Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Гарне слово «експедиція», мені подобається. Для мене воно означає мандрівку в якусь далеку місцевість, де ти раніше не бував і полювання на ту рибу, яку раніше не ловив. Цього року у нас вже була одна експедиція, коли ми вирушили в Словаччину, а на кінець року запланували не менш колоритну поїздку до засніжених гір, за міфічним мешканцем далеких рік…

Кожна експедиція для мене починається із підготовки. Зазвичай, вона не менш цікава, аніж сама подорож, адже я збираю та опрацьовую будь-яку інформацію, спілкуюся з людьми, переглядаю відео, читаю статті, і, звичайно, готую нові флай-бокси. Відразу вирішив, що ніяких німф брати не буду.
Основний акцент – максимально великі стрімери. Для цього довелося замовити не один десяток міцних гачків, різні крафт-фюри, фурабу-сінелі, бектейли, крістал-флеші, 3d-очі тощо. З нуля мені треба було створити цілу армаду найрізноманітніших стрімерів: і таких, як показували у роликах на ютубі, і таких, що поширені у Боснії, Словенії та Сибіру, і таких, які схожі на воблери, на які ловлять спінінгісти, і таких, які мені підказала власна фантазія.

Я познайомився з кількома місцевими рибалками, щоб вивідати глобальну та локальну інформацію – де сидить риба, коли вона активна, на що ловиться, які умови їй сприяють і які заважають.
Далі слід було начитатися про навколишні ріки, гори, містечка та селища, їхню історію, культуру та колорит. Одним словом, підготовча частина забрала багато часу, але й дала достатньо інформації – принаймні теоретичної.

Щодо практичної сторони, то раніше справи з об’єктом подорожі у мене не складалися. Із цим реліктовим ендеміком я познайомився на Дунайці, коли рибалив там вперше. На німфу мені трапився один крихітний екземпляр, сантиметрів на 30. Я вже практично дотяг його до берега і попросив фотоапарат, бо бачив, що то не форель. Але риба примудрилася викрутитися і втекти (мій підсак зачепився сіткою за куртку). На Сяні, знову ж таки на німфу, ловлячи під протилежним берегом на Ельдорадо, на місці впадіння дрібного струмочка, невідомо звідки мої мухи вхопила метрова «торпеда». Я бачив її дуже добре: пролетівши на швидкості світла повз мої ноги, відчув лише характерний дзвін розірваного підліска. Пам’ятаю, як рука, що трусилася від шоку ніяк не могла вставити щелепу на місце. Нарешті, третя зустріч відбулася в Словаччині. Тут, правда, я не маю стовідсоткової певності, але на 99 переконаний, що боровся саме з цією рибою. І знову спрацювала німфа. Затягнутий фрикціон (він був спеціально підрегульований для півметрових райдужок, які могли, приклавши зусилля, стравити собі 3-4 метри шнура) передав мені «привіт», а риба за кілька секунд була вже на протилежному березі Вагу. До чогось подібного я був не готовий.

Тому зараз на серйозну підготовку я відвів більше місяця. Замовив нові снасті, зокрема, повністю тонучий шнур, міцні карабіни, підліски крупного діаметру, повністю перевірив кріплення шнура та бекінга, розібрав і склав котушки. У свого кума Арсена на всяк випадок позичив ще й Sage сьомого класу з додатковими аксесуарами, хоча планував переважно ловити п’ятим класом – як не крути, але ми в Україні, а не на Балканах.

Ми досить довго шукали відповідний час для виїзду. Кілька тижнів до нього, отримавши інформацію про те, що 20-градусний мороз міцно скував ріки, уже й попрощалися із надіями. Але погода різко змінилася – крига скресла, вода прочистилася. Ми були готові до того, що виїзд стане спонтанним. В останню мить до мене, Андрія Скворчинського і Діми Петруняка долучився наш головний суддя і просто хороша людина – Олег Сова. Андрій мав приїхати до Львова з Києва в понеділок ввечері, але через різні обставини прибув опівночі. Трішки посиділи на кухні, пошепки радіючи нашій зустрічі, точили амарето з мандаринками. Потім пішли спати, рівно на дві години – пора вирушати в далеку дорогу.

Жовтень та ранній листопад – це просто благодатна пора для нахлисту. Карпатський харіус нагулює собі черево перед довгою зимою, тому стає напрочуд активний. Цьому сприяють і погодні умови – холодна вода та відсутність спеки. Харіус набирає ідеальні кондиції, наливається кольорами і, що дуже важливо, легко відходить від виважування. Його вже не потрібно реанімовувати – він спокійно розвертається після звільнення із гачка і тихо повертається на своє місце. У той же час струмкова форель готується до нересту, шукає відповідні ділянки у потічках, тому її турбувати в жодному випадку не треба. Але буває й таке, що пструг може «сидіти» і між харіусами, як на ямах, так і на мілинах. Все ж, форель зараз – не наш клієнт, ми полюємо за красивим карпатським пирем.

