Блог двох мухарів

Увечері другого дня перебування в Кросценко ми почали думати про зміну дислокації. Я зателефонував до Павела на Сян. Він сумно сказав, що буквально щойно пустили дві турбіни з електровні, тож ситуація дуже кепська – вода висока. Хто був на Сяні, той знає, що там і так не просто ходити, а по високій воді поготів. Тож ми вирішили залишитися на Дунайці і на третій день. Тим паче, що Войтек запропонував нам свої послуги – у суботу він вихідний, тож зможе завезти нас в красиві місця на Бьялці, там, де ми ще не були. Ми зраділи – завжди цікаво побувати в нових місцях.

Але буквально за кілька годин задзвонив Павел і сказав, що ситуація на Сяні кардинально покращилася. Вода упала і форель стала дуже активною, особливо у плані стрімерів. Попри це ми вже домовилися з Войтеком і не хотіли його покидати. До того ж Аґнєжка поїхала по справах і забрала його розмальовану машину.

Увечері другого дня ми мали бомбезну вечерю. Купили в місцевому супермаркеті трохи харчів: йогурти, пиво, ковбаски та інші дрібниці. М’ясо і хліб смажили на грилі, допили бурбон, пиво, після чого Войтек приніс пляшку зубрівки. Словом, вечірня риболовля була що треба).

Ми сиділи до пізньої ночі, ще трохи в’язали мухи у нього на кухні і геть загубилися у плані часу. Ми не могли перевести свої біологічні годинники на годину вперед чи назад – вже й не пам’ятаю, як там у Польщі. Словом, десь о першій ми пішли спати, а вже в четвертій нас мав розбудити будильник. Але чи то будильник дуже тихо дзвонив чи то ми дуже голосно хропіли, але прокинулися ми лиш тоді, як у наших дверях з’явився грізний Войтек при повному параді. Але вже за кілька хвилин ми теж були готові до нової мандрівки.

Войтек повіз нас туди, де Бьялка впадає в водосховище. Справді, місця дуже красиві, до того ж вода повністю прочистилася, однак не зменшилася. Риба ловилася так собі – кому вдалося зловити десяток – тому пощастило. Не було трофеїв, але ця місцина принаймні мені запам’яталася несамовитим опором риби. Форель шугала по пулу як підстрелена – витягнути її було дуже важко.

Від впадіння ми рухалися вверх по течії, шукаючи ями з заливами. Форель не гребувала повільною водою і час від часу ловилася. Так тривало до того моменту, поки я не перейшов на інший берег, побачивши симпатичну ямку. На другій чи третій проводці муха зачепилася і я спробував її висмикнути. За якусь мить я побачив, як два верхніх коліна упали в воду. Спершу подумав, що просто вони вилетіли, але піднявши очі побачив, що вудка просто зламалася. Біда у тому, що це була не моя вудка, а Юри, який позичив її нам на всяк випадок. Свою ж я віддав Арсену, пакунок з вудкою і катушкою якого катався по Польщі. Тому я ловив Юриною вудкою і як побачив, що вона зламалася був просто шокований.

До мене відразу ж підбіг Войтек. Я сказав, що вже не хочу ловити і піду до машини. Він запропонував скласти компанію, тож ми перейшли річку, пройшли через лісові хащі і вийшли на дорогу. Войтек розповів, що він сам зламав дві вудки, що мене трохи заспокоїло. В машині я витягнув свою стару п’ятірку, а Войтек сказав, що покаже мені місце, де живе 60-сантиметровий струг. Якщо пощастить – зможемо його зловити. Нам треба було трохи пройтися по лісовій дорозі, вверх по течії. Я кинув в рюкзак трохи води, щоб дати хлопцям – думав, що ми їх обженемо і потім зустрінемося. Просто я не сподівався, що доведеться йти хвилин 40.

