Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Світило над Опором дихало золотавими випарами туману, і їжачилось першими променями. Десь з боку Зелем’янки тягло тією добре знайомою, приємною прохолодою, що притаманна лише Карпатам. Ми прийшли сюди, здається, зненацька для річки, і поки що вона не знає, що з нами робити. Нас восьмеро, і поки нас багато, веселий гамір невеликої юрби заряджає позитивом. Проте, останній не зникає навіть коли розбігаємось у всі боки, щоб зустрітись згодом на Загадковому плесі.
Мовчун і Завзятий крокують трохи попереду, а я затримуюсь, щоб закарбувати цей момент на твердій фотокартці. Я – Мандрівник, і в глибині душі – трохи мрійник. Мені хочеться завжди бачити світ таким, яким він буває в подібні моменти, тому всюди тягаю за собою фотоапарат. А ви бачили коли-небудь таку красу, як восени у нас в Карпатах?! Ось і я не бачив, хоч мандрував багато по світу, а ще більше помандрую… Втім, певен, що в Карпати завжди повертатимусь з відкритим серцем. Тому що такого синього неба, як тут, немає більше ніде, про що слушно зауважив Красота. Красота – це Красота, прізвище в нього таке, ну й в цілому хлоп нічо так, ще й запакований святково, втім, всі ми в тому грішні…
Аж ось на горизонті з’являються Гудзі. Гудзі – це Митець і Мавка. Митець – бо справжній митець, а Мавка – бо шалено вправна рибалка. Як і всі ми, але Мавка, все ж, трохи краща. Симпатичніша, вишуканіша, віртуозніша, і завжди на 2-3 риби попереду. А як майстерно вона цупить мушки у Геника! Але то вже інша історія. А в нас поки Опір, ранок, і золотавий туман. І хоч щось неквапом ловиться, втім, завжди хочеться чогось більшого, тому з хвилюванням подумки віщуємо про Цигана, Панка та Діму, що десь там, за кілька кілометрів угору, вже, певно, нашморгали тої риби з відро. Уявне, бо відра на риби ми не берем, як не берем кошик, торбу чи ще щось там. На відміну від зелених гоблінів, які, де-не-де, стовбичать за камінням, і полохливо ховають спіймане до тайстри, капосні.
Діма з’явився з-за рогу, біля Зачарованого плеса, за кілька годин. Діма – в душі бунтар, вперто та енергійно дратує підводний світ стримерною атакою… І, часом, ніяк не менш успішно за Панка і за Цигана. А значить, і за всіх нас. Бо Панк – дуже вправний, хоч і багато лається, а Циган – він просто Циган, тож керує стадом віртуальних коней, послідовно розбурхуючи сексі лупи. Щодо нашого з вами неба – на ньому так і не з’явилось жодного білого чи сірого коня цього дня, тільки солодкий цукровий місяць вкрив приємною втомою, і загнав до альтанки.
Ви читали книжки про ельфів? Ні, не про тих, що ховають горшки з золотом десь у Ірландії (Панк знає, він там був). А про тих, з загостреними вухами, і світлим волоссям, що мелодійно виводять прекрасних пісень про далекі, омріяні та недосяжні краї райської насолоди вічного полювання… Десь таким був наш вечір, бо наше небо було вільним від коней навіть уночі. Під зорями якої, десь в глибині Опору, щасливо пливли собі вільні риби…

Автор текстового шедевру і фото: Мандрівник

Нахлистові вихідні БУЛИ яскравими, а не просто пройманули…

Цього разу відпочинок у Карпатах був із київськими друзямі у складі Андріїв (Зарта і Красоти), Пашки-Цигана і Колі.

