Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

У суботу зраненька забирає мене Нестор. Їдемо удвох, із надіями, мріями та очікуваннями на швидкий перетин кордону та трофейну рибалку. Дуже швидко оформляємось на українському кордоні, а з польським прийомом не все так швидко вийшло; отже 4-5 годин втрачено на простой. Але польські «цельніки» нас прийняли дуже просто і не випитували для чого ми їдемо і що будем робити. Наш прикордонник попросив відкрити усі тубуси, звичайно здивувався, що стільки вудок, а не бутилок від горівки. Другий нам навіть дав поради де можна файно порибалити.

Польські дороги

Після перетину кордону відразу їдеш по гарній дорозі: свіжа і грамотна розмітка смуги, незлічена кількість знаків, попередження про фотофіксацію порушень, аварій; бачили лише одного їхнього поліцая на дорозі та і ще декілька машин поліціантів, яки перевіряли фури. І все. Лише на Україні можна зустріти велику кількість «стражів» руху у погонах, які вважають, що тобі зась їздити безкоштовно і будь-яким способом хочуть тебе «розвести» на гроші.
Дорогу нам скеровували два навігатори (китайськи і Garmini, який мав ліцензійні дорогущі карти, але застарілі), та айпод із основними пунктами перетину. Дорога йшла спокійно, після сотки км плануємо найти щось поїсти. Нестор хоче флячки і дуже їх рекламує та згадує про Анку, яка аж дві порції за раз скуштувала.

Бачимо 3-ох зірковий готель, а у ньому ресторан.. Вирішили шиканути! Я по звичці на ціни не дивлюсь і беру стейк та фритки, гінес, потім живєц, а Нестор флячки і салат. Я вгадав, що більше 100 злотих нам то не обійдеться. Так, заплатили 110 злотих із чайовими. Стейк таки виявився не з дешевих – 46 злотих (116 гривень за стейк), але який він був смачний.

Сон. Блуд. Погода
Після обіду Нестору треба було конче поспати.

Найшли ми якийсь заїзд у тіньочку і півгодини треба було відійти.

Спати я не міг, отже бавився усіма можливии іграми на айпаді. Потім розбудив Нестора, виїхали в путь і нас вчепився блуд, а також наших навігаторів, які кудись нас скеровували, потім ми взагалі виїхали на автобан до Кракова і хоть плач – жодного виїзду не було, навігатори кожен щось своє говорить, але обидва стверджували, що ця дорога немає назви. Орієнтовні села ми знали і лише через кілометрів 30 несвідомої їзди ми побачили знак на м. Бочнію і вже навігатори проснулися і щось почали показувати. Далі вже їхали більш менш незле. По дорозі проїхали відому нам річку Попрад (наші хлопці там вже булина рибах). Як виявилося, то тут вже можна і доплюнути до Словаччини. Далі проїздимо контрольні міста. Всупереч попередньому оспівуванню польським дорогам мушу сказати, що нас дуже дратував переїзд майже через кожний центр міста… Невже не можна було зробити об’їзних?
Навігатор показував залишок біля 30 км, а попереду нас було все темно, блискало. «Але там спереду і капець», – каже Нестор. «Так, в цей звіздєц ми їдемо».
Настрій напружений, адже після такої дороги буде дуже обідно попасти на мутняк, просидіти і тупо потратити купу часу і грошей. Заїжджаємо у нашу точку – містечко Кросценко над Дунайцем. Дощ такий валить, що ледве щось видно у вікно.

Телефоную нашому приятелю Войтеку. Домовляємось, що він за нами приїде до «білого костелу». Тобто все виглядало так, що за 500 метрів ми бачимо костел і валить дощ, підїздимо до костелу, а там сонце, на річці купа нахлистовиків змагається. Я спокійно вийшов, дивимося, радіємо. Ця ідилія тривала не більше 3-ох хвилин і буря прийшла за нами. Також за нами приїхав і Войтек, але вийти і привітатися ми не могли. Лише привіталися з вікон і ми поїхали в цей дощ до його домівки. Проїхали пару км, а там вже знову дощ припинився і сонечко. Кажу «їдемо відразу ловити, ніяких передягань, оглядів кімнат».

На Дунаєць!
Оскільки на «спеціальній зоні» проходили змагання, то і ловити було заборонено і ми це знали, але і не усвідомлювали що собою представляє не спеціальна зона.
Приїхали майже у центр міста, на стоянці перебираємося, до нас ще підїздять гості Войтека, які теж приїхали половити. Йдемо потихеньку до ріки. Річка після дощу була чиста. Ура! Думаю! Ну зара навалимо риби. Войтек нам розповів про основні моменти на Дунайці. Для себе я виділив деякі місця, де може бути риба. Спочатку Нестор зловив маленьку форельку, потім ще. Потім я одну малу на мокрячка, якого я робив спеціально для форелі. Потім ще була рибка.
Навколо нас було місце з купою нахів, на мості купа бухих поляків, десь неподалік бар, де польський тамада забавляв народ п’яними іграм, потім музика, вигулювання собак, купа мєсних, які питають чи йде риба. «Й..ний в рот, куда ми попали? Якби я знав, що на цьому Дунайцю буде така срака, в житті не поїхав би». В очах Нестора і на язиці то саме. Нестор пробує йти вверх по течії, бо там менше людей, я пробую докинути стрімерів до ями, де менше людей. Настало темно. Я не встидався сказати, що на такому х..овому місці, я ще ніколи не був, і що ріка мені не подобається, повільна вода. Польські «колєгі» здивовані були, що це повільна вода. Мені було достатньо показати фотки нашої Свічі, щоб вони переконалися і офігіли, що рікі у нас кращі по своїй структурі і пісні теж, тільки з рибою в нас проблема.