Поки ми топали і балакали, то побачили канавку при дорозі, одна половина якої була чиста, інша мутна. Я вже хотів пройти її, але Войтек зупинився і запропонував зловити того, хто там живе. І справді, я помітив силуети риб, що тинялися вліво-вправо. У Войтека нічого не вдалося, а от на мою мушку це «щось» таки зловилося. Спершу я думав, що це форель – очевидно, райдужна. Виявилося – голавль, досить пристойний як для такої калабаньки. Згодом з’ясувалося, що це не калабанька, а річечка. На іншій її видимій частині ми побачили двох кленів на півруки, а також карася, грам на двісті. Зловити їх не вдалося – з першим падінням мух у воду вони зникли. Натомість узяв голавлик на долоньку.

Ми вирішили не зволікати і йти далі. За полями-городами таки вийшли до річки. Це справді були дикі місця з казковими краєвидами. Ми трохи розділилися – Войтек пішов на одну яму, я на іншу. На ній спіймав кілька форелей і бачив вихід гарного пиря за великою мокрою мушкою. У Войтека справи були такі ж невтішні – риба просто відмовлялася харчуватися. Був обід, а хлопців на горизонті ніхто з нас не бачив. Тож ми вирішили повертатися.

Арсен і Андрій не мали ключів від машини, тому розвалилися на чому було просто на полянці. Коли ми зустрілися, то поїхали додому, щоб спакуватися. У кожного з нас були думки про те, що третій день на Дунайці був зайвим, адже цілком і повністю вистачало двох. До того ж ми були страшенно втомлені і невиспані. Такий дикий темп неймовірно виснажував.

Вечір ми вирішили провести на Дунайці, в районі села Сромовце. Торік я туди не заїхав, а дуже хотів глянути на гору Три корони. Коли ми приїхали на місце з повільною водою у мене відразу ж поселилася думка, що риба не буде ловитися. Я навіть не розпаковував вудки і вейдерси – і не помилився. Нікому з нас нічого не вдалося зловити – з словацького боку почалися громи і блискавки. Усе, що можна згадати – вихід великої форелі на стимулятора. Але виходом це важко назвати – риба попросту хотіла прогнати муху – певно погано була зв’язана.

Наостанок ми таки заїхали на Три корони і через міст перейшли в Словаччину. Нелегально. Без документів і в термобілизні. Це було весело… Після цього прийшов час повертатися. Сонні, змучені, але щасливі і задоволені трьома днями, проведеними на польському Дунайці.

Це так коротенько – про більш детальні враження буде інша стаття.

Отже після второвування що до чого, ми склали приблизний маршрут наших риболовель. Як правило, ранок починався саме на впадінні цього потічка. Мушу відразу сказати, що ловилося краще, коли була погана погода – щось скидалося на дощ і небо було затьмарено хмарами. Працювали німфи з помаранчевими головками і помаранчевим тораксом. З чого було тіло і з чого хвіст принципового значення не мало.

Чимало було зловлено невеликої форелі, яка прибивалася до берега. Але поміж ними траплялися і цілком пристойні екземпляри, які тішили нас своїм опором. Коли рівень води трішки почав падати, досить цікаво можна було половити в тому гірському струмку, який спершу видавався за потужну річку. Там теж було чимало риби, переважно форель. Харіус траплявся доволі рідко – на Дунайці ми упіймали лише одну чи дві.

По обіді ми їхали на Бьялку – річку про яку я не напишу краще, аніж це зробив Зарт на своєму блозі (http://zart.com.ua/mleko-nad-woda-5/). Правда, коли він там ловив, то стан води був куди нижчим. Ми ж потрапили на бурхливий потік, який ніс в собі усяку біду, що осідала на дні і безбожно крала наші німфи. Лише за кілька днів ми з Арсеном втратили близько сотні мух. У Сколівського з тим було краще – досвід не проп’єш…