Ніч перед рибалкою, як завжди, була коротка, бо до першої грав на компі, а вже о 3-й ранку мав прокинутися, щоб зібратися перед приїздом таксі. Але я не почув будильник і лише о 3.30 мене розбудила служба таксі. За 7 хвилин я вже був у машині і вчасно потрапив на поїзд. Добирався до Сколе на 81-му поїзді, тобто їхав з хлопцями разом, тільки у різних вагонах. Найбільше сподобалася ціна 25,50 за дорогу і найголовнеше те, що тривалість дороги 1 год 45 хв (Львів-Сколе). Вигідно, бо маршрутка дуже довго їде, мусить зупинитися біля кожного смітника і чаю не поп’єш і не дуже приляжеш. Тому, дуже раджу цей поїзд!
В самому Сколе на прийшлося півтори години почекати на першу маршрутку до Гребенова, якраз за цей час встиг доїхати Паша та Ростик з Дімою. Вже на базі ми досить оперативно розклалися, випили першу пляшку і пішли на рибалку. Незважаючи на осінь, ранішній холод і тд. – рибалку можна назвати навіть дуже вдалою. Особисто в мене вже рівно о 10 ранку був перший харіус на суху, і потім теж ловилися і ловилися. В результаті в мене було 8 хвостів до 13 години. В хлопців теж було дуже незле. Хоча в нас – мене, Діми, Паші результат був кращий ніж у хлопців які ловили внизу ріки.
Після обіду рибалили вже хто де. Юра Гудзь повіз хлопців на Стрий. Я з Анкою рибалили біля бази на суху. Маленькі харіуси клювали як дурні. В Анки краще… В результаті в неї було 18 штук, а в мене тільки 8.
Хлопці повернулись з річки Стрий. Як виявилося згодом, Ростик зловив дуже файну форель, але дуже не розголошував про це по приїзді. Хм. Пам’ятаю, що були моменти коли він біжав до мене побачивши, що я тягнув рибу, або міг позвонити і ділитися враженнями. Невже враження затихають і стає нецікаво розповідати про свій успіх на рибалці?
Ввечері ми гарно посиділи. Горілки випили доволі мало, але достатньо для того, щоб не змогти в’язати мух. Я не брав нічого, бо знав як то воно буває на природі. Як не дивно, але вже о 12 ночі я був в номері. Все Циган винуватий, який не хтів продовження бенкету і втік, закрившись в одній кімнатці і не виходив. За що йому можна сказати списибі, бо на ранок я може б навіть до обіду не встав…
Наступного, другого, ранку мене розбудив Ростик. Йому чомусь було холодно. Я просто трошки привідкрив вікна у кімнаті і виключив батареї, тому що спати при жарі не любив, думав, що і йому це буде корисніше. Ранок був досить холодним і туманний. Після ранкової кави пішли хто куди на рибалку. Я трошки ловив на француза, але того кайфу що на суху я не відчував зовсім. Хоча завдяки німфі мені вдалося вже ближче до обіду знайти харіуса побільше, тобто десь 20-23 смі трошки із ним повоювати.
О першій годині вже було тепло немов влітку. Краса Карпат восени особлива. Тому, я повернувся на базу. В мене ще було трохи часу до приїзду Юри і я просто взяв фотік, пиво і пішов насолоджуватися природою, рікою. На ріці зустрів Пашу із Кольою. Трошки там поспілкувалися і повернулися на базу, щоб пообідати і вирушити додому. Обід був настільки смачним і ситним, що я думав що вже не встану зі столу. Отже, обід «Ситний» за 56 грн. включав у себе чанахи, салат, відбивну із смаженим яйцем, картоплю по-селянськи. По обіді ми ще попили кави і вирушили з Гудзями до Львова. Мій храп їх дещо «веселив», але ніц з тим на жаль не можу зробити.
Свій голод щодо рибалки, спілкування, гір мені вдалося незле втамувати, але це не надовго. Всім дякую за проведений час! Вибачте, що багато матюкаюсь. Я виправлюсь…

