Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Оскільки в одну річку можна увійти двічі, то й нахлистовий сезон закрити повторно не гріх, чи не так? Скільки там того щастя в нашому житті? Ось і співпав мій вихідний від задимленого Маріуполя день на середу. Балакаючи з Орестом, дізнався, що саме в середу поїхати в гори мають намір Роман та Ігор – його товариші. Втрьох все ж веселіше, тим паче, що Орест дуже розхвалював реалістичні мухи Ігоря – дуже хотілося на них глянути. Тож о 5-ій ранку я помив посуд, зварив компот (ну, щоб не нарікали, мовляв, крім рибалки мене нічого не цікавить), закинувся чим було і вийшов на двір. За хвильку під’їхала машина-чобіток і ми взяли курс на гори…Зважаючи на закони про зимувальні ями, ми вирішили ловити на дозволених ділянках, тобто там, де відбулася наша зустріч з киянами. Але на нас чекало певне розчарування. Річка була до біса каламутна. Не капучіно, звісно, але колір мені дуже не подобався. Ще й небо замарилося, а голі дерева справляли якесь гнітюче враження. Це вже далеко не та золота осінь, яка була в жовтні.Роман і Ігорем нікуди не поспішали. Вони назбирали дров і розпалили вогнище, щоб спекти трохи м’яса. Я ж приїхав ловити рибу… Зважаючи на стан річки вирішив нічого не вигадувати і оформив француза стандартним набором для каламутної води – фезентейл з помаранчевою головкою і таким же тораксом, а також незмінний зелений бокоплави так само з яскравим помаранчем. Харіус взяв на першій же проводці. Невеликий, як і майже всі в цьому році. Взагалі, риба була досить активною і скоро фезентейла довелося знімати – з нього мало що залишилося. Бокоплав також потерпав від укусів, але йому все ж більше пощастило.Я вирішив трохи проекспериментувати і замість фезентейла поставив волохокрильця, який обзавівся халабудкою. Принаймні, райдужка зі Свічі, якій я провів розтин кілька тижнів тому, мала забиті шлунки саме цими казявками. На диво, муха почала приносити результати, не гірші від свого попередника. А ще мені вдалося зловити харіуса руками. Я виходив з води, тримаючи в правій руці вудку, а в лівій індикатор, щоб його не розвіював вітер. Мухи були в воді, десь за метр від мене. Раптом я відчув удар і інстинктивно підсік… рукою. Поляки назвали б цей метод «побієння дупи без патика».Коли допеклося м’ясо в мене вже було 13 хвостів. Гаяти час на сніданок я охоти не мав, але що зробиш – корпоративний дух! Але спасибі хлопцям, звісно. Мариновані козарики і шашличок були дуже смачними. Ігор витягнув усі свої коробки і я в них трішки попорпався. Гарні мушки, мені дуже сподобалися і нагадали творіння Андрія Красоти. Поки мої колеги збиралися, вилетіли живі мушки, зокрема й комарі, номері так на 22-му. Я з приємністю згадав про сі-ді-сішний рядок в моєму сухому флай-боксі на малесеньких гачках. Власне, справа тут не так в гачках, як в нитці. З подачі Макса я замовив собі нитку UNI Trico 17/0. Що тут говорити? Вона просто супер. Схоже, це найтонша нитка, яка тільки може бути. Завдяки ній можна робити і тонкі тіла на «шоколадках», і спокійно в’язати найменших сухариків. На Iobo CDC коричневого кольору (реальна імітація комара-кровосісі) я встиг зловити ще 7 рибів. Правда, після кожної другої муху довелося змінювати – їй вже ніякі флотанти з просушками не допомагали. Якраз тоді і хлопці на ріку вийшли…Роман вирішив ловити на стрімери. Ризиковано, ясна річ, але, як то кажуть, хазяїн – барін. На жаль, виманити бодай когось з каламутної акваторії не вдалося, тому він перейшов на німфу і трохи покращив свої результати. Ігор також упіймав кількох пириків на суху, але йти вище не було змісту – вода була вельми кепська. Тому я повернувся туди, звідки починав і почав присідати. Як виявилося, таким чином з’являються кращі шанси на те, щоб упіймати більшого харя. Один з них таки спокусився на мушку – не такий, як в Геника на Свічі, але більший, ніж інші в 2012 році. Окрім нього «навприсядки» вдалося витягнути ще шістьох огірків, але стало трохи нудно. Не було спортивного азарту. Тому я почав агітувати усіх пакувати манатки і їхати на іншу річку, а ще так її розписав… Мовляв, тут вам і перекати, і ямки, і чиста вода, і ще купа всіляких принад. Переконав.  Поїхали. «А що, як я помиляюся? – думав дорогою. – Все ж Андрій Сколівський попереджав, що на тій ріці ще треба знайти стоянку риби, а часу у нас не так і багато». Коли ми приїхали, то виявилося, що я не помилився лише в одному – вода була справді чистою. Але тої річки, що була тут літом, ми не побачили. Якесь все одноманітне, сіре і похмуре. Ну, і де ж ці ваші стоянки? Мене почали гризти сумніви, що тут взагалі вдасться щось зловити. Я буквально бігав по ріці від одної точки до іншої, аж поки не побачив непогане місце. Це був злив з більшого каменя, з повільною течією посередині і швидшою по боках. Ясно, що ловити на бистрині зараз нема ніякого сенсу – риба там не сидить. А от течія без хвиль – те, що треба. Так і є – два закиди, два харіуса, і повний штиль після цього. У час, що залишився до темряви я зміг видурити лише одного пиря – чи то через сильний вітер, який шмигав узад-вперед, чи то через зміну раціону риби. Не знаю, часу аналізувати не було вже. Повернулися Роман з Ігорем. Результати в них також не вражали – два виходи на суху мушку.Все, це вже мабуть, було справжнє закриття сезону. На дорогу хімічна зупа в залізному горнятку, канапка, сигарета. Ріки вже не було видно – повна темрява. Добре, що в машині було про що побазікати…