Войтек зрозумів, що ми хочемо дике місце та запропонував на поїхати на р. Бялку. Наступного ранку біля 7 години ми рушили туди, але спочатку заїхали перевірити р. Дунаєц – там відвертий колір «капучіно» (поляки теж так кажуть), Войтек попросив вище проїхатися, а це «вище» виявилось вже майже Словакією. На жаль там теж був мутняк, отже ми рушили на р. Бялку, а це приблизно 25 км. Поки ми їхали знову почалася сильна злива, за нами їхала ще одна машина із польськими нахлистовиками. «Ляв сильний дощ». Вже через пару кілометрів ці поляки зателефонували Войтеку, що вони далі не їдуть, бо дощ і повертаються додому (здається вони були з м. Кельце – 250 км дороги). Це був їх промах.
Заїхавши до лісу, дощ помалу вщухав, Войтек показував нам потічки, де Ростик ловив «кленя» (голавля) і нас такий настрій тішив. Отже, ми проїхали через ліс та вигрібли на місце з приватними озерами. Що сказати про ці озера – озера як озера, альтанки і бухі в сраку любителі донної ловлі. Войтеку якось з бухими власниками вдалося домовитися про паркінг авта і ми біля них пристроїлися, передягнулися і пішли на річку Бялку. Дорога була до кілометра. Раптом Войтек зупинився і каже «Чуєте? Це звук річки?». Через декілька хвилин ми дійшли до містечка звідки можна було починати рибалку. Войтек був вже готовий і побіжав попереду нас і за кілька хвилин повернувся із новиною, що мав пструга на 35 см. А, ну і головний момент, після цих бурь і дощів річка була чиста і невисока! Це ж було повне відчуття щастя, що ми не будемо після стількох кілометрів сидіти в хаті і бухати польську «жебрувку» (зубрівка – їхня горілка).

Ранкові пстронги

Ми підійшли до типічного для нас перекату і ям. «Тут є пструги до 50 см. Спробуйте», – сказав нам Войтек і пішов нижче лапати. Поки ми дивилися і долізли до місця у нього вже було 2 форельки.

Спершу кинув мушки я. На другій проводці в мене тичок, пробую підсікти, а рибина, розміром 25-30 см. Робить свічу на метр висоти і мені зіскакує. «Ух! Зара відірвемось» – подумав я і так було!!!
Форелі клювали дуже завзято, багато, агресивно робили свічки і це їх не раз рятувало від моєї фотосесії. Майже на кожному перекаті було по пару рибин від найменшого розміру з палець до чесних 25-30 см., хоча більших було значно менше.

Так ми половили майже до полудня. Потім з Нестором заїхали поїсти, а з Войтеком домовилися про вечірній виїзд о 16-ій годині. До цього нам треба було встигнути довязати пару робочих мух, поспати і попити пива.

Поспали ми з добру годину. Мусів Нестора трохи тягнути за вуха, бо він таки був більше змученей ніж я, бо проскакати 500 км за один день то вам не шутки.

Вечірні пстронгі

Вечером ми поїхали вперше у таке місце, де ріка впадає в озеро. У мене відразу виникла асоціація із Кольським, де я не був, лише бачив на фото це місце. Місце надзвичайної краси! Войтек казав, що тут можна зловити дуже багато видів. Почали ловити і за декілька хвилин на мушку Курноцика засіла файна рибка. Довго я з нею на течії боровся, але за декілька хвилин вона була у підсаку. Фотосесія. Форель 31см. На тілі в неї чималий шрам від щуки.

Войтек запитався чи я хочу її забрати на гриль. Звичайно ні. Тоді, наступного разу як приїдеш вона вже буде мати 37 см, – сказав Войтек. Ок. Пішли далі. Мені ще вдалося виловити дві рибини і у всіх нас трьох почалося безкльов’є.
Войтек пропонує нас завезти ще на одне добре ліцензоване місце. Недалеко. Ок. Ідемо до 20 хв. Часу. До річки йдемо через лісок. Так, краса, типічні довкі ями з перекатами.
Тут теж мють бути великі екземпляти. Ловимо форелей до 30 см, майже раз за разом. Войтек постійно мене перепитує на яку муху. Постійна моя відповідь «жєльони джиг». В мене все на мою так звану «зелену» ловиться (не раз перевірена муха на форель у всіх водах, на неї ж у мене і величезна форель у Чорногорії зірвалася).
А в тих місцях р. Бялка розділяється на кілька окремий струмків. Войтек мене підводить до одного з них і каже, що тут завжди є один «пстронг». Ловлю одного, ховаючись за кущі! Він показує знак схвалення! Потім ловлю другого! Кажу, що ти казав лише про одного, а він мені «Другий то для мене».
Ще один перекат. І знову, одна, друга, третя, одну до 35 см. забагрює Войтек. Йду на наступний, передостанній перекат. Знову ж таки мені попадається добра 25 см. форель.

Мій піковий перекат!
За сто метрів нижче від нас стоїть Нестор на дуже швидкому і глибокому перекаті. На ньому ми зібралися всі утрьох. Нестор каже, що занадто швидка вода тут. Вони разом з Войтеком йдуть нижче перекату, де вода повільніша. Не настільки вона вже була повільна. Щось не пішло їм на цьому місці і вони пішли нижче по течії.
А я навпаки, облюбував це місце, бо мав з такими досвід і майже нульовий результат моїх попередників був мені тільки на користь, бо риба тут ще не наколена. Згадую основні місця стоянки на такій течії (дякую Богдану за пораду і автору за книжку «Reading trout waters» ). Ставлю шоколадку із червоною дупкою, а основний акцент даю на розмір голівки – 4,5 мм. Це серйозна і важка муха. Жилку залишаю флюрокарбонову 0,14 мм. Починаю обловлювати як ніколи послідовно та систематично, що і приносить мені успіх. Що тут сказати? Стабільні 27-31 см форельки у кількості до 10 штук і трішки менші десь у такій самій кількості. Чесно кажучи замучили вони мене, бо мусів за ними постійно бігати на повільнішу воду. Постійні свічки! Ух!! Який то кайф та адреналін!