Для хорошого дня необхідні кілька речей. По-перше, вода має бути чиста або хоча б не дуже брудна. По-друге, слід домовитися із вітром, щоб він гуляв де інде. Третя причина – хмарний, але теплий день. Це спонукає до вильоту великої кількості комах і приваблює рибу. Далі усе просто – суха мушка, бажано із cdc або ж невелика німфочка. Щодо місць, то, як виявилося, риба стоїть усюди, просто треба повірити в це…

Після того, як ми з Вовкінгом відірвалися на більшій ріці, крокуючи крізь тумани, азарт взяв гору і поманив у ті ж краї вже наступного тижня. Компанію мені склав Мирон, із яким ми зустрілися в Стрию, на заправці. Покидавши до багажника усе добро, вирушили на річку. Правда, нас дуже бентежив колір води – три з мінусом. Крім того, от-от мав хлюпнути дощ – насувалися чорні хмари. Все ж ми трохи покидали на козирному місці, але за 20 хвилин не отримали жодного натяку на присутність риби. Тому вирішили їхати на іншу, меншу річку, в надії на те, що вода і небо там чистіші.

Наші надії не справдилися. На річці також було досить скрутно. Ми спробували і так і сяк, але крім бистрянки нічого путнього не ловилося. Їдемо вище – може там чистіше? І справді, вище водоспадів ситуація була значно кращою. Я вирішив половити на суху мушку, але за годину не отримав жоднісінького виходу… У Мирона справи йшли краще. Під час останніх змагань за Кубок сухої мушки, він ловив із Іваном Фіцколинцем, в якого є чого повчитися навіть найдосвідченішим нахлистовикам. Використавши отримані навички, Мирон упіймав біля самого берега кількох невеликих рибок – харіусів та форель. Були б змагання зараз, мали б іншого чемпіона.

Я відклав суху і взяв німфову вудку. Зважаючи на те, що вода була не надто чистою, вирішив зробити ставку на світлі мушки із рожевими головками. Зазвичай, рожевий та помаранчевий вольфрам, який по суті, імітує ікру конкурентів (восени форелі, а весною харіуса), мав би виручити в цій ситуації. І він виручив. Кілька проводок на спокійному приямку, сильний удар, агресивні борсання – це форель. Дивно, не мав наміру її ловити. Спокійно відпускаю рибу і стаю трішки вище, де течія сильніша. Ще дві проводки і цього разу удар ще сильніший! Вудка зігнулася: риба дременула вниз. Я ще не бачив, але вже розумів, що це також форель. Відпустивши і її, вирішую змінити місце – мало що могло загнати пструга сюди… Однак більше ми нічого так і не зловили. Але десь домовилися про те, що наступного тижня приїдемо сюди знову.

У п’ятницю ввечері ми домовилися про чергову зустріч в Стрию. Цього разу до нас приєднався Юра Кінчик, а також Сашко Свида з Ужгорода, який, на жаль, вимушено пропустив усі наші цьогорічні змагання. Ми випили чаю з кавою, побалакали про життя і вирушили в гори. Вовкінг уже готувався вийти на дорогу і приєднатися до нашої банди. Забравши діджея, ми повернули до більшої ріки, але невдовзі уже верталися назад – вода набувала сизого забарвлення і ніяких шансів на те, що вона почиститься не було.
Така сама ситуація була і на меншій ріці. Половивши в брудних ямах ми поїхали ще вище, а там стало чистіше. І справді – чим вище ми піднімалися, тим кращими ставали умови.

Нарешті, ми зупинилися і розійшлися по точках. Першим на ріку пішов Юра і невдовзі ми почули його радісний крик – отже, все доволі оптимістично. Я розташувався на перспективній ямці і невдовзі тягнув до себе красеня-харіуса.
Трішки лівіше стояв Сашко, а ще вище – Вовкінг. Він обрав цікавий перекат, з різними течіями, заглибленням та мілиною. «Став дрібного ред-тага і кидай туди, де майже нема течії» – порадив я товаришу. Він скептично подивився на річку, яка світлішала, хоч все ще залишалася не надто чистою. Поки Вовкінг перев’язував снасть, я відчув кілька клювань, а ще були виходи на суху мушку. Діджей і до цього поставився скептично, аж поки я при ньому не витягнув двох пирів. Настрій відразу зріс і буквально з першого закиду він упіймав свою рибу. Місце виявилося дуже зручним – харіус стояв не лише там, де не було течії, а всюди, де можна. І буквально щохвилини зростав його апетит. Ловилося добре в усіх – Мирон, Юра та Сашко вже усміхалися, а їхні очі горіли в передчутті азарту.

Усією бандою ми перейшли на сусідню ділянку – там риби було ще більше. Один за одним на наші мухи спокушалися доволі крупні пирі, в районі 30 сантиметрів. Квартет перейшов вище, а я залишився на зливі, з якого невдовзі витягнув десяток харіусів.
Особливо потішив гарний приямок із швидкою течією – три проводки і три риби. Упіймалася і одна форель, яка зручно розташувалася в вирі, під берегом.

Наступне місце взагалі виявилося клондайком. Хлопці стояли один біля одного – риба ловилася практично на кожному закиданні. Ловили чим хотіли, а харіус брав на усе, що пропливало біля нього. Таких шикарних місць виявилося більше ніж достатньо.
І це логічно, адже річку активно оберігають, постійно влаштовуються рейди. Відповідно, кількість місцевих заготівельників, а також і захланних зайд зменшилася практично повністю.
По тутешніх селах пішли розмови про «злих лісників та єгерів» зі зброєю, які ганяють усіх, хто має бажання кинути до сумки рибу. І це нас неймовірно тішило. В ідеалі, звичайно, було б супер, якби можна купити ліцензію, а гроші від неї пішли б, наприклад, на пальне чи зброю для охоронців річки.
Я впевнений, що рано чи пізно, але до цього ми дійдемо. Бо фактично уся необхідна інфраструктура є – наприклад, щоб проїхати вверх по течії ріки, варто зупинитися біля лісництва. Там черговий запише номер машини і спитає прізвище водія. Він міг би і продавати ліцензії на рибальство з обов’язковою умовою – рибу треба відпустити.

