Блог двох мухарів

Є принципи, які не можна повернути, бо вони не дишло. Як би мені не хотілося подихати квітневою карпатською річкою, але я для себе вирішив – поки там нереститься харіус і його друзі, я не маю права його турбувати. І фіолетово мені на дозволені ділянки. Вони вже будуть актуальними з середини травня, а поки туди пертися не слід. Але ж і сидіти вдома без діла не годиться, руки сверблять покидати шнура і щось упіймати. Арсен якраз недавно здорово відловився в Озерному краю, тож ми вирішили поїхати туди, може якраз мені вдасться упіймати свого першого нахлистового щупака.

Справа в тому, що в плані щуки я повний дилетант. Кілька разів рибалив на озерах чи річках, але з тамтешньої риби окрім карася, окуня, плотви і краснопірки нічого не ловив. Власне, щуку на стірмера ніяк упіймати не вдавалося. Але зараз, пливучи по непоганій дорозі, я чомусь навіть не сумнівався у тому, що нарешті познайомлюся із зубатою хижачкою.

Коли ми приїхали, а то була десь 7-а ранку, автомобільна стоянка була практично заповнена. Залишивши по 30 гривень на вході, ми вийшли до каскаду озер. Я тут вперше, а от Арсен вже в курсі куди йти і де ловити. Він аж видихнув, коли побачив, що його минула точка вільна. Справа в тому, що на озері, кожних десять метрів стояли спінінгісти. Рухатися берегом було складно, відповідно, хто куди прийшов, там і ловив протягом всього часу.

Саме озеро квадратної чи прямокутної форми з невеликою кишенькою. Саме біля тої кишеньки я і розташувався, Арсен став трішки далі, перед гладким водяним простором. Я швиденько розклав свою вудку – п’ятірку від Strike! зі своєю першою нахлистовою котушкою Jackson. Страшно подумати, але їй вже 10 років… Стільки ж років і жовтому шнуру від Cortland. Ці снасті я використовую на озерах або під час полювання за голавлем. Єдине, додатково укріпив котушку в тримачах вудки, щоб надійно зафіксувати її від хитання. Можливо, виглядало це все не надто естетично, але зате ефективно і практично.

Від шнура йшов метровий підлісок, потім карабін, ще один флюорокарбоновий підлісок 0,5 мм, сталевий повідець Арсенового виробництва, нарешті металева застібка, до якої кріпився сам стрімер. Почав я з об’ємного стрімера із злими червоними очима і вже на третій проводці почув чіткий удар. Варто сказати, що я вирішив обловити саме цю кишеню, до якої чомусь ні в кого не було діла. Практично одразу ж я помітив там кілька підводних збурень, а потім і сплесків.

Ось тут і далися взнаки перші переваги нахлисту над спінінгом на запресованих водоймах. Щойно помітивши якийсь рух під поверхнею води, мухар може за секунду висмикнути шнура з води і скерувати його у необхідні координати. Спінінгісту ж доведеться крутити котушку, гублячи дорогоцінні секунди.

Змінивши кілька стрімерів я поставив чорно-синю імітацію, яка взагалі не показувала жодної гри. Ще коли ми в’язали ці мухи, Арсен покепкував з мене і назвав стрімера «мітлою». Воно то так, але саме на нього, на тривалій паузі, я і взяв першого щупака. Взагалі, питання паузи дуже серйозне і до нього треба підходити максимально відповідально. За моїми загальними спостереженнями головне правило паузи в на хлисті наступне: «Чим важчий стрімер, тим менші паузи». Відповідно, «чим легший стрімер, тим довші паузи».

Напевно, для досвідчених нахлистовиків-щукарів я не відкрив Америку, але для мене особисто, це було відкриття. Справа в тому, що в минулому житті, я більше ловив коропа, за щукою зі спінінгом полював вряди-годи, і про якісь там паузи взагалі не думав. Пригадую, що якось натрощив доволі крупного окуня на силікон з джиг-голівкою, ведучи його банальною рівноміркою. Про паузи дізнався вже потім, коли відійшов від спінінга і увірувавши в нахлист…

Так от, після закиду, а далеко мені закидати не довелося, що й класно, бо я далеко не кастер, я давав стрімеру трішки втонути, після чого робив нешвидкий стріп і чекав, рахуючи від двох до чотирьох, залежно від того, була на стрімері голівка чи ні. Вже потім, коли вийшло сонце і щука стала не такою активною, проводку довелося змінювати. Я ставив трішки важчого стрімера, давав йому опуститися максимально до дна, після чого починав виконувати майже спінінгову ривкову проводку. Власне, ривковість у цьому плані була лише в тому, що проводка стала швидкою, різкою і короткою. Саме завдяки ній мені вдалося упіймати найбільшу свою щуку того ранку.