Щодо самих мух, то зважаючи на трохи кращу прозорість, помаранчевий колір відпочивав. Працювали фезентейли, шоколадки і їм подібні. Звісно, на таку річку треба було ставити вольфрам, причому чим більший тим краще. У мене просто фантастично працювали фезентейли з головками 5,5. Але самі розумієте, що таку важку муху провести без зачепів практично нереально. Саме тому я скористався тим, що придумав на Свічі. Отже я ставив цю німфу на підвісну, а в низ кріпив або дрібну німфочку або мокру. Вони, правда, і так не працювали. Зате на підвісного фезентейла таким способом на одній ділянці за півтори години вдалося виманити близько двох десятків стругів 30+. Це не була яма – просто досить бурхлива полоса, доволі одноманітна. Мав один гарний схід – взяла форель невелика, але дуже груба. Спершу здалося, що то був короп – так він блистів на сонці. Здорово відловилися Арсен і Андрій, які знайшли хороші ями і великих риб. Правда, вони свої фотоапарати залишали в машині, тому пам’ятки особливо не мають.

Увечері ми знову поверталися на Дунаєць. Хлопці ловили на німфи, я ж чекав масового вильоту комах, щоб «помокрувати». Так, кидав кілька разів і сухарика, але толку з цього було мало. А от мокрі працювали дуже класно. Треба було лише вгадати з проводкою і стріпами. Бо іноді форель брала на розвороті мух, а іноді треба було трішки підтягувати. Ну, і звичайно, мало б що я зловив, якби не ставив тонучого підліска. Завдяки йому мухи опускалися на потрібну глибину. Працювали марчбрауни, червоно-чорні зулу і мої варіації з чорного тіла і оранжевого даббінгу з куріпкою. Форель їх просто розривала.

Особливо гарно форель ловилася на другий день ввечері. Я знайшов яму під горою і зловив там трьох залікових красунь. Усі вони взяли на зулу – цікаво, що в Україні ці мухи успіху не мали.

Наостанок я ще напишу про заключний день нашої подорожі, просто зараз сижу в колибі в Міжгір’ї в компанії Міші Шерлока і Юрка Тіроля. Треба і їм трохи часу присвятити.

ПС. Учара Вича, Латориця, Теребля, Ріка і все інше було кольору оранжевого. Не знаю, що нині буде. Пічалька…

По пам’яті показував дорогу в рибальський магазин. Власне, рибальським його можна назвати лише умовно, адже там можна купити кілька дешевих котушок, якусь дрібноту і товари для домашніх тваринок. Я ж хотів показати хлопцям мухи, а їх там справді багато. Старша пані-продавець майстерно і ефективно пояснювала яка муха для якої води і річки. Я сумніваюся, що вона бодай раз тримала в руках нахлистову вудку, але у плані теорії до неї претензій не буде. Видно, що в коробках переважають «ґляйхи» – імітації гнойових хробаків (окрім них – плетені польські німфи), яких роблять з рожевих презервативів. Вже пізніше я жалівся Войтеку, що наші аптекарі не знають якого кольору презервативи в коробках, тому я не можу знайти цю продукцію. І він мені таки зарадив (сам же Войтек – фармацевт!) і подарував два рожеві презервативи. Можете уявити собі обличчя Арсена і Андрія коли вони це побачили… Стрімери однотипні. На головатицю більші, на форель менші. Взагалі, Войтек сказав по секрету, що головатицю треба ловити на стрімери не менші, аніж 20-25 сантиметрів. Тобто будемо вважати, що в магазині продають виключно форелеві імітації. На сухі ми не дивилися, але можу сказати, що поляки використовують два типи сухарів. Перший тип – це харіусові мушки, зв’язані на дрібосеньких гачках. В якості матеріалу використовують «качу дупку» – це CDC по-нашому. Інший тип мух – це здоровенні імітації одноденок. Вони використовуються тоді, коли починається «роєннє» – тобто масовий виліт комах. В якості крил – пір’я селезня (Mallard Duck). Нічого іншого, типу там годдардів, ред тагів, кадісів тощо я не побачив.
Це звісно не означає, що їх нема, але на іншій річці, про яку я напишу згодом, ми познайомилися з Міхалом – гуральським нахлистовиком, який показав свої мушки.
Те саме, що в магазині: крихітні і здоровенні. Окрім цього він показав нам гуральський флотант: аптечна нафта розведена з бджолиним воском.
Ні про яких Петіжанів Міхал і чути не хотів… Каже, що для качої дупки то найкраще, що існує в світі.

