Офіційна церемонія відкриття була призначена на 16:00. Про дисципліну на змаганнях я планую написати окремий матеріал, тож наразі опустимо усі негативні моменти. І все ж шкода, що на початок не прибули учасники, які цілком могли це зробити. Тим часом Опір ніс каламутні хвилі у напрямку Чорного моря, не даючи надії на те, що за дві години встигне бодай трішки прочиститися. Ні, він не був критичним. Умови середньої важкості, не більше. Куди гірше буде в суботу, але про це згодом.

Уперше на змаганнях пролунав національний гімн. Усі учасники вишикувалися півколом, а Макс Кусакін допомагав фонограмі на своїй гітарі з цілою акустичною системою. Вийшло дуже здорово, але загальну атмосферу трохи зіпсував дощ, який загнав усіх під навіс бесідок. Прийшов час проводити жеребкування. Ще раніше я міркував як швидко і безболісно розділити учасників. Зрештою, придумав. Позичив в своєї дитини синій та жовтий бісер у формі різних сердечок та зірочок і склав їх до мішечка. Бісеру було порівно, як і учасників. Хто витягав синій – означало, що він ловить. Хто жовтий – судить. З пулами було так само просто. Удома я вирізав квадратики з картону, на кожному була написана цифра, що означала пул. Спершу тягли вечірні пули, із 1-го до 13-го. Потім ранкові. Усі дані фіксувалися на папері, а потім переносилися в комп’ютер.

Подолавши усі перешкоди, врешті вдалося розписати хто куди йде і що робить. Мені не довелося тягнути жереб; із мішечка я витряс останню, жовту, бісеринку. Отже, сьогодні суджу. Мій підопічний Міша Швець якраз приїхав і вже був готовий вирушати на другий пул.

Разом з нами поїхали Арсен і Сандро Кахоберашвілі – грузинський нахлистовик, який прилетів із Тбілісі аби познайомитися із Карпатами, а заодно і взяти участь в змаганнях. Йому треба було ловити на першому пулі. Сандро – дуже спокійна та врівноважена людина, приємна та цікава.
Поки ми їхали та готувалися до етапу встигли поговорити і про футбол, і про рибу, і про інші речі. Якраз пригріло сонце, хмари зникли, тож за холодним пивом наші з Арсеном підсудні активно готувалися до старту змагань.

Хлопці розійшлися у різні боки. Сандро пішов вверх по течії, Міша униз. Зважаючи на те, що в Грузії харіуса просто нема, наш товариш ніколи на власні очі й не бачив цю рибу. Зате їхні нахлистові клуби мають державну підтримку і активно працюють у плані відтворення форельових ресурсів.

Міша почав обловлювати цікаві місця у каламутній воді, однак результату це не приносило. Ми рухалися вниз по течії, міняли мухи і вудки, пробували упіймати голавлика на суху, але все було марно. Арсен так само сигналізував нам про нулі у свого підсудного. Зрештою, збігли останні хвилини етапу і ми почали вертатися до автівки. Назустріч йшли дві задоволені людини. «Веду вам чемпіона!» – крикнув Арсен, – «Два харіуса і голавль. За останні десять хвилин!». Ми привітали Сандро з такими несподіваними результатами, розпитали що до чого і почали вертатися на базу.

Як виявилося, цей показник був кращим, адже інші учасники у каламутну річку не повірили. Роман Яковченко та Костянтин Терлецький упіймали по голавлику, Дмитро Петровський голавля і марену, а більше риби ніхто не упіймав. Тож після першого етапу сенсаційно рейтинг очолив грузинський спортсмен. Сенсація тут полягає не в випадковості, адже Сандро був прекрасно оснащений як снастями, так і мухами (приклад тут). Однак він рибалив в Карпатах уперше Цікаво ще й те, що рибу упіймали виключно новачки змагань.

Обговорити деталі учасники могли на першій запланованій вечері. Пані Марія принесла величезні баняки із пюре, котлетами, салатами, а також хліб, масло, чай та каву. Більше того, кому було мало, отримував добавку, а ще господиня позбавила мужиків найнуднішого у світі процесу – миття посуду. Для цього на лавці стояло дві миски із гарячою водою, тож усі тарілки після трапези одразу ж ставали чистими. Де б ще у нас був такий сервіс?

На ранок ловити мала весела компанія спортсменів, які традиційно вважаються фаворитами змагань, зокрема, Іван Повхан та Степан Чех. Мені випав дуже далекий, 23-ій пул, тож після сніданку треба було збиратися. Мій суддя – Віталій Мазуренко із Великого Березного, що на Закарпатті, приїхав у п’ятницю і розташувався в наметі у затишному кутку. Людина у своєму роді унікальна, адже не маючи можливості спілкуватися із собі подібними, він показав авторські мушки прекрасного виконання, а також власні матеріали, які теж заслуговують на увагу та повагу. Правда, було дуже дивно, що Віталік вирішив не ловити у п’ятницю ввечері в брудній воді, хоча це можна пояснити асортиментом приманок. На відміну від сухих та мокрих мушок, адекватних німф для таких умов, у нього не було.

Я поняття не мав де мій пул, оскільки в тих краях взагалі ніколи не був і не ловив, тому вийшов заздалегідь і добре зробив. Частину шляху ми проїхали на машині, а далі пішли пішки. Проблема була у тому, що обривисті береги ріки взагалі не давали спуститися до води. До речі, сама вода уже була цілком і повністю критичною – оранжевою, з нульовою видимістю. Але, як би там не було, це змагання і боротися треба до останньої секунди. Шанси є навіть тоді, коли їх нема.

