Блог двох мухарів

Напевно, за останній час, то були найсильніші і найнесподіваніші нахлистові змагання. Чемпіонатом України їх було назвати доволі складно, адже участь брали лише представники Львівщини, Закарпаття та Франківщини, до того ж, не виключено, що то були останні змагання такого рівня. Зважаючи на ставлення деяких людей відпадає будь яке бажання щось подібне організовувати, хоча з іншого боку, отакі зустрічі залишають за собою безліч позитивних емоцій, і саме заради них варто йти на ризик бути опльованим і осміяним.

Все ж, головним завданням цього чемпіонату було зібрати кошти для наших хлопців, які зараз воюють на сході країни. Відразу скажу, що загалом вдалося зібрати понад п’ять тисяч гривень, на які будуть придбані необхідні для солдатів речі. Учасники змагань відмовилися від призів, кубків та медалей, окрім того, до загальної справи долучилися ті, хто не змагався – нахлистовики з Франківщини Нестор Мицак і Володимир Бейчак, володар Кубка України 2014 року Богдан Цебрик, львів’янин Володимир Сава, головний суддя змагань Петро Шкварок, головний лісничий з Вучкового Андрій Романишин, голова сільської ради Вучкового Іван Плиска.

Загалом на змагання зареєструвалися 14 учасників. Мало бути більше, але дехто не зміг приїхати, а ще дехто не захотів. Цікаво те, що зі всіх спортсменів не було новачків – загалом усі вже мали досить серйозний досвід. Вперше взяли участь в подібних заходах свалявці Олег Мушка та Едуард Зизда, а також Михайло Швець зі Львова. Усі інші – вже знайомі з правилами, стратегіями, методиками та техніками нахлистових змагань.

Вже традиційно, на змагання народ почав збиратися в четвер ввечері. Ми з Мішою приїхали в середу вночі, перекусили і випили чарку віскі з Олегом Степаненком та Дімою Голенковим, які випередили нас на кілька годин. А вже зранку ми вирушили вниз по течії знайомитися з Рікою. Вода була досить прозора, але виявилося, що харіус дуже примхливий та перебірливий. Спершу він відмовлявся від наших німф, довелося перелопачувати всі коробки аби вибрати адекватні приманки. Нарешті знайшов – чорна «шоколадка» на 18-у номері із золотою чи мідною 2-міліметровою вольфрамовою голівкою, а також «сирітка» на 14-у номері без голівка, лише зі свинцевим підвантаженням, в якості підвісної мушки. Саме на них вдалося упіймати вісьмох невеликих пирів та одного голавля. Найбільшого харіуса виловив з самого ранку на підвісного сухого «зайчика».

Хоча перед виїздом на Ріку я спробував прочесати погодні сайти. Ледь не всі вони передбачали грози, а, відповідно, і каламутну воду. Саме для таких катаклізмів я нав’язав кілька десятків різного розміру німф із чорними та срібними голівками. Словом, це все були фезентейли із пера чорного фазана та чорного спектрадаббінгу різних модифікацій. За деякими спостереженнями, саме такі імітації, найкраще помітні для риби у брудній воді. Не знаю чому, але останнім часом я відходжу від помаранчевого спектрадаббінгу, від якого фанатів ще минулого року.

У четвер в обід почалася гроза, Ріка піднялася і забруднилася. Тим не менше, необхідно було розмічати пули. За цю складну справи взялися ми з Олегом і Михайлом. Понад три години ми простували вниз за течією, сперечалися за довжину та якість ділянок. Загалом розмітили 17 пулів, ще три, верхніх, взяли на себе місцеві хлопці, які наздогнали нас на «царській» машині (про це згодом).

Дякуючи Саші з Ужгорода, на базу ми потрапили в салоні авто, хоч втомлені, мокрі та голодні. «Лікувати» нас вирішили за допомогою віскі. І тут я дав маху. Замість того, щоб готуватися до змагань, я випив кілька чарок цього напою, який змішав із запропонованим закарпатським коньяком. При цьому практично нічого не їв, відповідно, мені стало легко, весело і радісно. Щоправда, зранку усе було навпаки. Страшно боліла голова, до того ж Ріка вже стала помаранчевою. На загальному зібранні було запропоновано перенести ранковий етап п’ятниці на ранок неділі. Таким чином група спортсменів, які мали ловити першими – повинні були виступати у п’ятницю ввечері та в неділю зранку. Інша група мала ловити зранку та ввечері в суботу.

