Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Вдало обраний час виїзду з Сяну дозволив нам не поспішати у дорозі. Власне, їхали ми виключно за правилами, хоч це було дуже довго і нудно. Рятували хіба що пейзажі, адже дорога практично повністю петляла посеред гір. До того ж мальовничі польські села з акуратними деревцями та скошеною травою не могли не тішити око. Разом із короткими зупинками дорога забрала трохи менше чотирьох годин, аж нарешті ми приїхали до Тилманової, що межує із Кросценко. Перш ніж їхати до Войтека ми зупинилися біля Мариші, де у спеціальному бунгало горів вогонь, біля якого поралася велика компанія. Іван Повхан, Саша Свида, Толік Новіков та інші хлопці провели на Дунайці цілий день – тож ми ділилися враженнями. Відловилися усі – риби дуже багато, хоча серед цієї кількості дуже багато і дрібної форелі.

Зрештою, побажавши хлопцям гарної вечері ми поїхали до Войтека. Господар уже зачекався, але після дружніх обіймів повів нас до кімнати. Його будинок змінився. Скоро він відкриє нахлистовий готель на 30 місць, а також власний нахлистовий магазин, де можна буде купити мухи, матеріали, вейдерси, вудки, а також усе необхідне для гостей. Наша кімната була шикарною – велика кухня зі всім необхідним, спальня із зручними ліжками, а також ванна. Войтек усім подарував по дві німфи, зв’язані його дружиною. Муха проста, але за словами господаря дуже уловиста: 4-міліметрова вольфрамова голівка, кінчик з червоної нитки, тіло з павича і торакс зі спектрадаббінгу.

Володя з Арсеном купили також по кілька стрімерів, а я взявся до приготування нехитрої вечері. Лише зараз ми усвідомили наскільки втомилися, адже перед виїздом нікому не спалося. Перекус, душ, виписування ліцензій на спеділянку і нарешті сон. Відключилися ми усі дуже швидко, але так само швидко прокинулися – о четвертій ранку. Оскільки я відповідав за кухню, то пішов робити яєчню та чай з кавою: так легше можна прокинутися. Арсен тим часом перевіряв свої обновки – Войтек виручив нашого товариша і позичив йому вейдерси з гумаками. Варіант не ідеальний, але доволі терпимий. Все ж це краще ніж мокрі ноги і цілий день на мурі.

Розпочати наш день вирішили там, де й завжди – біля лісопильні. Місце було порожнім і ми зайшли у воду. І практично відразу зіштовхнулися із двома проблемами. Перша – це трава, що покривала практично кожен камінь. Відповідно, провести німфу по дну видавалося завданням не простим. Друга – це велика кількість малої форелі, про що нас попереджав Сашко. Метр за метром ми рухалися до низу, але ситуація не змінювалася.
Дійшовши до специфічного рівчака (його знають усі, хто ловив на Дунайці) я спробував обловити найглибші ділянки, але ситуація повторювалася – або жмут трави, або черговий представник дитячого садка. До нас під’їхав Войтек, який спробував пояснити як можна упіймати більшу рибу. «Треба запустити німфу у самий бурун, дати їй втопитися і вже тоді починати проводку» – сказав він. «Як же це зробити, коли все дно в траві і німфа не втримається без неї ні секунди?» – спитали ми в нього. Відповіді не отримали. Очевидно, якийсь спосіб таки є, але за раз не поясниш і не покажеш.

І все ж Войтек показав на «точку» під протилежним берегом – там, за його словами, тримається більша риба. Арсен і Володя відправилися досліджувати територію, а невдовзі до них приєдналися Толік з товаришем. Як на мене, то й чотирьох людей там було забагато, що вже говорити про мене, п’ятого? Хлопці наче не сумували – ось Арсен знімає Володю, а тут вже й сам позує перед камерою.
Тож я вирішив пошукати інше місце, причому таке, куди мало хто доходить. Як не крути, але Дунаєц доволі запресована ріка, тож незаймане місце мало б подарувати немало емоцій. Дійшовши до муру я згадав, що торік упіймав кілька гарних риб трохи вище за течією, у доволі специфічних і не надто зручних місцях.
І туди справді мало хто заходить. Тож перестрибуючи із верхньої сходинки на нижню, дійшов до розкішного місця, що розпростерлося на добрих 150 метрів. Ставши на самому верху закинув німфи і одразу ж зловив малу форельку. Ясно, що їх і тут достатньо, але може трохи далі від берега стоїть щось більше? У мене не було практично жодної порожньої проводки. Щось та й ставалося – або трава, або мала риба, або більша. Чим далі від берега я закидав, тим частіше на німфу спокушалася дебела форель. А одна з проводок взагалі завершилася казковим ривком – за відчуттями узяла риба понад 50 сантиметрів.

