Блог двох мухарів

Важко було повірити, що ця мандрівка виявиться такою насиченою на різноманітні пригоди і події. Усього виявилося занадто багато як для одного дня, точніше, навіть неповного дня. Бо десь о 16:00 пригоди скінчилися, прийшов час повертатися додому. Щоб не затягувати з ліричними відступами, почну з самого початку.Пригода перша. Зустріч в маршрутці

У середу ввечері ми з Геником балакали за горнятком чаю і станком з мухами. А я все думав, їхати чи не їхати. Зважаючи на те, що вихідні я провів в Донецьку, фірма виділила мені деньок відгулу. Тож я і подумав, що було б непогано якихось грибів назбирати на зиму. А заодно і вудку з собою можна прихопити. О пів на п’яту ранку ледве вивалився з ліжка. З горем навпіл узяв себе в руки, щось закинув до шлунку і пішов назустріч пригодам. У маршрутці вмостився на двох сидіннях, щоб трохи покімарити. Але постійні зупинки, пронизлива музика і ще якась біда постійно мені в цьому заважали. На одній з зупинок до маршрутки зайшов хлопчина з чорним тубусом. Обличчя не здалося мені знайомим, може спінінгіст, який зібрався на Дністер. Однак Миколаїв він проїхав тихо, лише поглядом провів спокійну річку. У Стрию я вийшов на двір і помітив, що в його тубусі є відділення для котушки. Отже, нахлистовик. Привітатися в маршрутці не вдалося – набилося стільки людей, що транспорт ледь перебирав колесами. Але сталося так, що нам обом слід було виходити на одній зупинці. Він видряпався через передні двері, я через задні. Тут вже прийшов час знайомитися. Коли я побачив його ближче, то обличчя здалося знайомим. Пам’ятаєте пост про гольця? Я не наважився дати фото у повному обсязі, бо там «палилося» місце (http://www.fly-fishing.com.ua/blog/2013/05/chuzhij/). Словом, знайомтеся – це Міша. Нахлистом займатися почав нещодавно. Людина порядна, спокійна і приємна. «Риба в магазині» – одна з улюблених його цитат. Ми швиденько обмінялися телефонами і прийшли до місця, де планували почати ловити.

Пригода друга. Є і нема

Поки я перевдягався і розкладався, Міша став на кінці перекату. Заходячи у воду, помітив, що новий товариш вже тягне харіуса – взяв на суху. Чудесно. Я все боявся, що зміна погоди і пізній приїзд зроблять свою чорну справу. У мене німфи.
Обловлюю перекат – є хороший удар і красень-харіус потрапляє в об’єктив. Спрацював, звісно ж, зелений бокоплав. Одразу ж за ним – другий. Це вже весело. Цього разу на «шоколадку», зв’язану на тоненькому гачку. Цікаво, що обидві риби уникали течії. Вони розташовувалися або в самому низу бистрини, або на повільній течії, що межувала з швидкою.
Підбадьорений таким славним початком я продовжив нишпорити по цікавих місцях, але наступні проводки не давали результату. Аналогічна ситуація була і зі зміною місця. Цікаві ділянки або були повністю порожніми, або риба пішла на обідню перерву. Подекуди вдавалося таки виловлювати пириків, досить приємного розміру. Вони стояли групами на одному місці. Це були і зливи, і мілини, і бистрини. Тобто риба могла бути де завгодно. Але там де вона була, то не одна. Деякі надзвичайно перспективні місця виявлялися незаселеними.
Помітивши кілька виходів я змінив котушку. Перепробував десь десяток «сухарів» – жодного результату. Що ж таке? В Міші трохи краще з сухою – до першого харіуса додав голавлика, а ще мав схід чогось вагомого. Міша пропонує йти на струмок. Намагаюся його в цьому відмовити – рівень води дуже низький, шкода форель. Колега проявляє розуміння і погоджується рибалити на ріці. Додає йому наснаги і проблиски крупних риб, які ширяють узад-вперед, але усі мухи ігнорують. Де він їх побачив – поняття не маю, мені на очі вони не траплялися.
А от харіус таки ловиться, головне, вирахувати місце його стоянки. Вище по течії траплялися перспективні місця і пирики таки себе видавали. Для цього я використовував верхню підвісну муху, що була примонтована біля самого індикатора. Проводка виконувалася так, щоб «мокряк» плив по воді або під самою водяною плівкою. У харіуса цей прийом викликав якусь незрозумілу агресію.
Просто перед моїми ногами, забувши про всяку там гідність, він вистрибував на муху і намагався її не те з’їсти, не те пошматувати. Мені так і хотілося йому сказати: «Агов, друже, ти що собі дозволяєш! Я ж тебе бачу. Ану киш в глибину». Хватка пирів була доволі агресивна. Я намагався взагалі не брати рибу до рук, але деякі харіуси настільки глибоко ковтали бокоплава чи мокру, що без корнцанга обійтися було важко. Не допомагали навіть гачки без борідок…
А один харіус взагалі продемонстрував чудеса еквілібристики. Хочете вірте, хочете ні, але він примудрився «з’їсти» усі три мухи за раз. Не знаю, як йому це вдалося, але коли я витягнув його на поверхню, то усі німфи були в його писку. Поки витягав фотоапарат, бокоплав відпав. «Шоколадка» і мокра залишилися.