На моє щастя форелі були без пиявок чи своїх «вошей», тобто прекрасні! Агресивні, голодні, енергійні! Кайфу отримав море на цьому місці, і на правду, був радий, що хлопці мені лишили це місце. Отже, останню форельку на цьому місці я витягну у розмірі з вказівний палець, отже вибрав все що тут було, чи добру половину та і пішов вниз до хлопців.
Десь за 200 м. ми були всі разом. Моя пропозиція була повернутися на перший перекат і ще раз там добре обловити, а може великі екземпляри візьмуть. Войтек нас повів через водяний млин. Десь там Нестору вдалося злапати харіуса.
Повернулись вже у сутінках до перекату. Форель вже дуже активно вискакувала за комахами. Я швиденько привязав свій «екстендед боді мейфлай» і ще виловив двох форелей на суху. Нестор був вже настільки втомлений, що просто дивився.

Що ж, останні дві форелі були апогеєм прекрасної рибалки! Темніло, треба було швидше йти до автівки та і передягатися. Ми подякували цій річці за гарну рибалку, Войтеку за час проведений з нами. Переодягнулися, заїхали на заправку за якоюсь хоч їжею та пивом. Войтек на жаль не зміг з нами допити пляшку горілки, та пива, бо зранку мусів йти до роботи. Ми собі ще трохи посиділи, погутарили і пішли спати, бо зранку нас чекала довга дорога до Львова.

Не можу нічого не написати, адже у душі відбувається чималий неспокій. Не через те, що щось було не так, а через вир емоцій та вражень, які я отримав. Так, Кубок – чудова першопричина зібратися разом та поспілкуватися усім, хто може. Потрапити як я називаю на «ударну пьянку» у четвер, а вже у пятницю зранку почати змагатися до останнього! Цього разу все було навіть дуже цікаво, інтригуюче та несподівано. А тепер про все потроху.

Четвер із плавним переходом у п’ятницю

О 6:40 ранку перехоплюю Женю Федоренка, який везе мені парочку нових девайсів для моєї «ластівки», які передав Діма Мунтян. Дуже вдячний вам за це! Потрапляю на роботу вже о 7 ранку і пробую таки відпрацювати пошвидше цей день і піти хоч трішки поспати, адже виїзд зі Львова запланований лише о 19-й вечора. Раніше ніяк, дуже шкода, але робота є, «a must» і нич не поробиш.Ця поїздка більше для мене асоціюється із першим бойовим хрешення на віддалену дистанцію – аж 220 км по «гуглу», а перед тим максимальний досвід був лише 60 км. Так, відповідальність за друзів та тепер моїх пасажирів, обережність. Наш Мирон, нахлистовик, вже за тиждень мені дає багато порад, планує маршрут, пропонує мені в дорозі зустрітися і щоб я їхав за його автівкою для орієнтиру та щоб обов’язково у когось я позичив навігатор.Після роботи приходжу додому і пробую заснути. Півгодини і вже прокинувся. Переживав таки. Ну що ж, тоді пакуюсь. Запакував торби, палки, прикрутив регістратор та GPS, перехрестився та поїхав забирати хлопак. Рівно о 19-й ми стартували. Дорога йшла легко, бо був гарний вечір. До Стрия доїхали із однією зупинкою на заправці, а при виїзді зі Стрия перед нами розкрився вже перкрасний краєвид гір і їхати стало ще приємніше. У Сколе ми перетнулися з Мироном і  його братом Романом, тож я поїхав за ними. Угнатися не міг, тож вони мене мусіли чекати.Коли стало темно, було трішки не по собі їхати, але моцні ксенони, які залишилися мені від попереднього власника створювали мені відчуття світлого дня. Багато поворотів мені допомагав передбачити навігатор. Біля Міжгір’я, я вже просив Андрюху Сколівського казати скільки ще кілометрів показує GPS, бо вже просто крило. У результаті, по приїзді на місце, набігло 242 км, замість 220 км. Так, я був не у собі, ноги трохи тряслися, особливо ліва, від постійного натискання зчеплення по закарпатському бездоріжжю, а тіло було напружене, але ми доїхали. Так, це була північ. Київстар не тягне, прошу в Мирона МТС, щоб своїм сказати що живий-здоровий, Стьопа скеровує мене до яблуні, під якою є звязок і звоню домів «Я на місці».Північ не така пізна пора ночі, щоб почати або продовжити «ударну пянку». Пробували розкласти намет Сколівського, але після декількох спроб сказали «уй на ню» та  розклали мого трансформера за хвилину та й мали з ночлігом спокій. Далі сіли за стіл, окрім мене, бо я не міг сидіти, хотілося походити або стояти, ну і почали спілкуватися. Моє спілкування через «не хочу» припинилося о 4й ранку, а Поплавок з Алексом та інші навіть не лягали спати. За три години, тобто о 7-й ранку, пролунав фальшстарт під назвою «жеребівка» тож я і вскочив з намету. На кого я був подібний після 3-х годин сну протягом доби видно на фото. Кефір, кава, сто-грам, незлічена кількість сигарок та чудовий сніданок від Дімона Поплавка заставили мене ожити. Ну і як можна забути цілу купу ранкових жартів про корупційне захоплення призових місць. Витягнули о 8-ій ранку жереб та пішли змагатися. Мій суддя був Стьопа, потім я його судив, добре що він мене не судив у друге, бо запідозрили б у корупції.Як вже всім відомо, перший тур для мене закінчився нулем, хоча в мене був харуіс на гачку та декілька верхоплавок. Пул був незлий, але не фартило чи щось не так робив. Сухі (я їх спеціально зробив окремо для Ріки і нікому не показував) – ігнор, німфи працювали, бо поруч були Женя Федоренко, а нижче Сколівський, які ловили рибу. Їх досягнення вселяли надію на результат, але я цей раунд програв…2- етап, 2-й вечір. Вода була мутнувата, але чистіша, ніж у хлопців, що лапали зранку. Мені випав 8-й пул, на якому перед тим ловив Вася із Міжгір’я. Коли Вася, почув, що це дальній пул, то під вигуками емоцій завів свого буса і завіз мене, Ростика, Володю аж до самої річки. Так, мені сказали, що пул не дуже добрий. Але голова була чиста від алкоголю та і час на аналіз річки дозволив мені розставити пріоритети по місцях і приготувати вудилища – німфову та стрімерну. Раунд був для мене зовсім не вирішальним, бо я вже не мав шансів ні на що, але острах зайняти останнє місце теж не покидав. Отже, пул був не такий вже злий, як мені сказали хлопці: великий перекат, ями і довге плесо таки вже щось і навіть більше. Раунд почався і протягом першої години, стоячи на течії по пояс мені вдалося відчути ударчик і це був удар малого харіуса!!! Я його зміг дотягнути до підсаку і отримати свої чесні 2 бали. Я був щиро за себе радий і продовжував вже ловити у гармонії із собою! Ці бали дозволили мені отримати 6-те місце.Тепер згадаємо другий етап Ростика. Взагалі-то я мав судити Стьопу, але його і Ростика пули межували. Сколівський був суддею майбутнього чемпіона та з нами був Віталік. Ми всілися утрьох на дерево, та «говорили і курили». Ріка була мутна. Надії ловити, тобто спіймати не було. Я спокійно собі розслаблявся, пив мінералку і філософствував з Андрієм, Віталіком, підмахуючи Ростика. З іншого сторони річки розташувався Дімон Петруняк та і ми вічно щось перегукувалися.В якийсь момент Ростик витягує рибу. Декілька раз він вимовив пару лайливих слів, які доповнюють нашу багату мову, але у нього був шок. Стан поневіряння перейшов у неусвідомлення здійсненого. Я сказав: «Звиздуй далі ловити ще, чи тебе й…ти по голові щоб ти відійшов». Ростик пішов ловити далі. Щось він там міняв німфи, але якби я чи Сколівський були більш грамотні у підрахунку балів та телепатичних здібностях, то можна було сміло припиняти рибалку і вручати кубок Ростику))) Ранковий етап завершився, а у всіх по нулям. Це була серйозна і справжня заявка на перемогу! Вечір мав би бути вирішальним, ще і вода мала би прочиститися, але лідери першого етапу не змогли видурити рибинку. Це спорт!