Але повернемося до початку. Наші сусіди-спінінгісти споглядаючи скоса за оверхедами цинічно посміхалися. Правда, вже через годину, їхні думки крутилися у іншому напрямку, а особливо ідеалістично виглядав момент, коли ми з Ареном тягнули по щуці одночасно. Я помітив, що до кишеньки регулярно навідуються гості, які не соромилися кидати свої бляхи просто мені під ноги.

Упіймавши свою першу щуку, я продовжив обловлювати свою невеличку акваторію, приділяючи більше уваги саме прибережній рослинності. Там я взяв другу і третю щуку, правда вже на іншого стрімера. Переливаючись червоно-синіми кольорами, у воді він нагадав воблер Yo-Zuri L-Minnou 44. У мене просто були такі колись, то я і запам’ятав. Різниця полягала в тому, що мій стрімер був довгий, худий і на безбородому гачку.

Поки я тихенько виловлював кишенькових щук, Арсен зі своїм восьмим класом працював на дальнобійність, намагаючись викинути якомога більше шнура. Під час одного з таких закидів, ми почули характерний хрускіт. Напевно, це останнє, що хочуть почути рибалки – нова вудка Арсена зламалася біля самого руків’я, не витримавши навантаження. У мене була стара запасна п’ятірка, тож Арсен поклав зламану снасть збоку. Зрештою, він і нею так вимахував, що в мене очі на лоба лізли. Я навіть не думав, що «бабуся» здатна на такі викрутаси. Це ще раз свідчить про те, що в умілих руках і десятирічний Jackson перетвориться на орвіса чи харді… Хоча, не виключено, що допомагав завантажувати вудку шнур восьмого класу.

Я кайфував. Окрім щук, зловив хорошого карася, при чому він взяв не на паузі, а на самій проводці. Цікаво, що коли мені набридло ловити щук і дратувати спінінгістів, я поставив німфи і спробував зловити карасів, які плавали неподалік.

Їх було добре видно через поляризаційні окуляри. Але німфи пропливали повз, а товстуни проводжали їх байдужим поглядом. Тому я знову переключився на щупака, мав і улови, і сходи, і удари. Загалом, ми з Арсеном витягнули по шість зубастих красунь, і хоч товариш нарікав на їхній розмір, мені так вони цілком підходили.

Коли ми несли щук на зважування, шнур від кукана різав мені руку, але це компенсувалося поглядами спінінгістів. Ще раніше один з них підійшов до нас і сказав: «Уперше бачу живих нахлистовиків, можна доторкнутися до отого вашого, ну, чим кидаєте». Чоловік помацав шнура і поскаржився – жодного удару. З того, що ми побачили, наші сусіди за цей весь час упіймали три щуки на всіх.

Мабуть, варто припустити, чому спінінгові приманки не працювали, тоді як стрімери принесли прекрасний результат. Арсенова теорія виглядала приблизно так. На запресованому озері щука вже звикла до силікону, металу і бальси, тому остерігалася їх. Натомість новенькі стрімери припали їй до смаку. Як на мене, це вірна теорія. І я, чесно кажучи, сумніваюся, що ті, хто побіг на наше місце, коли ми з нього пішли, мали якийсь успіх.

Узяв додому 4 рибини, заплативши за них 140 гривень (55 гривень за кілограм). Узяв з чистою совістю, бо якби упіймав щуки в ріці то, певно, відпустив би. Ну, може, одну щучку і взяв би, а може й ні. У будь-якому випадку, печена щука з Озерного краю вийшла неймовірно смачна…

Кінець напруженого робочого тижня не віщував ніякого позитиву. Ще й погода, як на середину квітня зовсім не балувала весняним теплом. Звістка про вільну від робочих справ першу половину п’ятниці, збудила бойовий дух і підштовхнула на хлистове серце до авантюр.

Душа рвалась кудись подалі від людей, але я розумів що в гори на три години немає ніякого сенсу їхати. Перебираючи варіанти поблизу Львова, набрів на Озерний край, в пам’яті винирнули романтичні спогади про те, як я там п’ять років тому освідчувався дружині. Тож вирішено – їду тероризувати тамтешню акваріумну щуку, а заодно і випробую перед Дунайцем новий комплект восьмого класу.