Зважаючи на те, що на Дунайці я ловив не вперше, певний досвід боротьби із крупною рибою вже мав. Найголовніше – правильно виставити фрикціон в котушці. Риба має стравлювати снасть, але при цьому втрачати сили. У жодному випадку я не форсую подій і не тягну рибу до себе коли вона рухається у протилежному напрямку. І все ж завдання нахлистовика полягає в тому, щоб якомога швидше завершити боротьбу на свою користь та не травмувати рибу довгим виведенням. Завдяки саме фрикціону форель втомлюється доволі швидко і сама підпливає до підсака. Далі вже справа проста – акуратно завести її до сіточки, знати муху і попрощатися до наступного разу.

Це все в теорії. Вище описана проводка завершилася чимось таким, із чим я не стикався. Ясно, що риби я не бачив, однак її поведінка була якоюсь геть не зрозумілою. Як я не старався, але боротьба тривала не менше 10-и хвилин, а мені самому довелося пройти по гострому камінні майже 30 метрів. І лише тоді, вже на мілині, я побачив, що риба не одна, а дві. Одна форель мала з 35 сантиметрів, інша трохи більше 20-и. Тепер стало ясно, що вони просто рухалися в різні боки, доводячи мене до сказу.

Загалом, на цій точці за кілька годин я зловив дуже багато форелі. Більшість дрібної, але трапилося із півтора десятки красунь в районі 40-а сантиметрів. Щодо приманок, то з найкращого боку себе показали модифіковані ред-таги, шоколадки, а також дрібний фезентейл із бузковим тораксом. Саме на нього я упіймав найбільше крупних риб.

Годинник показав 9-у ранку, а я відчував, що вже конкретно наловився. Втоми не було, але ловити тут і так вже не хотілося. Я повернувся до машини, де мене вже чекали мої колеги. Хлопці теж непогано половили, але кожен з них упав у воду і тримався за коліно. До нас підійшло двоє поляків, очевидно, спортсменів, які готувалися до «заводів», що мали б відбутися через два тижні. Відбувся традиційний обмін мухами. Я накидав їм шоколадок, фезентейлів та сиріток, вони ж поділилися «плєчьонимі кілєркамі» та іншими авторськими німфами, яких я раніше не бачив.

Поділившись своїми успіхами, вирішуємо повернутися на точку за муром. Однак я хотів трішки покидати на самій стіні, для цього узяв іншу вудку та котушку. Володя спустився туди, де ловив я, ми з Арсеном зупинилися на сходинках. Поки я налаштовував снасть, Арсен упіймав кілька форелей. Я ж пробував ловити зі шнуром, але як і торік нічого не вдавалося. Відсутність повноцінного контролю за проводкою залишила мене без риби. Винятком стали двоє невеликих голавликів.

Ми пройшли ще вище. Я хотів таки упіймати форель зі шнуром – на сильній течії це зробити трішки легше, аніж на повільній. Арсен тим часом таки упіймав на суху одну форель і мав вихід значно більшої, але «шваркнув» муху їй з-під рота. Тим часом Володя активно обловлював те, що не встигли наколоти мої німфи. Судячи із задоволеного обличчя, форелі залишилося не мало. Арсен також узявся за розум і за німфи тож невдовзі крутився із славною рибиною, не пускаючи її в буруни.

На протилежному березі ми побачили Івана Повхана з компанією, після чого відправилися обідати до ресторації, що знаходилася поблизу початку (чи кінця) OS. Замовивши собі різного роду смаколиків та пообідавши як слід, вирішуємо поїхати додому і трішки поспати. Виявилося згодом, що то було дуже мудре рішення, адже прокинувшись ми почувалися доволі бадьорими та готовими до нових пригод.

Близько 5-ої вечора ми приїхали до Ксьонзового поля – місця, де два роки тому я зловив свою найбільшу форель. Але зараз ріка у цьому місці змінилася. Ловити було доволі складно, адже ми не знали рельєфу дна та й якихось привабливих точок не помітили. Тож я запропонував змінити точку і поїхати до Мариші, порибалити на одній великій ямі. Хлопці не були проти, хоч і довелося знову усе спаковувати до автівки.