Хто має повну свободу дій, не обмежений сімейними справами, для того поняття «закриття сезону» звучить щонайменше дивно. А для простих смертних, яким усі свої виїзди доводиться узгоджувати з рідними і близькими, останній у році виїзд в гори з одного боку радісний, а з іншого сумний. Радісний, бо знову буде нагода походити по ріці, подихати свіжим повітрям і, якщо пощастить, сфотографувати кілька рибок. А сумний, бо після кількох щасливих годин, з нахлистом доведеться попрощатися, щонайменше, до квітня…
Кілька днів тому до мене зателефонував Орест Дейнека, який приїхав до Львова з Харкова. От вам і збіг обставин. Цього року я відкривав сезон в компанії з ним – ще коли в горах лежав сніг ми випадково зустрілися на стику Стрия і Опора. Причому, раніше не були знайомими. А тепер вирішили і закрити сезон. Орест мав намір відвідати кілька річок, приток Дністра на Старосамбірщині. Спершу ми почали активно розробляти маршрут, час та дату виїзду, шукали в неті напрям та силу вітру, погоду, тиск і так далі. Я вивідав чи не всю можливу інформацію в спінінгістів, які там успішно рибалили. А вже вночі, перед виїздом, я згадав, що ці в краї пхатися зась! Закон, що має охороняти нерест форелі, забороняє в такий час ловити на цих ділянках. Тому коли ми зустрілися о 6-ій ранку біля Порохової вежі ніхто не знав, куди їхати. Спершу, у складі делегації нас було п’ятеро. Орест, його товариш Роман, ще один його товариш Ігор, який в’яже надзвичайної краси реалістичні мухи, Юра (Тіроль) і я. Однак, якісь обставини змусили Ігоря залишитися у Львові, тож нас залишилося четверо.Куди їхати? Розглядалися варіанти зі Стриєм, Мізункою та Свічою. Вибрали останній варіант і рушили в путь-дорогу. Орест врубав Deep Purplе, тож спати одразу перехотілося. А щоб було веселіше, Орест почав розказувати цікаві історії про його рідний край, про містичні будинки, де живе нечиста сила, яка боїться солі, про залишки городищ білих хорватів, про гриби, якими молоді пластуни годували московських археологів, про оригінальний чай, яким вони поїли цю ж компанію. Словом, було весело. Невдовзі промайнув ранковий Стрий, а за ним і Долина. Ми заїхали в супермаркет, щоб купити трохи продуктів, але він відкривався лише о 8-ій ранку. Церковні дзвони якраз пробамкали і ми почали обурюватися порожньому магазину. «Взагалі-то в неділю супермаркет працює з 9-ої» – сказав Юра і показав на табличку, на яку ми чомусь уваги не звернули. Зате сусідній магазин був більш привітний і придбавши усе необхідне, рушили далі.Невдовзі ми зупинилися біля лісництва, де відбувалися чемпіонат та Кубок України. Ловити в таку рань сенсу не було, тож ми повитягали з машини всі сумки і заходилися готувати каву та канапки. Тим часом Орест витягнув дорожні шахи і я вперше провів партію на березі гірської річки. Поки ми кусали бутерброди, побачили білу одноденку, яка самотньо кружляла над нами. «Коли вийде сонце можна буде і на сухарика пробувати» – сказав Орест. Він був тут нещодавно і ловив переважно на фезентейли з блідо-зеленим торраксом. На що буде ловитися сьогодні? Щоб не товкти воду в ступі, ми розділилися. Я з Юрою пішли вверх по течії, Орест з Романом – вниз. Практично одразу ж Роман висмикнув невелику струмкову форель. Я ж більше цілився на райдужну. Справа в тому, що дружина поставила мені жорсткий ультиматум – мовляв, без риби навіть не повертайся. Попередніми поясненнями типу «та той харіус маленький, там навіть нема що їсти» вона вже була сита. Тому я планував піймати хоч одну американку і гордо сказати: «От тобі, жінко, риба!».Але ні американка, ні харіус, ні будь-хто інший не ловився. Ми почали з Юрою спускатися вниз там, де закінчувалися літні чемпіонські пули. Я розумів, що переді мною стоять дві проблеми. Перша – треба було з’ясувати, де сидить риба. Бо на літніх місцях її не було. Друге – знайти правильну муху… Відразу скажу, що з першим завданням я впорався досить швидко. Та й Орест підказав, що треба шукати ями і обловлювати її зі всіх сторін, найперше, на виході. А от з мухою було гірше. Після десятої німфи я таки підсік першого харіуса. Дивно, але взяв він на важкого форельового зеленого ґолдхедного марч-брауна (по книзі чехів) на 10-у номері.