Плани на рибалку заздалегідь перед кубком!Оскільки нагородження мало вудбутися лише наступного дня у неділю, а це 18 годин витраченого часу, то наша група вирішила відразу перебратися на річку поближче до Львова. Організатори нам пішли на уступки і відразу після проведення змагань були оперативно підбиті підсумки, вручені нагороди, приготована дзяма(закарпатська зупа). Звичайно не обійшлося від «застольніків», яких було важко загнати машину та які затягнули час запланованого виїзду. Наступного разу просто поїду і будеш добиратися сам!  Їхати через зле шосейне бездоріжжя та перевали припало знову на темну пору доби. Дві години прийшлося перебиратися до улюбленої Франківщині. Щойно перетнули межу областей, відразу ж зупинилися щоб перекурити та ще щось. Ніч була суттєво холоднішою ніж на Закарпатті. Нічний запах лісу був чудовий. Хотілося просто зупинитися і розкластися, але нам ще залишалося біля 20 км дороги та знайти заїзд, швиденько розбити намети та лягти спати. З другої спроби таки найшли заїзд. Вперше заїхав автівкою у нічний ліс, болото, трохи погруз, але якось вигріб. Розклалися, розпалили ватру, скромно попили пивка і пішли спати. О 6-й ранку було заплановано прокинутися і піти порибалити.

Рибалка без протоколу!
Усіх розбудив по шостій. Всі валялися і не хотіли вставати. Взяв стрімерну палку і пішов трошки покидати і безрезльтатно. Випили чаю, переодягнулися у смердючу термобілизну і шкарпетки, приготували вудилища та пішли відриватися на перекатах. Андрій з першого закиду витягує форельку. Йде з Дімою вниз по течії, я верх, Алекс посередині лишається. На першому перекатику в мене перша форелька, потім друга. Йду вище і ловлю десь 5 харіусів, а потім вище ще витягую пристойну форель до 25 см. До мене піднімається Андрій і ще після мене ловить рибу. Радіємо, бо вода чиста, риба клює, шкодуємо, що так на Кубку не було. Відриваємось! По 11-й ранку риба просто перестала в нас обох клювати. Ну що ж. Треба їсти йти. Зганяли з Дімою П. ще до Мислівки за харчами. Файно поїли та поїхали в сторону дому. Вдень було суттєво простіше їхати ніж вночі, але втома давалася в знаки. О 19-й ми щасливо приїхали до рідного Львова.Дякую всім за гарне проведення часу, Мирону за поради по автівці, організацію, смачну дзяму і чудову  закарпатську гостинність!