Біля з’їзду до ріки ми зупинилися і вийшли розглянутися. Знову ж таки, тут нікого не було, тож ми обрали перспективні точки на ямі та почали обловлювати цікаві місця. Знову ж таки, доволі швидко ми зрозуміли, що у традиційних ділянках на межі швидкої та повільної води збирається хіба дрібнота та форель середнього розміру. Отже, крупну рибу слід було шукати якомога далі. Ось тут і зіграла свою ключову роль довжина вудки. Більше того, моя Кола, що має 10 футів і 2 дюйми, здавалася лише сірничком. В цей час я мріяв про 11-футові Конгер Паладін чи Грейс Стрімфлекс. Гадаю, що вудки такої довжини, а ще, важливо, щоб вони були класу так четвертого, є ідеальними вудками для такої ріки як Дунаєц.

Хоча, сяк так давав собі раду і Колою. За приблизними підрахунками, закидати мені доводилося на 8-10 метрів, а руку тримати дуже високо. Лише так можна було забезпечити повноцінну проводку. Результат не забарився.
Зловивши кілька форелей пристойного розміру, одна з проводок завершилася потужною атакою. Стало ясно, що взяла справді достойна риба. Більше того, ми усі її побачили, адже форель зробила кілька кульбітів. Арсенові навіть вдалося зафіксувати цей момент.

Форель дременула униз, тож довелося просити Володю поступитися місцем, адже риба тягнула мене за собою. Мабуть, наша боротьба тривала ще б довго, але Володя виручив удруге – упіймав красуню до підсака, за що йому і від мене, і від форелі величезна подяка.

Кілька фото на фоні заходу сонця та блакитного неба і риба пливе у невідомому напрямку. Ми ж продовжуємо ловити. Арсен і далі вперся в суху, але потім склав стрімерну вудку і невдовзі вже тягнув до себе форельку, яка атакувала білого зенкера.

Слідом за ним пішов і Володя, який також упіймав двох пстругів. Я вирішив підтримати товариство, склав німфову вудку і розклав стрімерну. Узяв першого-ліпшого стрімера (білий зенкер з помаранчевою голівкою) і вже на першій проводці відчув якийсь удар. Далі кинув у те ж місце і побачив, як форель налетіла на приманку просто з поверхні!
Не минуло й секунди, як вона розвернулася і цього разу вже не схибила. Зігнути мою п’ятірку вона не змогла, тож невдовзі 35-сантиметрова краля опинилася у підсаку.

Сонце поволі ховалося за гори, тож ми вийшли із води абсолютно задоволеними та щасливими. Дорогою додому заїхали до супермаркету. Ніхто не звернув увагу на нахлистовиків при повному параді – очевидно, тут до такого вже давно звикли. Ми купили продуктів на вечерю та сніданок і поїхали відпочивати. Так минув наш другий день.
А третій ми планували провести на інших тутешніх річках – Бьялці Татшанській, Білому Дунайці та загальних ділянках Дунайцю. На відміну від ліцензії на OS (75 злотих), ціна на загальну ліцензію дешевша – 61 злотий. Детальніше про це читайте у наступній розповіді…

Далі буде…

Півроку підготовки та планування завершилися тоді, коли ми перетнули державний кордон і потрапили на територію Євросоюзу. Не важко здогадатися, що усе вийшло далеко не так, як було розписано заздалегідь. Зважаючи на певний досвід (на Дунайці ловив уже 4 рази) і розуміння того, скільки часу та сил буде витрачено на доїзди-переїзди, планувалося виїхати в понеділок в обід на Сян, там спокійно закупитися ліцензіями і провіантом, провести нічку на березі ріки і в вівторок зранку ловити рибу. Вже ввечері вирушати на Дунаєц, за 200 кілометрів. Але непередбачувані обставини склалися таким чином, що нашу мандрівку довелося відсунути на один день. Пощастило, що нікому зміни у планах не перешкодили, тож у ніч з неділі на понеділок наша трійця спакувала усі пожитки до об’ємного багажника універсальної «шкоди» і рушила до кордону.