У Юри тим часом покльовок також не було, тож він переключився на стрімер і невдовзі крикнув. Я обернувся. «На чорного вуліка був дуже сильний удар» – сказав він. Ми продовжили спускатися і дійшли до того пула, на якому я ловив під час Кубка. Сподіваючись зловити там ту форель, яку я відпустив в червні, витягнув райдужку. Ура! Далі було малоприємне видовище, яке можна описати казковою фразою «цок в лобок і в мішок». Практично одразу ж упіймався ще один харіус, а за ним ще один. І все на ту ж німфу.Нарешті, ми підійшли до останньої ями, біля того місця де стояла машина. Якщо хто пригадає змагання, то мова йде про місце на 9-му секторі, біля якихось бетонних плит, що вилазять з води. Перші проводки закінчувалися якимось незрозумілими «тичками», але після сьомого проведення німфи таки вдалося спіймати чергового пиря. Чомусь мені здалося, що цю яму треба обловити краще і я помітив цікаву морду, яка висунулася з глибини і підхопила щось з поверхні. Змінювати француза на суху, стоячи посеред води якось не випадало. Тому я приладнав найтонший повідок і найменшу муху (№ 18 чи 20) просто до кільця на індикаторі. Перша ж проводка «сухого француза» закінчується стрибком і фотосесією. Побачивши, що харіус цікавиться сухими мушками, Юра змінив свій стрімер і одразу ж упіймав двох красенів. Варто сказати, що на Свічі риба більша, аніж на Львівщині, хоч і не набагато.Біля машини нікого не було, тож ми вирішили йти вниз по течії, шукаючи Ореста і Романа. В районі впадіння потічка в Свічу Юра піймав ще одного харіуса. А невдовзі ми побачили Ореста, який вже, схоже, наловився. Він також ловив на стрімер – у нього на кінці повідка гойдався дебелий оливковий «вулік», а трохи вище – мокра. Орест почув про мою «рибозалежність», тому кинув у мішок дві зловлені райдужки. Ще він зловив пару харіусів на мокряка. Роман, тим часом, зник з горизонту, але буквально за кілька хвилин з’явився на дорозі. Його результат ідентичний до мого – п’ять харіусів і одна форель.Обідали ми запареною хімічною зупою, чорним хлібом з домашнім салом, та іншими смаколиками. Чомусь споживання продуктів на березі річки несе якийсь особливий шарм. Ну, здавалось би, що може бути особливого в шматку чорного хліба з білим салом і цибулькою? А от і може… Але що саме ніхто не розкаже, бо це треба відчути, причому не лише шлунком.Орест і справді наловився. Трирічні вейдерси Vision, за його словами, не мають жодних недоліків, окрім того, що протікають. От і стояв видатний харківський архітектор з босими ногами посеред франківських гір. Буває ж таке. Роман і Юра, в якого теж потекли чоботи, також вирішили скласти шпаги. Правда, Роман хотів застрибнути на господарство, щоб і собі привезти додому трохи райдужки. Хлопці вирішили скласти йому компанію, я ж повернувся до тої самої ямки, щоб обловити її ще краще. Але замість француза, з собою узяв лише сухарика.Я перейшов на протилежний берег, щоб до місця добратися без зайвого шуму. Але шум таки був. Просто на мене з кущів вилізло чорне порося дикого кабана. За якусь мить я озирнувся по сторонах і побачив ще кілька таких кабанчиків, а трохи далі самого вепра і його свиноматку. Чесно кажучи, мені в горлі застрягло щось велике, а сам я просто заціпенів і не рухався з місця. Мало-помалу я почав задкувати у воду, сподіваючись на те, що ця сімейка не відвідує по вихідних аквапарк. Дзвінок до Ореста: «Кабани зараз агресивні?». У відповідь почув, що вони можуть жити в лісництві. Якщо це саме це стадо, то не агресивні. А якщо ні…
Спитати щось типу: «А ви, пане Кабан, чиї будете?» я не наважився. Та й зробивши занадто шумний крок усе стадо хрюкнуло і щезло.Я підійшов до ямки. Вже на першій проводці спіймав пирика і продовжив обловлювати цю зону. Є ще один, але треба змінювати муху. Помітивши невеликого волохокрильця, що літав біля машини, я поставив коричневу імітацію. Є вихід, але якийсь дивний. Харіусу така мушка не сподобалася, тому він вирішив її побити. П’ять проводок поспіль закінчувалися тим, що риба вистрибувала і лупасила муху хвостом. Я такого ще не бачив. Поставив іншу – продовжилися правильні виходи і сходи. Загалом на цьому місці я упіймав чотири пирі і мав ще з десяток сходів. Видно, ямка виявилася рибною.Повернулися і хлопці, які насмикали в акваріумі кілька кіло американки. Можна було і додому їхати. А щоб ми знову не позасинали, Орест увімкнув чергове ретро, яке, холєра ясна, не вилазить мені з голови…