Так ми і ловили. Правда, за три-чотири години активного ходу із вудкою в руках, я особисто зарядився повністю. Нарахував 36 харіусів і одну форель, мені вистачило по горло. Так само почувався і Вовкінг, з яким ми вирушили назад, до машини.
Цікаво, що на кожному місці, де ми ловили йдучи вгору, на зворотній дорозі харіус проявляв не менший інтерес до наших мушок.
Разом з Юрком ми вийшли на галявину, склали вудки і почали травити різні байки, бо Мирон з Сашком десь «загуляли». Ми чекали їх майже дві години, а коли хлопці вернулися, то не могли натішитися класним днем.

Я мав намір повертатися додому, але Вовкінг переконав залишитися в нього. Відмовитися від такої гостинності не випадало, тому я з радістю прийняв пропозицію. Ми смачно повечеряли смаженою картоплею з сіллю (Вов, я не в обіді, чесно)))), подивилися як «Карпати» перемогли «Олімпік» і завалилися спати. Мене просто рубало з ніг – я прокинувся о третій ночі, щоб встигнути до компанії.

Спершу планував їхати до Львова зранку, але виявилося, що в неділю до нас приїде одразу дві компанії – із Закарпаття Міша Шунинець, Іван Фіцколинець та Іван Фіцколинець-молодший, а також Олег Сова і Діма Голенко зі Львова. Улагодивши усі справи, я залишився і невдовзі уже міцно обнімався із друзями.

Ми зустрілися за мостом, де сходяться ріки і поїхали туди, де рибалили вчора. У мене був свій інтерес – я дуже хотів подивитися за тим, як ловить Іван Фіцколинець. Мені було цікаво, як він читає річку, як вибирає місця, як розуміє ситуацію на воді.
Коли ми з ним вийшли до ріки то я зрадів – на нас дивився нічим не перспективний мілкий перекат, де я б ловив з повною зневірою.

Але Іван безпомилково вказав на місця, де є харіус і там його й зловив. Потім повторив трюк на іншому місці, де я б вже точно не ловив. Характерні ознаки, за якими Іван визначав присутність риби, я собі занотував в мозги – обов’язково пригодиться в майбутньому.
Мені було цікаво дивитися, як він ловить. Я ж то своє вже відловив, тож особливо не насідав на закиди. І все ж, вудка першого класу регулярно гнулася в бублик, після того, як черговий пир вилітав на суху мушку.

Ми рухалися вверх, до геть незвіданих місць, де я ніколи раніше не бував. Тут трішки окультурили територію – збудували міст, вирівняли дорогу. Добре, що зв’язку нема – ніхто не подзвонить, не потурбує. Лише шум річки, щебетання пташок, мелодійна пісня вітерця і сухе похитування вільного від листя гілляччя.
Іван ловив більше за мене, значно більше. Я не прагнув його наздогнати, мені вистачало суботньої риби. Але було цікаво пополювати за тим харіусом, якого вдалося напримітити. Переконати його взяти саме цю мушку, саме на такій проводці. Умови дозволяли експериментувати.
Я собі подумав, що якби в мене в руках була німфова вудка, вдалося б позмагатися з Іваном на кількість, але десь і зрадів, що її в мене нема. Ну її, цю кількість. Краще повчуся.

Іван відповідав на різні питання, наприклад про те, яка глибина необхідна для адекватного існування харіуса. Відповідь я десь підозрював і раніше, а тепер отримав підтвердження: «Така, щоб його накрила». Зрештою, ми вирішили повертатися, бо настав час обіду.

Пройшло трохи часу і на затишній галявині ми зібралися усі разом. Хтось забивав тютюн в люльку, хтось обливав спиртом мисливські ковбаски, хтось нарізав сальтисон, хтось розливав коньяк. Душевна атмосфера, що тут скажеш. Ще одна наша спільна мандрівка, ще один обмін досвідом. Усі хлопці відловилися сповна.
Особливо радісно за Фіцколинця-молодшого. Наше молоде покоління нахлистовиків, яке вже вправно махає шнуром. Іван розводить руки в сторони, показуючи, якого пиря вдалося виманити. Він готувався до виїзду – в’язав мушки, оглядав снасті…

У нас залишалося ще кілька годин. Просто ловити рибу я вже не дуже хотів. Вирішив трішки ускладнити собі життя. Не змінюючи снасті, я приладнав до кріплення шнура та підліска невеликого пінопластового індикатора, помаранчевого кольору, а суху мушку змінив на одну німфу. Мені дуже сподобалася та яма, звідки хлопці дістали з десяток риб. Певно, щось і мені залишили. Я вирішив перевірити, а заодно повправлятися у методі довгої німфи.