Кермував Володя – людина, яка у 2008-у році фактично показала мені, що у Львові вже є нахлистовики і я не один на цій планеті. Мабуть, якби не випадкова зустріч в районі Стинави, моя перша мухарська вудка зараз припадала б пилом десь на шафі. Поруч сидів Арсен, якому не так часто вдається кудись з нами вибратися, але це не стосується польських мандрівок – принаймні на Дунаєц ми їхали уже четвертий раз. Я ж зручно розташувався позаду: думав про кордон та погоду. Власне, погодні сайти обіцяли нам добре небо лише на Сяні, а от в Кросценко-над-Дунайцем передавали дощі з грозами акурат у ті самі дні…

Дорога до Смільниці значно покращилася, порівняно з попередніми виїздами. Тепер там нема ям, тож впевнений у собі водій може трішки пригазувати. Загалом на дорогу до кордону ми витратили дві години, так як і було заплановано. Порожня «колєйка» додала свого оптимізму – дуже швидко ми минули українську сторону, а от поляки вже традиційно дали зрозуміти, що означає «країна третього світу». Прикордонник просто сидів, не відкриваючи віконця. Нарешті мляво узяв наші паспорти, щось пробурмотів і знову зачинився. Митник так само не поспішав, а коли взявся до роботи, то дуже тихо щось питав про «вудку і папєроси». Нарешті, спитав, куди ми їдемо. Отримавши детальну відповідь, знову, так само тихо, сказав: «Połamanego kija!». Що це за вираз такий ми не знали, тож довелося перепитувати, чи вірно усе зрозуміли. Митник втомлено пояснив, що таким чином він бажає нам удачі…

Найгірше залишилося позаду. Тепер на нас чекав Сян зі своїми причудами. Але спершу треба було заїхати в Лєско за ліцензіями. Оскільки по-польськи була всього третя година ночі, а ловити хотілося вже і негайно, я дуже втішився, що попередньо домовився з Павелом про те, як ми отримаємо перепустки. Стражнік пообіцяв залишити їх в умовному місці, біля свого дому. І справді, коли ми під’їхали до його будинку, дуже швидко відшукали «зезволєння». Гроші залишили на цьому ж місці. До речі, вартість ліцензії зросла до 100 злотих. Пояснюють це тим, що ріка потерпала від пресингу і таким чином вдалося трішки віднадити мухарів.

Як би там не було, але вже за хвилину ми поховали ліцензії до кишень і полетіли до селища Угерце Мінеральне, де звернули праворуч, проїхали залізницю та закружляли вузенькою дорогою. Ледь-ледь із-за гір до нас почали вистрибувати перші сонячні промінці. На галявині ми побачили двох маленьких оленів, які вийшли поскубати ранкової трави. Обабіч дороги сидів пухкенький вухастий заєць. Власне, ми не здивувалися, адже на цій території дуже багато звірини, яку не вистрілюють та не винищують.

Ось і дашок віати Vision – традиційного місця збору нахлистовиків з усього світу, які приїздять спробувати на Сян своє щастя. Зупиняємося і йдемо дивитися на річку. На перший погляд вона здається дуже красивою, але коли ми придивляємося, то стає трохи лячно: Сян конкретно піднятий. Для того, хто тут вперше, ріка не здасться небезпечною, але ми розуміємо, що будуть клопоти. Усе ж перевдягаємося, складаємо вудки і йдемо ловити. Перші проводки результату не дають. Треба щось вигадувати із вольфрамом: він одночасно має падати на дно, не зачіплятися за нього і створювати опір потужній течії. Зрештою, після кількох хвилин холостих проводок, підсікаю крупного харіуса, але потримавши його трохи менше хвилини, риба сходить, скориставшись поворотами течії.

Володя дістає з іншого місця кількох невеликих харіусів, Арсен робить ставку на суху та стрімера. Мені ж видається, що біля острова є цікаві місця, більш повільні і комфортні для риби. Але щоб туди потрапити, треба подолати бурхливий та сердитий перекат. До половини якось дійшов, а от далі почалися проблеми. Течія не дозволяла навіть ногу підняти, а внизу величезна яма. Один необережний рух і мене просто знесе. Чи не вперше, за весь час, що я рибалю нахлистом, стало реально страшно. Володя та Арсен далеко, назад вже не повернуся, а рухатися треба, бо вже відчував, що дрібні камінці під ногами норовлять вислизнути під тиском шаленої води. Приклавши неймовірні зусилля, роблю один великий крок вперед і відчуваю, що за секунду попливу. Від безнадії вирішую зробити те, чого не роблю ніколи – бігти вниз по течії, у напрямку гострого кінця острова. Якимось дивом вода не встигає мене знести, тож благополучно добравшись до точки, нарешті спокійно видихаю.