Вже вдома, проводячи над райдужкою звірячі досліди, і розрізаючи їй шлунок скальпелем, я знайшов лише одне – хатки волохокрильця, причому в грандіозних масштабах. Іншої кормової бази розтин не показав.Що ж, до зустрічі на річках у новому році!

Фото Д. Голенкова

В суботу вибралися з Дімою і Юрою у «Озерний край». Моя поїздка була під сумнівом до останнього моменту, але переконавши усіх вдома що я буду недалеко і тільки до обіду, а опісля помию усі вікна в хаті мене відпустили. Як завжди перед кожною рибалкою мій «біологічний» будильник розбудив мене і десь по сьомій ранку за мною заїхав Юра, потім забрали Діму і поїхали.«Озерний край» я б переіменував у «платний край», бо щойно заїздиш у ворота відразу всюди треба скидати касу – парковка 10 грн. (неясно за що), рибалка 25 грн. (на квитках вказано «Карпатський водограй» – нічого карпатського я тут не бачу). Та і добре, йдемо ловити. Було по восьмій ранку як ми розклали вудилиша, продегустували Дімин виріб «калганівка». Поки я ще курив біля Діми і дивися як він ловить, було видно атаку щуки на його стрімер. Клас! Ще щука зранку досить агресивно атакувала малька і це вселяло більше надії. Після минулої поразки на цьому озері, я вирішив починати з малих приманок; першою була – «мухо-воблер». На якомусь закиді в мене був гарний удар. Так, контакт відбувся, але і надалі прийшлося змінити ще на меншу приманку. Як не дивно мій вибір впав на жереховий стрімер, який ще колись давно виставив чи то Вася чи Стьопа на закарпатському форумі (Гачок Тімко 100, №10, тіло і крило з мякої іграшки). Оскільки кінчик мого шнура був тонучий, я міг досить глибоко занурити стрімер під воду і отримати швидко результат. Приблизно на третій проводці мені сідає щупачок. Діма в підсак ловить, довго витягуємо з морди стрімер. Ще зубами щука встигає мені добре царапнути палець. На жаль мушу її забрати, згідно з правилами на ставі. На наступних закидах стрімерок перестав працювати.Ставлю наступну приманку «зонкер» білого кольору із вольфрамовою головкою. О так, ця приманка мене не раз виручала. Одного разу я вже ловив на неї щупачка і райдужну форель на ставі. Після декількох закидів ловлю другу щучку, вже більшу. Удар, боротьба дуже приносять багато задоволення, тим паче такою зігнутою моя «свинка» (вудилище «Flying pig» http://www.flyingpigflyrods.com/, яке я придбав спеціально для стрімерів і не проміняю його ні на що) ніколи не була. Щучка вже бала трошки більшою і хотілося ще…