А що з мокрими, спитаєте ви. А нічо… Поляки практично не використовують такий тип мух. І дуже навіть даремно. Коли ввечері на Дунайці наступного дня Андрій і Арсен намагалися щось зловити на німфу, у мене здорово ловилися великі струги на марчбраунів та ред-блек зулу. Правда, я використовував тонучий підлісок. Він зіграв ключову роль у тій риболовлі. Але про це згодом.Так от, роздивившись мушки і придбавши собі щось на згадку, ми поїхали селитися. Войтек сказав, що нас чекають, а сам він на роботі. В садибі нашу групу зустрів пан Войтек – батько Войтека, вибачайте за такі каламбури. Насправді ми не пошкодували, що поселилися саме там (пані Маришя люб’язно запрошувала нас до себе, а її білявка-донька навіть привіталася з нами). І якщо вдасться поїхати в Кросценко ще раз, то я навіть думати не буду над місцем дислокації. Хлопці теж.Вже в наступні дні ми почувалися в цій садибі дуже комфортно, по-домашньому. Пан Войтек сказав, що нам не слід кремпуватися, адже ми їдемо за тридев’ять земель і платимо гроші не для того, аби сидіти скованими і по вечорах мовчати. Ви уявляєте, наскільки їхній менталітет відрізняється від нашого? Звісно, поводилися ми чемно.
Алкоголю вживали в міру, музикою (дримбою) не грішили, за собою усе прибрали, як виїжджали. Було також помітно, що господарі готові виконати будь-яке наше бажання. Наприклад, коли приїхали трохи відпочити і пообідати, то нам приготували чай-каву, так само дали кави на дорогу. Не було проблем з усім іншим – деякий посуд ми мили самі, деякий посудомийка. Також до наших послуг був безпровідний Інтернет. Усе це задоволення (забув сказати про ідеальну сантехніку, гарячий душ, чисті кімнати, зручні ліжка) вартує 35 злотих за добу. Поміркуйте і порахуйте, що ви знайдете за 80 гривень в наших Карпатах…  Дуже затишно було сидіти на подвір’ї з гарним виглядом на гори. Поруч стоїть гриль, на якому ми смажили ковбаски та хліб. А після обіду дов’язували мухи, які припали до смаку форелям.
Уже ввечері, після риболовлі, Войтек запросив нас до себе на кухню, яку він трансформує в рибальський кабінет, коли усі лягають спати.
Навіть витягає з секретних місць «гідропсихів», які живуть у нього в пробірках. Цікаво, що Войтек щоранку, перед роботою, заїжджає на річку Бьялка, про яку буде описано згодом, і заміряє рівень води, а також копирсається в каміннях.
А ще він професійний мухов’яз – віддає свої творіння на продаж. До речі, готує цілі флайбокси. Видно також, що мухи дуже добротні і достойні. Правда, каже, що це забирає багато часу. Тому він планує залучати дружину Аґнєжку бодай для того, щоб підвантажнювала німфи з вольфрамовими голівками свинцем.
Саме так – поляки комбінують ці два матеріали. Практично усі мухи Войтека зв’язані з 3,5-міліметровими золотими вольфрамовими голівками. Срібних та мідних він не використовує. Коли темніє вода – то або помаранчеві, або сидить удома.Перед нашим останнім днем ми в’язали «хрущиків» (наголос на «и») – імітацій личинок волохокирльців. У нас вони звуться кессед каддіс або піппінґ каддіс. Там просто «хрущикі». Одначе, як переконував Войтек, білі та зелені «задки» тут не будуть працювати. Виключно червоні, що робить їх схожими на ред тагів. Причому не просто червоні, а криваво-яскраво-червоні зі спектра даббінгу або його аналогу. Отже тіло обмотується розплюснутим свинцевим дротом, а далі потрібно обмотати його натуральним сірим чи коричневим даббінгом. Войтек робить даббінги власноручно зі хутра тварин. Так само і куріпку замовляє в мисливців, а не в магазинах. Отже, даббінг намотується до голівки, після чого сегментується мідним дротом. Вуаля. І що тут говорити – наступного дня, принаймні у мене, працювала лише така мушка. Ввечері я зв’язав їх чотири. Кожна приносили по кілька форелей, після чого обривалася. А от остання просто розірвала мені мізки – я тримав на ній п’ять гарних риб, але кожна з них сходила.
До цього моменту я мав лише два сходи (усі гачки мають бути без борідок), але то зривалися трофейні риби. Лише в самому кінці я таки упіймав форельку, але гачок не пробив їй губу. Я так і не зрозумів, у чому справа. Войтек також. І що цікаво, коли ми з ним обходили річку по дорозі, то помітили дрібненький лісовий струмок, увесь в кущах. Ми зауважили силуети немалих риб і спробувати з’ясувати, хто ж там живе. Детальніше про це я опишу згодом, але саме на цю німфу я таки упіймав рибу, причому її губа була пробита надійно. У будь-якому випадку, коли я зачепив і обірвав ту німфу, то практично за нею не шкодував… У цю ніч ми майже не спали – усього кілька годин. Зате спогади про цікавий та веселий вечір того варті…