Результат, тим не менше, себе не виправдав. У фантастично-красивих місцях риби я не знайшов, за винятком двох недомірків-харіусів. Провівши з добру годину за порожніми проводками, розумію, що треба щось змінювати. Арсен опинився вже під іншим берегом, Володя тримався меншого острова. Але риба себе так і не показувала, до того ж вийшло сонце, а час спливав десь так само швидко, як вода у Сяні. Треба було щось оперативно робити, тож знайшовши більш безпечне місце для переправи на велику землю, витягую і Володю. Йдемо вниз до інших рибних точок. Однак і там, після години експериментів залишаємося з носом. Арсен наздоганяє нас по іншому березі – у нього кілька форельок на стрімер, але похвалитися особливо нічим. Повертаємося до віати і думаємо, що робити. Насамперед, з Арсеном, адже його вейдерси радше нагадували сито, аніж одяг, що захищає від промокання. На всяк випадок я узяв свої старі вейдерси, які точно протікали, але може не так критично. Знявши мокре, Арсен вилив на берег добру літру води. Ловити в таких умовах практично неможливо. Повністю перевдягнувшись, ми почали думати, що робити далі. Я запропонував покидати стрімер просто з берега, на межу великого перекату та тихої води. Арсен до такої ідеї поставився скептично, однак став поруч. Буквально на третій чи четвертій проводці я відчув, що білим зенкером хтось поцікавився, а ще через дві спроби відбулося те, заради чого ми тут стояли. Красива форель у золотих відтінках потужно атакувала стрімера і зрештою, опинилася у підсаку. Це вже хоч щось. Ми з Арсеном продовжили обловлювати цю територію, але більше нічого так і не зловили.

Звичайно, стояти на місці не було жодного сенсу, тож наша трійця вирушила вверх по течії, туди, де нікому з нас ще не доводилося бувати. Але і там ловити було нереально. Висока вода практично не давала можливості зробити якісну проводку ані німфами, ані стрімером. Покрутившись з півгодинки вирішуємо повернутися на базу, перекусити і… як би мені цього не хотілося, їхати на Ельдорадо. Пригадуючи події листопада, у мене перед цим місцем просто опускалися руки. Зазнавши фатального фіаско із помаранчевими головками, я остерігався, як би історія не повторилася. Хоча, гірше вже точно бути не могло.

Якось спакувавши усе в автівку ми рушили польовою дорогою униз по течії. Їхали поволі, зрідка зачіпаючи дно об каміння. Зрештою, звернули ліворуч і зупинилися там, де планували. Ми були самі – лише по іншому березі лазило троє мухарів. Як виявилося, то були Павел з французькими гостями. Нам же залишилася доволі продовгаста ділянка, яка була доволі зручною. Так, вода висока і тут, але принаймні без шаленого потоку. Склавши вудку та поставивши дві німфи, стаю на самому початку перекату і одразу ж виманюю форель на 25 сантиметрів. Володя розташувався трішки нижче, Арсен ще нижче, із сухою мухою.

І тут почалося. Один за одним ми з Володьою почали тягнути крупних харіусів, які, очевидно, знайшли для себе зручну ділянку. 40-сантиметрові красені впевнено хапали будь-які німфи і надзвичайно активно опиралися. Зрештою, до нас приєднався і Арсен, якому так і не вдалося виманити харіуса на суху. І після кількох проводок він уже боровся із рибою дня – найбільшим харіусом.

Десь о третій годині я відчув, що наловився. З ідентичним настроєм на берег вийшов Арсен, а потім і Володя. Прекрасні результати по харіусу повністю компенсували ранкові незручності та переїзди. Тож ми вирішили закруглятися і вирушати на Дунаєц, адже треба було ще заїхати в магазин і подолати доволі довгу та повільну дорогу, що простягалася повз села та містечка.

По березі Сяну, паралельно до нас, стрибав молодий олень, який за мить зник у кущах. Приємно світило сонце і взагалі, природа та погода зробили усе, аби нам було добре. Перед виїздом ми заїхали на електровню, звідки й починається OS San. Дві турбіни пускали у річку бурхливі потоки. При цьому, так було й минулого тижня, тож мухарям слід бути дуже обережними на такій воді. Уже в самому Лєско ми купили необхідні продукти, трохи пива і рушили на захід. На Дунаєц.

Далі буде…

Чергова вилазка в Карпати видалася ще важчою, аніж попередня. Цього разу вирушив в гори з двома Володимирами Судуками – одним старшим і одним молодшим. Рибалили ми на різних ріках і в різних точках, однак розговорити рибу змогли лише в одній точці – на всіх інших достукатися до харіуса було украй важко, може через зміну погоди та тискові стрибки, а може через високу воду. Як би там не було, риба «морозилася».

Ховаємося від вітру

У царстві бистрянки

Сімейний підряд

Із тих, кого мені вдалося довести до підсака, двоє упіймалися на сухого ред-тага із фіолетовим тілом, один спокусився на хекловий варіант червоно-чорної німфи, ще один на підвісного світлофора в зелених тонах. Тобто якоїсь чіткої систематичності не простежувалося. Володя-старший під вечір упіймав харіуса на німфового ред-тага.