Пригода третя. Старий і море 

Після швидкої перекуски ми продовжили шукати рибу. Міша розташувався на непоганому місці, за каменем, я спустився трішки нижче, поки не побачив прибережну ямку. З мілини біля неї вистрибував харіус. Вистрибував просто так, розважався. Однак на мої мухи він уваги не звертав.
І тут я помітив на глибині характерний блиск. Підуства, значить годується. Напевно, їх і бачив Міша. Уже не раз я опинявся в такій ситуації – бачив блиски цієї вередливої риби, яка ігнорувала геть усе, що їй під носа кидали. Але цього разу мене щось змусило залишитися на місце. Я запалився ідеєю зловити цього партизана. Ще й думка промайнула, мовляв, хоч годину тут стоятиму, але тебе дістану. Не довелося. На третій проводці відчув як щось важке потягнуло кінець вудки до води. Попався! Але хто попався? Риба чи я? Що робити з такою торпедою я не знав. Для підустви було некошене поле варіантів – хоч в глибину, хоч за камені, хоч на течію. Я дуже боявся, що третій варіант стане для мене фатальним – обірве повідок та й поминай як звали. І він таки рвонув униз по течії. А я за ним. Місце дуже неприємне – великі камені з заглибинами, різної швидкості течія. Один неакуратний рух і я сам буду в воді. Проте азарт узяв гору і вже мені довелося йти на повідку в риби, а не навпаки. Я старався не дивитися під ноги – нічого доброго там би не побачив. Усе відбувалося якось спонтанно, природно. І тут мене прорвало: «Міша! Міша!» – я почав лементувати, не відомо для чого. Чомусь подумав, що в нього є підсак. Підсака не було. Вирішивши, що допомоги не буде, я зупинив ривок риби і потягнув її на себе. Ковтнувши повітря подуст почав здаватися.
Сяк-тяк довів його до берега, провів фотосесію і поклав у воду. Двічі його просити не слід – дременув так, що аж хвилі пішли. Класно.
Дивлюся на муху – гачок зігнувся. Як же я його дотягнув? «Шоколадка» пішла спати.
Коротка легенда: гачок Akita №14, мідна гранена вольфрамова 3-мм голівка, благенький хвостик з борідок чорної курки, тіло – даббінг super fine mahogany, обмотка золотистий дротик 0,1 мм від SYBAI, торракс – даббінг SYBAI Fine Diamond (Dark Brown).

Пригода четверта. Смачний тандем

Після цього двобою ловити вже й не дуже хотілося. Але оскільки Міша планував бути на ріці десь до години четвертої, я вирішив повернутися там, звідки почав і просто побайдикувати. Але це було не так і просто. Перша ж проводка закінчується ударом – харіус.
Проводка – удар. Проводка – харіус. І так далі. Певно, сонний час закінчився. Нова «шоколадка» і зелений бокоплав працюють рука в руку – риба їх чергує. Зрештою, вирішую, що досить німфувати, натомість переробляю француза і замість німф ставлю мокрі. На кінець ред-блек зулу №10, на підвісну оранж&патрідж №16. Банкет триває.
Знову харіус, а за ним форелька. Правда, була вона якась дивна, уся в фіолетових плямах, ніби її хтось маркером помалював. На жаль, зробити знимку не вдалося: до рук брати рибу не хотів, а поки крутився, то вона утекла. Може хтось знає, що з нею?
Черговий спуск мокряків – єлець. Причому, як на мене, дуже непоганий, раніше траплялися значно менші. Уся риба ловилася на оранжеву мушку, а зулу відпочивала. Вона, бачте, балувана, працює лише за кордоном.

Пригода п’ята. Вивернути кишені!

