“Я їду у будь-якому випадку, за будь-яких прогнозів і за будь-якої погоди” – так натурально впевнено сказав Арсен, коли ми всоте вирішували, що нам робити. Приємно, що мої наміри цілком і повністю співпадали з його, до того ж про жодні переноси не могло бути й мови. Десь за годину до виїзду Сколівський написав мені в скайп, мовляв, чи є сенс їхати, адже дощі, судячи з усього, не припиняться наступних півроку. Що я мав відповісти? Що нема сенсу? Що ми просто покатаємося, вип”ємо пива і повернемося додому? Якщо чесно, я й сам не дуже вірив у те, що наша компанія матиме бодай якийсь шанс хоча б на каламутну воду. Бо кава з молоком – це справді фатально. А на каламутну воду є помаранчевий вольфрам і яскраві даббінги.

– Куди прямуєте? – спитала нас через віконечко на українській митниці брюнетка з пишними формами.

– На Дунаєць, рибу ловити…

– А у Львові що, горілка погано п”ється? – мовила вона.

Що відповісти ми не знали. Поляки якось спокійніше до цього поставилися, з розумінням, чи що. Словом, на диво, кордон в Краківці ми пройшли швидко і впевнено. Перетнувши кордон, а то вже була година 11 вечора, вирішили трішки підкріпитися на дорогу. Знав, що Сколівський зробить сало, у мене була пляшка доброго віскі, а от Арсен виявився куди передбачливішим. Тобто не так він сам, як його дружина Ярина, якій від всіх нас величезна подяка. Бутерброди, овочі, салати та ще купа всякої смачної добрятини. Вірте чи ні, але за три повних дні ми лише раз вечеряли в ресторані і раз купили продуктів на обід. Усе інше ми мали з собою.За чотири з лишком години ми доїхали до Кросценко. Ще по дорозі у світлі ліхтарів бачили Дунаєць. Нам здалося, що він був доволі низьким, одначе нам так лише здавалося. О 4-ій ранку ми зупинилися біля мосту, де якраз починається ОС – так називають спеціальну нахлистову ділянку на річці. Серце ледь не вискочило з грудей, коли ми перевели свої погляди через залізлі опори мосту. Це була справжня катастрофа. І вода справді була фатальна. Несамовита швидкість, суттєво піднятий рівень, неприємний колір. Настій упав до самих п”ят.

Я вже не пам”ятаю, що ми вирішили тоді. Якось на автоматі доїхали до будинку Войтека, який зарезервував для нас милу і симпатичну кімнатку на другому поверсі свого будинку. Звісно, людей ми не будили. Заїхали на тутешню заправку і заснули, просто в машині. На ранок побачили свинцеві хмари, що не віщували нам ані найменшого шансу на добру погоду. Почало моросити. Від відчаю вирішили врятуватися повторним оглядом річки. Ми звернули вверх по течії Дунайця, до Щавніци – аналог нашого Трускався, лишень з кращими дорогами та сервісом. І там ми побачили, що ситуація не така вже й фатальна. Ну, тобто дуже погана, звісно, але ж не критична настільки, щоб рвати на собі волосся. З мосту виглядало, що Дунаєць забруднювався своєю притокою – гірською річкою з важкою польською назвою. Тому цілком логічно, що ми вирішили ловити трохи вище.Тож довелося повертатися і їхати за ліцензіями до пані Мариші, яка була приємно здивована раннім візитом. На моє запитання чи в неї ще хтось купував сьогодні ліцензії, вона засміялася і сказала, що вся ріка у нашому розпорядженні. Ну ясно, хто ж вийде на такий фатальний Дунаєць?Моросіння літнього дощику не припинялося, тож ми накинули на себе дощовики і вийшли на річку. Звісно, планували ловити на яскраві мушки, там де можна було знайти бодай трішки повільнішої води. І якою ж була моя радість, коли на третій чи четвертій проводці узяла маленька форелька! Не важливо якого розміру вона було. Важливо те, що риба була готова до сніданку і колір води її не дуже засмучував. Невдовзі свого першого польського пстружка зловив Андрій, а за ним і Арсен. Правда, для Арсена це взагалі була перша форель. Настрій покращився ще більше, коли я побачив бублик, утворений верхньою частиною вудки Сколівського і почув його крики. Дебела форель намагалася вирватися, але проти досвіду не попреш. Колективними зусиллями струг-красень опинився у підсаку.Невдовзі Сколівський повторив свій успіх, а я витягнув на кілька сантиметрів меншого пструга з того самого гірського потоку, який забруднював Дунаєць. Успіхи були і в Арсена, який несамовито радів кожній рибі. В цілому риба була доволі активна, тож сумувати ми часу не мали. Єдине, що не дало вирости нашим крилам – це обмеження в просторі. Кілька метрів туди, кілька метрів назад – оце й уся забава. Але нема на що нарікати – навіть про таку риболовлю я й мріяти не смів. А виявилося, що наша авантюра таки себе виправдала…

На цьому закінчилася наша ранкова мандрівка…

Цікавий нахлист