Автор: Макс Кусакін
Фото: Володимир Пугач, Юрій Гудзь

Що ж, прийшов час розкрити деякі флай-бокси. Ясна річ, що перед та під час змагань ніхто особливо не кричав на що він буде ловити. Коли ще до початку турніру Стьопа Чех ловив успішно ловив французьким підліском, то на моє запитання: «На що?» відповідав «Курноцик» або «фезентейл». Це правда, за тим лише винятком, що фезентейлів може бути тисячу різних модифікацій. Взагалі, на Ріці було б найлогічніше ловити на фезентейли, в основному на оливкові. Такий висновок зробить кожен, хто бодай трішечки попорпається під річковим камінням.Сколівський казав, що ловив на «шоколадки». Це з тієї самої опери, що й «фезентейли». Якщо хвіст, тіло і обмотка робляться приблизно однаково, то вгадати який торракс, а також колір та розмір головки практично нереально. Ясно, що в кожного були свої секрети і заготовлені фрази на надокучливі запитання: «На що зловив?». На німфу, блін…   Я от що собі думаю. Не може таке бути, щоб риба на пулі Сколівського ловилася на шоколадки, а на моєму – ні. Невеликий відсоток можна накинути на розмір даббінга – помічено, що Сколівський дає спектри зовсім трішки, а от я не шкодую, особливо, коли вода не чиста. Ні, тут справа в іншому. Справа в проводці. Француз на змаганнях складається з трьох мух – важкої нижньої, легшої німфочки по середині і верхньої мокрої. Можуть бути, звісно, й інші варіанти. Так от – можна проводити ці мухи зі швидкістю течії, можна вести їх швидше, аніж течія. Так само можна контролювати глибину занурення нижньої німфи. Очевидно, Женя Федоренко, Сколівський та Степан Чех одразу ж зрозуміли що до чого. Не так суттєво, які в них були мухи, головне те, що вони вели мухи з тою швидкістю, що треба. На жаль, я не знаю деталей – не наважився розпитати про персональні секрети. Зізнаюся, що саме швидкість є моєю провальною стороною, напевно, саме тому я і обриваю таку велику кількість мух. Треба напроситися на персональні курси підвищення кваліфікації. Менше з тим. На Ріці працювали не лише німфи, але й сухі мушки. Точніше – емерджери (хто не в курсі – перехідний етап комахи, яка піднімається з дна на поверхню, щоб побачити білий світ). Я вже говорив, що коли Іван відкрив мій флай-бокс, то сказав, що ловити тут нема на що. Для нього бойова муха – це «зайчик». Насправді, цей емерджер доволі простий. Отже берете шрімпівський гачок, тонку монтажну нитку, коричневий суперфайн, трохи світлого CDC і, увага, надзвичайно дефіцитний матеріал – праву лапку білого закарпатського зайця, застреленого 15 грудня, о 14:30 на горі з виглядом на Ріку.
Про ніякий замінник навіть мова йти не може. Цю секретну муху мені показав на пару Іван і Міша. Спершу відрізаєте трішки волокон з ноги зайця, прив’язуєте до гачка світлішим кінцем вверх. Решту під конусом зрізаєте, отримуючи основу для тонкого, але конусного тіла з коричневого суперфайну. Обмотуємо ним тіло так, щоб залишилося кілька міліметрів до початку крила. Тут можуть бути варіанти – або обмотка з CDC (без основи) або зі спектри.
В принципі я особливої різниці не помітив. Виходить доволі простий емерджер, але ефективний. Щодо крила з зайця, то його можна замінити білим CDC, але як ви знаєте, після контакту з слиною риби CDC намокає і з ним важко працювати. Натомість заєць має імунітет до риби – достатньо трішки просушити мушку.Що ж, на цьому дозвольте закінчити серію матеріалів про Кубок України. Прийшов час поділитися місцем для думок з іншими учасниками змагань.

Усе пройшло дуже швидко, я навіть толком не встиг злякатися. Так сталося, що в моєму житті були різні дипломи з університету, похвальні грамоти і таке інше. Але виграти перше місце вдалося лише вдруге – у далекому 2001 році моя команда зі Що? Де? Коли? перемогла в чемпіонаті Львівської області і вийшла на чемпіонат України. Але ні Кубку, ні медалі тоді не давали. Тепер же я стояв поруч з друзями, тримаючи в руках диплом, Кубок і пакет з призами, а на шиї медаль. Це, звичайно, було дуже приємно. Одразу після закінчення офіційної частини я підійшов до перила над прірвою, щоб подивитися на Ріку. Може це трохи пафосно, але я тихенько сказав їй «дякую».
Поділюся певними думками щодо річки – не йдеться конкретно про Ріку. У мене є певні правила і принципи, від яких я не відступаюся. Воду треба поважати. Тому я ніколи не «бігаю» по ріці, а пересуваюся дуже повільно, крок за кроком шукаючи тверду основу. Так було коли я ходив в забродах, так і є зараз, коли на моїх черевиках стоять шипи від Simms. Воді байдуже, якої вони фірми. От чомусь мені здається, що коли ти бігаєш по ріці – то чимось її ображаєш. Ріка непередбачувана і навіть трохи містична. Як ти до неї, так і вона до тебе. Ось такі мої думки…І, звичайно, я ще раз хочу усім вам подякувати за допомогу. Так вийшло, що ледь не кожен, хто зображений на цій знимці, так чи інакше доклав свою лепту у мою перемогу. Наприклад, Ганка показала мені як ловити форель; Юра Гудзь возив мене у своїй машині, за пивом розповідав про тактичні моменти, коли я ще зеленого поняття не мав; Сколівський і Макс допомагали мені вникнути в нахлист, показували як в’язати робочі мухи; Стьопа Чех поділився секретами французького підліска; Діма Петруняк дав поштовх до блогової писанини і можливість розширити асортимент своїх мух, а також вудку, яка й зловила два харіуси; Міша Шерлок і Нестор завжди знаходили час зустрітися зі мною, коли я приїжджав в їхні краї, возили на секретні та улюблені місця; Діма Поплавок розповідав масу історій про форель та харіуса, як, коли і на що їх ловити; Артур Шіц зробив такий Кубок, за який варто було гризти землю; Юра Жиденко морально налаштовував мене; Іван з Міжгір’я дав корисні поради щодо мух та місць; Василь з Міжгір’я готував надзвичайно смачно, що давало сили махати шнурами; Леся Чех постійно підтримувала і говорила, що зробила на мене ставку, а їй говорив, що це вона даремно задіяла)); мій Юра, який провтикав нагородження – це взагалі окрема історія: ми з ним півсвіту об’їздили; Богдану Цебрику, діяльність якого мене надихає, нарешті, Женя Федоренко у 2005 році написав статтю про нахлистовий виїзд в Карпати, яка мене страшенно захопила і яку перечитав вже сотню разів… Цей перелік можна продовжувати. Дякую вам усім і щиро – за добрі і теплі слова, за жарти, за усмішки, за підтримку, за шашлики і Гамбрінус, за дзяму і сало. Я неймовірно радий, що маю можливість бути разом з вами, сидіти за одним столом, говорити про близькі душі речі, ловити на одній ріці, запускати і відпускати рибу.
Знаєте, спершу я шкодував, що Кубок – перехідний. Але потім подумав, що це правильно. Одна людина не може володіти такою красою – цей Кубок належить усім нам. І наступного року він прикрашатиме помешкання когось іншого…

