Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Циган колись перший сказав цю знакову фразу, мало не випавши з автівки від утоми, після нічного “галопу” на Буг. Не скажу, що з того часу ми часто їздили “в ночь”, проте всі згадали цей момент, коли врешті зрозуміли, що зухвалий план поїхати на вихідні з Киева в Карпати таки втілюється в життя. Столицю залишили о 0:30, і по-братськи розділивши кермо з Микитою, примчали на місцину чітко за графіком, о 7:10. Пані Марія вже виглядала нас, обіцяючи “скромну яєшню”. Безглуздо в надцятий раз переповідати про це культове місце та її кулінарні таланти, проте мушу визнати ще раз, що риболовля – це, звісно, цікаво. Але грибова юшка від пані Марії ще цікавіше 🙂

Отже, Річка №1, почали майже о 9й. Зранку було зимно, проте сонечко припікає вже по-літньому, тому якраз було комфортно. Вода – дуже низька, і на диво трохи сивенька, хоча дощів не було вже дні зо три. Альона з Миколою йдуть на “точку”, ми з Сашком – від них угору за течією. Компаньон з тенкарою, і не дуже любить довго ходити, тому кидає якір на першій-ліпшій точці. Я ж вирішую прочісувати перспективні ями, позаяк чутки про втікачку-райдужку в них неабияк зацікавили мене. Хоч я віддавав належне тому факту, що бажаючих її звідти забрати до мене пройшло чимало 🙂 Ну, менше з тим, рухаюсь вгору, орієнтуючись на харіусові мушки, потім повертаюсь униз, “добиваючи” точки важкими форелевими німфами. Який-ніякий план…

Незважаючи на перспективний харіусовий ривок вже на першому закиданні, наступне клювання я отримав години за дві… До того мене набрала щаслива Альона, яка злапала дуже незлу райдужку, під 30 см. Це додало мені як настрою, так і мотивації, а також розуміння, що риба є. Нарешті знаходжу класичний “злив”, спершу наколюю аж трьох, потім-таки ловлю двох піриків, одного непоганого, сантиметрів на 25. Початок є, це перша риба сезону!

Трохи перепочив, продовжую рух угору. Риба відгукується не скрізь, є певний процент слабких дибань без результату. Але в підсумку маю ще три харіуси, два цілком залікові – 25-27 см. Взяли на останній ямці, де в неї впадає мутна притока – ось і причина легкої “сивини” основної ріки. Рух униз особливих дивидендів не приніс, доки не дійшов до найглибшої ями. І в її найглибшому місці, на найгрубіший мій ред таг отримую такий впевнений, солідний удар. Далі – справа техніки, поволі викачую з ями пристойну райдужку, яка примудряється зробити дві видовищні “свічки”, і не зійти при цьому. Красуня має під 30 см, ну як таку не відпустити?!

Далі було вже геть нецікаво ловити, хоча вдалось на давно знайомій місцині злапати двох маленьких, проте харіусів. У моїх друзів, справи були, на жаль, не такими результативними, проте Коля зміг впіймати харіуса, а Альонка – кілька непоганих яльців. І тільки Сашко не встиг “розмочити” рахунок, але запалу загалом не втратив. На черговій нараді вирішуємо, що результат конче залежить від пройденої по ріці відстані – друзі мої подолали вп’ятеро меншу. Тож виправимось вже на новій ріці, а поки що з ентузіазмом їдемо “на базу”, де нас неодмінно чекатиме грибова юшка, картопля, биточки і салат з свіжих овочів. Ну й зовсім трошки коньячку 🙂

Далі буде…

Мандрівник, спеціально для Блогу
Фото автора

Кілька тижнів тому з’явилася інформація про те, що на Дністрі має пройти турнір по голавлю. Організовувався він для спінінгістів, але зважаючи на те, що в грудні ми, нахлистовики, змагалися з ними в Бурштині по судаку, я подумав, що не буде проблем із участю і цього разу. Організатор змагань Андрій Мамай був не проти. Єдина умова – мухи окремо, котлети (силікон, залізо, бальса) теж окремо. Бо у плані кількості риби в спінінга просто не буде шансів проти нахлиста. Тому усім мухарям слід було придумати якісь персональні умови. Вибрали, зрештою, правило «бігфіша» – хто з нас упіймає найбільшого голавля, той і переможе…

