Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

На наш пул можна було не поспішати – він найближчий до бази. Але все ж ми вирушили заздалегідь, щоб мати можливість гарно усе обдивитися та скласти вудки. Погода вирішила трішки побешкетувати – небо затяглося хмарами, здавалося, що от-от почне щось накрапати. Ми дійшли до точки, звідки починалася наша ділянка. Андрій це місце добре знав – торік він ловив тут з Максом. Я ж намагався не дивитися на ями, що приваблювали своїми смарагдовими відтінками – торік вони принести мені рівно нуль у першому етапі, що вплинуло на загальний підсумковий результат: після бублика на початку довелося рвати дупу в трьох подальших турах аби поділити четверте та п’яте місця. Ну, нехай. Цього разу на нас чекав перспективний зливчик на початку та кілька цікавих ям на завершенні. Посередині – каскад «кишеньок» та пару міляків.

Звичайно, риба тут є, без сумнівів, але не відомо в якій кількості. Якщо Андрій вдало прочеше пул, то мені може і нічого не залишиться. Коли я дав старт, Андрій закинув німфи і відразу ж витягнув невелику форель. Ідеальний початок, від нуля відійшов на третій секунді.

Йдемо далі – трішки вище є кілька харіусів та одна американка, а пройшло не більше 10 хвилин. Андрій помітно повеселішав, я ж намагаюся зауважити та запам’ятати, в які ділянки він не кидав німфи. Цікаво, що час від час в нього ловиться і на підвісну суху. Риба дуже активна, це тішить.

Трохи вище – кишеньковий каскад Андрій пропускає, оскільки він насправді малоперспективний, тим паче, що попереду чекають дві напівями та одна яма. Там він добирає ще кілька гарних риб, але лише в глибокому місці. Щодо менших зливів – там глухо. Згодом повертаємося на початок і після ще кількох проводок, Андрій завершує із блискучим результатом – 7 риб, з них 6 залікових.

Я беру законний тайм-аут, чекаю, щоб риба трішки заспокоїлася. А тоді вже починаю. На щастя, Андрій залишив мені квадратний метр незайманої ділянки, звідки вдалося дістати пару харіусів. Далі, на кишеньках, ловлю ще дві форелі, а трішки вище на суху, закинувши в те місце, де ми нещодавно переходили, дістаю п’яту рибу – теж форель, сантиметрів на 17. Мені на душі стає легко – не минуло і півгодини, а результат вже є. Тим паче, попереду три перспективні місця, при чому у двох з них, риби зловлено не було.

… Тим часом із чагарників, що поросли на крутій скелі, яка розділяла дорогу та річку, до нас спускалися двоє чоловіків. Це були не туристи і не місцеві. Йшла рибоохорона. Ну, нехай, думав я собі. Як і годиться, про змагання було домовлено із начальником Франківської організації Русланом Чорненьким, а також із лісовим господарством, на території якого ми проживали. У мене були всі документальні підтвердження, але, ясна річ, без зв’язку важко щось видобути з телефону.

Хлопці пояснили причину зупинки – «на гарячу лінію в Київ звернулися місцеві мешканці, які заявили, що наші нахлистовики ловлять рибу і носять її в мішках». Ситуація зрозуміла – ми багатьом з них перекрили кисень, бо постійно ґвалтуємо мозги, коли бачимо їх на ріці. Змушуємо відпускати рибу, пояснюємо про необхідність збереження ріки. Але це мало до кого доходить. «То моя ріка, я тут виріс, тут ловив мій дід, мій тато, і я буду ловити. А ти – ніхто, щоб тут мені розказувати». Таких діалогів було вже більше, ніж достатньо. Звичайно, ми також звертаємося до рибоохорони, щоб вони приїхали і врегулювали ситуацію. Крім того, Ліга перебуває в тісному контакті із єгерями лісгоспу. Я показав хлопцям гачки, на які ловлю, довів, що при собі риби в мене нема. Тим не менше, вони поривалися скласти протокол за риболовлю в недозволеному місці. Минав час мого етапу, на щастя, прийшов Олег Сова, який взяв усе на себе, я ж відправився ловити далі. Але мене мучило одне питання. Виявилося, що рибоохоронці наразі не склали жодного протоколу на цій ріці. Таким чином, людина, яка неодноразово займалася зарибленням територій і принесла цій ріці значно більше користі, аніж все місцеве населення разом узяте, була оголошена порушником і оштрафована. Ця дикість, можлива хіба що в нашій країні, мене настільки вибила з колії, що я просто перестав сприймати реальність. Нещодавно, мені вдалося познайомитися із начальником усієї рибоохорони Ярославом Беловим. Ми майже почали говорити про ліцензовану риболовлю, про яку мріємо вже багато років, але наразі ця розмова відклалася. Дуже сподіваюся, що з приходом до влади нового начальника Франківської охорони, а саме Любомира Стрембіцького, ситуація покращиться.