Врятувати свою голову лише після купання в каламутній та холодній Ріці разом із Мішею, Іваном Повханом, Сашою Свидою та Олегом Степаненком. А вже о п’ятій вечора я витягнув собі ближній верхній пул і разом з Дімою Голенковим вирушив перевіряти теорію про чорні німфи і каламутну воду. Зізнаюся, що я хотів, аби змагання відбувалися в «мутняку», адже риба зловлена в таких умовах цінується набагато більше, аніж в чистій воді.

Отже мій пул – 150 метрів озера, по обидва кінці якого було щось схоже на перекати. Можливо, якби Ріка була чистою, там ще можна було сяк-так ловити, але в такому стані рибу видавалося знайти дуже складно. Якщо слідувати логіці про те, що в таких умовах харіус прибивається до берегів і виходить на мілину, то можна було спробувати пошукати його в цих ділянках, чим я і зайнявся. Однак замість харіуса виловив невелику маренку, яка трималася на простій течії. Втекти від нуля було основним завданням вечора, але тепер треба було щось вигадувати аби здобути більше балів. Прочесавши глибину вирішую повернутися вниз по течії, де вода струмениться крізь великі камені. Ходити в таких місцях дуже незручно, видимість нульова, але інших варіантів не було.

Пройшовши по всій ширині до протилежного берега я зауважив більш спокійне і глибше місце, куди закинув все ті ж чорні німфи. Одразу ж відчув кілька незначних «тичків», після чого легко підсік – на гачку тріпотіла рибка з червоними плавничками. Голавлем її складно було назвати, але на один бал потягнула. Суддя вирішив переконатися на власні очі, що то не бистрянка, тож довелося просто таки бігти через всю ріку з підсаком в руках.
Записавши до протоколу ще один бал, я повернувся до того берега і через кілька хвилин там узяв вже крупніший голавль, який видався Дімі харіусом. Довелося його переконувати у зворотному, але після того більше нічого видурити з цього місця не вдалося.
Уже під кінець етапу біля протилежного берега узяв ще один дрібний голавлик усе на ту ж таки чорну німфу. Отримавши в результаті 4 бали можна було вдовольнитися, але коли я побачив протокол Едуарда, то просто прозрів. На сусідньому пулі він виловив 13 голавлів… От вам і дебют на змаганнях. Ваня Повхан зловив трьох голавлів, Вадим Третьяков до двох клеників додав і одного харіуса – єдиного зловленого у той вечір.

На ранок мала ловити друга «сімка», якій пощастило куди більше: вода суттєво очистилися. Якщо вона не була чистою, то вже наближалася до цього показника. Вже традиційно я мав судити Олега Степаненка, з яким ми відправилися на дальній пул. З німфами в нього були клопоти, ледь вдалося вишукати щось схоже на робочі приманки, але вони все ж не відповідали основним критеріям – тонкості та дрібності. Першу годину Олег німфував – безрезультатно. Інший час присвятив сухій мушці, але й тут його спіткала невдача. Як виявилося, зранку харіус категорично не ловився на суху – майстер того діла Іван Фіцколинець теж не видурив жодного пиря.

Зате відловився Степан Чех – 9 харіусів «на шоколадки, фезентейли і світлофори», Діма Голенков також упіймав кількох харіусів та голавлів. Три голавлі упіймав Діма Петруняк, по одному-двох харіусів спокусили інші учасники. До вечора вода взагалі прочистилася, стала практично кришталевою. Мені випало судити Дмитра Петруняка на другому пулі, де раніше відірвався на голавлях Едуард. Уже на другій хвилині мій підсудний упіймав харіуса, але після цього настала тривала тиша. Цікаво, що Діма висловив впевненість у своїй козирній мушці – ред-таг, при чому у досить таки солідних розмірах. За його словами, такий розмір приманки повинен приваблювати рибу, з чим я не погоджувався, наводячи докази під каменями, де вдавалося виколупати мікроскопічних одноденок. Діма стояв на своєму і в результаті упіймав лише одного голавля. У той вечір чотирьох харіусів виловив Діма Голенков, а от Степану Чеху риболовля не вдалася – три харіуси і голавль. Двох харіусів витягнув Міша Швець, який рибалив на моєму вчорашньому пулі. А найбільше зловив Іван Фіцколинець – 9 харіусів та два голавлі. Усе на суху мушку і практично не сходячи з місця. От тільки «нуль» в першому етапі не давав йому можливості поборотися за загальну перемогу.