Як і до кожного змагання, до цього я підійшов максимально відповідально. Насамперед, засів за жуків, адже у мене їх практично не залишилося.
У коробці з пінкою виявилося кілька пакетів необхідного матеріалу, отриманого від Дмитра Петруняка на останніх змаганнях. Це була голографічна та щільна пінка від Strike!, що сподобалася мені з першого дотику. Із нею дуже просто працювати, оскільки вона міцно тримається на гачку, а ще має дуже цікаве забарвлення. А що, як дністровський головень спокуситься на міський гламур? «Сваровскі» жуки почали наповнювати мою коробку. Робив я їх доволі просто. Спершу вирізав із пінки форму, згодом закріпляв її на гачку і формував тіло з двох або трьох типів синелі. Обов’язково формував червоний зад, голавль це любить.
Далі «накивав» пінку на синель, примотував лапки (із силіконових променів) та елемент видимості – червоний або зелений антрон. Звісно, лакував усі вузли для міцності. Також у коробку кинув кілька ред-тагів, гусениць, чорнобильських мурах.
Навів порядок і з снастями. Підготував котушки, сформував нові повідці тощо. Словом, був готовий.

На місце – стик Стрия та Дністра ми вирушили о шостій ранку двома машинами. Мене забрали Ганна та Юра, а Юра Щербатий з Сергієм та Дімою вирушили з іншого боку. Після короткої зустрічі на заправці ми поїхали на зустріч пригодам.

Машини зупинилися на горбочку, у досить мальовничій місцині. Усе буяло зеленню та свіжістю, а ранкові пташки веселилися сонячним променям.
Андрій Мамай вже був на місці і зустрічав гостей. Поруч уже височіли банери спонсорів – компанії Flagman, яка приготувала призи для усіх учасників змагань.
Ми почали знайомитися – спінінгісти цікавилися елементами на наших жилетах, формуванням снастей, пробувати щось закинути у воду. Відчувається, що інтерес до чогось нового, такого як нахлист, у спінінгістів все ж присутній.

Але до роботи. Після церемонії відкриття, усі розбрелися по ріці. Відразу скажу, що Дністер мене не любить десь так само, як і його.
Ну, щось між нами не те, словом, я не можу його зрозуміти і не знаю, що ця ріка від мене хоче. Власне, це мої проблеми, бо саме я приїхав до нього, а не навпаки. І все ж прийшов час розмотувати шнури. Ще раніше я визначив, що ловитиму двома вудками і двома способами: на жука і на мокру мушку.

Почав з жука. Виявилося, що течія дуже сильна і так просто закинути приманку не вийде. Отже, треба шукати якісь інші місця, більш комфортні. Зізнаюся, що я не люблю стояти у воді більше ніж по пояс, мене це дратує. Та й із дуже дальніми закидами я теж не дружу. Короче, все проти мене. Але нехай вже.

Я пройшов досить солідну відстань, поки не побачив зручний спуск до води. Розумів, що риба тримається протилежного берега (ну, як завжди), куди дістатися дуже не просто. Вже посеред ріки течія зносила, що знову змушувало згадувати про комфорт. У мене були лише поодинокі виходи, але нічого цікаво. Ні на жука, ні на мокру. Біля мене розташувалися Юра та Діма і вони спіймали по невеликому голавлику. Я все ще шукав місце, де можна зручно розташуватися. І повернувся назад.

Зрештою, хороша локація була знайдена – кілька цікавих кущів та дерев, спокійна течія. От і перші голавлі, але не великі, до 20 сантиметрів. Вони активно атакували чи не найбільшого мого жука. І тут дзвонить Юра – ходи, каже, до мене, тут ловиться добре. Подумав грішним ділом, що ловиться щось більше, аніж в мене, і залишив цікаву локацію.

Тим часом Юра придумав, як обійти швидку течію: він знайшов брід, до довів його практично під ідеальні умови. І, як результат, дав можливість упіймати багато риби. Єдине, коли я прийшов, уже практично нічого не залишилося, мені вдалося підтягти до себе пару клеників. Хотілось би чогось більшого, але розмір не тішив. У Юри було кілька крупніших риб, очевидно до того, як їх сполохала дрібнота.