Автор: Максим Кусакін
Фото: автора та Zart

Цього разу моя вилазка в Карпати носила аврального капелюха. Практично без підготовки, без чітко продуманого маршруту, без компанії… Просто сів і поїхав. Знав, що пройшли дощі, принаймні, за свідченнями Діми Поплавка, який зараз, до речі, лікується, Опір у верхній частині був каламутний. Тому я розраховував на Стрий, який частіше може порадувати прозорою водою. В районі Стинави, Стрий на вигляд, під ранковим сонцем, був доволі чистий, але мене зацікавили неприродного кольору перекати. Якісь вони були «не такі». В Межибродах, після злиття Стрий був каламутний. Я дуже сподівався, що брудна тільки одна річка… Нею виявився Опір, тому мені нічого не залишалося, як іти на Стрий.
Побачене мене розчарувало. Під берегом річка була прозора, але вже далі – повний гаплик. Дна не видно зовсім. Але раз я вже приїхав, треба було ловити тут. Я став обличчям до води, почав французьку проводку. Але, як виявилося, стан води – це дрібниці, порівняно з тим, що для мене придумали інші стихії. У жовтні Сонце доволі низьке, якщо можна так сказати, відповідно, тіні довші. Світило опинилося в мене за спиною і в цю ж мить, на брудній воді з’явилася 5-иметровий чорний мужик. Так погано – подумав я і перейшов на інший берег. Думаєте, помогло? Тепер сонце дико періщило мені в очі і цьому не могли зарадити жодні окуляри. Індикатора француза я не бачив взагалі. Окей, думаю, не біда, ловитиму апстрім. Але щойно я хотів зробити перший закид, як мені в писок так дунуло, що я мимоволі згадав перший етап на Кубку України, що відбувався на Свічі. Згадав я і слова Геника, який попереджав про сильний вітер. «Все-одно, навіть в таких умовах, я ловив би на суху» – сказав він мені в понеділок. Ага, хотів би я на це подивитися… Підсумуємо: вода, вітер і Сонце створили антинахлистову коаліцію. Що я міг їм запропонувати?
Маленький ліричний відступ. За час мого захоплення нахлистом я зрозумів, що усі мухи поділяються на дві категорії: «буде ловити» і «треба пробувати». Поки ще не було вітру і я міг нормально проводити німфи, мухи з категорії «буде ловити» не працювали. Тому довелося звернутися до найближчого резерву, але й вони не давали результату. Я сів на камінь і задумався. Якраз подзвонив Сколівський і спитав про мої успіхи. «Вода брудна, риба не бере» – сказав я. «Шукай хробака» – сказав Андрій. Я відкрив флай-бокс і почав шукати хробака. Але згодом плюнув на цю ідею і вирішив повернутися до першої категорії. Можливо, те, що в мене за годину (з 8:30 до 9:30) не було жодної покльовки, було пов’язано не з мухами, а з часом!
І я згадав, що в жовтні, коли вночі починаються перші заморозки, харіус оклигує тоді, коли стає трохи тепліше. Тому з надією я пішов до чергового перекату. Через дикий вітер я не міг зробити нормальної проводки. Був резон зняти француза і переключитися на чеський спосіб, чи на довгу німфу. Але біда в тому, що я не взяв бабінки, на яку мотаю француза, а зіжмякувати його і запихати в кишеню не хотів. Тому до індикатора я приладнав пінопластовий страйк-індикатор, аби снасть мала хоч якусь масу. Не скажу, що це дуже допомогло, але принаймні створювало ілюзію проводки. Коли вітер на яку секунду припинявся, я піднімав індикатор над водою. Коли знову починався, я клав його на хвилі. Іншого виходу просто не було. Але такий новаторський хід себе виправдав.
Я упіймав першого харіуса, потім ще кілька. Порівняно з моїм останнім виїздом, риба переселилася з швидких перекатів до місць з повільною течією, вже за перекатом, зокрема, і в прибережній зоні. Таким чином, ведучи боротьбу з Сонцем, вітром і водою, я переходив від одної точки до іншої. Бували повністю безрибні місця, бували такі, де мені вдавалося виманити по 3-4 пирики.
Тепер про мухи. Знову мене виручив зелений бокоплав. Але добре, що напередодні виїзду, я викроїв півночі для одного нововведення. Нещодавно, Дмитро Петруняк презентував мені Fine Diamond Dubbing (Hot Orange) від фірми SIBAY. По суті, цей матеріал мене і врятував. Оскільки варіанти з оранжевим тораксом з натурального даббінга не працювали. Натомість яскрава точка атаки зробила свою справу і я знаходив рибу навіть в брудній воді.
Зважте, з двадцяти зловлених риб, лише дві я упіймав на «шоколадку», усі інші на підвісного бокоплава з яскравим тораксом. Однак, на жаль, я знову не зустрів рибу, більшу за 25 сантиметрів. До француза зі страйк-індикатором я приладнав третій повідок з маленькою сухою мушкою Iobo CDC. Один раз на неї виплив більший рип, але перед самою атакою розвернувся і зник в глибині. Коли вітер трохи вщухав, я пробував ловити на суху – безрезультатно. У повітрі також нічого не літало.
Загалом же я втомився. Останнього разу на Опорі мені не треба було шукати рибу, вона сама знаходила муху. Цього разу було все навпаки. Якщо муха пропливе перед носом харіуса, то є шанс його зловити. Якщо ж ні – то сам залишишся з носом…