Такі результати мене особисто потішили. За нехитрими підрахунками для високого місця у неділю зранку мені необхідно було зловити більше п’яти харіусів, що за умови чистої води та вдалого пулу не виявлялося надскладною задачею. Так само гадали Іван Повхан та Едуард Зизда. Видавалося, що перед останнім етапом на перемогу могла претендувати ціла група учасників.

… Організатори забави – Міша Шунинець, Василь Гримут, Вадим Третьяков та Іван Фіцколинець постаралися на славу. Несамовита дзяма із копченими реберцями, шашлик, стейки, сало, черешнева настоянка з домашнього погреба – усе це було зроблено від чистого серця. Не було людини, яка б нагрішила на усю цю добрятину, всі наминали так, що за вухами шкварчало.
То було увечері, а вдень на благо громади старався Олег Мушка, який готував макарони із салом та домашньою ковбасою. Загалом, стіл був один, за яким усі й сиділи, говорили, сперечалися, обіймалися і взагалі, почувалися як удома. От тільки якась біда потягла мене за язик і змусила побажати на ранок мутняку, бо ж весело! Насправді, я не очікував, що така тиха та спокійна ніч може привезти до таких катаклізмів.

А потім була гроза. Не просто гроза, а грозище. О пів на другу ночі я прокинувся від гуркоту грому. Нарахував їх понад півсотні, кожному грому передувала блискавиця. Вийшов з намету, оглянувся в бік Міжгір’я і зрозумів, що зранку буде гаплик… О сьомій ранку Ріка знову була оранжевою. Виходило, що наші попередники ловили цілий день в чистій воді, нам же двічі доведеться ловити в каламутній. Таких же думок притримувався і Ваня Повхан – треба було щось вирішувати. Словом, виникла пропозиція визначити двох чемпіонів – одного з ловлі в чистій воді, іншого – в каламутній. Інакше не зберігався принцип рівних умов. За таку пропозицію проголосувало всього четверо учасників, відповідно, не залишалося нічого іншого, як йти знову в каламутну Ріку. Настрій був паскудний, але виходу не було.

Моїм суддею виступив Іван Фіцколинець, тож ми вирушили на пул, де Степан наловив 9 харіусів. Болото текло без перестанку – жодного натяку на те, що Ріка прочиститься просто не було. Я спробував обловити береги з надією на блудного харіуса, але усе марно. Згадавши результати п’ятниці, довелося знову долати оранжеві бар’єри і продиратися з острова, де ми розбазувалися, до берега. Там, біля крихітного перекату я помітив такий же крихітний заливчик без течії. З надією на голавля, закинув мушки в цю зону і одразу ж отримав удар. На вудці висіло одразу два невеликі голавлі, але один з них дорогою до підсака капосно злетів. Інший потрапив у ціль, що мене неймовірно потішило. Через кілька хвилин у тій же зоні я відчув надзвичайно сильний удар – риба дременула вниз по течії, до бурунів. Не даючи їй цього зробити, я підтягував красеня клена, вагою десь 400-500 грамів, який натхненно опирався, але вгамувався лише в підсаку. Дві риби у такій воді – можна було порадіти, але залишалася ще добра година, тож можна було поміркувати над наступними кроками.
Схожий затон я помітив на протилежному березі, куди й вирушив, але щастя там не мав. Перепробував велику кількість мух – імітації личинок одноденок та стрекоз, інших комах, «монтани» тощо. Але риба більше не ловилася. Я вже йшов до іншої точки, але тут міжгірські хлопці вирішили додати риболовлі трохи перцю. Моїм сусідом був Вадим, якого судив Василь Гримут. От він і подзвонив до мого судді, спитати як справи і похвалитися успіхами свого підсудного. Після розмови Іван сказав, що в Вадима вже два голавлі та харіус, при чому усе зловлене на мокру мушку.