Хто проникся атмосферою наметового хутора, може переходити до самих змагань. Цього разу в Вучкове не змогли приїхати Ян з Херсона, Єгор з Луганська, Орест з Харкова, Гена Головко, якого доля закинула до Києва і багато інших нахлистовиків. У кожного знайшлися причини, які так чи інак затримали їх від поїздки. Наприклад, Ян просто не зміг знайти зворотній квиток, а це, погодьтеся, серйозна причина…Таким чином, участь брало десятеро спортсменів – Макс Кусакін, Андрій Коваль, Юрій Гудзь, Ганна Савицька, Мирон Федорович, якого у другий день замінив Володимир Пугач, Ростислав Ящишин – усі львівські, або наближені до Лємберга, Нестор Мицак з Болехова, Євген Федоренко з Києва, Степан Чех з Мукачевого та Василь Гримут, якого делегували міжгірські хлопці. Самі ж вони вирішили не брати участі в змаганнях, вочевидь, з етичних міркувань. Інакше, не бачити нам Кубка… Жеребівка поділила учасників: Ганна, Женя, Сколівський, Мирон і Василь мали ловити зранку, а я, Макс, Нестор, Юра і Стьопа ввечері.

День перший. Зелений Після того, як усі учасники повитягували візитки Діми Петруняка (цього разу карт не знайшлося), ми з Ганною відправилися на перший пул. Нашим сусідом мав бути Женя Федоренко, а от що діялося далі я вже не бачив. Розкладний стілець зручно вмостився між камінням на невеличкому острівці, що розбивав Ріку на двоє.  Праворуч був цікавий перекат, а ліворуч просто течія, без жодних ознак риби. Цілком закономірно, що Ганна почала обловлювати перекат усіма можливими способами.
Але лише раз щось вийшло на суху, німфа взагалі відпочивала. Тим часом я бачив, що Женя вже кілька разів мочив підсак і ніс його до судді. У нас же нічого не вдавалося. І лише на останніх хвилинах, коли я вже склав стілець і пішов до Ганни, то побачив, як вона нарешті тягне до себе рибу – невеликого харіуса. Але у підсак завести його не вдалося – рибка зійшла, залишивши Ганну у стані близького до розпачу. «Ну, хочеш, я зарахую тобі цього харіуса» – ці слова якось самі вирвалися з мене. «Ні, це буде не чесно. Як я після цього у дзеркало дивитимуся» – сказала Ганна і ми пішли до табору. От що цікаво – якби вона погодилася на таку аферу, то Кубок зараз стояв би у неї вдома. Але тому-то на цьому турнірі і зібралися люди, які один одному довіряють, де самі змагання базуються на чесності. Тим часом хороші результати показав Женя – п’ять харіусів і купа сходів. Сколівський взагалі примудрився зловити харіуса з першої проводки – ото справжній карпатівець. Йому хоч де дай ловити – всюди зловить. Загалом у нього було три риби і кілька кілограмів залишеного на дні вольфраму.
Одного голавля зловив Мирон, а це один заліковий бал. За харіуса давали два, а за форель і ще одного великого ендеміка, самі знаєте про кого йде мова, – три. Але трьохбальних риб ніхто так і не зловив. Усі розраховували на харіуса. На вечір вже я мав ловити. Моїм суддею став Женя Федоренко, а Діма по секрету сказав, що пул у мене «фіговий». Коли я його побачив, то просто прозрів. По суті то було озеро, лише під обома берегами щось нагадувало сяку-таку течію. Я вже встиг і оргназіторам «подякувати», і річці, і погоді. Якраз в Міжгір’ї пішов дощ і вода от-от мала знову забруднитися. Тож мені довелося одягати дощовик і перший час ловити під дощем і вітром, який не давав нормально провести легкі мушки. Власне, починав я не з вольфраму, а з латуні. Головну ставку зробив на червоного фезентейла – не тому, що вода була не чиста, а тому, що я найшов личинок одноденки такого кольору під каменями. У нас такого я не бачив…Не впевнений, що це було добре рішення, просто в таких умовах я віддав перевагу саме дрібним німфам з яскравими точками атаки. Однак і ця ідея виявилася у підсумку провальною – жодного натяку на харіуса. Тим часом я тихо заздрив Степану, який розташувався нижче і насолоджувався своїм пулом – там то вже точно можна було вирахувати, де стоїть риба. У мого друга-суперника навіть ходити нікуди не треба було – усе як на долоні.