Рекомендована до прослуховування музика: Dire Straits – Telegraph road

Puchar Glowatki – таку назву має традиційний щорічний фестиваль, організований краківським клубом Glowatka. Члени цього клубу успішно займаються інтродукцією та підтримкою популяцій дунайського тайменя (Hucho hucho) в Польщі вже більше 20 років, а цього разу до звичної програми додали ще й своєрідну родзинку – паралельно був проведений міжнародний симпозиум іхтіологів з усього світу, які ділились досвідом відтворення популяції всіх відомих видів тайменя. Що й казати, захід серйозний. Тому нас дуже потішило особисте запрошення взяти у ньому участь, що надійшло від віце-президента клуба “Гловатка” Войтека Лопатки, яке ми, не вагаючись, прийняли. Нас – це активістів Закарпатської природоохоронної організації “Головатиця”, у складі президії – Ігора Великопольського та Богдана Цебрика, та автора цього матеріалу. Ігор, працює іхтіологом у Закарпатдержрибохороні, і їхав власне на симпозиум, з доповіддю. Ми ж з Богданом ставили перед собою мету більш прозаїчну – порибалити досхочу в багатих водах річки Дунаєц, і паралельно поспілкуватись за життя з друзями з Польщі, Чехії та Словаччини, з якими встигли завести приятельські стосунки в минулі роки. Трохи завчасно зазначу, що все вийшло якнайкраще, але розповім таки докладніше і по порядку.
Дорога від Мукачева до Тилманової минула під акомпанемент набираючого оберти атмосферного фронту, що після традиційного вересневого пекла в Закарпатті навіював тривожні думки про полярне коло. Але зустріч була, як завжди, хвилююче позитивною, і за столом, де вправно поєднувались причандалля для в’язання мух Яроміра Малека, ужгородський коньяк, чеська слівовіца і моравські вина, ми швидко забули про негоду. Вечір пройшов у теплій, дружній атмосфері, і завершився опівночі.
Ранок зустрів барабанним шротом важких крапель дощу по шибах… Гори були оповиті химерним туманом, але робити було нічого, адже це був єдиний повний день, який ми планували присвятити виключно риболовлі. Добре, що завдячуючи гідровузлу, розташованому в двох десятках кілометрів угору, Дунаєц просякає каламуттю дуже повільно. Тож ми швиденько вдяглися, купили в пані Мариші ліцензії, і вийшли на берег ріки. Вона таки виявилась нереально прозорою, як для такої погоди, тому ми вирішили не гаяти часу.
Невеличкий ліричний відступ. Останні три роки я присвятив нахлистовій риболовлі на сухі та мокрі мушки. Німфою ловив тільки у стоячій воді або ж навесні у рівнинних річках. Словосполучення “французський метод” викликало не презирство, але певну упередженість, принаймні, досі не виникало бажання морочитись з тими індикаторами, двома німфами, тощо. Все змінила поїздка на той же Дунаєц минулого грудня. Тоді я наочно переконався, що методика не настільки проста, як здавалось збоку, але настільки ефективна, що за певних умов буває безальтернативною. А так як Богдан зрозумів це набагато раніше, то я вирішив переймати в нього досвід, та й у поляків вчитись принагідно. То ті ще німфові вар’яти!
Бодя довго не змусив чекати. Перші ж десять хвилин – і він мав вже два пристойні пструги у “заліку”. Я щиро тішився за товариша, але клювань поки що не спостерігав. Лив дощ, було пристойно зимно, як на середину вересня, тому не помічав жодних сплесків або ж іншої поверхневої активності. Потроху охоплював відчай, дуже знайомий багатьом рибалкам, коли з’являється відчуття на кшталт “щось я роблю не так”. Нарешті, за годину, я відчув слабке дибання, і вихопив маленьку форельку, з долоню. М-да…
За чверть години такий самий дрібний пірик потішив лише потужним бранням. Паралельним зирком відмічаю, що Бодя тягне чергову пістряву красуню. І ось, коли я вже був ладний здаватись, і йти до друга з запитаннями на кшталт: “на що ловиш?”, нарешті клюнуло по-дорослому. Та ще й хто – 33-сантиметровий красень-ліпєнь, досить рідкісний гість на цій ділянці Дунайцу, де домінує струмкова форель. Яка досі мене ігнорувала, до речі. Врешті-решт, починаю кардинально змінювати проводку, виконуючи щось подібне до чеської короткої німфи. І відразу ж ловлю двох пстругів, фух!
Підходить Богдан і сипле новинами. Виявляється, він ловить на куди важчі мушки, риб зловив 4-5, і мав клювання, яке захопило його надовго… По відчуттям, риба була далеко за кілограм вагою, і, якщо б не зашморг з піджилку на котушці, можливо, Бодя б і переміг. Поки що бачу по очам друга, що заспокоїться він не скоро… Тому пропоную годинку ще половити, і йти обідати.
Підходять поляки і чехи. Кшисек демонструє новий кольоровий піджилок-індикатор, чехи – останні “розробки” разючих німф. Спостерігаю за хлопцями хвилин 15 з берегу, і одразу ж вихоплюю кілька нюансів стосовно техніки вудіння. Це приносить свої плоди, і до обіду встигаю зловити ще три форелини. Всі рибини в дуже гарних кондиціях, чинять шалений спротив і примушують вибухати серце адреналіном щоразу. Хоча, трофеїв цього разу обмаль, кілька рибин за30 см, а середній розмір 25-27 см. Ну, нам, спраглим до нормальної риби і такі здаються трофеями.
Тим часом, я відчуваю якесь дивне (і неприємне) відчуття вологи під лівою пахвою… Дідько, кишеня на куртці розстібнута! Таки треба йти обідати, що ми і робим. За обідом трохи вгамовуєм емоції і аналізуємо здобутки і втрати, а моя тонка “термуха” встигає навіть трошки підсохнути. На якийсь час дощ вщух, і ми радо похапались за вудки, але поки дочовгали до Дунайцу, він пустився з новою силою, до того ж, ріка нарешті втомилась, і почала помітно грубшати і сіріти. Я дременув аж на середину, де провів таку вдалу заключну годину, але не врахував зростання рівня води…