«Добрий день! Можете вийти на берег?». Я обернувся. На камінні біля води стояли двоє чоловіків, тримаючи в руках посвідчення в коричневих обкладинках. Одного я впізнав – Роман, рибінспектор. Звичайно, можу, які проблеми. «У нас є інформація, що ви ловите і забираєте харіуса. Нам зателефонували і про це сказали». Нічого собі…
Я взагалі-то до нього і торкатися не намагався, не те щоб забирати. Не чекаючи наступного прохання, я вийшов на берег, зняв рюкзак і витрусив з нього усе, що було. Потім показав фотоапарат, мовляв, уся риба тут. Роман подзвонив до свого «інформатора», сказав, що нічого не знайшли, але перепитав, чи може ми рибу клали не в рюкзак, а ховали десь на березі. Ні, каже «інформатор», складали у білий пакет на поясі. Нема в мене такого пакету і поблизу теж нічого подібного не видно. Але й ми з Мішою не бачили на ріці більше нікого. Як це все зрозуміти, не знаю.
Коли офіціоз скінчився, я показав інспекторам сьогоднішні фото, на їхнє прохання пригостив кількома мушками. Також я порадив їм прокататися по іншій річці, під вечір. Там на них, мовляв, чекають цікавіші клієнти. Кажуть, що їздять, ловлять порушників і складають протоколи.
Знаєте, це класно. Я навіть радий, що так все вийшло. І буду вимагати подібного при нагоді. Бо тільки так можна хоч якось врятувати наші річки. Тому інспекторам щирий респект від мене.

Пригода шоста. Як не з’їм, то понадкушую      

Коли хлопці поїхали, я вирішив трішки змінити снасть. Поставив іншу котушку з німфовим шнуром, а до нього приладнав тонучий підлісок з двома мокрими мушками. Виявилося, що це новаторство себе не виправдало. Мухи-то тонули, але на глибині риба ними не цікавилася. Натомість я згрібав з дна водорості та інший непотріб.
Пройшовши трішки вверх побачив цікаву картину. Нічогенький вуж упіймав бабця і намагався ним пообідати. Змія тримала рибу за хвоста, ще й дороги дриґом. Бабець, схоже, був вже мертвим, або паралізованим. Просто цікаво було, знаєте.
Словом, я делікатно попросив вужа відпустити рибу. Бабець затріпався і закотився у воду. Риба була значно більша, аніж я думав. Чесно кажучи, навіть не сподівався, що вони такими виростають. За діаметром підкамінник був точно не меншим, аніж його ворог. Не знаю, чим там усе скінчилося – вирішив не втручатися більше в закони природи. Певно, вужик таки пообідав.
А ми ще трішки половили, після чого відправилися на маршрутку, травлячи байки. Такий-от деньок вийшов.

Дорогі друзі! 

Трапилося непоправне. Мені дуже соромно і прикро визнавати, але я вчинив злочин – закатрупив 48 червонокнижних риб. Мені з голови геть вилетіла інформація про те, що наша бистрянка також занесена до Червоної книги України.
Без жодної задньої думки я кидав її в пакет, хоч ніколи таким промислом не займався. Читачі блогу нагадали мені про цю дрібну, надокучливу, і, здавалось би, нікому не потрібну рибку. На думку фахівців, які занесли її до Червоної книги, бистрянка зникає з наших водойм. Мовляв, у басейнах Бугів, Дністра, Дніпра, Дінця, а також річок Пн. Приазов’я ця рибка практично зникла. Те, що в Стрию її, за нашими приблизними підрахунками, дуже багато до уваги не береться. Закон є закон, яким би він не був. Тому хочу попросити вибачення в усіх, кого зачепив мій вчинок.
Мені самому дуже соромно. Багато років я пропагував відпускання риби, а коли вирішив зробити для дружини таранки з непотрібної риби, виявилося, що став на граблі…

Давайте разом ще раз згадаємо про класні дні, проведені на берегах річки Мізунка, на семінарі Strike-2013. Юра Щербатий спробував загнати усе відзняти відео і зробити з нього фільм, який, я впевнений, принесе вам багато позитивних емоцій. Дивимося і згадуємо!