На робочий день компанії собі знайти не вдалося, тож спакувавши снасті о 7.30 неспішно вирушаю в сторону платника. Надії про невеличкий рибацький пресинг у будній день на тамтешніх мешканців розвіялись як тільки я заїхав на території господарства. На парковці стояло зо 20 авто.  “Можливо короповими?” – майнуло в голові. Не з моїм щастям – на момент мого приїзду на щучому озері було 27 спіннінгістів.

Що декілька метрів в воду булькали воблери, силікон і залізо. Кляті спінінгуї!!! Повертатися я не був налаштований, тож пригледів собі метрів сім берега на протилежній стороні від дамби. Поки добирався до місця побачив зловлених двох щучок грам по 400. Хлопці розповіли що з самого ранку риба була активніша. Ну нічого – моя все рівно на мене чекає.

Збираю снасть, ставлю шнур з тонучим кінцем, повідець з флюорокарбону 0.5мм і 10 см. стрімер. Сповнений ентузіазму роблю перший закид, філігранна проводка і… нічого. П’ятий, десятий і двадцятий закінчуються ідентично.  Щось я явно роблю не так, міняю довжину і інтенсивність стріпів, глибину проводки, паузи. Повний 0. За цей час хлопці поруч ловлять ще дві щучки.

Перекур. Беру себе в руки і змінюю приманку на меншу – 7см. срібний стрімер з червоним комірцем. На першому  ж закиді отримую удар. Значить я на правильному шляху. Закид в ту ж точку, трішки довша пауза і довгоочікуваний удар – ця вже не зійде. Прут плавно відпрацьовує ривки риби і за декілька хвилин кілограмова красуня опиняється в підсаку.

Щучий сезон відкрито! Декілька фото і рибка пливе назад в озеро, але на цей раз з куканом в губі. Як виявилось ключик до кльову я дійсно підібрав, адже за наступних півтори години в моєму підсаку опинилося ще 11 рибин від 750 грам до двох кілограм. Всі, окрім найменшої, яка виявилась найбільш голодною і заковтнула стрімер аж за зябра і першої кільовки, благополучно поплили підростати.

Ще було близько 5 сходів та один зріз флюра, що стався з моєї вини, адже я його не перевірив після попередньої рибини. Кляті спінінгуї ставали для мене після кожної рибини все милішими, адже активність риби значно зменшилась і заробити покльовку їм ставало все важче, а кожен звук фрикціону змушував їх нервово пересмикуватись і псувати своє здоров’я куривом.

Об 11 годині я вирішив закруглятися, на кукані висіло два хвости на вечерю, за які я заплатив 100грн + 30 грн за риболовлю. Тільки підійшовши до авто я відчув як в мене болить спина… Вкладатись довелось буквально в кожен закид, 8-ий клас це вам не жарти, особливо враховуючи той факт що щука ближче як 20м від берега клювати відмовлялась і неприємний боковий вітер явно не допомагав.

Тож рибалка вийшла доволі трудова і пізнавальна. А Озерний край, як варіант відвести душу на декілька годин, однозначно заслуговує право на існування, ба, більше того, здатен подарувати масу позитивних емоцій.

Автор: Арсен Грабчук, спеціально для Блогу двох мухарів
Фото автора

Шановні друзі, нахлистовики-початківці, а також усі любителі лову на штучну мушку, які люблять мальовничу природу Карпат, дружню тусовку та байки біля вогнища на березі бурхливої річки. Це інформація саме для вас. Read the rest of this entry »

Уже багато років не брав до рук спінінг. Що вже говорити про поплавчанку, фідер та інші рибальські вудки. Штучні мушки, бистрина гірських річок, червоні крапочки на боках форелі, фіолетово-попелясті плавники харіуса – ось моя стихія. Навіть рівнинна річка, будь-яка, знайомилася з моїми мушками, байдуже, при цьому був результат чи ні, але нахлист я не змінював. На озера виїжджав двічі на рік, десь у квітні, коли в Карпатах нерестилася риба. Можна було ловити і на дозволених ділянках, але я для себе визначив – квітень для спокою. А от на морі я ніколи не ловив, хоча й мав таку нагоду.