Тим не менше, у мене була ще майже година часу. Але рухи стали монотонними, кристалізація думки зникла, мухи почали дряпати камені, словом, руки опустилися. Я не розумів, що зі мною відбувається, і як знову стати на дорогу. За сорок хвилин мені не вдалося зловити із трьох ділянок абсолютно нічого. Не залишалося нічого іншого, як повертатися на базу і сподіватися, що дурні думки зникнуть з голови.

Поки йшов, відчув, що ситуація покращується. Повертається азарт та бажання ловити. Чуття несло мене до місця, звідки я починав, щось підказувало, що я там зловив не все. І справді – за останні хвилини мені вдалося добрати ще двох харіусів, таким чином наздогнати Андрія за кількістю хвостів. Однак, розмір риби в нього був більшим, хоча це мене зовсім не засмучувало. Як показав загальний підрахунок, ми з Андрієм стали лідерами етапу, він перший, я другий. Цікаво, що п’ятий пул, де ловили Рома Михайлюк та Ганна Вербицька, виявився дуже контраверсійним. На ньому довелося пристойно попітніти, але рибу учасники зловили. Правда, Ганна мені без перестанку бажала ідентичні пули в майбутньому – і так сталося, що її побажання, у підсумку, справдилися. Але вже в самому кінці.

Наразі ж можна було трішки відпочити і зранку вирушати на нижні пули – тепер вже мені треба було ловити першим.

Ранок четверга видався мокрим та прохолодним. Ріка піднялася і забруднилася. Але були і позитивні події – приїхали кияни: Андрій, Оленка, Коля, Женя і Харді, а також Костя з Кишенева. Власне, у четвер на базу мали з’їхатися якщо не всі, то значна більшість учасників, за винятком Дмитра Петруняка, який вимушено залишився удома через сімейні клопоти.

Разом з іншими, кияни вирушили ловити на іншу річку, у сподіванні того, що вона буде чистою. Я ж залишився в таборі і невдовзі вирушив половити у брудній воді. Мені завжди подобалися складні умови, а мутняк – один з таких випадків, коли рибу треба знайти та переконати вхопити муху. Звісно, я розраховував на форель, бо харіус за такої ситуації практично не ловиться.

Щодо мух, то я віддав перевагу імітації хробака, але не сучасного, з матеріалу сквірмі-ворм, а зробленого із рожевого латексу. У парі із помаранчевою головою, мушка на невеликому гачку виглядала доволі симпатично та апетитно. Звісно, щоб зловити рибу в брудній воді, треба робити по кілька десятків проводок в одному місці. Робота монотонна, але може принести результат. За першу сесію, протягом години, я упіймав 4 форелі: одну маленьку струмкову та три райдужки. Трохи згодом, під вечір, коли річка прочистилася зовсім трішки, вдалося зловити ще п’ять хвостів, при чому одного крупного харіуса. Загалом такий результат мене дуже потішив.

Але прийшов час повертатися на базу, бо галявина наповнилася автівками та акцентами. Із сонячного Закарпаття та дощового Львова прибули майже всі учасники. Стіл був обкладений з усіх сторін, Макс з Данилом тягнули мангал, хтось перекидав дрова, хтось монтував ліхтарики, хтось розповідав байку, хтось просто сидів і насолоджувався. Підходив час ударної п’янки, неодмінного атрибуту наших змагань. У четвер ввечері можна абсолютно все, чого душа бажає, ніяких обмежень. Зате вже під час самих змагань ні-ні.