Добре, що людство винайшло євронімфінг, думав я, згадуючи, як правильно робити проводку незручною снастю. Це ж треба щоб і індикатор і німфа рухалися з однаковою швидкістю, а крім того, щоб снасть була натягнута. Якщо, наприклад, німфа буде рухатися швидше, то риба десять разів встигне її вхопити і відпустити. Отже, має бути однорідна течія. Поки я про це міркував, із глибокої ями піднялася досить крупна форель, відкрила рота і спробувала почастуватися смачним індикатором. Вхопивши облизня миттю зникла в глибині…

У тій гарній ямі я таки впіймав двох риб, а потім діставав харіуса з інших ділянок – він раз по раз себе показував, не соромився вистрибувати з води і хапати дрібну комашню. Зловивши десяток я зрозумів, що зараз, у такий час, риба ловитиметься хоч на чобіт, аби лиш могла його проковтнути. Тож зняв індикатор, поставив знову суху і став на гарному плесі. За кілька проводок вирахував півдесятка гарних пирів, які випливали на муху, але розверталися і не брали. Ну, ясно, почали харчами перебирати. Вже наїлися певно так, що скоро покотяться по дну.
Хоч і ліньки було, але я витяг іншу мушку, на 22-у номері. Дуже делікатний варіант, спеціально для таких випадків. Коли очі б ще їли, а пузо вже не годне. І знову пішла спека – раз, другий… До мене підійшли Міша з Іваном, вони вже перевдяглися. Молодший Іван трохи набрав води в чоботи, тож його риболовля скінчилася.

Я спакувався і попрощався з хлопцями. Вони відвезли мене до машини Сови. Правда, самого Олега не було видно, хоч починало смеркатися. Невдовзі прийшов Діма, який також наситився пирями удосталь. Він вирушив шукати Олега, я ж стояв, дивився на небо, яке щосекунди темніло. Ставало геть тихо, лише три вівчарські собаки-вовкодави ніяк не могли вгомонитися. Вони гавкали на уявних ворогів, проганяючи їх геть. А я насолоджувався останніми миттєвостями неповторного вікенду, проведеному в душевній компанії, на берегах мальовничої карпатської ріки…

Більше п’яти років тому, у травні 2013-го, я вирушив в гості на запрошення одного хлопця із невеличкого містечка на Франківщині (штат Чікаго). На той час ми трішки переписувалися в соцмережах, один про одного знали не багато. Але якась невимушена атмосфера, специфічне бачення світу та неординарне почуття гумору від DJ VovKING дозволили нам прекрасно провести час. Ми гуляли рікою, ловили багато риби, словом, відпочили на славу. Детальніше можна прочитати ТУТ. З того часу ми не раз зустрічалися, коли проїжджали повз його будинок, кілька разів я залишався у нього на ніч. І от зараз, вирішив, що ту нахлистову романтику можна повернути – достатньо лише спланувати логістику.

У суботу я прокинувся о 4-ій ранку. Поснідав, викликав таксі на залізничний вокзал. О 6:10 від другої платформи якраз вирушав перший автобус на Долину. Я мав на нього потрапити. Заплативши таксисту 80 гривень, став у чергу в касу – треба було купити квиток. Сама каса відчинялася лише о 5:40, тому черга набирала солідних обертів. Зрештою, заплативши 99 гривень за квиток до Долини, я запакувався в автобус і закімарив. Відкривши очі, побачив велику купу натовпу – багато молодих хлопців заходили в Розвадові. Правда, вже в Стрию фактично усі люди з автобуса вийшли – дихати стало значно легше. Ми минули Моршин, Болехів і, нарешті, кінцева зупинка – Долина.

Дзвоню до Яни – красуні-дружини Володі. За планом, вона має мене зустріти і посадити на відповідний транспорт. За хвилину ми вже вітаємося і висока блондинка веде за собою за поворот, де вже чекає невеликий бусик. Даю десятку водію і милуюся ранковим туманом, який заполонив усе навколо. Невдовзі вже виходжу. Одною рукою на плече закидаю нелегкий рюкзак, іншою беру тубус. Все, приїхав.

Мене зустрічає DJ VovKING, веде додому. Ми випиваємо по горнятку гарячого чаю, чимось закусуємо, готуємо провіант на обід. Я застрибую у вейдерси, взуваю черевики. Фліс, курточка, кепка, невеликий рюкзачок. Беру лише те, що найнеобхідніше: лоточок з вже нарізаними закусками, ніж, футляр з окулярами та файку. Із спорядження в мене взагалі мінімальний мінімум – дві котушки та лише чотири флайбокси (два з німфами і два з сухими). На жаль, підсак залишився вдома – брати його з собою не було рук. Володя також готовий. Ми виходимо на дорогу, де нас уже чекає таксі. Дядя Рома впевнено маневрує між ямками та горбами. Авто виїжджає на пряму дорогу – кажуть, що під час війни тут була злітна смуга для літаків. Хвилин 20 ми їдемо, зрештою, зупиняємося біля джерела. Вартість мандрівки – 150 гривень.

Легко спускаємося до ріки. Неба не видно, одні лише хмари та дуже густий туман. Однак вода чиста-чиста, а ще доволі низька. Останнім часом не було дощів, от і результат. Ми одноголосно вирішуємо, що будемо ловити на суху. Я якраз хотів перевірити у дії новий шнур від Varivas, який вдалося виграти на змаганнях Кубок УЛН «Суха мушка». Ідентичні призи (спонсорська допомога від компанії «Риболов-сервіс») – шнури 4-го класу виграли також Іван Фіцколинець та Роман Савка. Тільки-но узявши його до рук, подумав, що він ідеально працюватиме із моєю вудкою третього класу ElkHorn traveler, яку нещодавно відродив Zhuo Feng. Здавалось, що створити з нуля ціле коліно ще й так, щоб не вплинути на стрій та роботу вудки, нереально, але йому це вдалося. І зараз я можу насолоджуватися класним прутом, який колись зламав.