Ред-таг наше все 

На шумних перекатах

Захмарені горизонти ріки

Приємною була зустріч із Сашком та його сімейством. Коли вже так лило, що не залишилося сухого місця, він залишився на ріці і у підсумку, до двох яльців, додав одну форельку та двох клеників, яких упіймав на мокрого ред-тага.

Розмір риби не перевищував 25 см

А взагалі, умови для риболовлі були не надто комфортними. Ще до дощу доволі сильно вітрило, що практично унеможливлювало якісну проводку німф. Довелося користуватися послугами шнура з певними модифікаціями, якими я, чесно кажучи, не дуже задоволений. Але і така трудова мандрівка все-одно принесла чимало позитивних емоцій, особливо, вечеря під дощем.

З одного боку добре, що вода в річках є. Можна сподіватися, що такої посухи як торік не буде. Але порівняно з попередніми сезонами, відчувається, що риби стало менше…

Маючи в кишені кілька вихідних, просто гріх було сидіти вдома. Одна лише біда – погода бажала кращого, лили дощі, а місцеві говорили, що вода критична, словом, болото тече і квит. У мене ж до цього трохи інше ставлення. Якою б вода не була, але ж риба хоче їсти. Знайти рибу важче, але у цьому й полягає весь азарт нахлисту.

Компанія в обличчі Міші-Фуагри мене цілком влаштовувала. Ми з ним уже давно знайомі, намотали не одну сотню кілометрів і спожили не одну ємність, але головне те, що Міша веселий хлопець, з яким просто приємно тусуватися. Тож у вівторок зранку, спакувавши сумку у автівку, я заскочив до Міші додому і ми вирушили в гори. Болото не болото, але якщо знати де ловити, то і час можна гарно провести.

Ріки й справді були підняті, однак не можна сказати, що вони геть брудні і не до ловіння. Навіть більше, коли ми приїхали на «точку», річка виглядала ну якщо не чистою, то точно не брудною. Звичайна весняна зелена вода – значить за ніч вона встигла прочиститися. Течія, правда, була бурхливою, але це нас не зупиняло. Одягнувши екіпіровку ми вийшли на берег і почали просікати найбільш перспективні точки. Буквально вже на п’ятій проводці, на підвісного сухарика (фіолетовий ред-таг) вистрибнув здоровецький харіус, з яким довелося трохи повозитися.

Така несподівана рибка принесла тепла в наші душі, хоча, побачивши річку, ми не сумнівалися, що харіус буде ловитися. І все ж розмір пиря неймовірно потішив. До речі, нерест фактично вже закінчився, бо під берегом снували зовсім крихітні рибки – треба було дуже акуратно ходити, оскільки мальки плавати ще толком не навчилися.

Не встигли ми потішитися зловленій удачі, як біля нас зупинилася інша автівка, з якої вийшли Володя і Маркіян. Поки хлопці спаковувалися, під’їхала третя машина, з двома «сумчастими». Мужики у високих чоботах, з допотопними спінінгами та корковими поплавцями вийшли до берега, кілька разів щось закинули у воду і ретирувалися, зрозумівши, що місцем ми не поступимося.

Володя з Маркіяном вирішили ловити на суху специфічними вудками, які Міша назвав «макаронинами». Файбергласи – справді специфічні інструменти, правда в моїх кривих руках оцінити їхні переваги не вдалося. Треба час, щоб второпати тонкощі презентації.

Тим часом, харіус продовжував нерегулярно ловитися. Після першого крупного пиря вдалося упіймати ще два ідентичних за розміром, але цього разу вже на підвісну німфочку – дрібоньку сирітку з яскравим тораксом. При цьому нижні німфи, на разі, не працювали, хоч змінив я їх більше десятка.