Сиділи ми довго. Макс смажив ребра, хлопці міняли пляшки, закуски та жарти. Річка чистилася, настрій покращувався. Гулянка «Зустріч старих друзів» пройшла на славу, зрештою, як і завжди. У п’ятницю зранку хлопці розбрелися по ріці, а ми з Ромою Михайлюком вирушили змінювати п’ятий пул. Однак, коли ми добралися до місця, то побачили, що він не такий вже й поганий. Може не простий, так, але завдяки піднятій воді, ловити можна було абсолютно всюди. Риба тут точно мала бути, тому після кількох хвилин міркувань, ми вирішили залишити його в недоторканості. За іронією долі, цей пул випав саме Ромі, але про це вже трішки згодом.

Нарешті, відкриття змагань. На Чемпіонат зареєструвалося 14 учасників, але зважаючи на те, що Діма Петруняк не приїхав, нас стало 13. Моїм першим суперником став Андрій Мартиненко і відповідно до жеребу ми отримали 7-ий пул. Я мав ловити другим. Ну що ж, пішли на річку!

Далі буде…

Зміни у житті конкретно вплинули на моє улюблене заняття. Через постійний брак часу, про мандрівки горами можна було лише мріяти. Час від часу вдавалося на кілька годин вискочити на одне лісове озеро, порибалити там на щуку, окуня, судака, краснопірку та плотву. Але все ж в гори тягнуло і манило. Зважаючи на те, що працював практично без вихідних, дозволив собі взяти тижневу відпустку, але не гаяти часу, валяючись на дивані, а одразу їхати туди, де відбудеться Чемпіонат УЛН.

Спакувавши усе, що було необхідно і закупивши харчі, у понеділок зранку вирушив на Франківщину. Навмисно не дивився прогноз погоди – вже давно собі запланував, що поставлю намет у великій альтанці. Вона захистить і від дощу, і від свиней, а навколо можна культурно розкластися, щоб не шукати продукти та одяг по навколишніх кущах. Така собі крихта комфорту посеред безлюддя.

На небі не було ані хмаринки, яскраво світило сонце: за таких умов можна побачити верхівки гір із далека. Комфортна поїздка невдовзі скінчилася – дорога перетворилася на мереживо із дірок, ям та проваль. Швидкість упала – можна було опустити шкельце, запалити люльку і насолоджуватися зеленими лісами, що тихо шепотіли обабіч дороги.

Зателефонувавши друзям, у двох містечках зустрівся із Нестором та Вовкінгом. Кожного з них запросив на вечерю – планував спекти картоплю із салом в фользі та трохи стейків на вуглях. Зрештою, наші перманентні маневри завершилися і ми докотилися до воріт лісництва. Сторож пропустив авто в середину і вже на центральній галявині ми зупинилися, щоб викладати речі.

Облаштування табору тривало трохи більше години. Зате я зміг насолодитися роботою – просторий намет, у середині килимок, а також надувний матрац, спальник, подушка, кілька ліхтарів. По обидві сторони знайшлося місце для «шафи» – так я назвав велику сумку із чистим одягом. З іншої сторони сумка з тубусами, коробками, котушками та іншими снастями. Поруч кілька ножів, павербанки, кабелі і книжка. Аби конструкція міцно трималася, тент намету я прикрутив до балок по периметру. Усе виглядало доволі естетично, комфортно та гармонійно. Пересунувши кілька столів та лавок, навколо намету я спорудив кімнати. Спершу кухню. Цьому сприяла температура в середині альтанки. Якщо сонце допікало до 30 градусів, то в середині, у повній тіні, було не більше 20-и. Це дозволяло тримати певні продукти навіть на столі. Крім того, поблизу намету не літали мухи і комарі, а по дерев’яній підлозі не швендялися павуки.

Поруч біля намету розташувався портативний холодильник, дзбанок із холодною водою, набраною із джерела та ще кілька дрібних сумок. Сторож люб’язно привіз мені чимало дров для мангалу. Тож не гаючи часу, я озброївся міцним ножем і почав колоти поліна на більші та менші фрагменти. Особливо багато було заготовлено довгих та тонких скібок, для розпалу.