Юра пішов далі, а я повернувся. Думав, може знайду якісь цікаві місця, повз які пройшов раніше. Але нічого такого не побачив, тому дійшов аж до мосту, де куражився жерех. Кілька разів він з’являвся ні звідки і зникав в нікуди. Видовище ефектне – треба це було бачити. Ясна річ, усі мої стрімери він ігнорував…

Нарешті, прийшли учасники, серед яких визначили переможців. Ганна, хоч і зловила під три десятки голавлів, не мала нічого достойного по розміру. У Сергія ситуація аналогічна. Мені похвалитися теж було нічим, а найбільший клен Діми сягнув 19-и сантиметрів. Тому переможцем визнали Юрка, який упіймав рибу на 30 сантиметрів. В нагороду за старання він отримав класний флайбокс від Flagman та ще набір усіляких милих дрібничок. Як і всі ми – спонсор постарався, а Андрій Мамай не шкодував подарунків.

Після офіційної частини – вільна програма. Я трішки познайомився із хлопцями, які готові стати на стежку нахлисту.
Вони лише перші кроки роблять, але це ознака того, що в українського нахлисту є майбутнє.

Фото автора, Юрія Гудзя та Діми Голенкова

Так сталося, що в Карпати я поїхав сам, в неділю зранку. Їхати вирішив маршруткою, за романтикою якої відверто заскучив. Транспорт був порожній, тільки вже в Стрию салон наповнився неповторним амбре поту та дешевих сигарет. На місце я приїхав вже в обід, коли сонце пекло немилосердно, а рятівний вітерець не завжди встигав обдувати втомлене обличчя.

Я зручно розташувався у хатинці, перевдягнувся і вирушив на ріку. З плюсів можна відзначити кришталево-чисту воду, з мінусів неймовірно слизьке каміння та сильну течію. Дуже помічною стала складна крекінгова палка, яку можна зручно розмістити на поясі. Вона дозволяє безболісно перейти річку чи пройтися по гострих скелях.

Інший мінус – повна апатія риби. Я зрозумів це вже за перших 10 хвилин, коли не отримав жодного клювання на перспективних ділянках. Порожніми виявилися і перекати, і ями, і мілини. Очевидно, харіус піднявся на нерест, форель настрою не має, ялець іще не адаптувався до умов. Я бачив як треться підуства, тому ці ділянки проходив акуратно, щоб не завадити природному процесу.

Зважаючи на те, що ловити рибу було марною справою, я більше гуляв по ріці та насолоджувався краєвидами. Лише в самому кінці мандрівки, вдалося упіймав крупного харіуса, правда, у форелевому місці і на форелеву муху. Риба була крупною – близько 35 сантиметрів. Вона рвонула вниз по течії, мені довелося спуститися метрів на 10 нижче, щоб завести її до підсака і звільнити від гачка. Звісно, жодних фото – зараз не час.

Прийшовши до хатинки я впав на ліжко. Якраз наступав вечір – можна було щось спробувати упіймати на мокру мушку, але сил вже не було. Господиня приготувала для мене неймовірно смачну вечерю, що складалася із свіжої грибної юшки, смаженої картоплі з часником, соковитої відбивної, овочевого салату та дзбанка крижаного домашнього компоту…

О шостій ранку приїхав Макс з Андрієм, і ми вирушили вниз по течії, до цікавих місць. Риби все одно не було, зате ми побачили як олень двічі намагався перейти річку, і двічі повертався на берег. А ще зайчисько перебігло дорогу просто перед машиною. Справа в тому, що ми вирішили змінювати дислокацію, адже на цій ріці, у плані риболовлі, зараз робити нічого.

Інша ріка, де ми сподівалися упіймати кілька райдужних форелей, потішила нас кількома непоганими харіусами, один з яких спокусився на суху мушку. А я був вражений, як в одному місці, з трьох перших закидів я отримав три сходи крупних риб. Що стало цьому причиною сказати важко – фезентейл із бузковим тораксом (муха дня) наче дефектів не мав. І все ж, оцей момент поставив мене в ступор.