Бодя якраз зник за вигином ріки, а я плив Дунайцом, втративши дно і орієнтацію в просторі, проте на диво спокійно сприймав оточуючу дійсність. Яка не була дуже приязною: періщила злива, ляпасами шквалів бісився вітер, навколо бовваніли пінні хвилі, і в якийсь момент з’явилось дуже неприємне відчуття близького гаплику. Але ось, разом з флегматичною думкою про те, що незле було б мати в подібних ситуаціях дрючок і довгі вейдерси, мені вдалось зачепитись за якусь каменюку ногами і встояти. Фух… Далі я вже не шукав дно, просто переплив невеликий затишок, і вибрався на протилежний берег.
Підсумки виявились не такими вже й сумними, трохи змокла дупа і права нога, але це тільки додало снаги. До того ж, я згадав, що дорогою до мосту є дві прекрасні місцини, в яких я ковбасив рибу на суху мушку в свій перший візит в ці місця. Хоча вода ставала дедалі гіршою для риболовлі, виходи риби були помітні, і не поодинокі. Але все ж, на суху мушку клювань не було, тому я спробував мокру (порожньо), стример (1 слабке безрезультатне клювання) і повернувся до німфи. Клювань, втім, це не принесло, и тільки коли я випадково, вимотуючи снасть, примусив верхню мушку стрибати поверхнею води, отримав неочікуваний вихід пструга… На швидку руку змінюю верхню німфу на мокру мушку, і до вечора встигаю зловити ще дві середні риби.
Бодя, як виявилось, зловив більше, і також «розкусив» секрет брання з поверхні води. За вечерею підвели з хлопцями підсумки: більшість, включно зі мною, зловили до десятка рибин, Бодя мав трохи більше, а всіх обловив молодий чех Томаш, що злапав 17 форелей.
Наступний день риболовлі закінчився швидше, бо на вечір ми переїхали до готелю, де відбувався власне захід. Але він потішив як і погодою, так і клюванням, яке зранку було дуже обережним, вочевидь, прохолода сприяла тому, але як тільки сонце почало прогрівати повітря, риба стала активнішою. Я довго пручався в місці, де минулого року зловив непоганого харіуса, і нарешті відчув чіткий електричний “розряд” в руку. Наступні кілька хвилин, що здались вічністю, намагаюсь вгамувати емоції, і скерувати рибу у спокійнішу воду. Нарешті, вона здалася, а Бодя люб’язно згодився зробити кілька світлин. Мій новий рекорд по пірику, сантиметри 42 (замірювали на око, і по фотографії), риба, яка назавжди залишить слід у пам’яті… І хоча я розумію, що то не від великої майстерності, а просто пощастило на неї потрапити, все одно був щасливий.
Тим часом, Бодя помічає під бетонною стіною укріплення протилежного берегу виходи на поверхню, і змінює тактику, починаючи облов місцини сухою мушкою. Це, врешті-решт, приносить клювання гарного пструга, далеко за30 см. Фотографуючи друга, бачу, що він, нарешті, відійшов від смутку за прогавленим вчора трофеєм, і теж тішиться гарній рибині.
Поляки ж демонструють ефективність німфового методу на глибокій ямі. У Кшисека навіть трапився дуплет з двох форелей – такого я ще не бачив! Ми ж зловили по десятку, а Бодя, може й більше, до того ж, він зумів на суху злапати непоганого харіуса см на 33-34. Коротше, з ріки йти не хотілось, але довелось. Дорогою до готеля зупинились в місті Щавніца, в ресторації “У Зосі”, і поласували смачним журеком, що було фінальним акордом цього дня риболовлі.
Але вечір тільки починався, і Пухар Главаткі набирав оберти. У дворі готелю, що розташований на березі Дунайцу, з прекрасним видом на гору Три Корони, виступали дитячі та юнацькі колективи народної творчості, а також на повну котушку працював гриль. Особливо смачним виявилось запечене порося, а також стейки, що подавалися наступного дня. Про сніданок в суботу я взагалі промовчу, тому що віддавати шану європейським сніданкам можу довго, є такий гріх…
Порибалили ми ще трошки зранку і до обіду. Це вже була не спецділянка, тому особливих результатів ми не очікували. Втім, ріка зуміла здивувати – Богдан потримав гарного харіуса, а в мене клюнула непогана струмкова форель. Більше великих риб «у заліку» не було, але несподіванки продовжувались. Все плесо біля готелю було вкрите сплесками харіуса, який активно годувався. І, що характерно, десятеро рибалок, протягом години, змінюючи методи і мушки, не впіймали жодної риби. Окрім вже згаданого Бодіного пірика, було ще кілька слабких клювань, і все. Харіус почав нормально клювати тільки по обіді, коли нам вже був час їхати додому…
Окрім того, зранку у дворі готелю була проведена експозиція спорядження та снастей від ТМ Орвіс, а сертифікований інструктор, досить професійно, на мій дилетантський погляд, провів зайняття з кастингу. У залі готелю Яромір Малек і Анджей Богдан проводили майстер-класи з в’язання мушок, усюди панувала піднесена атмосфера рибальського свята. Яке дуже не хотілось покидати, але що поробиш…
Зворотня дорога, з ідіотською ситуацією на провінційній словацький заправці, і загубленим, як виявилось на кордоні, техпаспортом до автівки, могла б стати темою окремого пасквілю, але не стане, бо мають бути і позитивні оповідки про риболовлю. Зрештою, все обійшлося, і опівночі ми були в Мукачеві. А десь далеко позаду, у мріях і бажаннях повернутись туди знов, залишився гостинний Дунаєц і друзі з клубу «Гловатка».