Чесно кажучи, я був шокованим не так результатами (Вадим виловив харіуса під час першого каламутного етапу), як методом – де ж в такій ріці можна ловити на мокрі! Але тим не менше, перемонтував снасті і зачепив дві мокрі мушки. Майже півгодини я закидав їх в бурхливі потоки, але нічого схожого на виходи не бачив. Зрозумівши, що то дурного робота, я знову взявся за німфи, але часу вже практично не залишалося. Іван дав команду закінчувати і я вийшов з води. Насамперед, я хотів побачити Вадимові мокрі мушки, які працювали в таких умовах. Але виявилося, що Василь просто пожартував про зловлену рибу… Виходить, я втратив півгодини на мокряки, які і близько не мали працювати! От вам і порада на майбутнє – під час змагань не вірте нікому!

Виявилося, що в той ранок результати були плачевними. Міша Шунинець мав на вудці лише одну рибу – дуже пристойного харіуса, але той утік перед підсаком. Едуард тягнув єдиного голавля, але й він повторив долю харіуса. У Вані Повхана були кілька ударів невідомих підводних мешканців. Сашко теж залишився з нулем. Вийшло, що в завершальному етапі завести рибу в підсак вдалося лише мені. Зважаючи на це, у загальному показнику, на мене чекало третє місце, другим став Діма Голенков, а вдруге поспіль переміг Степан Чех. Звичайно, чиста вода свою справу зробила, так само можна закликати до справедливості тим, хто ловив в брудній воді. Але на змаганнях треба бути готовими до всього, зокрема і до несправедливості.

Після нагородження пам’ятними дипломами ми почали збиратися додому. Окрім цього вирішили провести на Ріці традиційний кубок сухої мушки; орієнтовна дата – 5-7 вересня. Ще раз, від усіх учасників та гостей змагань, щиро дякую міжгірським хлопцям, які ці дні опікувалися нами і залишили у нашій пам’яті незабутні враження та емоції. Ми до вас ще обов’язково приїдемо – і не важливо, як будуть називатися нові змагання: чемпіонат України чи зустріч старих друзів.

Використано фото автора та Дмитра Голенкова

В суперечці народжується істина. Під час нещодавніх спорів на тему: етично чи не етично проводити змагання в час війни, виникла пропозиція від Андрія Скворчинського. Він пропонує перевести призовий фонд на допомогу нашій Армії. Тобто ми відмовляємося від кубків, медалів, призів тощо, а за внески будуть куплені сертифікати. Таким чином ми зможемо реально допомогти військовим. Чим більше буде учасників, тим більшою стане допомога хлопцям на Сході. Чекаю на ваші коментарі та пропозиції. 

Починаючи з весни цього року, коли було вперше оприлюднено перелік нахлистових змагань, група нахлистовиків відкрито виступила проти. Причин для цього вистачало, деякі були адекватними, деякі, на мою думку, ні. Насамперед, вони вимагали перенести Кубок України зі Свічі, бо це заповідник, і на інший час, бо 30 травня – останні дні нерестової заборони. Їхні побажання були взяті до уваги і задоволені. Однак на цьому справа не закінчилася.

Я не буду влазити в цю полеміку, адже в кожної людини є свої думки. Хтось виступає проти змагань взагалі, бо на кону стоїть червонокнижний харіус та форель, яка теж формально знаходиться під опікою держави. Хтось не сприймає їх через те, що перемагає не найсильніший, а той, кому більше пощастить. Хтось просто не любить змагатися. Ще хтось наголошує, що змагання відбуваються не за правилами. Комусь треба додаткові відбіркові змагання, комусь пече око через самі назви «Чемпіонат України» та «Кубок України». Дехто взагалі пропонує заборонити усі нахлистові змагання. При цьому практично всі наводять свої аргументи, з якими можна погоджуватися і сперечатися.

Суперечки тривають постійно і чесно кажучи я втомився вже від регулярних атак. Тому хотів би дещо уточнити, аби надалі не підпадати під залпи образ та критики. Головним організатором змагань є Дмитро Петруняк – віце-президент федерації риболовного спорту України, керівник нахлистового напрямку. Саме він почав організовувати подібні заходи кілька років тому і саме він визначає дати та місця змагань у подальшому. Звичайно, йому в цьому допомагають – хто на місці, хто телефоном. Я з радістю допомагав Дмитру організувати минулорічний чемпіонат України на Опорі і цьогорічний Кубок України на цій же ріці. Домовлявся з директором бази, ходив в державні установи підписувати договори тощо. Напевно, у багатьох з вас виникне питання – для чого мені це треба було? Я спробую відповісти.