А ще ми стали свідками нересту гадюк. Взагалі, змій зараз в Карпатах дуже багато, зокрема біля річок. Ще одну гадюку, маленьку, я побачив на першій ріці, куди ми вернулися вже в сам обід. На великій ямі я досить довго намагався пробити дно, але це мені так і не вдалося. Не допомогли і неспортивні мухи, з головками 5,5 мм.

І все ж, гарну рибу вдалося упіймати. Це був десь півкілограмовий голавль, очевидно, з ікрою, тому я дуже швидко його відпустив. Спокусився він на крупну шоколадку в природних тонах.

Власне, на цьому наші рибальські пригоди завершилися. А ефектним фіналом подорожі став обід в господині, споживши який, дуже вже не хотілося підніматися і повертатися до Львова…

Порівняно із минулим тижнем карпатівські річки суттєво знизили свій рівень. Тепер можна було спокійно рухатися уздовж берегової лінії, хоча і про «третю ногу» забувати теж не потрібно. У гори ми вирушили із Володею Судуком – людиною, яка фактично відкрила мені ворота в нахлист 10 років тому. Компанія мала бути більшою, але якісь поточні дрібниці зменшили групу до двох людей.

Одразу вирішили їхати на річку з райдужною фореллю, адже турбувати харіуса наміру не було. Забігаючи наперед, кількох пирів ми все ж упіймали, добре, що вони хоч зрідка трапляються у цій ріці. Минулого тижня харіусом там не пахло. Отже, райдужка.

Першу вдалося упіймати на глибині, між двома високими каменюками. Як і минулого тижня я зробив ставку на «сквірми», яких спеціально приготував напередодні. Для цього використав золоті гачки від Hends №10 та 4-міліметрові вольфрамові голівки від Strike!
Але вже по ходу, дійшов до висновки, що «хробаки» зараз не працюватимуть. Причин дві – занадто чиста вода і занадто невисокий її рівень. Мабуть, «сквірми» не є панацеєю – на кожну муху свій час і своє місце.

Натомість, спрацювала підвісна муха, що потішило мене значно сильніше. Як я вже писав, останнім часом приділяю увагу німфам типу «пердігон», що виготовляються за допомогою ультрафіолетових лаків та ліхтариків.
Цікавим є й те, що лак додає німфі ваги, відповідно, навіть дрібну мушку можна додатково і цілком законно «нагрузити». Цього разу райдужка взяла на вельми гламурного «пердігона» у фіолетово-рожевих тонах. Початок непоганий, йдемо далі.

Ми трошки переїхали вниз по течії, щоб мати можливість обловити ямки, до яких не дійшли минулого тижня. Цікаво було те, що в одній ямі ми діставали максимум одну рибу. Там могла сидіти або райдужка, або харіус, або взагалі нічого. Ну, принаймні, більше ми так і не зловили, хоча кожній «точці» приділяли досить багато часу та уваги.

Із теплом на волю повилазили змії. Біля самої ріки я натрапив на гадюку, доволі агресивну. Вона повзла від мене, але обурливо махала головою. Звісно, я її не чіпав. Хоча, зважаючи на те, що повзала вона безпосередньо біля хатин, це не найкраще місце для проживання. Також помітив чотирьох вужів – якось забагато змій за один раз.

Я змінив мухи – переключився на шоколадки із натуральним торраксом. І вони почали давати результат раз за разом. Все таки, класична карпатська муха у певній мірі є вічною і непохитною.
Володя теж активно ловив райдужку, але не на шоколадки, а на якісь свої мухи, схожі на ред-таги із світлим або зеленим тілом. Правда, мені вони більше нагадували подовгастого волохокильця.

Райдужка дуже сильно опиралася, хоч і не була особливо великою. Найбільша наша риба мала 33 сантиметри, а потужності їй додавала течія. Дістати рибу видавалося не простим завданням – вудку вона спокійно гнула в дугу. Цікаво, що після розтину (ми забрали кілька рибин), у шлунку виявився цілий слиж, сантиметрів на 10 і ще одна вже майже перетравлена рибка меншого розміру. Як це все (а ще кілька крупних веснянок) вмістилося в нутрощах цього хижака сказати важко.

Зрештою, день видався дуже продуктивним та вдалим. Ми гарно провели час на воді, перекинулися кількома словами із Дімою Голенковим та його приятелями, упіймали трохи риби. Про кращий відпочинок годі й мріяти!