Якось, перед виїздом на відпочинок у Чорногорію, на Адріатику, я ретельно пакував тубуси і чохли. Але мав необережність побитися об заклад із своєю дружиною, у результаті чого спір програв – усе моє добро залишилося в шафі. Довелося байдикувати на пляжі і заздрісно дивитися на каменеві насипи, де сиділи нормальні мужики і щось тягали. Якось в Іспанії, у містечку Кадіс, побачив зграю великих рибин, які плавали під древньою кам’яною стіною, що впиралася в море. Тоді у мене в руках була лише нахлистова вудка, що нею ловлю навіть не на річках, а на гірських струмках. Спостерігав і за тим, як рибалять на Босфорі, у Стамбулі. Засмаглі турки із чорною бородою щось нарізали, а потім зачіпляли наживку на гачки і жбурляли важкі свинцеві «оливки» у блакитні хвилі.

Але найчастіше, переважно у січні та лютому, мені доводилося бувати на середземноморському узбережжі Туреччини. Море як море – тут пляж, там вода. Як, чим і на що ловити у морі я не мав ані найменшого поняття, власне, і не задумувався над тим. Мене більше, що манили до себе голі скелясті гори, що височіли кілометрів за 15 від моря. Там мали б бути річки, а в річках форель, якщо вже не струмкова, то хоча б райдужна. Оскільки до Туреччини я їздив не відпочивати, а вирішувати робочі питання, тож і часу на мандрівку до гір особливо не було. Трасу Анталья – Аланія прошивають капіляри річок, які впадають у море. Деякі річки глибоководні і неспішні, на деяких стоять баржі, але вистачає і таких, що треба – швидких, не дуже глибоких, з красивими античними мостами (потім мені сказали, що їх збудували кілька років тому). На жаль, поки що порибалити на турецьких річках у мене не виходило, але вперше вдалося упіймати рибу у морі.

Деякі мої знайомі-нахлистовики вже мають певний досвід у морському флай-фішінгу. Тому і я, готуючись до чергового відльоту на південь Туреччини, спакував тубус з вудкою п’ятого класу, а також котушку з шнуром і свої коробки із мухами. Знайшлося місце для інструментів та матеріалів, з яких при потребі можна зв’язати імітацію практично будь-якої комахи чи безхребетної тваринки, наприклад, креветки.

Перші дні море від себе відштовхувало – через урагани та шторми, хвилі піднімалися на кілька метрів, а сама вода була брудною і непривабливою. Невдовзі негода вщухла і я став помічати як зранку по пляжі ходять місцеві рибалки з важкими спінінгами. Не витримав, підійшов поглянути ближче. Поки наближався, побачив, як турок щось активно тягне – невдовзі по дрібній гальці застрибала маленька рибка – плоска, широка і з вертикальними смугами по боках. Англійської ці хлопці не знали, я не знав турецької, але зрештою мені вдалося жестами випитати, що вони зловили. Турки називали цю рибку «мир-мир», але казали, що тут трапляються і більші екземпляри, принаймні активно розводили руками в сторони. Усе як у нас…

Потім я почав цікавитися тим, на що ловиться ця риба. Виявилося, що у якості наживки турки використовують маленькі шматочки курячого філе. Сирого, ясна річ. Снасті у них були доволі простими – пара гачків та грузило, яке закидалося якомога далі від берега. Але спершу я вирішив половити рибу нахлистом. Одного ранку, коли море було спокійне, я роздягнувся і зайшов в холодну воду. На календарі якраз наближався кінець січня, але я про це не думав. Трохи поплавав, щоб тіло акліматизувалося до умов, узяв в руки вудку і зробив перший закид. До повідка прив’язав свій найважчий стрімер – імітацію чорної п’явки  із 5-міліметровою вольфрамовою голівкою. Але зробити бодай одну якісну проводку мені не вдалося – хвилі усе зносили ще до того, як вулі-баггер опускався на дно. Для таких умов необхідний спеціальний тонучий шнур, з плаваючим особливо не порибалиш…

Однак не лише я один привіз із собою вудку. Мій товариш Андрій, затятий спінінгіст, узяв і свої снасті, тож наступного дня вивчати тутешню акваторію ми відправилися разом. Андрій мав намір прочесати дно їстівним силіконом, але я завбачливо прихопив з ресторану кілька шматків грильованого курячого філе. Найкраще було б залізти на пірс, який заходив в море на сотню метрів, але коли «не сезон», турки знімають з пірсів усі дошки – залишається лише металевий каркас, по якому ходити важко. Ще навіть не дійшовши до середини пірсу, ви неодмінно почуєте гучні крики охоронців, які по-турецьки наполегливо рекомендуватимуть залишити небезпечну споруду.