Коли я вперше взяв участь у нахлистових змаганнях, то відкрив для себе новий світ. По-перше, я познайомився з новими людьми – Єгором Бабічем з Луганська, Яном Подшебякіним з Херсона, Орестом Дейнекою і Олександром Каплуном з Харкова, Русланом Пугачем і Євгеном Федоренком з Києва тощо. Я не забуду розмови із Валентином Філіпішином, який радив мені на які мухи краще ловити. «На Свічі треба щось скромніше вибирати» – казав він. Я дивувався, що він стільки знає і хотів теж дорости до такого рівня.

З порожньою тоді головою я з ними спілкувався, фотографував їхні флайбокси, розпитував і дізнавався багато нового. За вечірнім столом я зачаровано слухав пісні під гітару чи плани розвитку нахлисту в нашій країні. Під час самих змагань я дивився на те, як вони ловлять, для мене це було щось нове і незвичне. І тоді я зрозумів, що змагання не в тому полягають, щоб їх виграти, а в тому, щоб отримати нові знання, познайомитися з новими людьми, відкрити для себе щось справді нове. Словом, тоді, два роки тому, на Свічі, я пережив культурний шок.

Уже наступного року змагання проводилися в Закарпатті, на Ріці. Приїхавши з бажанням, але все ще без солідних знань, я повернувся додому з Кубком, який виграв випадково – виключно за рахунок системи підрахунку балів. Але крім трофею я повіз з собою додаткову валізу інформації, яку треба було опрацювати. Невдовзі, на чемпіонаті, що відбувався на Опорі, я показав свій реальний рівень – дев’яте чи десяте місце, вже й не згадаю. Але і там було чому повчитися і що подивитися. Чого варте лише суддівство Стьопи Чеха, який і став чемпіоном. Нові мухи, нова техніка проводки, нові враження і нові знання.

Пригадую, що Дмитро Петруняк говорив приблизно таке: «Дві години змагань заміняють півроку звичайних рибалок». Я переконався в правдивості цієї тези. Коли у тебе обмежений простір і обмежений час, голова починає активно працювати, аналізувати територію, намагається проникнути у свідомість риби, зрозуміти, що потрібно їй пропонувати. Не знаю як у кого, але у мене в цей час адреналін просто виривається з тіла. Зловив себе на думці, що я кайфую від цих двох годин, що вони приносять мені неабияке задоволення, а окрім того, відкривають нові нахлистові горизонти. Я ніколи не був азартним гравцем, але дуже люблю шахи, де треба думати і аналізувати ситуацію. Щось схоже відбувається і на пулі. І мій прихований азарт таки стає явним.

Останні змагання взагалі порвали мою свідомість. Я дуже хотів залишити Кубок у себе вдома, активно готувався до турніру, ночами працював над вдосконаленням різних типів мух. Як відомо, Кубок виграв Богдан Цебрик, при чому, на відміну від минулорічних змагань, сумнівів у кваліфікації переможця бути не може. Я програв, але я виграв. Те, що я побачив в діях Богдана вкотре перевернуло моє нахлистове світосприйняття: його мухи і техніка лову відрізнялися від моїх. Спроба скопіювати абсолютно провалилася. І я зрозумів, що попереду на мене чекає ще дуже довга дорога до прогресу. Переконаний, що і в майбутньому, кожне змагання, в якому я візьму участь, додасть мені нових знань і відкриє нові сторінки нахлисту. Саме за це я люблю змагання. Я з нетерпінням чекаю оці вісім годин в році, які неодмінно підвищать мій рівень, дозволять мені краще розуміти річку, познайомлять з новими цікавими людьми.

Повертаючись до теми червонокнижних риб. Справді, ситуація у Карпатах сумна і це всі знають. Харіус за 30 сантиметрів вважається ледь не трофеєм, що за світовими мірками є просто абсурдом. Етично чи неетично ловити її під час змагань? Думки тут розійдуться. Хтось скаже, що це ницо, хтось не помітить різниці між змаганнями і простою вилазкою в гори. Чи може бути тут компроміс? Думаю, що ні. Причин тут багато і розписувати я їх просто не хочу. Але я хочу порадити тим, кого цікавить нахлист чи хто вже ним займається, але кому бракує інформації. Приїжджайте на змагання. Можете не брати в них участь, можете брати. У будь-якому випадку ви отримаєте нові знання і познайомитеся з новими людьми. Якщо на власні очі ви побачите, що нахлистові турніри – це зло, що ж, більше приїздити не будете, а організатори зроблять висновки зі своїх промахів. Довіряти треба власним очам, а не чужим словам…

На сьогодні сорок бригад лісорубів активно вирубують промисловий ліс в урочищах Красний, Ван, Бутівля. План вирубки лісу загальним обсягом деревини у 60 тисяч кубометрів погодило Міністерство екологічної безпеки. Причиною такого рішення стало розмноження жука-короїда, який спричинив масове усушення практично усіх хвойних дерев на території парку.