Під час змагань, я, правда, нею не ловив, віддавши перевагу більш рідній, легкій та зручній TFO Finesse 8’6, але тренувався перед турніром. Так от, відчувалося, що шнур третього класу не завантажується повноцінно та ідеально – необхідне щось трішки вище. Я не помилився з вибором – шнур Varivas Airs #4 дуже гармонійно поєднався із вудкою ElkHorn. Свою роль зіграла і котушка – Orvis Battenkill II, яка балансувала всю снасть. Одним словом, комплектації можна було поставити високу оцінку, тепер залишилося упіймати рибу.

Як тільки ми спустилися до води, я одразу зауважив дуже цікаве місце під протилежним берегом. Там точно мав сидіти харіус. «Володя, дивися – я зараз кину от туди і з першого закиду зловлю рибу» – ми посміялися. Але тільки-но мушка упала на воду і проплила десь півметра, з глибини піднявся красивий пир, наздогнав харч і акуратно його скуштував. Легка підсічка, кілька секунд пручань та кульбітів – і ось він. Справжній красень, плюс-мінус 30 сантиметрів, з яскравим плавником. Вода холодна, риба дуже сильна та активна. Спокійно знімаю мушку і пускаю рибу до води. Порцію задоволення я вже отримав.

Одразу вирішую, що не буду ловити на одну мушку. Кладу попередника до коробки, витягую натомість іншу. На мить піднімаю голову. Навколо все таке… осіннє. Багряне листя практично осипалося на береги, голі дерева пронизують своїми гілками насичено-сірий туман. Попереду не видно геть нічого. Шум ріки, як коректор, замазував усілякі рутинні трабли, я відчував, що він приносить якесь умиротворіння та спокій. Із такого стану мене вивів Володя – відразу після мене він упіймав свого харіуса.

Ми спустилися трішки нижче. Стоянки риби перестали бути для нас загадкою: ми зрозуміли, що риба змістилася на глибоку або спокійну воду, де готується до зими. Я заліз на величезний камінь, що здіймався метрів на три над водою. Якраз навпроти виднілося класне місце, вихід з ями – там точно хтось мав би бути. Роблю два закиди і на мушку меланхолічно випливає грубий харіус. Сухарика бере ніжно, акуратно, але впевнено. Мені все видно як на долоні – це навіть крутіше ніж витягати рибу! Тепер мені треба якось спуститися. Роблю крок і відчуваю, що різко падаю вниз. Точніше, упала тільки права нога. Вона провалилася в яму, майстерно замасковану між каменями. На щастя, обійшлося без травм та ушкоджень. А харіус скористався моїм провалом і дременув собі геть.

Ми йшли вниз по течії. Про щось балакали, на щось дивилися, чимось ділилися. Ловити із VovKING насправді дуже приємно. За кілька метрів на нас чекала гарна ямка, з можливістю розташуватися на різних берегах. Один за одним з дна на наші мухи почали стрибати красиві пирі, які активно борсалися, хоч сходили досить рідко.

Така ж ситуація повторювалася на інших місцях, де були схожі ями. Для харіуса не важлива глибина – завдяки гострому зору та чистій воді він прекрасно все бачив. Якщо йому подобалася мушка, він піднімався та хапав її.
У мене працювало абсолютно все. Переважно, я ловив на «лапочки», які дуже добре видимі на відстані або ж на емерджери. Головне – покласти мушку на маршрут, що проходить над головою риби.

Пройшовши ще кілька ям та упіймавши ще кілька десятків грубих пирів, ми вирішили трішки перепочити. «Давай звідси вийдемо на дорогу і пройдемо трохи, бо річка тут не надто мальовнича.
Мені здається, що ми зможемо пройти цими корчами. В крайньому випадку – ні» – як завжди, у своєму стилі, пожартував Володя і ми взялися топтати драпаки із сухої ожини. На щастя, доволі швидко таки вийшли на дорогу.

Коли спустилися знову до ріки, то побачили перед собою велике і тихе плесо. Прекрасне місце, щоб підкріпитися. Булочки з маслом, кілька сирів, трохи ковбаси. Тільки взялися за бутерброд, як почули дуже характерний «плюх».
А потім ще одне, трішки інше – «хлюп». Канапка ще була за щокою, а рука вже потягнулася до вудки, що мирно спочивала на великій каменюці. Я тихо зайшов до води.
«Зараз зловлю його апстрім» – сказав Володі. Хе-хе, якби ж то. Чотири проводки і жодної реакції. Доводиться повністю перейти річку. Так-так, тут було три «плюхи» і ще один «хлюп» отут. Поїхали! Ось перший, ось другий. Третій зійшов. Четвертий був найбільшим і обірвав муху з повідка 0,08. Для чого я поставив такий тонкий?
Зробив глупість. Починав я спокійно, із 0,12 і цього цілком вистачало. А потім хотів половити на геть крихітні мушки на 22 і 24 номерах. Тут вже треба було щось тонше. У підсумку мав два обриви, після чого повернувся до 0,12.

Ще кілька ям, ще декілька риб, і ми наловилися повністю. За приблизними оцінками, на двох упіймали близько 40 харіусів, кожен з яких був крупним, як на українські ріки. І кожен приніс задоволення.