Закінчивши із облаштуванням табору, я взяв вудку та вийшов на річку. Одразу ж упіймав кількох харіусів та райдужок. Довго на місці не затримувався, адже поспішати мені було нікуди. Тому переконавшись, що риба жива-здорова, повернувся на базу на зайнявся підготовкою до вечері. Помив картоплю і загорнув її до фольги, попередньо встромивши шматок сала до середини. Виклав замариновані стейки на решітку. Серпневе сонце уже ховалося за верхівки сосен, але повітря не втрачало спекотної натури. На природі все смачне, а моя не хитра вечеря особливо посмакувала. Втамувавши голод, я трішки погуляв галявиною, де зустрів пса-приблуду. Я в собаках геть не тямлю, але мені здалося, що це щеня, хоч і досить велике. Бровко витанцьовував, намагався кілька разів вистрибнути і взагалі поводився так, ніби сто років мене не бачив. Я пішов до намету, він за мною. Вийшов з альтанки – пес поруч. Мабуть, подумав, що я його хазяїн абощо. Ну нехай. Показавши собаці місце в кутку альтанки, я наказав йому стерегти хату, а сам взяв вудку і пішов на річку.

Звісно ж, ловив на суху, при чому досить успішно. Упіймав з десяток риб – переважно харіуси, які харчувалися дрібними вечірніми комашками. Ну, день пройшов не даремно, можна і відпочити. Пес тим часом пильнував намет…

У вівторок зранку я вирушив на тренування. Обрав ділянку на домашньому пулі та півтори години часу. Кожна риба мала бути заведена до підсака. Щодо тактики, то я її сформував ще задовго до змагань. Одразу відмовився від кількох речей: великої риби, грубих повідків і великих німф. Отже, моя снасть виглядала дуже просто. Від мікрорінга йде підлісок 0,12 довжиною 30 см, далі повідок 0,10 з двома малими німфами. Снасть настільки коротка, наскільки дозволено. Щодо мух, то я вирішив переключитися з ям на мілини, з кількох причин. По-перше, там завжди можна упіймати рибу того розміру, який мені потрібно, а саме від 16 до 25 сантиметрів. Це той розмір, який має забезпечити на змаганнях високе місце. Логічно, що шукати рибу на мілині крупними німфами не варто. По-друге, рівень води дуже низький, тому не факт, що на пулі буде яма. Відповідно, краще відразу бути готовим до подібних умов. Тип приманок я сформував ще на Кубку у червні. Зараз лише підготував бойовий флайбокс. Моя основна зброя – це симбіоз того, що любить риба. Гачок №16, голова максимум 2,5 мм. Скромний хвіст з кок-де-леона, далі червона точка атаки із нитки Денвілс. Тіло робиться із двох люрексів: тонкого перламутрового та грубшого чорного. Спершу намотується чорний у кілька шарів для створення мінімального конусу, потім три оберти тонким люрексом. Усе фіксується біля головки. Далі тіло покривається лаком та запаюється ліхтариком. Виходить вже майже готовий пердігон, однак я додаю йому елегантності за допомогою чорного cdc puffs, з якого роблю не надто довгий хекл. У кількох варіантах намотував хекл на тонку підложку зі спектрадаббінгу чорного або темно-зеленого відтінку. Ця муха блискуче показала себе на Кубку, а також на кількох виїздах.

У підсумку, обловлюючи перспективні мілкі ділянки, навмисно минаючи ями, я зловив 13 риб протягом години. Цей результат здався мені дуже приємним. Повернувшись до табору я смачно пообідав пшоняною кашею з консервою та задер ноги в прохолодному наметі. Увечері мали приїхати Діма з Совою, але коли саме я не знав, тому особливо і не поспішав. Просто насолоджувався спокійним і тихим відпочинком.

Під вечір я ще раз вийшов на річку, просто розім’ятися і покидати сухарика. Як і в попередній вечір, риба досить позитивно відгукувалася – вдалося впіймати кількох харіусів на 35 сантиметрів. А коли я вже майже заснув, почулися голоси – на галявину заїхала машина: Діма з Олегом почали ставити намет та розкладати продукти на столі сусідньої бесідки. Ми ще трохи посиділи і вирішили зранку йти розмічати пули. Хлопці поїдуть на одну річку, а мені залишається верхні пули тої річки, на якій ми знаходилися. На цьому й розійшлися.