“Я їду у будь-якому випадку, за будь-яких прогнозів і за будь-якої погоди” – так натурально впевнено сказав Арсен, коли ми всоте вирішували, що нам робити. Приємно, що мої наміри цілком і повністю співпадали з його, до того ж про жодні переноси не могло бути й мови. Десь за годину до виїзду Сколівський написав мені в скайп, мовляв, чи є сенс їхати, адже дощі, судячи з усього, не припиняться наступних півроку. Що я мав відповісти? Що нема сенсу? Що ми просто покатаємося, вип”ємо пива і повернемося додому? Якщо чесно, я й сам не дуже вірив у те, що наша компанія матиме бодай якийсь шанс хоча б на каламутну воду. Бо кава з молоком – це справді фатально. А на каламутну воду є помаранчевий вольфрам і яскраві даббінги.

– Куди прямуєте? – спитала нас через віконечко на українській митниці брюнетка з пишними формами.

– На Дунаєць, рибу ловити…

– А у Львові що, горілка погано п”ється? – мовила вона.

Що відповісти ми не знали. Поляки якось спокійніше до цього поставилися, з розумінням, чи що. Словом, на диво, кордон в Краківці ми пройшли швидко і впевнено. Перетнувши кордон, а то вже була година 11 вечора, вирішили трішки підкріпитися на дорогу. Знав, що Сколівський зробить сало, у мене була пляшка доброго віскі, а от Арсен виявився куди передбачливішим. Тобто не так він сам, як його дружина Ярина, якій від всіх нас величезна подяка. Бутерброди, овочі, салати та ще купа всякої смачної добрятини. Вірте чи ні, але за три повних дні ми лише раз вечеряли в ресторані і раз купили продуктів на обід. Усе інше ми мали з собою.За чотири з лишком години ми доїхали до Кросценко. Ще по дорозі у світлі ліхтарів бачили Дунаєць. Нам здалося, що він був доволі низьким, одначе нам так лише здавалося. О 4-ій ранку ми зупинилися біля мосту, де якраз починається ОС – так називають спеціальну нахлистову ділянку на річці. Серце ледь не вискочило з грудей, коли ми перевели свої погляди через залізлі опори мосту. Це була справжня катастрофа. І вода справді була фатальна. Несамовита швидкість, суттєво піднятий рівень, неприємний колір. Настій упав до самих п”ят.