О четвертій ранку я прилетів з Донецька. Мушу сказати, що цього разу у донбаському краю мені дихалося легше, аніж зазвичай, одначе щойно ступивши на львівську землю, виникло бажання подихати гірським повітрям. Для цього слід було виконати усю заплановано роботу і дочекатися Юру, якого висмикнули знімати сюжет про побиття нашого градоначальника. Лише о третій годині ми виїхали, а по дорозі забрали Романа. Наші друзі в цей час вже рибалили, причому на різних річках. Відповідно, ми вирішили поїхати в іншу сторону, адже ходити по місцях бойової слави, де вже погуляли наші мухарі сенсу не було. Добре, що Юра дав мені покермувати, тож я таки наважився на поворот «не туда». Інакше, Юра б нізащо туди не звернув…12 кілометрів ми їхали більше ніж півгодини. Дорога розбита, яма на ямі, але головне, що людей це влаштовує. Нагадує бородатий анекдот про те, як українця повісили на вербі. От висить він день-другий, на третій його питають про самопочуття. «Та спочатку було так собі, а потім звик». Це про наших людей. Як їм все підходить, то для чого щось змінювати?Коли ми нарешті зупинилися, то перекусили канапкою і почали збиратися. Річка була доволі мілка, але дуже чиста. О, нарешті, прийшов час справжнього француза! Роман швидко зник – пішов уверх по течії шукати ями, ми з Юрою вирішили ловити на двох-трьох сусідніх перекатах.Щодо монтажу снасті, то я зробив ставку на дрібні німфи. Знизу стояла цінамонова німфа (гачок STRIKE Barbless Nymph № 16; золота вольфрамова кулька 2,5 мм; тіло – SYBAI Fine Diamond Dubbing – Cinnamon; торакс – SYBAI Fine Flash Dubbing – Black). Підвісна муха – зелений чеський марчбраун (шрімповий гачок №16; золота вольфрамова кулька 2 мм; хвіст і ніжки з куріпки; кінчик – оливковий бодіквілс; тіло – натуральний зелений даббінг з білки; обмотка з золотого дротика). Цей дует працював настільки здорово, що інші мухи я навіть не пробував аж до самого вечора, коли почався хетч.Першого харіуса упіймав на другій чи третій проводці. Услід за ним німфи почала бомбити бистрянка. Заради неї довелося вертатися до машини за пакетиком. Жінка, знаєте, замучила: «Привези риби додому». Оскільки совість не дозволяє мені скривдити харіуса, форель, голавля, подуста чи щось інше, то доводилося викручуватися по ашанах і їм подібним маркетам, де продавалася райдужка.
І тут я подумав, а бистрянка що, не риба? До того ж ловилася вона досить непоганого розміру. Словом, натовк я її чимало, а коли привіз додому, то засолив. Буду згадувати, як колись робив таранку. Якщо є якісь кулінарні нюанси щодо її приготування – прошу в коментарі.Харіус ловився справно, як на нижню, так і на підвісну муху. Знову потішили безбороді гачки – жодного сходу. Якихось особливих відкриттів я не зробив – риба стояла там, де була найшвидша течія, при цьому глибина значення не мала.Тим часом в нашу сторону вирушили Орест з Григорієм Бурденком, які дуже гарно половили на іншій ріці. Чесно кажучи, мені ще ніколи не доводилося чути Ореста таким сердитим – його просто розлютила дорога. На щастя, нас відділяла річка, таким чином мені вдалося уникнути рукоприкладства, а то точно дісталось би. Надовго вони не затрималися. Григорій трішки половив, після чого повернулися. Ми ж залишилися на вечір, щоб половити на суху.Була у нас і традиційна зустріч з місцевим нахлистовиком, правда, зовнішність у нього була радше міська. Ловив він новою вудкою з замотаним у плівку корком. Його снасть – це три сухо-мокрі мухи на… трійниках. «Для чого це варварство?» – спитав я. «Так надійніше» – відповів він. Я показав свою німфу на гачку без борідки, на що хлопець лише знизав плечима. Що йому скажеш?Коли сонце почало сідати, німфа затихла. Десь півгодини порожніх проводок змусили мене звернути увагу на зовсім мілкі та нехвилясті ділянки річки під берегом. За мить я побачив, як Юра активно махає мені руками. Нарешті, почалося.Я узяв одиничку з маленькою мушкою і став біля Юри. Виходи риби важко було не помітити. Вона збирала дрібних чорних комашок, не звертаючи увагу на все ту ж білу одноденку, яка останнім часом щось розліталася. Принаймні нам вона зустрічається вже втретє поспіль. Мені вдалося узяти кілька пириків, а от в Юри чомусь все сходило. Бувають такі випадки, коли робоча муха не може втримати рибу. У мене така лажа трапилася на Дунайці – зійшло п’ять пристойних рибин. Причому інші німфи такого собі не дозволяли.
І поки Юра не замінив мушку, харіус тікав. Зрештою, йому також вдалося дотягнути кількох рибів, після чого ми вирішили закруглятися.Якраз і Роман прийшов, який знайшов і яму, і гарну форель, десь на 35 сантиметрів. З тої ж ями узяв ще кілька гарних пириків. Правда, за його словами, пройшов десь сім кілометрів. Нам же додому довелося вертатися куди довше…