Автор: Андрій Скворчинський, телеграфом, з Києва 😉
Світлини: автора та Богдана Цебрика

Нарешті випав момент виїхати коли є погода на рибалку. Прогноз в інтернеті обіцяв сонце і тепло, і я без вагань відпросився у всіх, щоб прожити один день по-справжньому… Вже у середу, після обіду, робочої атмосфери в голові не було.

Осінь отримала борг у літа…
Зазвичай їду на рибалку на першій маршрутці, яка виїздить з головного вокзалу о 4:20 ранку і як завжди мені не спиться до цієї пори, зате я встигаю пов’язати мушки і просто не спати в очікуванні рибалки. Але не у цей раз. Якось вийшло так, що останнім часом я дуже втомлююсь і в цей раз ледве мав сили спакувати вейдерси і мушки у рюкзак та й завалитися о 22:00 спати. Колись мені казала лікарка, що найважливіший сон від 22:00 до півночі. Він практично заміняє цілу ніч сну. Людині-сові ці лікарські байки – для бабусь, оскільки зазвичай, тільки від 22:00 я починаю заспокоюватися від денної суєти, а коли всі вже нарешті повлягаються спати, тоді і настає мій час, коли я можу на чомусь сконцентруватися, не розсіюючи свою увагу на інше. Але зараз я просто завалився, а ударні дві години дали про себе знати і вже біля третьої ранку я прокинувся бадьорим. Залишалося лише попити чайку з цигаркою на балконі і чимось себе зайняти до 4:15 ранку. Термометер показував +17-18 градусів – значить можна їхати у футболці і не брати фліс і тягати з собою цілий день (Дуже мудро, Максе, що ти на термометр глянув. А от я цього не зробив і тягав цілий день з собою по спеці теплу куртку і теплу напівкуртку – прим Р.Я.). Так, я знав, що коли я приїду о 7 ранку в гори, відчую різкий холод і прийдеться годинку поколотитися, поки не вийде сонце (Якби ж то – вже в 7-ій ранку взагалі не було холодно – прим. Р.Я.). З іншого боку я знав, що вдягнувши вейдерси, накинувши рюкзак мені буде тепліше, тим паче на свою «бродячу» рибалку я звик брати лише маленький рюкзачок із найнеобхіднішим і не більше (Востаннє вклинюся. Не знаю, як тобі це вдається, бо мені завжди бракує рюкзака. От в середу я поїхав з рюкзаком, тубусом, сумкою через плече, де були мушки і катушки, а також фотіком, також через плече – прим. Р.Я.). Я дуже люблю передачу із участю Бера Грілса «Вижити будь-якою ціною», тому інколи намагаюсь хоч якось себе дисциплінувати, згадуючи його розповіді. В маршрутці зустрів старого друга Діму-поплавка і ми спілкуючись про усе їхали до Стрия разом, а далі наші дороги розходились – я тримав курс на Сколе, а він на Франківщину. Погода мала бути файною, і Поплавок сказав грану річ про цей день: «Осінь взала погоду в борг у літа». Десь так все і виглядало. Як і планувалося, я вискочив з маршрутки десь о 7 ранку в Межибродах і пішов до ріки. Ранковий колотун ніхто не відміняв. Вже біля ріки я швиденько передягнувся у вейдерси, але далі відчував ранковий гірський дубак, особливо коли прив’язував мушки до повідків…