Але що вже зробиш? Що собі витягнув, те й маю. Невдовзі до мене підійшов Женя і сказав, що упав у воду, тож змушений йти на базу перевдягатися. Тим часом мене посудить Макс, який спостерігав за Степаном. Якраз тоді мені й стрельнула думка, що треба кидати німфи і братися за сухариків. Ловив я персональною вудкою Дмитра Петруняка – складена з бланку 10 футів і 2 дюйми. Звісно, це німфова палка, але я не мав дуже часу витягати свою звичну «трієчку». Тож до вудки Діми я приладнав котушку першого класу з таким же шнуром. Спробую пояснити для чого я пішов на такий крок. У цей час видимість була досить слабка – сонце ховалося то за хмари, то за гори і оце світло псувало і без того невеселу картину мого озера.
Можливо, я трохи не вгадав з окулярами – у синіх було зле, в коричневих ще гірше, а прості оптичні не давали мені можливості повноцінно оцінити глибину місця, куди я мав намір закидати. Таким чином довелося повністю виключити довгі закиди – мушки просто б не було видно. Відповідно, я зробив ставку на те, що побачив в попередні дні – «короткий сухарик». Знову ж таки не впевнений у цій теорії, але дуже легкий шнур і довга вудка давали непогану можливість акуратно провести-пострибати сухариком з тою швидкістю, яку я сам собі запланував і не залежати від течії. Поки я призвичаювався що до чого, як прийшов Дмитро Петруняк – він заміняв Женю в якості судді.
Діма закурив свою люльку на камені і лише співчутливо дивився на мене… Ми перекинулися кількома словами, після чого я почав обловлювати місця, де вода впиралася у великі каменюки. За ними течія була трохи повільнішою. За словами місцевих хлопців, харіус ніколи не сидить там, де є бистрянка. Відразу зауважу, що в наших краях це правило не працює. Але в Закарпатті, на Ріці, щось у тому є. Після кількох виходів дрібноти я відрізав від свого маршруту нехаріусові місця, поки не дійшов до найбільшого каменю в моєму пулі. Після першого ж закиду в цю зону я нарешті побачив харіуса. Він якось незграбно вийшов на муху, але чомусь її не схопив. Я на мить перевів подих – головне, що він не вколовся. Повторний закид – харіус знову виходить, але цього разу відверто промахується – мушку в останню мить зносить вода. Ну, все, думаю – пропало. Третій раз він точно не вийде. Але на удачу я все ж закинув сухарика і харіус таки взяв! З криками я підвів його до себе, ледь висмикнув підсак з-під дощовика і акуратно завів рибину у сітку. «Можеш не йти до мене, я бачу, що то харіус» – засміявся Діма. Риба поплила, а Ріка почула моє «юхуууу!». Головне, що я втік від нуля, хоч усе до цього йшло.Азарт заполонив мою голову і забрав чистий розум. Ще перед змаганнями я планував, що як вирахую харіуса і зловлю одного то одразу ж залишу цю зону на 10-15 хвилин, аби його побратими заспокоїлися. Мені треба було просто відійти і половити де-інде, але… Я продовжував обловлювати цю ділянку і з переду, і ззаду, і «танцювати» мушкою над водою – глухо. До фінішу залишалося небагато – 15 хвилин. Я перейшов на дрібний, ледь-ледь помітний перекат і тут побачив вихід харіуса. Один, другий, третій – ну чому ж він так пізно вийшов вечеряти?! Я спустив мушку на витягнутій руці униз по течії і притримав його над водою. Одразу ж вистрибнув пирик, хоч і невеликий, але двобальний. На жаль, я його не дотягнув. А потім спустив ще три риби, які дуже незрозуміло виходили на муху. Буквально за якусь секунду вони встигали піднятися з дна, подивитися-понюхати, чим їх дурять, вкусити за хвоста і знову зникнути. «Час!» – крикнув мій суддя і я поплентався на берег. У Степана було п’ять хвостів, хоча могло бути й більше. Тим часом одного харіуса зловили також Нестор і Юра Гудзь, отже все найцікавіше переносилося на суботу.

