів. На жаль, роздобути фото цього красеня поки не реально. Отже в басейні Амура водиться не менше трьох самостійних видів харіуса.
Чимало видів чи підвидів харіуса можна зустріти у багатьох озерах Сибірі та Дальнього Сходу. Скажімо, в озері Лабинкир, де за чутками, живе один з підвидів Лохнеського чудовиська, є і свій харіус – лабинкирський.

Далі буде…