Коли ми вийшли з ріки на дорогу, до нас підійшло троє охоронців території – не лісники і не єгері, а обхідники лісу. Спитали документи, нагадали, що рибу тут не можна забирати. Потім зрозуміли, що ми шкоди не зробимо, тому просто поговорили про життя і розвиток річки. Ми розповіли їм про УЛН, назвали спільних знайомих. Потисли руки, розійшлися.

Автостопом упіймали бусика, який підвіз нас до дому. Ми були дуже задоволені проведеним днем, природою, настроєм. Субота добігала кінця, ми повечеряли гречкою з пармезаном, випили трошки шампанського, покурили кальян.
За вікном тарабанив дощ. Стало ясно – завтра вже нікуди не треба йти. Ми отримали свою порцію нахлистового задоволення.

Зранку, після сніданку, вирушив у зворотному напрямку. Бусиком до Долини, звідти пройшовся на вокзал, купив квиточок до Львова. А головне – зустрівся із Олексієм Анцуповим, який також прогулявся, щоб побачитися зі мною та провести до Львова.
Так і минули ці дивні вихідні, які зарядили мене на весь тиждень…

Довго вагалася, чи варто приймати той щасливий квиток для участі у Кубку Карпат “Суха Мушка”. Врешті-решт, рішення було прийнято, і настав час виходити з зони комфорту. І от – на горизонті мальовничі Карпати, в автівці – друзі Коля Стріман та Саша Крук, які не давали сумувати всю дорогу.

Пане Опору рада зустрічі!
Зловила себе на думці, що в цьому році хлопців-нахлистовиків бачила значно частіше, ніж минулі роки (совпаденіє??) Але від того кожна зустріч не стала менш приємна.

Жеребкування
Не можу зрозуміти досі, та цього боялася більш за все. Для мене це був певно найстресовіший момент. І от пари названі: перші два етапи – Стьопа Чех, третій та четвертий – Арсен Грабчук, не знаю як хлопці, а я раділа! Звісно, що номери пулів мені ні про що не казали )))

Перший етап
Впакувалися в автівку до Арсена: я, Степан, Габор та сам власник цього залізного важкоатлета, звісно. Маю невеликий досвід, але пул № 18 ???? (не памятаю точно номер) не вразив. Єдине, що тішило – це його довжина: 500 м, вітання Гуру?? Першим ловив Степан. Було цікаво спостерігати, як він спокійно ставиться до цього процесу. Жодних нервів, метушні і т.д. – цьому треба вчитися. Рибу Степан злапав в кінці свого часу, десь на середині пулу, кінця якого ми так і не побачили ) Ну а в мене очікувано був нуль.

Другий етап
Чудовий сонячний суботній ранок, пул №2 і я ловлю перша. Вітер – це явище природи, яке в рибалці не люблю найбільше. Оскільки ловлю 3-м класом – пробити його мені було складно. Але, все таки, мабуть то була вдача: один маленьки головень таки сів на мій гачок. Дякую Стьопі – він вчасно нагадав про підсак. УРА! Я пішла від нуля! На жаль, мій напарник в той день пішов з пулу порожній… Цікавий момент трапився зі мною дорогою до автівки, його, мабуть, хлопці ще довго будуть згадувати жартома. Я так захопилася фотографуванням грибів, що загубила… свій Orvis. Дякуючи вищим силам ця історія мала happy end!

Третій етап
Сонячний день, що викликав певні почуття надії на гарний результат. Ловили на нижньому пулі, досить цікавому, але вітер…. Хай йому грець! І як я не намагалася в голові прокручувати всі настанови Ігора Тяпкіна, якими він ділився на семінарі в Києві, що не треба намагатися перемогти вітер, треба подружитися з ним, тощо – нічого не вийшло. Пройшовши весь пул, мала лише один вихід риби, якій врешті моя мушка не сподобалась. Як результат – знову нуль. Втім, тішуся за Арсена, який після мене мав двох харіусів.

Четвертий етап
Ранок останього дня, ми з Арсеном не поспішаючи дісталися свого пулу, так як знаходився він неподалік від табору. Настрій був змішаний. Ввечері всі казали, що пул №10 – порожняк. Арсен також мав досвід ловлі на ньому минулі роки, результат був невтішний. Він почав перший, і я уважно спостерігала що й як він робить. Де обловлює, як часто перев’язує і змінює мушки. Це саме той досвід, про який всі так невпинно казали мені раніше. Але, на жаль, і цього разу саме цей відрізок ріки не потішив.
Я ловила друга. Мабуть, найбільше виклалась саме в цьому етапі. Лізла у воду на глибину, в надії видурити хоч головня, обловила всі стоки, ямки але – ніц-нічого, лише одна бистрянка та верховодка. Так і нарікла це місце: “бистряночний пул”. В мене був шок! Там мав бути харіус, але… чи його там не було, чи він чекав на німфу, чи я просто ще багато чого не знаю. Ми пішли ні з чим, проте посміхаючись!

Завершення
Не люблю цю частину змагань. Бо треба прощатися і саме цього разу вже на довше. Але був таки приємний момент. Я вперше стояла в якості участника, мене ВПЕРШЕ в житті нагороджували призом, хоч і “втішним”, проте це було так приємно! Приємно відчувати себе частиною громади, яка має на меті такі благородні цілі. Я не буду вкотре писати про те, як з вами класно, як смачно і затишно у Пані Марії – всі ми це давно знаємо і без слів.