Фото Д. Голенкова

Робимо малу перерву на чай-каву-калганівку і перекур, продовжуємо ловити далі. В мене знову відчуття, що щось ніби кусає мій стрімер і знову сильний удар. Третя боротьба була найдовшою, бо щука клюнулю досить далеко від берега.На жаль моїм колегам не довелося відчути в цей раз подібного, окрім багатьох ударів, але такою вже є рибальська вдача… На наступний тиждень заряд емоцій отримав, що і є найголовнішим на природі!!!

Автор: Максим Кусакін

Зважаючи на велику кількість прекрасних фото, зроблені нашими руками, пропоную ще раз зануритися в атмосферу безхмарного неба та каламутної річки. Автори робіт Dima Golenkoff, Hudz, Zart та Forel. Приємного перегляду. Общий вагон забацаного поїзда. В вагоні сидять Гриша, Миша, Толя і Опанас і п”ють чай з алюмініївого підстаканнікаКручу-верчу, форельку хочу“Такого синього неба більше ніде нема” (с)В очі мені дивіться, в очі!“Синева кругом — как не выть!” (с)Нехай весь світ зачекаєЕх, Красота!Поворот не тудаТам бетон, і тут бетонВсім вийти з тіні!“Шо, знову своїх пєскарів-уклєйок наловив?” (с)Смайлик – Павлік, а з чого твій чай? – З коноп… та пий, пий.Яма-дефолт– Алло! Нє, нема грибів! Дощі не падають, нічо не росте!“Нарешті на світ подивлюся, а то всьо вода і вода”“Казала мені мама не вірити тим закарпатським “світлофорам”“Відпусти мене, старче…” Різносторонній трикутник “Папа, оно диви, гори!” (с)“Вот вам, а не харіус на грилі!” (с)Твін Пікс. ПочатокУвага! Увага! в Опір запущений мадлерний вірус!“Туман, туман рікою. За туманом нічого не видно” (с)Це наша річка і ми її ловим!  “Жираф большой, ему видней” (с)Залізний трофей з підмостової ямиТри порос богатирі Золото КарпатВорота в інше життя…

Я вже давно переконуюся, що нахлистом можуть займатися далеко не всі. Як правило, мушку і людину зближує творча натура останнього. Дизайнери, поліглоти, екстремали, айтішніки – усі вони шукають в житті чогось нового і знаходять цю новизну саме в нахлисті. Утекти подалі від міста, комфортних умов, тепла та Інтернету. Бажано на кілька днів. Таке вчудити, принаймні мені, вдається дуже рідко. Зараз нагода випала, а співпала вона з ідеальною погодою і гістьми з Києва…
Моя маленька триденна феєрія почалася в п’ятницю, коли о 14:00 я вже втікав з роботи. Правда, як виявилося, виїхати в гори в такий час – справжня проблема. Чомусь я не подумав про те, що львівські вузи намагаються нашпигувати гранітні голови не лише місцевих, але й «доїжджєючих» студентів. З горем навпіл я таки впхався в маршрутку до Стрия. Разом з двома рюкзаками (теплий одяг на ніч, пляшка вина, станок і матеріали) усю дорогу простояв в навушниках. Володимир Висоцький співав про гори, а я рахував кілометри до них. В Стрию стрибаю в іншу маршрутку, яка їде на Сколе. Одразу ж за мною поїхав і Діма, з яким ми домовилися зустрітися в пані Марії, якій я замовив хату і вечерю. Зіскочивши з автобуса, я просто погнав перевдягатися: часу до темноти залишалося обмаль. Спакувавши маленьку сумочку всім необхідним, виходжу на Опір. Вода чистенька, що не може не тішити. Зважаючи на успіхи в попередніх рибалках, облаштовую француза шоколадкою і зеленим бокоплавом. Просто біля хати і роблю перші проводки. Упс…
Я дуже люблю спілкуватися з Андрієм Сколівським. Він іноді говорить загадками, іноді щось не договорює, але мені це імпонує, так як загадки я люблю. Одного разу, роки два чи три тому, він сказав: «Коли після трьох проводок в мене нема покльовки, щось сталося». Тоді я був просто шокований почутим. На той час для мене один харіус в день – то було щастя, яке не опишеш в словах. Я міг годинами чекати на єдину покльовку. А йому, бачте, якщо після трьох не бере – то капець. Часи змінилися і завдяки постійному спілкуванню з колегами та їхнім порадам, вже і в самого почало щось виходити. В п’ятницю, після третьої проводки, я відчув, що починаю панікувати.