До мого пулу ми добиралися більше 40-а хвилин. Чотири рази довелося переходити Опір з одного берега на інший. Без допомоги ліщинових дрючків це взагалі було б нереально, адже рівень води суттєво виріс. Зрештою, подолавши усі труднощі, ми вийшли до місця призначення. Що тут говорити? На мене дивилося широке та оранжеве море, яке злісно шуміло і похмуро та агресивно несло тонни болота. Цікаві місця я побачив на тому березі, але як добратися до нього не мав уявлення. Уже за 5 метрів від свого берега мене буквально зносили хвилі, а попереду було ще з 50… Не залишалося нічого іншого, як шукати іншу точку. На щастя, на моєму пулі така точка була – злив у яму, що впиралася в берег з деревами та коріннями. Була б тут чиста вода, можна було б щось половити, а зараз… І все ж, у мене є дві години, дві вудки і 8 флай-боксів з німфами. Витягаючи їх із рюкзака, я намацав дев’яту коробку, яка мене постійно підводила. У переробленому турецькому портсигарі тулилися імітації гнойових хробаків різних форм та розмірів. Я часто пробував щось на них упіймати в брудну воду, але результату ніколи не отримував. Власне, на такі мухи я ловив рибу лише у Польщі.

Зараз повірив. Просто повірив і все. Десь розумів, що ніяка інша муха тут рибу не зловить. Тому прив’язавши два хробаки почав прочісувати яму у пошуку марени. Власне, я орієнтувався саме на цю рибу, адже харіус в такій ямі ніколи не буде сидіти, для форелі стояча вода взагалі не варіант, голавль, мабуть, бридиться таких «хробаків», а от марена якраз мала б нишпорити по дну у пошуках чогось смачненького.

Проводку я робив максимально повільною, буквально волочив мухами по дну, у сподіванні на те, що мул приверне чиюсь увагу. І невдовзі отримав ледь відчутне торкання. Воно буквально вивело мене зі ступору і змусило до більш активних дій. Через годину і 9 хвилин від старту етапу, після невідомо якої по рахунку проводки, щось змінилося. Мене ударили дрожаки, адже на тому кінці снасті щось ожило. Легка підсічка, політ підсака і риба опинилася у сітці. Я спершу навіть не дивився на неї, просто кайфував від того, що на мого хробака щось упіймалося. Коли ж поглянув у підсак то моєму здивуванню просто не було меж – форель струмкова власною персоною. Аби переконатися, що це не марево і не глюки, я показав рибу судді. Віталік так і записав до протоколу – «струг».

Емоції вилилися у тарзанячий крик та сподівання, що ніхто його не почує. Почули. Одної риби мені було мало, адже я навіть не наздогнав Сандро, який лідирував із п’ятьма заліковими балами. Треба було упіймати ще когось, бажано іще одну форель. У те, що ця красуня була «гастролером» мені не вірилося – має бути у цій ямі ще хтось. Я намагався згадати, якою була результативна проводка. Здається, запускав мухи на берег, а звідти вже стягував їх до води, імітуючи максимально реалістичний природний процес.

До мене хтось наближався із протилежного берега. Стьопа Чех із своїм арбітром. Нас відділяла шумна ріка, але ми встигли обмінятися жестами. Показав йому три пальці, не знаючи зрозуміє Стьопа їх чи побачить. У відповідь він якось махнув руками, мовляв, поки по нулях. Я припалив сигарету і виконав чергову проводку. Зненацька почув якийсь крик. Обернувся і побачив, як Стьопа тягне щось здоровенне до свого підсака. Від здивування у мене, як в казкової ворони, просто відвисла щелепа, відповідно, випала запалена цигарка. Риба опинилася в підсаку, суддя щось вносив до протоколу. Треба «ригати».

На жаль. Хвилини, що залишалися до фінішу я провів у безперервному пошуку риби, але так її і не знайшов. У жертву брудній ріці приніс близько 12-и хробаків, які залишилися прикрашати коріння та гіляки. Але виходив на берег доволі щасливим. Я втік від нуля, зловив форель, розловив хробаків. Тепер треба готуватися до вечірнього етапу. Та виникла одна проблема. За останню годину рівень води піднявся ще на добрих півметра. І тепер річку перейти було просто нереально. Ми опинилися у дуже складній ситуації…

Оминаючи усі подробиці нашої зворотної подорожі, скажу що вона тривала понад півтори години. Ми продиралися по джунглях із борщівника, папороті та кропиви, дряпалися на круті схили та стрибали у невідомість. Віталік взагалі був в шоці, адже прийшов мене судити у шльопанцях та шортах. Ми знемагали від зневоднення, остерігалися змій та отруйних рослин. Але таки вийшли на дорогу і благополучно дійшли до табору, де першим ділом напилися холодної води.

Я абсолютно не здивувався у тому, що Іван Повхан упіймав два голавлі – блискучий результат для таких умов, цілком гідний рівня найсильнішого спортсмена сучасного українського нахлисту. Але я здивувався, коли дізнався, що Стьопа Чех має «нуль». Його вистава – не більше, аніж дружній жарт, при чому, на цю «провокацію» повівся не лише один я. Це вже вдруге, коли закарпатці жорстоко приколюються з мене під час змагань. Треба буде якось помститися…

Цікавий нахлист