Останнім часом потрапити на Сян стало дуже складно. Через високий пресинг керівники «оесу» розробили лімітну програму, відповідно до якої, зросла ціна на ліцензію (з 74 злотих до сотні), а також зменшилася кількість людей на ріці. Таким чином, про жовтень можна було забути ще в липні, а от щодо листопада, то були варіанти, що їх можна порівняти з умовним лоукост-перевізником.

Все ж, нам вдалося замовити в Павела 4 ліцензії на середу – якраз по погоді все мало скластися гарно. Головне – не було опадів, синоптики обіцяли сонце і штиль. Ми дуже сподівалися, що не попадемо на нерест форелі.
Справа в тому, що сянська форель нереститься просто в ріці, біля берегів, утворюючи неймовірні оргії. У цей час її по-перше не можна ловити, а по-друге, навряд чи в такі інтимні періоди рибу вдасться чимось спокусити. До того ж і весь харіус  в носі мав німфи та сухі. Сотні крупних пирів розташовуються в метрах двадцяти від форелі і спокійно чекають, поки їм до писків припливе смачна і корисна оранжева ікра.

Ми виїхали зі Львова вночі, аби не втратити жодної хвилини – час у листопаді на вагу золота! Арсен, Олег, Юра і я зручно вмостилися в «хамері» і взяли курс на Смільницю, де планували оперативно минути всі кордонні справи. Зрештою, так і сталося – особливо нас ніхто не допитував, просили лише показати вудки і сказати, скільки маємо з собою алкоголю.

Годині о третій ночі ми вже були на польській території, тож рушили просто в Лєско, до будинку Павела. В умовленому місці на нас чекали виписані ліцензії, натомість, у спеціальному пакеті я залишив 400 злотих. Навіщо будити людину серед ночі, якщо все базується на взаємній довірі?

Все, тепер їдемо на ріку! Кілька оленів з оленятками, як звично, висовували свої цікаві мордочки із-за придорожних кущів; довелося зменшувати швидкість. Звірини у Польщі дуже багато, на неї не полюють з вилами та рушницями. Особливо цікаво спостерігати за дичиною вночі або на світанку, коли вона виходить пастися і скубати свіжу траву. Правда, зараз було доволі холодно, мінус один.

Біля віати ми поснідали, трішки зігрілися і заснули. У запасі було кілька годин, тож для збереження сил та енергії ми потребували хоч коротенького сну. Зовсім скоро ніч почала топитися в звичному ранковому молочно-білому тумані, яким так славиться Сян у цих краях. Не маючи бажання більше спати, ми вискочили з машини і почали складатися. Вейдерси, бафи, вушанки, рукавиці, балаклави – у хід пішло усе, що може зігріти та вберегти від вітру.

Зважаючи на те, що короткі форелеві стрімери зараз заборонені, а на суху поки ловити нема сенсу, кожен з нас сформував євронімфінговий комплект і вирушив на воду. Олег дуже швидко упіймав дрібного харіуса, а якого радісний крик почули усі навколо.
Людина вміє радіти життю так, як, мабуть, ніхто з нас. Може тому, що ми вже це все проходили, а може тому, що наше життя черствіє від щоденної рутини. Як не за себе, то пораділи за Олега – його неймовірно щире задоволене обличчя просто світилося від емоцій.

Оскільки Олег в плані Сяну новачок, ми порадили йому не заходити далеко у воду. Власне, і самі не пішли – вода була конкретно піднята та доволі потужна. Акуратні перебіжки до спокійніших місць не приносили результату. Якийсь харіус, якась форель – це явно не те, за чим ми сюди їхали. Усі ми десь розуміли, що риби тут більше ніж достатньо, її просто треба знайти і розкусити.
Словом, через годину вирішуємо покинути віату і вирушити на «Ельдорадо» – класну територію, де ми з Арсеном і Володьою Судуком шикарно відловилися торік навесні. Може, як і тоді, рибу знесло сильною течією?

Якраз вийшло сонце, тож бризки з калюж розліталися по сторонах зі спектральними ефектами: Арсен долетів з точки «А» до точки «Б» за дві хвилини. Тепер на «Ельдорадо» спорудили зручний столик, смітничок та місце для машини.
Течія тут відрізнялася від нашого першого місця, вона була значно спокійніша, що дозволяло обловити більше цікавих місць.