Причиною розмноження жука-короїда дослідники вважають безгосподарність лісокористувачів, які за останні тридцять років не проводили заходів рекультивації та не прибирали хмизу з порубів, інформує “А4: українсько-польський портал співпраці”.

Водночас, вчені наголошують, що вирубка лісу може призвести до того, що опади та весняне танення снігу можуть викликати повені у пониззі річок Стрий та Опір.

Особливе занепокоєння викликає те, що під час вирубування лісу застосовується важка техніка для вивозу деревини зі схилів гір. У наслідок цього вимивається родючий шар ґрунту. Водночас, вимивання родючого шару призводить до зменшення кисню у гірських річках, що є причиною загибелі форелі та харіуса.

Національний парк “Сколівські бескиди” створено указом Президента України у 1999 році на базі Сколівського лісового заказника. Парк створено у басейнах рік Стрий та Опір. Його загальна площа становить 35 684 гектарів.

Із цієї площі 10 982 гектарів досі не вилучено у постійного лісокористувача Сколівського військового лісгоспу. Саме на цій території вирубують ліс.

Джерело: zaxid.net

Кожна людина має право на відпочинок. Крім цього вона має ще цілу низку прав, якими користується і розмахує наче віялом, під час літньої спеки. При цьому людина забуває, що окрім прав має ще й обов’язки. Людина думає, що кинувши пляшку в ріку, змиє сліди свого перебування на природі. Людина думає, що склавши сміття на одну купу на березі, прибирала за собою.

Після окупації Криму в пошуках відпочинку, українці вирішили поїхати в Карпати. У суботу та неділю усі річки були просто заставлені наметами, машинами, шезлонгами, парасольками. Звідусюди до синього неба підіймався сизий димок із запахом смаженого м’яса. З ранку до вечора усі «пляжі» були забиті дорослими й дітьми – хтось намагався зловити рибу за допомогою озерної «телескопки», хтось плескався у воді, хтось засмагав на каменях. Часу на забави вистачало, але знайти кілька хвилин для того, щоб скласти порожні пляшки і банки з-під консервів до пакету, а його запхати до багажника, у більшості відпочиваючих не знайшлося. У кращому разі приберемо за ними ми, у гіршому – поріжемо ноги об скло на дні рік…

З риболовлею ситуація була не краща. Власне, здалось би не їхати в Карпати тоді, коли стільки народу, але три тижні проведені в Європі без вудки в руці таки витягнули нас з Юрою у гори. Почати вирішили з місць де людей менше, але харіус вперто мовчав і не ловився ні на що. Лише ввечері, приїхавши до пані Марії я вискочив на пляж з якого вже пішли люди і упіймав трьох гарних харіусів. На щастя, ніхто з відпочиваючих цього не бачив…

Зранку вирішили поїхати далі, до меншої річки з холоднішою водою, але там взагалі було сумно – риба не ловилася. Ми вирішили з’ясувати куди ж вона поділася, якщо не стоїть на звичних місцях. І таки знайшли рибу – вона осіла там, де ніхто не галасував – у недоступних для купання місцях. Правда, крупних харіусів було мало, переважно ловилися середнього розміру пирі. Зловивши з Юрою по десятку повернулися додому, а потім до нас приєднався Володя Сава із сином Маркіяном, які натрапили на брудну воду в районі Славського. Обід провели за балачками та в’язанням ефективних для такої води мух – чорних фезентейлів із срібною головою.
А на вечір, дорогою до Львова, заїхали ще в одне людне місце і намагалися знайти ділянки без галасунів. Це нам не вдалося і знову ж таки, лише після того, як всі повиходили з рік ми трішки половили на зливі з ями. Спершу ловив на німфу, але потім упіймав двох харіусів на суху, і трьох на мікромокрі мушки, які в’язав у Словенії. Ще трішки перевірю свою теорію і опишу деталі…