Зранку, після сніданку, я вирушив розмічати пули. Узявши скотч та заламіновані листки, спустився до ріки і вирішив пропустити найближчі до бази пули з ямами. Подумав, що відносно інших учасників це буде не справедливо, адже через низький рівень води, у них залишаються самі лише мілини. Тому розмітку почав вже там, де каскад ям завершився. І почав рухатися вгору. Пули робив досить довгими, щоб вистачило на двох учасників. Сьомий пул на мою думку був дуже хорошим та перспективним. Шостий мало чим йому поступався. А от п’ятий мені не сподобався, там не було за що зачепитися. Четвертий, третій та другий були дуже хорошими. А перший сподобався найбільше – я взагалі тут ніколи не ловив, а даремно, бо краса неземна. Повертаючись я думав про те, що треба зробити п’ятий пул буферною зоною, і змістити нижні пули. Тобто все ж доробити пул з ямами, оскільки інші ні в чому йому не поступаються. Але це все я залишив на четвер. Зараз же вертався до табору із наміром смачно пообідати та повалятися із книжкою в затінку. Тим часом задзвонив Рома Михайлюк, який збирався вирушати на базу – тобто нас мало стати більше.

По обіді я планував поїхати разом з Романом на тренування, оскільки Сова з Дімою не повернулися. Але почалася псуватися погода – пішов дощ. Коли усі зібралися, небо покрилося темними хмарами, а річка почала різко змінювати своє забарвлення. Зате вечеря, яка затягнулася на довго, дала можливість культурно розслабитися…

Далі буде…

Сонце уже світило над нами, але, ясна річ, гріло не особливо. Тому екіпіровка була по-справжньому зимовою. Я вдягнув і баф, і балаклаву, перевірив капюшон куртки, витягнув з сумки рукавиці. Губи змазав спеціальною помадою, а котушки змазав аерозольним силіконом. Нашвидкуруч ми перекусили канапками і почали складати снасті. Я вирішив узяти дві вудки. Одну п’ятого класу з повністю тонучим шнуром і великим білим стрімером з хвостом помаранчевого бектейла, а також сімку з інтермедійним кінцем і фіолетово-чорним стрімером трохи меншого розміру.

Я був готовим спускатися зі схилу і ловити вже тут, на першій-ліпшій ямі. Але довелося коритися «старшим» і пертися вгору, до місць, з яких ми будемо рухатися вниз по течії. Йти довелося немало, близько 30 хвилин. Труднощів додавала і надзвичайно слизька дорога. Фактично, то був суцільний лід, і практично кожен крок давався із труднощами.

Одразу скажу, що варіант взуття із гумової підошви та простими шипами мене не вражає. Раніше я користувався черевиками із підошвою з войлока та шипами Simms із победітовими напайками. Така комбінація дозволяла мені міцно триматися на ногах протягом багатьох років, натомість теперішній варіант уже кілька разів в цьому році «смачно» приземляв мене на слизьких каменюках.

На дорозі доводилося шукати дрібні камінці, які виконували роль точки опори. Тим часом нам вдавалося роздивитися річку в усій красі. Вона була дуже різною – глибокі ями перемішувалися із потужними бурунами, після чого починалася тиха гладь. Вітру не було, тому наша компанія весело крокувала слизькими підйомами, ділячись враженнями та сподіваннями. Нарешті, ми дійшли до місця, де в річку впадає досить крупна притока. Саме тут і вирішили починати.

Олег з Дімою розташувалися на плесі трішки вище впадіння. Я зайняв позицію на зливі. Андрій помітив солідну яму на самій притоці. І тут почалися перші пригоди. Усі береги були щільно забиті величезними шматками криги, товщина деяких сягала 30 сантиметрів.
Гострі шпилі цих брил іноді ховалися під присипаним снігом, ще деякі приховували під собою небезпечні прогалини. Стало ясно, що ходити берегом дуже небезпечно. Ходити по воді також не оптимальний варіант, адже течія ріки абсолютно не передбачувана, особливо взимку.

І все ж, знайшовши більш-менш зручну позицію, я спробував провести стрімера. Кілька разів мені це вдавалося. За рахунок міцної снасті та повільної течії, я топив приманку до самого дна і маніпулював нею, намагаючись привабити хижака. Але нічого схожого на інтерес риби виявити не вдалося. У хлопців ситуація була ідентичною, тому ми по трохи рухалися вниз.