Я зробив ставку як на перевірені німфи, так і на експериментальні, мова йде про імітацію ікри. Муха ця проста як двері – помаранчева вольфрамова голівка, що закріплена на гачку помаранчевою ниткою. Таким чином я сподівався наловити багато харіуса, але, вочевидь, не вгадав із часом. Цікаво, що рибу на цю муху я таки зловив, але то була форель.

Натомість, харіуса, хорошого, коричневого сянського пиря, в районі сорока сантиметрів, я упіймав на сирітку – мою улюблену осінню муху. Плід уяви нахлистовика-початківця у 2009 році перетворилася у справді грізну зброю проти харіуса у жовтні-листопаді.
Але далі – глухо. У хлопців теж справи особливо не клеїлися, проводки не приносили бажаного результату. Звичайно, я міняв мухи через кожних 10 хвилин, ставив екстремально-тонкі повідці, словом, шукав ключик до риби. Але раніше за мене його знайшов Арсен.

Очевидно, пам’ятаючи нашу з ним фантастичну риболовлю чотири роки тому, він впевнено рушив на протилежний берег, до затишної лагуни. Саме там торік я бачив нерест форелі, але зараз, судячи з усього, терло завершилося. Принаймні, Павел нічого не говорив.
Метрів за сто від мене, Арсен тягнув до себе одну рибу, потім другу, третю… Ми з Юрою вирішили акуратно наблизитися до нього, тим паче, що з іншого боку Арсена запеленгувала пара поляків, яка також щораз ближче підступала до «точки».

Ми з Юрою прийшли першими і зайняли стратегічні місця, так, що полякам довелося лише ковтати слинку. Тут і справді виявилося дуже багато післянерестової форелі, яка активно харчувалася на чітко визначеній ділянці. За порадою Арсена ми поставили «редендблек», після чого одна за одною, в наших підсаках почали опинятися рибки від 25 до 35 сантиметрів.
Арсен шморгав одну за одною, отримуючи справжню насолоду від процесу, мені ж після кількох рибин стало трохи скучно, бо я все ж приїхав на Сян не за пстронгом, а за ліпеньом. А от ліпєнь, як раз, і не ловився.

Довелося ще трохи ловити форель. Я перейшов трохи вище, до дуже мілкого зливу. У крихітній канавці, попри це, вдалося упіймати кілька пстругів пристойного розміру і гарного кольору – насичено-темного. Нарешті, прийшов час обіду, тож ми всі зібралися за столом (Арсена і Олега довелося тягнути за вуха), де пристойно підкріпилися.
До темноти залишалося не так вже й багато часу і я потягнув Юру за собою, на «яму». На жаль, дорогоцінні 40 хвилин пішли в тартарари з кількох причин. По-перше, я забув флайбокс з крупними мухами на столі, а по-друге, ями особливо то й не було. Тому, провівши біля тюрми трохи часу, ми повернулися назад. І дуже вчасно.

Нарешті почався хетч. Відповідно, про себе нагадав харіус, який створив імітацію крупних крапель дощу, що падали з небес. Здавалося, що риба просто решетить гладку поверхню Сяну. Ми з Юрою кинули німфи і вхопили вудки з сухими мушками. Але не все було так просто.
Спершу, треба було знайти правильний колір, форму та розмір, оскільки на будь-що харіус ловитися категорично відмовлявся. Зрештою, ось рецепт короткотривалого щастя – максимально тонке тіло з темно-зеленого люрекса, коричневе сдс і 18 розмір гачка.
На таку мушку я впіймав два грубих харіуса, які дали жару п’ятому класу. Хвилин за 10 активність риби різко знизилася, а ще за кілька хвилин взагалі припинилася, наче й не було нічого.

Тим часом Олег боровся із наразі найбільшою рибою в своєму нахлистовому житті. Перша спроба була не вдалою, а от другий раз Олег таки переміг і позував зі справжньою красунею.

На Сян наступали сутінки. Довелося вилазити з води і збирати речі. Головне те, що всі у підсумку виявилися задоволеними, кожен наловив риби, кожен отримав порцію позитивного заряду. Далі – «Теско», кордон, швидке повернення додому…
День вдався. І вдасться ще не раз!