Бабине літо видалося дуже коротким – ніхто навіть не встиг ним як слід потішитися. На зміну літаючим павутинкам та останнім теплим променям на жовтувато-червоним деревам прийшли бридкий дощ, сильний вітер і свинцевого кольору небо. Правда, на неділю прогноз погоди обіцяв трохи кращі умови, принаймні без дощу.

Отже, їдемо в гори разом з Мішою і Сергієм, кожен зі своїми тараканами в голові. Плануємо знайти чисту воду, хоча знаємо, зробити це буде складно, адже напередодні на Сколівщині опадів не бракувало. І все ж маємо в запасі кілька варіантів, звісно, не беручи до уваги потічки – краще вже в мутняку ловити, аніж турбувати форель.

Як і прогнозувалося, більшість рік каламутні, треба їхати значно вище, аби уникнути коричневих приток. З’їзд із траси, кілька кілометрів ям і жвава дискусія про те, чи доцільно будувати нову церкву навпроти старої, якщо дорога знаходиться у просто таки жалюгідному стані.
Та нехай вже, ще трохи і ми зупиняємося біля широкої ріки, яка на перший погляд прозора і висока. Сергій монтує «четвірку» із сухими – для вітряної погоди те, що треба. Я зі звичною німфовою трійкою. Міша теж ловитиме на німфу – якраз прилаштовує французький підлісок і копирсається в моїх флайбоксах (каже, що взимку почне створювати свої).
Сергій одразу ж пробиває на предмет харіуса найближчий перекат, ми з Мішею спускаємося трішки нижче. Вода висока, ходити не просто, але перші закиди дають зрозуміти, що на жор ми або спізнилися, або зарано приїхали. Усі «точки» де гіпотетично мав би стояти харіус пустували, тож я почав рухатися нижче, до впадіння невеликого потічка, який після дощів суттєво розлився і тепер поповнював ріку бурхливою, насиченою киснем, водою.
Але коли на впадінні я не отримав бодай одного удару, зрозумів, що справи геть кепські. З мухами я не міг не вгадати – «сирітка» працює безвідмовно, принаймні, вона мене ще не підводила. Спробував пройти до середини, на бурхливі ділянки, але повернувся і правильно зробив, як виявилося. Почав триматися прибережної зони, подумав, що якщо рибу і можна десь знайти, то тільки там, де спокійніше. Врешті, після чергової проводки, коли мухи повністю випрямилися, узяв невеликий харіус, який неабияк мене потішив. Узяв він, ясна річ, на «сирітку».

Якраз з-за хмар вийшло сонце, а в кількох метрах від мене за чимось невидимим плюхнувся розцяткований плавник. От воно що, певно Сергій вже натрощив пиря на суху… У мене в кишені була котушка для сухариків, але я вирішив не поспішати. До титанового колечка німфового індикатора приладнав 10-сантиметровий повідець із сірим емерджером з оранжевим вершечком із CDC. Перша ж проводка увінчалася успіхом – той самий стрибун вхопив муху і дав мені трохи жару.
На суху муху я мав ще кілька виходів, при чому харіус ледь не засмоктував її до рота, але в останній момент відпускав. Нічого не змінювалося після зміни приманки – вихід, поцілунок і втеча. Ну й нехай. Невдовзі я виманив ще двох харіусів на «сирітку», а Міша, який не мав жодного удару на протилежному березі, таки виманив на впадінні струмка маленьку форельку.
Дзвонимо до Сергія – один харіус на суху, словом, справи кепські. Я вже грішним ділом подумав, що в суботу в селі весілля, може треба було риби, а ріка через дорогу.
Не знаю, я вже не вірю у те, що риба не харчується. Я вірю у те, що наш народ ні перед чим не зупиниться… Дуже хочу помилятися, дуже хочу. А от такі кілограмові «трофеї» ловити не хочу.
Ще раз дякую селянам за розбиті пляшки на березі і цю залізяку на дні. Місце не туристичне – усе це справа рук місцевих жителів, які будують нову церкву і їздять по вбитій дорозі.

Пропоную колегам переїхати вище, в надії на те, що там спокійніше. Воно так і виявилося, але річка почала мутніти. Коли ми вийшли до води, то дна практично не було видно. Лише де-не-де траплялися пригожі ділянки. Сергій на суху практично одразу ж розловився, потім упіймав ще одного. Я вирішив перейти річку і йти за ним, в надії на те, що він мені щось та й залишив.
Як виявилося, Сергій, добра душа, залишив мені трьох пружних і сильних красенів, з якими можна було поборотися. Але нижче, на не менш перспективних місцях, мене чекали суцільні обломи. Не знаю, як це пояснити, але, очевидно, погода, стан та колір води наклали свій відбиток на раціон харіуса, який мало того, що стояв дуже локалізовано, ще й виявився надзвичайно селективним у плані мух.

У мене розболілася права, робоча, рука. Стало лячно, бо не міг виконати повноцінний закид німф. Лівою рибалити якось не доводилося, тож я намагався уникати різких рухів. Міша теж трохи замахався – йому відверто не щастило. Врешті-решт, я упіймав ще одного пиря на ред-тага авторства Дмитра Петруняка, і на цьому вирішив припинити.
Вісім харіусів – один з найслабших показників в цьому році, якщо взагалі не найслабший. Правда Сергій, який пішов вверх по течії, зумів витягнути рибу дня – доволі крупного харіуса, якого довелося ще кілька хвилин відкачувати.

Словом, ми вмовили Сергія проїхатися трішки нижче, аби ми з Мішею скочили на розвідку до лісу, на гриби, а він тим часом зміг би порибалити на новому для себе місці. З грибами нічого не вийде – це я подумав щойно зайшов до лісу, а от Міша виявився більш цілеспрямований і видряпався на саму гору, хоч я і намагався його переконати у тому, що це марна справа.
Зате ми з Сергієм добряче пореготали з нього, коли він ледь живий скотився з тої гори. Сергій, до речі, так і не знайшов харіуса, зате я сидів на пеньку і дивився живе кіно – сонце поволі заходило за гори, десь хаотично махала крилами білява одноденка, а серед ріки стояв хлопчина, який з азартом та завзяттям, хвацько кидав шнура то вліво, то вправо.
Словом, ще один нахлистовий день, не схожий на інші, опинився у нашій скарбничці. Зробимо з нього висновки, опрацюємо помилки і можливо наступного разу, коли потрапимо на високу воду, вже підійдемо до риболовлі із новими та цікавими думками.
Гарного усім дня…

Цікавий нахлист