Чимало перспективних ділянок залишалися для нас під замком, бо ризикувати зимовими купаннями особливо ніхто не хотів. І все ж, кожен знаходив якусь позицію і присвячував необхідну порцію часу. Попри наші наполегливі намагання та старання, ми так і не знаходили ключиків до нашого бажаного трофея.

Звісно, спілкувалися із місцевими та ділилися своїми думками. Дійшли до висновку, що після міцних морозів, лід, який скував ріку, так чи інакше вплинув на рибу – вона могла постраждати від природних явищ, а могла і змінити місця дислокацій, тобто перебазуватися значно нижче, там, де залишалася відкрита вода.
Правда, відсутність клювань можна пояснити ще й іншими причинами. Зокрема, на дні нам регулярно траплялися трупи жаб, бистрянок та бичків. Доводилося навіть детально вивчати їх – чи будуть сліди враження струмом. Знайшли ми і одного представника тої риби, за чиїми батьками ми полювали. Невелика риба також прибилася до берега. Чи то від браку кисню, чи то від інших факторів – ми так і не зрозуміли.

Мандруючи по ріці ми продовжували обловлювати найцікавіші ділянки, міняли стрімери та типи проводок, але, на жаль, ніхто з нас не отримав жодного клювання. Чи нас це розчарувало? Ні, я б так не сказав. Нам було добре в принципі, ми насолоджувалися компанією та природою, шумом ріки та свіжим повітрям.

Дійшовши до точки висадки, вирішили закінчувати. Правда, Олег та Андрій хотіли знайти ще кілька точок, сподіваючись на сутінкову активність, але для цього довелося їхати вниз. Порівняно із минулим роком, за словами Андрія, річка значно обміліла і багато ям перетворилися на мілкі зливи.
Тому ми вирішили їхати в зарезервованим будинок: ми з Дімою займемося вечерею, а Олег з Андрієм спробують щось половити у навколишніх водах.

Ми познайомилися із господинею – пані Василина була зайнята великим банкетом: один з поважних гуцулів святкував ювілей у кафе, що знаходиться на території садиби. Усі гуцули, які сиділи за столом, були одягнені в стандартні львівські костюми, дехто був з краваткою. На подвір’ї їх чекали автівки з іноземною реєстрацією. Якби не специфічний говір, впізнати в цих панах представників древньої та славної етнічної групи було б неможливо.

Нам виділили невеличку кімнатку з зручним столом та лавками, а також мангал із дровами. Прийнявши душ (вода вперто пахла трускавецькою мінералкою) та розклавши на батареях речі, ми з Дімою пішли куховарити. Мій давній товариш займався шашликом, я ж нарізав ковбасу, рулети та сири. У господарів замовили лише хліб та узвар. Звісно, я поцікавився і меню.

• У нас є борщ по-гуцульськи, банош по-гуцульськи, картопля по-гуцульськи, форель… – читав зі списку молодий хлопець у синій вишиванці.
• Форель яка? – питаю.
• Річкова, – впевнено відповів офіціант.
• Та, що з магазину?
• Та ні, та, що з річки. Нам приносять місцеві рибалки.
• Велику приносять?
• Ні, отаку (показує розмір риби – в районі 20-25 сантиметрів).
• А трапляється щось більше?
• Ні, завжди однакова. Іншу рибу нам не несуть.

Тим часом, вогонь в мангалі вже розгорівся. Олег і Андрій повернулися вже коли повністю стемніло. Результат ідентичний – клювань не було. Хлопці пішли перевдягатися та митися, ми ж продовжували готувати смачну вечерю. На столі з’явилися банки з огірками, капустою та помідорами, картопля в мундирах скинула свою шкірку і тепер апетитно нарізалася на кружальця. Андрій додав неймовірно смачне сало. Олег приніс пляшку дубової, Діма смородинової. На дворі було не дуже холодно, тож ми стояли біля великого вогнища і як годиться, вели світські розмови про світові релігії, іноземні цивілізації, Ілона Маска та інші важливі в житті кожної людини речі.