Я вже не пам”ятаю, що ми вирішили тоді. Якось на автоматі доїхали до будинку Войтека, який зарезервував для нас милу і симпатичну кімнатку на другому поверсі свого будинку. Звісно, людей ми не будили. Заїхали на тутешню заправку і заснули, просто в машині. На ранок побачили свинцеві хмари, що не віщували нам ані найменшого шансу на добру погоду. Почало моросити. Від відчаю вирішили врятуватися повторним оглядом річки. Ми звернули вверх по течії Дунайця, до Щавніци – аналог нашого Трускався, лишень з кращими дорогами та сервісом. І там ми побачили, що ситуація не така вже й фатальна. Ну, тобто дуже погана, звісно, але ж не критична настільки, щоб рвати на собі волосся. З мосту виглядало, що Дунаєць забруднювався своєю притокою – гірською річкою з важкою польською назвою. Тому цілком логічно, що ми вирішили ловити трохи вище.Тож довелося повертатися і їхати за ліцензіями до пані Мариші, яка була приємно здивована раннім візитом. На моє запитання чи в неї ще хтось купував сьогодні ліцензії, вона засміялася і сказала, що вся ріка у нашому розпорядженні. Ну ясно, хто ж вийде на такий фатальний Дунаєць?Моросіння літнього дощику не припинялося, тож ми накинули на себе дощовики і вийшли на річку. Звісно, планували ловити на яскраві мушки, там де можна було знайти бодай трішки повільнішої води. І якою ж була моя радість, коли на третій чи четвертій проводці узяла маленька форелька! Не важливо якого розміру вона було. Важливо те, що риба була готова до сніданку і колір води її не дуже засмучував. Невдовзі свого першого польського пстружка зловив Андрій, а за ним і Арсен. Правда, для Арсена це взагалі була перша форель. Настрій покращився ще більше, коли я побачив бублик, утворений верхньою частиною вудки Сколівського і почув його крики. Дебела форель намагалася вирватися, але проти досвіду не попреш. Колективними зусиллями струг-красень опинився у підсаку.Невдовзі Сколівський повторив свій успіх, а я витягнув на кілька сантиметрів меншого пструга з того самого гірського потоку, який забруднював Дунаєць. Успіхи були і в Арсена, який несамовито радів кожній рибі. В цілому риба була доволі активна, тож сумувати ми часу не мали. Єдине, що не дало вирости нашим крилам – це обмеження в просторі. Кілька метрів туди, кілька метрів назад – оце й уся забава. Але нема на що нарікати – навіть про таку риболовлю я й мріяти не смів. А виявилося, що наша авантюра таки себе виправдала…

На цьому закінчилася наша ранкова мандрівка…

Якщо чесно, то якби мене спитали десь за пивом щось типу: “Ну, і як цей Дунаєць?”, то я б не мав що відповісти. Насправді, якоїсь одної думки нема – наразі я ще досі не можу прийти до тями від турбінної подорожі, в якій вистачало радості, розчарувань, крику відчаю, сотень форелей, зламаної вудки, обірваних мух, випитого бурбону, загального шоку від Польщі, нелегального перетину польсько-словацького кордону, несамовитого вигляду на Три Корони, знайомств з Міхалом та Войтеком, а також постійного спілкування нашої невеличкої компанії у складі Сколівського, мене, Арсена і його машини. Якби хтось з нас в останню мить “дав задню”, цієї поїздки б точно не було. А так ми поїхали. Попри усі прогнози фатальної води, попри все інше. І зараз, о 6-ій ранку, в неділю, коли нормальні люди сплять, я впевнений, що ніхто з нас ані на мить не пошкодував, що наважився на таку чистої води авантюру… 

Загального матеріалу не буде. Лише самих фото у нас зібралося близько трьох сотень. Тому спробуємо все це розбити на тематичні розділи.