Не могло такого бути, щоб тому місці, куди я кидав німфи, не стояв харіус. Він там мав бути, але я залишився з носом. І це змусило мене просто схопитися за голову. Це ж яка халепа має трапитися, щоб я змився з роботи, їхав в «газенвагені», потрапив на чисту річку, безвітряний вечір і нічого не зловив! Та рибі були байдужі мої проблеми. Ніби бажаючи мене понервувати, вона почала вистрибувати з води і дражнитися. Я швидко розклав одиничку і вчепив сухарика. І от уявіть собі картину. Пливе мушка по воді. Поруч вистрибує харіус, за ним ще один, і так далі. Повний ігнор.
Тим часом прийшов Діма. Не знаю, що він побачив з моста і з берега, але перший же його закид виявився вдалим. Правда, подальші спроби зловити ще були знову ж таки марними. Стало темно. Хапаючись за соломинку, я плюнув на сухаря і поставив дві великі, жирні німфи, одна з яких була повністю зроблена з даббінгу Fine Diamond Hot Orange від SYBAI, про який я розповідав нещодавно. Щойно німфа впала у воду, 25-и сантиметровий харитон тут же її з’їв. І потрапив в об’єктив Діминого фотоапарата.
За кілька хвилин ми вирішили припинити рибалку, так як місяць став єдиним джерелом світла. Невдовзі пані Марія принесла нам вечерю – баняк свіжої грибної юшки, смажену картоплю з мисливськими сосисками, глечик домашнього компоту. Обійшлося це все по 10 гривень на брата… Оскільки батареї в такому спартанському будиночку не передбачені, довелося грітися тим, що було під рукою, тобто флягою з текілою, яку привіз Діма. Багато ми не вживали, бо планували крім всього іншого пов’язати мухів.
Ми пересунули тумбочку – єдине, що було в хаті крім ліжок, на середину і приладнали станки. Я хотів заповнити свій новий флайбокс з трикутними вирізами від Strike робочими мухами, щоб не паритися з чотирма коробками, як це бувало на попередніх рибалках. Зрештою, це мені вдалося, після чого флайбокс став дуже симпатичним.

Ті, що не виправдали сподівань. В пєчку!

Нав’язавши з десяток свіжачків ми вирішили відіспатися перед суботою, яка обіцяла бути доволі продуктивною. Подзвонив Макс, який сказав, що купив квиток на поїзд і приїде в Сколе разом з киянами. Вирішили, що ми з Дімою підтягнемося до них на першій же маршрутці. Готуючись до сну, я надійно вдягнувся і заліз під три коци. Після короткої читанки заснув. От цікаво що. У Львові мені практично нічого не сниться. А тут така фантазія в голові розігралася: кольоровий серіал, з подіями і наслідками. Але прокинувся вночі я не від свого сну, а від Діминого реготу. Йому також вдалося побачити кольорове сновидіння про якусь дуже смішну серію Спанч Боба…  Спати вже й не хотілося, тим паче, що продзвенів будильник, а за ним і Макс, який сказав, що їхня компанія вже приїхала в Сколе, мерзне на вокзалі і марно намагається знайти бодай одного таксиста.

Далі ви вже все знаєте. Але щоб вкотре пригадати приємні миттєвості проведені у чудовій компанії, пропоную подивитися невеличке кіно…

Автор та оператор: Forel
Фото: D. Golenkoff та Zart
Режисер та монтаж: Tirol

PS Дякую усім за справжнє нахлистове свято)