Шашлик уже смачно шкварчав, а ми раділи нашій зустрічі. Смакували напої і закуски, обговорювали майбутнє нашої Ліги, вигадували нові проекти. Вечеря в такій компанії стала справжньою окрасою важкого та насиченого дня. Годині в десятій ми вирішили йти відпочивати, адже втома накопичилася більш ніж пристойна, а завтра на нас чекав ще один важкий день…

Будильник задзвонив щойно я встиг закрити очі. Швиденько піднімаємося і повертаємося на кухню. У якомусь тумані щось нарізаю на сковорідку і щось наливаю до горнятка. Сова вже виїхав за нами, а мені ще потрібно скласти зарядки й інші дрібниці. Головне – термос не забути. Я запарив туди китайського чаю з паростків бамбука. На ріці знадобиться. Коли я видряпався на двір, Сова у якійсь футболці і без шапки щось активно розповідав Андрію. Пакую свою торбу до багажника, вдихаю морозний аромат темного ранку і вперед – їдемо за мрією!

Ранкова дорога небезпечна, як незнайома жінка, від неї чого тільки не можна чекати. Але вправність Олега безсумнівна – він впевнено маневрує серпантинами і врешті ми перетинаємо кордон Львівської та Франківської областей. Невдовзі вже заїжджаємо до Тисмениці, де нас гостинно зустрічає Діма Петруняк. На столі вже піниться кава і димиться чай. Збоку кілька канапок і ще дещо для розігріву. Гріємося, дивимося прогнози погоди, ділимось міркуваннями, а головне – щиро радіємо кожній секунді, проведеній разом. Кожен з нас отримує величезну порцію адреналіну вже від того, щоб ми зустрілися, потисли руки, обнялися. Наші зустрічі лікують рани і шрами від рутинної роботи, від зимової хандри, від очікування весни. Ми разом і в цьому наша сила.

У навігатор вписуємо точку прибуття. Хата вже замовлена, але щоб не гаяти часу, вирішуємо їхати відразу на воду, а весь відпочинок з обідом та вечерею перенести на потім. Ми вирушаємо і чуємо, як під колесами хрускотить ранковий сніг. За мить він вже змінюється дзвінкими звуками бадьорої скрипки, що лунає із динаміків. Ну, вперед!

У цих краях я бував вже, але майже нічого не пам’ятаю. Мені було років 5. Пригадую лише як був вражений величними горами, що розкинулися куди око сягає. Ще один спогад – берег гірської річки. У моїх руках якась вудка, а на тому боці маленька рибка – то батьки витягали шпрота з банки, аби дитина потішилася.

Дорога починає підніматися; і одразу стає все біліше. Снігу тут значно більше, аніж в долині. В якусь секунду стиглим мандарином вигулькнуло сонце. Настрій, і без того класний, покращувався з кожним кілометром, що залишався за нашими спинами.

Невдовзі дорога звузилася, а кучугури по сторонах, не давали розігнатися. Швидкість знизилася, тому ми мали нагоду краще роздивитися околиці. Мене цей гуцульський край особливо цікавив – я багато читав і про нього, і про те, що було тут написано. Років сто тому тутешні хати-ґражди приймали в себе найвидатніших культурних діячів. Сюди приїжджали Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Михайло Грушевський… Тут знімали «Тіні забутих предків» – один з найвидатніших фільмів у світовому кінематографі. Тут Іван Франко написав украй маловідому повість про те, як ловити об’єкта нашої подорожі в гірських річках. І коли ми наближалися, я хотів побачити щось особливе, захоплююче, неповторне.

Я побачив далеко не те, що хотів. Я побачив два брудних і сірих села. Нічого подібного на серце Гуцульщини (окрім різьбленої вивіски на дорозі) тут не вказує. Села як села – із антенами на будинках, із блахами на подвір’ях. Гуцулів у кептарях на конях я не побачив. Можливо, щоб побачити те, чим славився і мав би гордитися цей край, треба приїхати на празники чи свята. Можливо, в інший час тут усе оживає і розквітає.

Проїхавши ще кілька десятків кілометрів, ми звернули із траси. Підстрибуючи по грунтовій дорозі милувалися неповторними краєвидами засніжених верхівок гір. Це було насправді монументальне видовище, що манило до себе невидимим магнітом. Ще трохи і нарешті ми зупиняємося біля схилу гори. Приїхали! За дорогою вже проблискувала ріка…