Лише подякую долі, що в певний момент життя привела мене в Карпати (мій чоловік відкрив їх для мене) та познайомила з усіма вами! Далі буде, колись я обов’язково здивую вас своїми результатами в нахлисті!

Автор: Олена Антонюк
Фото: мої, Арсена, Д. Секунди, Д. Чейлитка.

Після двох етапів визначилася група лідерів, до якої входив і я. Звичайно, обігнати Івана, який узяв два перші місця, уже видавалося нереально, але досвід на змаганнях доводив – битися треба до останньої секунди. Я мав ловити із Андрієм Скворчинським, однак мій добрий друг погано почувався, через що практично пропустив ранковий етап. Тому Олег Степаненко знову усе переіначив і поставив мене у пару до Діми Голенкова, відрядвши нас на 17-ий пул. Цікаво й те, що для визначення того, хто ловить першим довелося кидати монетку – випало мені починати і закінчувати. В принципі, ніхто з нас не зрадів і не засмутився – що є то є. Знизали плечима, гарно пообідали і пішли на пул.

Вода вже реально просвітліла, можна було сподіватися на активну рибу. На небі не було ані хмаринки, лише пронизливий вітер задував в усі закамарки. Ми доїхали до грушки, а далі пішли пішки, вниз по ріці. Минули 15-ий та 16-ий пули і вийшли до того місця, де торік, упіймавши харіуса на останній секунді четвертого етапу, я виграв Кубок Сухої Мушки. Місце знайоме, риба тут є. Я навіть пригадав, де саме вона стоїть, і в яку сторону дивиться. Діма дав команду починати. Поїхали!

У мене півтори години часу, купа мух в коробці, і одна мета – піти від нуля. Вирішую понишпорити спершу на козирних точках (там глухо, сама бистрянка), далі на менш перспективних (аналогічно), і врешті-решт переходжу до берегової зони, там де синіють водяні лабіринти. Закид, вихід і маленький харіус опинився в підсаку. Фух, тепер можна розслабитися – третій тур без нуля!

Доволі висока вода та сильний вітер не давали можливості повноцінно провести мушку. Закиди виходили поламані, муха стрибала по воді як навіжена. Однак, коли вітер стихав, шнур лягав плавно та спокійно, на «лапочку» двічі виходили харіуси. Обидвох вдалося упіймати з першого разу і продемонструвати судді. Цей результат вже був хорошим, але я вирішив спуститися трішки нижче, до швидкого зливу. У відверто харіусовій точці, на мою мушку кілька разів виходив невеликий харіус, але врешті-решт вколовся і зник. Більше нікого там підчепити не вдалося.

За мною вийшов Діма. Досить довго він шукав точку, аж нарешті знайшов. Після серії холостих виходів, він нарешті завів харіуса до підсака – перша риба на цих змаганнях! Далі стало тихо, до того ж почало темніти – сонце от-от сховається за гору. Діма перейшов трішки вище, майже до початку свого пулу, де знайшов клондайк – три харіуси за якихось кілька хвилин! Це означає, що на своєму пулі рибу треба шукати – вона є, головне підібрати правильний підхід.

Третій етап виявився найбільш рибним за усі змагання. Перше місце дісталося Максу Кусакіну, який ловив аж в самому кінці, на останньому пулі. Він упіймав 5 гарних харіусів. Стільки ж вдалося зловити Івану Повхану, але він поступився лідерством через кілька сантиметрів. Діма Голенков зі своїм квартетом опинився на третій сходинці. Три харіуси (про які ви, безперечно, читали у звіті Габора) підняли Діму Путруняка на четверте місце.
П’яту позицію виборов Юра Кінчик – також три харіуси. Шоста дісталася мені – два «з половиною» пирі. Іван Фіцколинець також зловив три, але два з них були дрібними, тому в нього сьома сходинка. Арсен Грабчук, який ловив на верхньому від нас пулі, зловив дві риби, але одна невелика – і це восьме місце.
Ідентичний результат в Романа Савки, от тільки він на сантиметр поступився Арсену. Один харіус на 23 сантиметри приніс Мирону Федоровичу та Степану Чеху десяту позицію. Ганна Вербицька, яка таки встигла на свій етап, і ловила після Макса, упіймала трохи меншу рибу – 12 місце.
Два малих харіуси принесли Саші Дроботу 13-у сходинку. Ігор Анісімов зловив лише одного малого харіуса – і це 14-а позиція. Решта учасників, на жаль, залишилися без риби.

За підсумками трьох етапів, без нулів залишалися ми з Ігорем Анісімовим та Іван Фіцколинець. Розуміння того, що його вже не доженеш було, але залишався останній, четвертий, найбільш непередбачуваний етап.
Іван мав ловити першим на дуже хорошому пулі, я другим на дуже поганому. Ловити першим зранку – справа невдячна. Можна попасти на тіньовий пул і рибі на голові кіл тесати. Тому, власне, спрогнозувати бодай щось – марна справа.

Ми з Дімою вирушили на не надто мальовничий 11-ий пул, оточений з обох берегів бетонними плитами та безперервним шумом поїздів. Тут, чесно кажучи, вийшла лажа з мого боку. Коли ми розмічали пули, то, не мали робити перший пул, бо кількість учасників перед самим початком зменшилася. Але згодом, пожалівши того, хто буде ловити саме на цій території, віддали йому перший пул.
Однак я сплутав номери і у підсумку, отой найгірший, як видавалося, пул, дістався нам з Дімою, а трохи кращий, десятий, залишився без хазяїна. Хоча, як згодом виявилося, уся та територія виглядала геть не добре і в майбутньому там пулів більше не буде – так ми вирішили вже після змагань. Практично усі, хто ловив там залишився без риби.