Без «франції»
Був у мене період у житті, коли я не мав можливості майже ціле літо їздити на рибалку, тому коли вирвався десь аж у вересні на рибалку, в мене сформувався такий стереотип, що потрібно ловити тільки французьким методом щоб вгамувати голод і зловити якомога більше риби. Так тривало 2 роки, поки в мене не з’явилося певної втоми від цього і я скучив за шнуром. Цього сезону переважно були харіуси дуже малих розмірів в мене та у всіх друзів-нахлистовиків, тому я не мав особливих надій на гарні екземпляри і по кількості не хотів виступати, тому й вирішив сказати франції «ні».
Відверто кажучи я дуже відвик від шнура, але відчув деякий кайф від закидів. Ловив переважно апстрімом і вже протягом перших тридцяти хвилин рибалки в мене була перша покльовка. Риба боролася дуже міцно і незвично. Що це було я не вгадав, поки не підтягнув рибу поближче – це був вусач-марена.

Загадкові дельфіни
Після першої риби почалися відбуватися приємні виходи риби на поверхню. Більше, ніж впевнений я думав, що це харіуси. Все, що я їм пробував кинути вони не хапали. Потім вони перестали виходити біля мене, але на протилежному боці я побачив вихід незлих риб і вирішив перебратися туди. Через сильну течію і величезне каміння мені прийшлося дуже багато обходити і обловлювати перспективні місця. Минула десь година поки я добрався до приміченого місця, але тут мене чекало фіаско – риба не велася, хоча я її і бачив. По її поведінці під водою нарешті зрозумів, що це точно не харіус.
В цей час сонце вже виходило із-за гори, але я ще був у затіненому місці, тому і надалі відчував холод, аж поки не почався теплий вітерець, який немов пічка зігрівав мене своїм подихом. Доходжу до великого плеса, а риба просто нагло вискакувала з води. Мої мухи ігнорувала, а що вона робила і за чим полювала так і залишилося загадкою. По вигляду нагадувала вусачів і я попрямував до стику річок Опір та Стрий. (Пардон. Ще разок. Два роки тому я став свідком такої ж ситуації, і так само на Стрию. Риба бронзового відтінку постійно стрибала з води, але від мух відмовлялася. Пам’ятаю, що тоді я подзвонив до Поплавка і він сказав, що це марена – Р.Я.)