Напевно вперше за багато років я повертався з Карпат без доброго настрою. Не те щоб я шкодував про чергову четвергову авантюрну поїздку, чи за тим, що риба проявляла вершину неактивності. Ні. Та й компанія підібралася славна: Арсен, Орест і Григорій Бурденко – один з засновників московської школи нахлисту, а також власник чи не найбільшої бібліотеки по нахлистовій тематиці в Європі.     Справа в іншому. Я мав досить сумну і невеселу розмову з місцевим хлопцем, який ловить рибу нахлистом. Вже під вечір, у його пакетику лежало 42 тисячі гривень. Три 20-сантиметрові харіуси і один голавлик в якості безплатного бонусу.Він приїхав на велосипеді і зупинився трохи нижче того місця, де рибалив я. Побачивши, що його руки розкладають «кабеласа», підійшов і привітався. Спитав про те, чи часто він рибалить тут і чи відпускає харіуса. Сказав, що бере лише крупного. Я повірив йому на слово, а ще дав мокру мушку, бо свої він десь посіяв, мав з собою тільки одну. Знав би я чим це обернеться, обійшов би його десятою дорогою.Риба, чесно кажучи, ловилася дуже кепсько. Власне, Арсен, який розраховував на голавля, став під кущами. У підсумку більше двох десятків, але розмір їхній не вражав. Орест, ясна річ, ловив стрімерами. Замість форелі зловив окуня і яльця, та й то, на підвісну мокру. Окрім того мав сильний удар на чорного «вуліка».   Ми з Григорієм розташувалися на перекаті, тільки на різних берегах і намагалися дістати рибу з дна. Мій традиційний набір у вигляді шоколадки і зеленого бокоплава геть не працював. Правду кажучи, і вода була мутнуватою. Півгодини холостих проводок змусили мене змінити набір. Червоний фезентейл і зелений чеський марч-браун показали кращі результати.
Практично одразу ж зловив першого харіуса, а за ним, мабуть, свою найбільшу бистрянку – десь на долоню. І знову тиша, якщо не брати до уваги кілька незрозумілих покльовок.Я залишив місцевого хлопця з перекатом, а сам піднявся вище, до іншого. Однак там спіймав лиш облизня – жодного клювання не було ані на німфи, ані на сухі. Лише раз на великого ред-блек зулу, який добре працював в Польщі по форелі, мав дуже сильний удар, на який я не сподівався. Відповідно, і зреагувати адекватно не міг. Коли ж повернувся до першого перекату, біля велосипеда побачив прозорий пакетик, а в ньому два мертвих харіуси. Розмірами вони не вражали і на «крупних» відверто не тягнули. За кілька секунд прийшов хлопчина, несучи за хвіст третього. Такого ж куцого. Взагалі, по ріці було чимало рибалок. Усі вони забирали рибу без огляду на розмір і расу. Забирали все, від великого до смішного. Власне, великого не було. Але від цього «смішного» смішно не було.«Тобі не соромно забирати таку рибу?» – спитав я в хлопця. «Яку? Оцю?» – прикинувшись дурником відповів він. «У тебе в пакеті 28 тисяч, ще 14 в руках. Воно тобі треба?». Хлопець не відповів. Він швидко витягнув пакет, сів на велосипед і зник.Після цього ловити вже й не дуже хотілося. Була якась апатія. На мокрого класичного ред-тага упіймав ще одного харіуса, але зрозумів, що це вже фініш. Попри те, що літала сила-силенна комах, риба трималася дна і не показувалася. А може вже й нема кому показуватися. Якщо цей хлопець і його друзі ловлять в четвер ввечері, отже ловлять і в середу, і в вівторок, і в інші дні, які можуть бути куди результативнішими. Буквально за тиждень, за сприятливих умов, цей та сусідні перекати можна вичистити. Без сіток, без електровудок. Достатньо двох-трьох мокрих мух…Така от сумна історія. Орест мені намагався заперечити, говорив, що рано чи пізно вони дійдуть до того, щоб відпускати рибу.
Але я швидше повірю, що сфотографував НЛО, аніж в це…