Упіймавши четвертого харіуса, уже меншого, ми вирішили трішки перепочити і пообідати на природі. Розклавши столика та стільчики, година часу проминула непомітно за смачними великодніми наїдками та дружною неспішною бесідою. Володя запарив аргентинського мате у спеціальній чаші, обшитій шкірою. Дали і мені скуштувати, але специфічний смак напою я не оцінив, бо він видався надто гірким. А от троє моїх супутників активно сьорбали через трубочку і нахвалювали заморське пійло. Кожному своє. Головне, щоб людина хороша була…

Повторно зійшовши до річки, я помітив, що метрів за 3 від мене, на чорну мушку (активно літала також одноденка світлих тонів) вискочив дебелий харіус. Я чекав, оскільки здійнявся сильний вітер, який унеможливлював проводку. За цей час харіус вискочив вдруге, про що я одразу ж свиснув товаришам, які все ще сиділи за столом і спостерігали за мною. Упіймавши безвітряний момент, я закинув німфи і, дійшовши, до місця, на ред-тага вийшов красень-харіус. У цю ж мить здійнявся порив вітру, який завадив адекватній підсічці. На гачку я тримав рибу не більше трьох секунд…

Після цього ми з Володьою вирішили спуститися трішки нижче, до перекатів, залишивши Маріяна з Мішою на рибному місці. Обоє відзначилися – Міша упіймав форельку на німфу, Маркіян видурив харіуса на суху. Ми ж упіймали двох малих харіусів, очевидно, 2015 року народження. Вони облюбували місця під берегом, де течія була не така бурхлива. Більша риба, очевидно, сиділа подалі від нас, але дійти до неї видавалося доволі складно.

Повернувшись на місце, я вирішив трохи поборотися з вітром. Склав француза, натомість узяв котушку з німфовим шнуром та страйк-індикатором. Також змінив асортимент мух. І відразу не забарився результат: три красені-яльці, доволі пристойного розміру спокусилися на чорно-червону муху. Харіус мовчав.

Річка почала прочищатися, однак вітер не вгамовувався. З одного боку він розігнав хмари, вийшло сонце, зазеленивши усе навколо. Але ловити було доволі некомфортно, тим паче любителям сухої мушки. Тож ми оперативно спакувалися і вирушили до скель, але ситуація там була ще гірша. Велика вода практично закрила всі рибні точки. Я ловив і на суху, і на мокру, і на довгу німфу, і на коротку, але результату це не приносило. Тим часом Маркіян примудрився видурити доволі пристойного голавля на парашута. Більше нікому нічого упіймати не вдалося.

Тож травневий виїзд видався куди кращим за квітневий – задоволення отримали усі, хто ловив. Закінчилася наша мандрівкою доволі активною суперечкою з Маркіяном про німфи і приналежність їхнього брата до нахлисту, але це як мате – комусь воно подобається, комусь ні. При цьому має право на життя. Адже «лише сітхи усе зводять в абсолют» (с).

Пливи здоровий!

Перспектива провести нічку в Карпатах надихала і лякала водночас. Все ж, тільки-тільки зійшов сніг, а весна не дуже й поспішала переймати свої законні права. Тим паче, що прогнози погоди намагалися перехитрити один одного – хтось обіцяв опади, хтось вітер, хтось сонце. Словом, треба було готуватися до усіх вибриків небесної канцелярії.

Торік на ріці я познайомився з Олегом – нахлистовиком-початківцем. Ми обмінялися контактами і от наприкінці березня якраз домовилися про те, що поїдемо в Карпати і спробуємо щось упіймати. Тож Олег зі своїм братом Дмитром (також нахлистовиком в душі), заїхали за мною під вечір у п’ятницю і ми залишили шумне місто.

Ночувати вирішили у перевіреному місці – у пані Марії, яка приготувала номер люкс і взялася куховарити для нас вечерю. Але перед забавою треба було хоч трішки порибалити. Часу до сутінок було досить, але от погода зробила все, щоб нам завадити. Від самого Стрия почав падати дощ, який ні на мить не зупинявся. Ріка ще була чистою, але розуміння того, що на ранок її забарвлення зміниться, не залишало нашу свідомість. Ввечері ми так нічого й не зловили – харіус та форель, якщо вони й були у тому місці, відверто ігнорували усі наші приманки.

Покинувши цю безперспективну справу, вирішили поселитися. Пані Марія видала нам безлімітний запас дров та ключі від люкса, а також пообіцяла принести вечерю на 9-у вечора. Нікуди не поспішаючи, ми розпалили багаття (у пригоді став новомодний розпалювач), виклали на стіл під навісом припаси і почали відпочивати. Вечеря видалася на славу. Промаринований шашлик, смажена картопля, домашні закрутки і дзбанок неймовірного березового соку, в якому апетитно плавали шматочки яблук. Уммм, під джим-біма уся ця добрятина пішла за милу душу.

Наситивши свої нутрощі та напившись свіжого гірського повітря, ми перемістилися в номер люкс, де мали зайнятися не менш корисними справами – провести інвентаризацію нахлистових матеріалів обох братів та скрутити кілька мушок.
Увесь процес тривав до другої ночі, після чого ми таки позалізали у спальники і накрилися коциками. Усе б нічого, тільки ніс промерзав. Закриєш його коцом – нема чим дихати. Відкриєшся – мерзне ніс. Але якось до ранку перебули.