День другий. Помаранчевий

Уночі щось падало чи може мені все снилося – зараз вже й не згадаю. Ранок видався якимось не то похмурим, не то туманним. Мені було холодно, тож я заліз в спальник і спробував заснути, але згадав, що от-от розпочнеться «жеребівка». Поруч не було Нестора, якого ми «приютили» в нашому наметі, не було і Юри, а разом з ним і ключів від авто… Оце вже весело – певно побіг ловити рибу на річку, забувши, що в авто знаходяться мої вудки, мушки, вейдерси і все інше. Я почав нервуватися.
А коли вийшов з намету і побачив річку, то одразу ж запропонував оргкомітету перенести змагання на вечір. По-перше, вода до цього часу мала б очиститися, бо ловити в такому болоті сенсу не було ніякого, а по-друге, пропав мій Юра. Після нарад Степан настояв на тому, щоб не відходити від регламенту. У мене було хвилин 15, тож я в одних шортах і тапочках побіг шукати Юру. З «живого» моста я таки його угледів – він стояв за метрів 500 на злитті Ріки і гірського струмка. З горем навпіл, через болота і хащі я таки добрався до нього і наговорив усякого, активно розмахуючи руками. Часу на підготовку у мене вже не було – що вдалося вхопити в авто, те й узяв. Разом зі Сколівським пішов на пул, де в п’ятницю ловив Макс.
Пул класний, нічого не скажеш. Але з таким рівнем і кольором води там не було що робити. Макс, Сколівський і Arab посідали на великому бревні, яке розділяло наші сектори. Не придумавши нічого кращого я приладнав три найяскравіші і найкислотніші мухи, які знайшлися в моїх флайбоксах. З місця я майже не сходив – якщо харіус є, то він рано чи пізно візьме муху. Але харіус не брав. Так само сумно було і в Степана, який обловлював прибережну зону. Її сяко-тако чистив той самий струмок. Коли минуло півтори години і я перепробував геть усе від найменших бокоплавів до величезних хробаків, то просто сів у крісло. Який сенс ловити? «Здаєшся» – спитав мене Макс. Та здаюся… Он Степан не може нічого зловити, то що вже про мене говорити? Але за якусь мить щось змусило мене встати і продовжувати пошуки риби. Повернувши голову вліво, я побачив маленькі прочищені ділянки біля берега. «Сколівський, будь добрий, витягни з сумки «суху» котушку» – попросив я свого суддю, який тримав мій реманент. «Витягнув» – сказав Андрій, тримаючи в руках синій футляр від Кабеласа. Ну все, думаю, остання проводка і беруся за суху. Варто сказати, що французького індикатора я обірвав десь на перших півгодинах. У запасі була хіба котушка для чеської німфи, з маленьким індикатором. Тож мушки упали в воду і за дві секунди шнур стрімко випрямився – знову зачепилися головки за каміння. Але моя рука якось інстинктивно сіпнулася і повела до берега щось сріблясте і досить немале.
Мізки все ще не розуміли, що відбувається, тож я просто упав на коліна в каміння і змахнув підсаком. Спершу я подумав, що зловив подуста, якого не було у переліку залікових риб, але виявилося, що це був харіус. Я просто не міг повірити своїм очам, напевно, в такому ж стані були і судді.На мить я повернув голову до Степана, який, схоже, був шокований не менше за мене. «На що зловив?» – крикнув він. От тут я не був до кінця впевнений. У мене внизу стояла світла німфа з помаранчевою головкою і рожевим торраксом – така непогано працювала у нас навесні. Далі був мій традиційний зелений бокоплав, але замість натурального даббінгу, там блистіла світло-зелена спектра і hot orange від sybai. Швидше за все, харіус узяв на неї – зараз я вже достеменно і не пригадаю, адже в той час перебував у стані близького до афекту. Кілька хвилин я просто намагався прийти до тями. Макс запропонував свою терапію, щоб пришвидшити процес – ну, хто знає Макса, той здогадається про його методи)))).Я оговтався від того, що залишилося півгодини, а попереду неоране поле роботи. Не сходячи з місця я продовжив шмагати цю ділянку і не вийшов з води аж поки не побачив, що Степан складає вудку. «Ну й наламав ти дров» – не то жартома, не то серйозно сказав Сколівський, коли ми виходили на берег. Я і сам це зрозумів. За нехитрими підрахунками, завдяки цьому випадковому харіусу я вискочив на третє місце, за умови, якщо крім мене ніхто нічого зранку не зловить. Так і сталося – більше нікому так не пощастило… Це означало те, що тепер доля Кубка буде залежати від Жені Федоренка і Андрія Сколівського – їм треба було лише зловити бодай одну рибину. А в цьому, що вони зловлять, я не сумнівався. По перше, вони на той момент були чинними чемпіоном та володарем Кубка України, а по-друге, до вечора вода однозначно мала прочиститися. Тому свої мрії про Кубок я залишив десь під тим бревном, на якому сиділи мої судді.На вечірній етап мені випало судити Володимира Пугача, який замінив Мирона Федоровича. До цього я трішки чув про Володимира, але не був з ним особисто знайомий. У соцмережах бачив його творіння – неймовірної краси дерев’янні флайбокси ручної роботи. Найбільше мені сподобалася коробочка, де вирізана форель. Мені якось соромно було питати про ціну такого шедевру – реально, ціни йому нема. Але я все ж наважився. Володимир сказав, що може зробити таку для мене, але без форелі, бо на неї пішло дуже багато часу.На останній, десятий пул, нас повіз Василь. Учотирьох ми розташувалися на передньому сидінні і намагалися оминати ями, що нам не вдавалося, звісно. Володимир вирішив ловити на одну німфу, що доволі незвично для наших умов, навіть неефективно, але це справа смаку. До речі, німфа була у нього не проста – її зв’язав чемпіон світу Яромір Карафіат… Однак ця німфа ловила лише бистрянок, а от харіуси десь поховалися.На моєму вчорашньому пулі ловила Ганна, яка, схоже, змогла розкусити цю ділянку швидше за мене. Принаймні, коли її рука потягнулася за підсаком, пройшло не так і багато часу. З одного боку я дуже зрадів за Ганну, яка також втекла від нуля, а з іншого подумав, що у Сколівського та Жені також все в порядку з кльовом риби. Коли ми вже поверталися, в Ганни було два харіуса. Таким чином я остаточно заспокоївся і змирився з тим місцем, яке вже буде. У будь-якому разі я мав бути вище, аніж на 9-ій позиції, отже покращив минулорічний показник.Коли ми прийшли до табору, Женя сидів за столом і підсумовував бали. «Скільки?» – спитав я у нього. «Нуль»… Знову ж таки, якщо я не помилявся, то це вже було, щонайменше, друге місце для мене. Залишалося дочекатися Сколівського. Нарешті він вигулькнув з-за машини, веселий і щасливий. За ним йшов Нестор, несучи в руках протокол, де було 17 балів – сім харіусів і одна форель. Тільки-но я хотів привітати Андрія з перемогою, як Нестор сказав, що це жарт – Сколівський не зловив нічого. Першою у цьому етапі стала Ганна, друге поділили ми з Максом – він також упіймав одного харіуса. Однак у перший день мали прикрі нулі…Мої математичні таланти у школі викликали сумніви, але цього разу виходило, що я вибирався на перше місце в загальному заліку. У нахлистових змаганнях не так важливо, скільки ти зловив риби за один день. Як мені пояснили, важлива стабільність – тобто зловити рибу в обидва дні. Виявилося, що окрім мене не було нікого, хто б упіймав щось і в п’ятницю, і в суботу. Таким чином, краєм вуха, я почув, як Женя підтвердив мої розрахунки. Саме тоді я вперше повноцінно подивився на Кубок і узяв його в руки. Важкий. Дуже важкий…   ПС. Використано фото Юрія Щербатого, Володимира Пугача та Юрія Гудзя