Початок справжнього полювання
Десь біля десятої я спілкувався з Ростиком, який мені почав казати, що я вже втратив купу часу, зловивши тільки одну рибку. Звичайно, що його вилазка за день перед цим вже була більш результативною о цій годині. Він мені сказав, що треба ловити лише на зеленого бокоплава, якого я не мав. Думаю, що мав, адже мої флайбокси, які налічують у сумі більше тисячі мух, мабуть, гірше дамської сумочки, і я здебільшого ловлю на мухи, які себе вже багато раз проявляли. Я нікуди не спішив, особливо на перспективу переколоти купу молодих харіусів.
На стику річок Опір-Стрий маленькі харіуси вже почали бомбити мої мухи. За декілька хвилин я вже мав щастя відпустити до п’яти штук і попрямував до наступного перекату. На другому перекаті я ловив, як книжка писала, під кутом вниз потечії із натягнутим шнуром і відчував постійні удари і насолоджувався боротьбою із малечою. Осінній харіус особливо бойовий. Проти течії не виходить підсікати рибу так вправно, як за нею, що і відоразилося на великій кількості сходів. Телефную до знову до Ростика і кажу про результати, і що мої перевірені мухи працюють, а він мені каже: «злови щось прийстойне», на що я дуже критично зреагував і щось там відповів. Найцікавішим було те, що день перед цим він не спостерігав жодного вильоту комах, а біля мене прсто роїлися маленькі поденки і різна мошка. Далі експерементую із імітацією мурашки на мікроскопічному номері і вона працює. Добре! Пробую експериментувати далі…

Ідеальне поєднання матеріалів – мушка sedge bouba
Одинадцята ранку. На моєму рахунку вже було точно півтора десятки риб. Наступним експериментом стала суха мушка, ідею якої я запозичив із улюбленого сайту http://www.jpdessaigne.com, а саме імітація волохокрильця(рос. “ручейніка”), тільки вона не проста, точніше проста до в’язання, тільки поєднання матеріалів – крило СДС (тобто 2-3 пера) і йоршик робить її плавучою як корок, а ще її добре видно на течії. Цікавим моментом було те, що декілька раз вона падала на воду лише на йоршик, а крило СДС було підняте вгору, що служило індикатором і це працювало. Харіусята, карпатські краснопірки, здерки і навіть один голавлик дуже її уподобали. Тому, зловивши ще з сім рибин я попрямував до наступного і найбільшого перекату вверх по течії. Десь за десять хвилин я був на перекаті. Тут, я затримаюсь надовго, подумав, скинувши із себе рюкзак на берег і поліз по коліна у воду. Починав із класичного місця – там де закінчується сильна течія і потік немов згасає. Починаю обловлювати це місце на сухарика і на гаку опиняється пристойний харіус. Отримую задоволення від боротьби, але і не мучу його довго.
Робимо маленьку фотосесію і відпускаємо. На око харіус був біля30 см., хоча, коли приїхав додому і відміряв по «зарубці» на вудилищі, то двох сантиметрів до тридццятки не вистачало. Відпускаючи харіуса було враження, що він втратив «компас», бо прибивався до берега і мордою ліз під каміння. Тому я був змушений його сам направити в сторону перекату і він вже швиденько ожив і сам поплив додому. Цей перекат подарував мені ще із десяток харіусів розміром до 20 см. Усі як у літку стояли у бистрині. Мушка Sedge bouba вже просто не витримувала такої кількості риб’ячого слизу і почала дуже швидко тонути. Але у мене майже завжди є по два екземпляри одинакових мух, тож після «перезарядки» мушки в мене знову почався масовий вихід харіусів на поверхню. На цьому перекаті я зупинився, але вирішив ще перейтися до четвертого. Там я зловив ще двох і мені вистачило…

«Франція» це як кинути курити?
Під час рибалки мене постійно мучила думка про «францію», і скільки б я зловив цим методом риби, але я тримався до кінця і тішив себе тим, що поставлю «француза» тоді коли буду вертатися назад і спіймаю усіх харіусів, яких мені не вдалося злапати на сухарика. Виглядало, ніби собі шукав винагороду за свої страждання. Насправді, суха мушка принесла мені стільки задоволення, що навіть кожний нереалізований вихід харіуса викликав у мене не пришвидшене серцебиття, а лише врівноважену усмішку. Було вирішено не перебивати собі такі прекрасні враження і сказати французу точно «ні», принаймні сьогодні…  Я спускався вниз по течії і зустрів малих місцевих хлопців, які мене питають:
– Щось впіймали?
-Декілька периків, – відповідаю я.
– Великих?
– Найбільший був такий, – кажу я, і показую замір на вудилищі.
– Покажіть!
Я відповів, що уся риба у воді. Хлопці якось незрозуміли і знову перепитують «Як у воді?». «Ось так, я її відпускаю». «Що просто ловите і відпускаєте? А нащо?», – знову питає один з них. «Щоб знову сюди повернутися і їх спіймати», – відповів я і попрямував далі. На тому наш короткий діалог закінчився. Я розклався на бережку, перевдягнувся і поїхав додому із чудовим настроєм і враженнями…

Максим Кусакін

, щоб прожити один день по-справжньому… Вже у середу, після обіду, робочої атмосфери в голові не було.