Ще не так давно, наші змагання не рідко завершувалися із перевагою «нулів» над рибою. І не було жодного такого випадку, щоб з рибою залишалися усі учасники. Прийшов час ламати старі традиції – кожен із 24 (!!!) спортсменів щось та й упіймав, ніхто не здався, усі пройшли важку та виснажливу дорогу від початку і до кінця.

Змагання, що також уперше проходили на двох річках, стали чимось новим, відкрили безліч незнаних до цього фактів та теорій. Хто приїхав за медалями – їх отримав. Хто хотів досвіду – набув його. Хто бажав елементарної свободи від міста та рутини також сповна задовільнився. Чемпіонат України однозначно вдався.

Для мене змагання почалися в понеділок ввечері, коли ми з Юрою виїхали зі Львова в напрямку Горган. Дорога минула доволі швидко, навіть попри дощ, який накрив машину головного судді Олега Степаненка: він приїхав трохи раніше з Дімою Голенковим та Олексієм Ігнатюком. Хлопці вже обладнали собі місце на одній з двох відведених для нас галявин. Власне, місце під табір було обране ще за місяць до змагань, а єгер Володя, який слідкує за місцевими річками, зробив усе для того, щоб вирівняти, викосити та вичистити територію. Тепер вона виглядала доволі затишно та цілком придатною для тижневого проживання.

Ми доїжджали до місця, а хлопці дразнили нас бограчем, який спершу був зварений, а потім по-трохи зникав у шлунках. І все ж, вдалося встигнути та скуштувати смачний витвір кулінарного мистецтва від Діми Голенкова. Нашвидкоруч розклали мій маленький намет, одягнулися (після дощу стало доволі прохолодно) та пішли подивитися на річку. Вода була брудна. Зрештою, ми про це знали, але ніхто не засмутився – прогноз обіцяв поступове покращення. На самих змаганнях усі річки мали манити до себе кришталевою прозорістю.

Вночі виявилося, що мій намет стоїть наче Рим, тобто на сімох горбах. Що я тільки не підкладав під ребра – не допомагало. У підсумку я відчув себе принцесою на горошині і не виспався. З нетерпінням чекав ранку, щоб вийти з намету і зайнятися облаштуванням території. Коли почало світліти, мої сусіди приготували сніданок, після чого вирушили на річку – дивитися що до чого. Я ж залишився чергувати в таборі: помив посуд, позносив до табору кілька каменюк для облаштування ватри, зібрав хмиз та дрова, спиляв трохи драпаків.
Місце під намет стало красивим: з одного боку урвище, над яким росли яблуня, оповита шипшиною, і дика черешня, з іншого – якийсь густий та м’який кущ, що заслоняв місцину від передобіднього сонця. Метрів за вісім від намету я розклав каменюки у формі кола, а ще дочекався лопати та повикидав усі конячі відходи. Тепер я був задоволений.

Коли Олег, Діма та Олексій повернулися до табору, ми вирішили не баритися. Хлопці взяли скотч, файли та друковані листки для розмітки пулів і вирушили в гори. Розділити річку на 24 ділянки справа не проста і досить таки тривала, тож Олеговий ссанг-йонг повернувся до табору коли вже почало сідати сонце. Роботою вони були задоволені – запевняли, що пули довгі, риби вистачить на усіх.

Уночі пішов дощ, який не припинявся до ранку. Але коли почало світати, злива пішла і практично нічим про себе не нагадувала. Я вирішив трішки порибалити, навіть у такій воді. Узяв свого «конгера», коробку з мухами і пішов до мосту, де зливаються дві річки. Виявилося, що там на мене чекала доволі цікава яма, хоч і з все ще брудною водою.
Ранковий колотун трішки збадьорив, раз по раз із-за гір вистрибували перші промінці. Нічого не видумував – оснастив повідці карпатською класикою і буквально на другій проводці завів до підсака форель, сантиметрів на 20.
Ще через хвилину на «шоколадку» спокусився красень-харіус, в межах тридцяти сантиметрів. За ним до підсака заглянув ще один, ідентичного розміру. Риба була дуже активною, брала і на верхні, і на нижні мухи. Я провів кілька змін – виявилося, що «фезентейли» також працюють, при чому з різними торраксами і на різних розмірах.
Так, за півгодини, я завів до підсака сім грубих пирів та одну вже згадану форель. Вирішив, що цього достатньо і повернувся до табору.

Хлопці знову вирушили на річку на машині, я ж зустрічав гостей, які почали з’їжджатися з усього краю. Добре, що на носі було свято – День Незалежності, який розтягнувся не лише на четвер, але й на п’ятницю, тож уже в середу можна було вирушати.
Зі Сваляви та Одеси, з Рогатина та Києва, зі Львова та Ужгорода – долаючи останні кілометри розбитої дороги їхали нахлистовики, які бажали позмагатися за медалі та призи від спонсорів.
Цього разу, генеральним спонсором змагань став магазин Lucky Flies, який приготував для переможців грошові сертифікати на 5, 4 та 3 тисячі гривень. Не залишилася осторонь змагань компанія Strike! – вічний спонсор усіх подібних заходів. Дмитро Петруняк привіз три пакети із подарунками для переможців. Було також два персональних меценати.
Так, Макс Кусакін вирішив знайти себе у древньому та благородному мистецтві – столярській справі. І судячи з його перших флайбоксах, що були зроблені не лише акуратно, але й душевно, на нашого друга чекає велике майбутнє. Свої подарунки для спортсменів привіз також Костя Дєгтярьов з Кишенева: плетені підліски ручної роботи та набір нахлистового ненд-мейду.

Тим часом, Рома Яковченко та Юрій Щербатий вирушили розмічати велику річку. Як виявилося, зробити це за один день – справа марна, тож дійшовши до половини, хлопці відклали роботу на завтра. У підсумку можна сказати, що вони зі своїми функціями впоралися дуже гідно, за що отримали подяку від головного судді та фінансовий бонус від організатора.

Так звана «ударна п’янка», що зазвичай передує змаганням, пройшла доволі тихо та спокійно. Біля великої ватри зібралися усі, хто жив на території табору. Легковажні анекдоти, пиво, печена картопля… усе це під зірками та в повному затишку. Останні учасники прибули вже в п’ятницю зранку. Хто автобусами, хто машинами, хто за 10 хвилин до церемонії відкриття. На галявині вже стояли прапори спонсорів, на імпровізованій бесідці висіли їхні банери. От-от чемпіонат мав розпочатися.

Фото Дмитра Голенкова та Анатолія Коржа

Цікавий нахлист