Але нехай вже. Зараз пул виглядав не так критично як в четвер. Вода впала, вигулькнули досить перспективні ділянки. Ми з Дімою прийшли до висновку, що там можна ловити і знайти рибу. Діма почав першим і так само, як в суботу, дуже довго бродив у пошуках риби. Нарешті, під протилежним берегом у нього був вихід, але зловити рибу не вдалося.
Уже на кінці пулу, стоячи на крутій плиті, Діма зміг зловити харіуса – це було реально круто! Ми його поміряли і відпустили – отже, риба є навіть тут. Правда, більше нічого путнього побачити не вдалося.

Під час короткої перерви Діма сказав, що Іван відловився – 4 риби. Стільки ж зловив і Стьопа Чех. Отже, про перемогу можна було забути – залишалося боротися за друге місце. Для гарантії срібла я мав знову ж таки зловити бодай щось. Виявилося, що це не так просто – річка мовчала. Свій пул від початку до кінця я пройшов кілька разів – повертався на найбільш перспективні місця, обловлював ділянки вільні від тіні, маневрував мухами, але усе марно – жодного виходу харіуса так і не заробив. Тому прикрий нуль і тепер вже усе залежало не від мене, а від інших учасників.

У певній мірі, звичайно, можна говорити про «пощастило», бо Іван Повхан, який рвонув після першого нуля, був змушений поїхати ще в суботу ввечері – кликали невідкладні справи. Схожа історія трапилася із Ігорем Анісімовим, який поїхав до Львова, в «Малевич», на нічне діджейство, а от із запланованим поверненням виникли труднощі – тому приїхав він вже аж під обід. Кожен з них міг би серйозно вклинитися в боротьбу за медалі, а так – пропустили вперед інших учасників.

Останній тур став бенефісом Габора Варги, який після трьох нулів витягнув трьох пирів, при чому ловив він після Дмитра Петруняка. Дуже добре відловився Роман Савка – два харіуси, які принесли йому четверте місце в турі. Єдиний пир Діми Голенкова підняли його на п’яту позицію, слідом розташувався Юра Кінчик. Ганна зловила двох малих харіусів, Саша Дробот одного. Далі пішли нулі.

Прийшов час проводити підрахунки та визначати переможців. Після славного обіду (солянка, вареники зі шкварками та м’ясною підливкою) ми з Олегом засіли за протоколи. Олег прекрасно справлявся і сам, але велика кількість цифр – штука непевна, краще другий раз перевірити, щоб не потім нікого не образити.

Перше місце однозначно дісталося Івану, єдиному, хто зловив рибу в усіх чотирьох турах. Він наочно довів: рибу можна зловити в будь-яких умовах, на будь-якому пулі і в будь-який час. Майстерність найвищого рівня, по-іншому і не скажеш.
Нулі Повхана, Анісімова та Петруняка залишили мене на другому місці, навіть попри провальний останній етап. А от Стьопі Чеху не допомогло перше місце в останньому турі – лише четверте загальне місце.
Зате наш новачок, Роман Савка, дуже впевнено увійшов на третє місце, чому сприяв хороший результат в 4 етапі.

Загальна картина виглядала так:

1. Іван Фіцколинець
2. Ростислав Ящишин
3. Роман Савка
   
4. Степан Чех
   
5. Іван Повхан
   
6. Дмитро Петруняк
   
7. Дмитро Голенков
   
8. Ігор Анісімов
   
9. Арсен Грабчук
   
10. Юрій Кінчик
    
11. Мирон Федорович
    
12. Максим Кусакін
    
13. Габор Варга
    
14. Ганна Вербицька
    
15. Олександр Дробот
    
16. Андрій Скворчинський
    
17. Данило Секунда
    
18. Олена Антонюк
    
19. Сергій Кушинський

Зважаючи на кількість спонсорів, призи дісталися всім учасникам – навіть дрібничка, але все-одно, приємна.
Переможці ж отримали грошові сертифікати від УЛН аби використати їх в магазині fly-fishing.com.ua, класні шнури Varivas від компанії «Риболов-сервіс», медалі та дипломи. А Іван Фіцколинець вже вдруге став переможцем Кубка Сухої Мушки і повіз у рідне Вучкове красень-трофей.

Обійми, прощання, сум на обличчях. Прийшов час їхати додому, повертатися до буденної рутини. Разом з Арсеном та Габором ми вирушили на Львів.
Літак до Лондона мав відвезти Габора лише в вівторок, тож ми гарно посиділи в мене на кухні, спорожнили дві пляшки доброго віскі, смакували справжній закарпатський бограч – Габор готував з великою любов’ю, саме тому страва вийшла нереально смачна. Було дуже класно та душевно, дуже шкода, що ці дні пролетіли так швидко.

Що ж, УЛН провела останній турнір в 2018 році. Він показав, що в нашої організації є значно більше ніж назва, герб, прапор чи регалії. У нас є справжня міцна дружба, є потенціал і бажання розвиватися, є плани на майбутнє.
Тепер можна сказати точно і впевнено: ми – сила!

Фото: автора, Р. Ящишина, Д. Голенкова, А. Грабчука, Д. Секунди, М. Кусакіна, Д. Чейлитка.