Ми йшли пляжем, поки не помітили трьох рибалок – вони сиділи на розкладних стільцях, у кожного було по кілька вудок, які вставлялися у спеціальні трубки, під кутом. Раз по раз турки піднімалися і бігли до своїх «донок». Ми спитали чи вони щось упіймали – у відрі плавало кілька мир-мирів, десь на долоню. А от на що вони ловили ми так і не зрозуміли. На газеті лежали якісь шматки не то шлунків, не то кишок – важко сказати чиїх.

Ми розташувалися неподалік, щоб усе бачити і почали готуватися самі. Грузило, що буде ковзати за допомогою нехитрих маніпуляцій, кілька гачків із смаженою куркою – можна робити перший закид. Щойно грузило опустилося на дно, верхівка спінінга почала нервово сіпатися. Андрій підсік, але виявилося, що на гачках нема ані риби, ані курки. Тим часом мужики щось кричали, бо один з них натхненно крутив котушкою. Друга наша спроба була не кращою – сіпання знову ж таки закінчувалося порожніми гачками. Усе ясно. Риба маленька, отже треба маленькі гачки. Такого добра у моєму нахлистовому арсеналі не бракує – дістав із коробки кілька штук, перев’язав снасть. От правда, натягнути шматочок курки на жало було складно – наживка не трималася і злітала.

Зрештою, ми не зловили нічого, але Андрій сказав, що у нього є ще одна котушка, яку він може дати мені – тоді ми б збільшили кількість снастей і зрозуміли про море значно більше. Я оглянув свою нахлистову вудку – більша її частина на око не відрізняється від спінінга, але от сама котушка кріпиться нижче руків’я. Для нахлистових котушок це зручно і правильно, а от чи буде комфортно там спінінговій? Відповідь мала дати наша ранкова вилазка.

Ще ввечері я пішов на кухню і попросив кухарів шматок сирого курячого філе. Після цього скомпонував снасть – добре, що в Андрія виявилося достатньо свинцю. У якості повідків використав нахлистовий флюорокарбон, діаметром 0,14 мм. Гачки також нахлистові, щоправда, з борідками – знайшлося кілька і таких.

О шостій ранку ми вийшли з готелю і за хвильку вже стояли біля спокійного Середземного моря. Моя снасть сяк-так трималася, відчувалося, що спінінговій котушці не дуже затишно у тримачі нахлистової вудки. Але робити нічого – пробую закинути. Сонце ще не вийшло, тому не вдалося побачити на скільки метрів полетіло грузило. У будь-якому випадку наступної секунди я відчув звичне сіпання, що закінчилося сильним ривком – після підсікання відчуваю, що на гачку таки щось є.

От і мій перший морський улов – мир-мир. Згодом з’ясовую, що по-нашому, це звичайний зубарик. Трохи згодом ми упіймали більшого екземпляра і переконалися, що рибку так назвали не навмання. Зубарик мав справді гострі зуби, а в анфас нагадував піранью.

Ми продовжили ловити – час від часу я відстрілював грузила через необережні закиди, довелося знищувати запаси Андрія. Але і риба ловилася постійно – практично одразу ж, куди не закинеш, інколи навіть траплялися дуплети. Зграї зубариків розривали куряче філе, хто відкрив свій невеликий ротик найширше, той і опинився на гачку. Окрім мир-мира трапилася ще одна рибка, схожа на симбіоз наших піскарів та йоржів. Згодом, по фото вдалося з’ясувати, що це телевізія чи банана – її називають по-різному. А в відерку місцевих ми виявили справжнього сібаса – його впізнав одразу: такі лежать на кубиках льоду в наших супермаркетах. За кілька годин ми упіймали зо три десятки риб – переважно невеликі, розміром із зимових спортивних окунців. Ясна річ, увесь улов ми потопили, для мене це нормальне явище, адже усю зловлену рибу я відпускаю і в нас. Хоча, для тих, хто любить тараньку, гадаю, з зубарика вийшла б непогана закуска до пива.

Наступного ранку ми вийшли на море знову, але цього разу не зловили практично нічого, за винятком кількох мир-мирів. Погодні умови були ідентичні, насадка теж (пробували ще вареного кальмара – він нікого не зацікавив), але риба наче зникла. Можливо, вона мігрує і треба ходити по пляжу, щоб її знайти. На жаль, на це питання відповіді ми не знайшли, бо уже наступного дня треба було повертатися в Україну. Що ж, для першого разу цього цілком вистачить. А вже наступного року, якщо вийде знову побувати на півдні Туреччини, позичу у когось спінінг, півкіло свинцю і спробую порибалити більш предметно…

Автор: Ростислав Ящишин
Джерело: газета “Рибалочка” (2015 р.)