Поспішати в такий час на річку, звісно, сенсу не було. Мали ми достатньо часу для того, щоб підготуватися, випити ромашкового чаю та скласти усі снасті. Ріка, як ми й прогнозувала, за ніч суттєво змінилася. Чистої води вже не було, відповідно, наші шанси зменшувалися. Тим не менше, спробувати треба було.

Спроби, однак, успіхом не увінчалися. Усі проводки були порожніми, навіть натяку на активність риби ми не помітили. Причин можна було знайти кілька. Перша – риба пішла на нерест, акурат під календар рибохорони. Тобто, вона могла займатися куди цікавішими справами, а могла просто відходити від ікрометання. Друга – риби нема.
Ну, не дає мені спокою минулорічна посуха, що звела нанівець осіннього жору. Хтось говорить, що харіус пішов вверх, у найменші потічки, де забився під каміння і перебував у стані анабіозу доволі тривалий час. А додому міг і не вернутися, мовляв, у нього нема навігатора.
Правда це чи ні, я не знаю, але доволі відомий факт полягає в тому, що велика кількість лососевих риб такий «навігатор» таки мають. Ось матеріал, який публікувався на блозі кілька років тому:

«Відомо, що риби та птахи здійснюють міграції на тисячі кілометрів, безпомилково визначаючи напрям руху. Вчені давно припускали, що вони орієнтуються по магнітному полю Землі. І ось група вчених з університету Людвіга Максиміліана вперше отримала підтвердження цієї гіпотези. У статті, опублікованій в журналі PNAS, дослідники повідомляють, що знайшли в носі форелі клітини, які відчувають магнітне поле.

Роботи в цьому напрямку проводилися і раніше. Так вчені встановили, що в тканинах перелітних птахів і мігруючих риб міститься мінерал магнетит, який, як передбачалося, відіграє важливу роль в здатності цих тварин визначати напрям руху. Проте ще нікому не вдавалося знайти клітини, що виконують цю функцію. Міхаель Вінкльхофер і його колеги вибрали для досліджень райдужну форель. Деякі різновиди цієї риби здатні виходити з річок у море і здійснювати подорожі на 300 кілометрів. Але через кілька років всі вони безпомилково повертаються до місць, де з’явилися на світ.

Вчені розробили унікальну методику, що дозволяє ідентифікувати особливі клітини, які допомагають форелі орієнтуватися по магнітному полю Землі. У якості відправної точки біологи використовували дослідження 10-річної давності, які зафіксували зміну електричної активності нервів в області носа риб під впливом магнітних полів.

Німецькі дослідники акуратно виділили різні клітини з області носа райдужної форелі і помістили їх у чашки Петрі. Потім навколо чашок створили обертове магнітне поле. Виявилося, що приблизно одна з 10 тисяч клітин обертається з тією ж частотою, що і поле. Вилучивши ці клітини і розглянувши їх під мікроскопом, Вінкльхофер і його колеги виявили в кожній з них частинки магнетиту. Мінерал розташовувався поруч з клітинної мембраною.

Вчені вважають, що в носовій області кожної риби міститься від 10 до 100 подібних клітин. «Дивно, що магнетизм в кожній клітині був у десятки і сотні разів сильніше, ніж ми припускали раніше, – каже Міхаель. – Це може говорити про те, що риби визначають не тільки напрямок на північ, але й більш складну інформацію про точну широту і довготу».

Чи мають такі ж властивості харіуси? Наразі наука про це мовчить. Зрештою, ми насолоджувалися красою гір, які починають набирати своїх весняних тонів. Під сонечко повилізали й усякі гадинки – одна гадюка, наприклад, щойно вилізла зі свого зимого сховку і дуже мляво вертіла головою.

Трохи згодом до нас приєднався Сашко зі своєю дружиною, тож ми вирішили змінити точку і переїхати вверх по течії. Ситуація там не змінилася – вода брудна, риби нема. З горем навпіл мені вдалося виманити єдиного за день харіуса. Невеликого, і, мабуть, вагітного. Тому, є все ж сподівання, що риба зараз нереститься, тож чіпати у наступні 2-3 тижні її не варто.

Залишивши Сашка з Олею наодинці, ми почали збиратися в дорогу. Вікенд пройшов доволі вдало, але ріки вимирають просто на очах. І що тут робити?