Не буду лукавити – спершу я оцінив нову нитку від Strike доволі скептично. При чому оцінював я не саму нитку, а бобінку, на яку вона була намотана. Звичайна дерев’яшка, без красивої наклейки, без зрізу для просовування кінчика нитки. Але життя навчило не судити книжку по обкладинці. Тому я озброївся усім необхідним, увімкнув настільну лампу і взявся до роботи – тестувати новий продукт.

Чесно кажучи, перед початком тестування я не дивився як це роблять професіонали. Мені було цікаво самому спробувати оцінити нитку, подивитися на те, наскільки вона міцна, чи добре тримає вузли, чи можна її розчепити, а також порівняти з відомими брендами.

Одразу ж зауважу, що я прихильник екстримально-тонких ниток. Тобто нитку розміром 8/0 я використовую лише в рідкісних випадках і точно не для того, щоб виготовити тіло. Значна частина моїх німф мають тонке тіло, тому я віддаю перевагу делікатній продукції, типу Veevus, Uni Trico 17/0 чи Danville Spiderweb. З усіх цих ниток для мене оптимальною та ідеальною є саме Veevus. Вона має три головні характеристики – тонка, міцна і чорна. До того ж намотана на зручну пластикову бобінку із зручним тримачем. Але тут варто зазначити і те, що ціна на неї доволі кусається, хоча тут усе справедливо – якість є якість.

Звісно, у важкий економічний час далеко не всі мухов’язи можуть дозволити собі цю нитку. Чи є їй альтернатива? Виявилося, що є. Ви можете сприймати цей матеріал як рекламу – я нічого поганого тут не бачу. Можу лише сказати, що якби випробовувані мною нитки були низької якості – цієї статті не було б на світі.

Але перейдемо до суті. Отже компанія Strike надіслала мені на пробу шість варіантів нових ниток різного кольору та діаметру. Я одразу ж схопився за чорну нитку 12\0. Якщо оцінювати її візуально, то по структурі вона відрізняється від того ж Veevus лише тим, що не є такою гладенькою і приємною на «мац-мац». Але гачок вже був затиснутий у лещатах і я почав активно намотувати кола. До нитки намагався підійти критично – мені було важливо знайти у ній не переваги, а недоліки. І один недолік я таки знайшов. Якщо ви ненароком послабите натяг бобінотримача, останні три-чотири оберти по гачку можуть розкрутитися. Хоча, звичайно, це не критично.

Далі я навмисно кілька разів черкнув ниткою під натягом по жалу гачка. Результат мене вразив – жодної подряпини. Тоді я натягнув нитку максимально і спробував її обірвати – не вийшло, чорна лінія виявилася на диво міцною. Продукт продовжував мене приємно вражати.

Наступним етапом роботи стали вузли. Одразу зазначу, що лаком я практично не користуюся; інколи мені це шкодить. Наприклад, вузли виконані такими нитками (оранжевого та червоного відтінків) як DANVILLE Flymaster 6/0 Nylon Thread і Hends Synton особисто в мене виходять не міцними – кілька атак риби їх розв’язують. Мова тут йде про специфічні точки атаки між тораксом та вольфрамовими голівками. Можна сказати, що ці мушки одноразові. Без лаку тут не обійтися. Натомість нитка Strike на вузлах тримається дуже впевнено, до того ж дозволяє максимально міцно стиснути вузол, тим самим укріпивши його на гачку.

Задля ще одного експерименту я взяв інший бобінотримач, який має серйозну ваду – ріже нитку. Поставивши варіант 8/0 я почав активно обмотувати гачок. Нитка різалася, так, але не настільки критично, щоб припиняти роботу. Це говорить про те, що таким варіантом нитки можуть користуватися ті мухов’язи-початківці, які наразі не знайшли якісних інструментів.

Тож підбиваючи усе це я можу сказати, що нитка від Strike є хорошим, якісним продуктом, якому бракує лише візуальної родзинки у вигляді красивої бобінки. А сама ціна – 32 гривні є, мабуть, найнижчою в Україні. Середня ціна ниток в Інтернет-магазинах складає 50-70 гривень.

Я буду дуже радий, якщо мої досліди принесуть користь і наші мухов’язи зможуть ними скористатися. Дякую за увагу.