Блог двох мухарів

Архив категории ‘Статті’

У багатьох із нас склалося безумовно правильне твердження того, що дешевим може бути лише сир в мишоловці. Якісний нахлистовий продукт коштує значно більше, аніж його простіший аналог. Можуть бути і винятки, але коли справа доходить до китайських виробів, то тут все однозначно – в смітник. Напевно, самі китайці, а люди вони не дурні, зрозуміли, що з їхньою якістю продукції далеко не заїдеш, адже відгуки покупців не горять, і вирішили зробити крок до покращення своїх виробів. Напевно, вони й навчилися не мало, адже багато відомих брендів, взяти хоча б той же Simms, свою продукцію виготовляє саме в Піднебесній і цього не приховує.

Сьогодні я розкажу вам про не зовсім китайський виріб, а якщо серйозніше, то зовсім не китайський, або частково не китайський. Словом, висновки кожен зробить сам.

Отже, знайомтеся – Piscifun. Дуже смішна назва, але якщо ви хоч трохи в університеті вчили латинську мову, то впізнаєте знайоме слово Pisci, що означає «риба». Згодом, це слово трішки видозмінилося, але залишилося в багатьох мовах, наприклад в іспанській чи італійській. Fun – це веселощі, що й зрозуміло. Розібравшись з етимологією, йдемо далі.

Бренд заснований в США, у 2013 році, двома друзями. Зараз штаб-квартира Piscifun знаходиться у Ноксвілі, штат Тенессі. Продукцію можна придбати як на сайті, так і в різноманітних Інтернет-магазинах, зокрема, у всім добре відомому Алі. Багато хто думає, що там продається лише китайський ширпотреб, але, як виявилося, помиляється. Щодо виробів, то тут більший акцент робиться на спінінгу, але й для нахлисту відведено певний сегмент. Чесно кажучи, єдину вудку я навіть не дивився, бо стереотип та ціна роблять свою справу, а от про котушки почав дізнаватися більше. На це є дві причини.

Із котушкою Piscifun Sword я познайомився нещодавно, приглянувши її в Володі Бейчака, який всіляко її розхвалював і взагалі проявляв максимальне задоволення. Згодом, виявилося, що американці тішаться нею не менше за Вовкінга, вважаючи її найкращою серед бюджетних котушок. Правду кажучи, вона не дуже й дешева. Станом на кінець листопада 2018 року, Piscifun Sword коштував на офіційному сайті 50 доларів (це з урахуванням 23% знижки). На Алі трохи дешевше (але тут є опція безкоштовної доставки, що дуже важливо).

Де конкретно і чиїми руками виготовляється ця котушка не достеменно відомо, ані на коробці, ані на самому виробі, про це ні слова. Але будемо вважати, що в Китаї, що й логічно, дешевше і швидше. Потримавши в руках досить стильну та елегантну котушку, вирішив зробити два замовлення – одну третього класу і одну п’ятого. Купував їх у дні максимальних знижок, щоб не дуже шкодувати, коли щось буде не так. Загалом, дві котушки обійшлися мені в 70 доларів.

Обидві котушки приїхали до мене в руки через два тижні після замовлення; безкоштовну доставку здійснював Міст-експрес, шлях пакунку можна було відстежити на трекінгових сайтах. Коробки були надійно завернуті в спеціальну плівку, жодної фізичної деформації не спостерігалося. Самі котушки знаходилися у звичайних чохлах. В комплекті йшли також простенька інструкція з розписаними детальками і якась довга наклейка. Куди і для чого її ліпити – не ясно.

Починаю з третього класу. На вигляд і на дотик дуже приємна річ, відносно легка, відчувається холодний метал, зі стильним дизайном. Але стиль та дизайн рибу не ловить, тому переходимо до більш насущних питань. А саме кругообіг котушки в природі. Передній хід плавний та м’який, без жодних зміщень вправо чи вліво. Пробую гальма – спочатку приємний тріскіт, потім повний стоп. Єдине, чого бракує – це якихось позначок типу «+» та «-», щоб пам’ятати, в який бік крутяться гальма.

Розкручується все дуже просто: знімається верхня тримачка. В середині усе змазано, є скоба для зміни напрямку руху, для лівші. Скручується так само все елементарно.

Тепер варто намотати шнур. Наскільки мені відомо, у багатьох котушках з Китаю є проблема малої і необ’ємної шпулі, в яку шнур просто не влазить. Беру стандартний Vision Attack 4 класу. Намотую трохи бекінгу і весь шнур, ще залишається місце.

Котушка п’ятого класу має об’ємнішу шпулю, трішки важча та більша. Скручується і розкручується так само легко, як і її попередник.

Отже, робимо висновок. Котушка Piscifun Sword – доволі якісна, зручна та елегантна річ, яка не повинна «глюкнути» чи заклинити. Для українських умов підійде повністю – трійка в Карпати, п’ятірка – на озера зі щукою.

Сподіваюся, цей огляд був для вас корисним та цікавим.

Жовтень та ранній листопад – це просто благодатна пора для нахлисту. Карпатський харіус нагулює собі черево перед довгою зимою, тому стає напрочуд активний. Цьому сприяють і погодні умови – холодна вода та відсутність спеки. Харіус набирає ідеальні кондиції, наливається кольорами і, що дуже важливо, легко відходить від виважування. Його вже не потрібно реанімовувати – він спокійно розвертається після звільнення із гачка і тихо повертається на своє місце. У той же час струмкова форель готується до нересту, шукає відповідні ділянки у потічках, тому її турбувати в жодному випадку не треба. Але буває й таке, що пструг може «сидіти» і між харіусами, як на ямах, так і на мілинах. Все ж, форель зараз – не наш клієнт, ми полюємо за красивим карпатським пирем.

Для хорошого дня необхідні кілька речей. По-перше, вода має бути чиста або хоча б не дуже брудна. По-друге, слід домовитися із вітром, щоб він гуляв де інде. Третя причина – хмарний, але теплий день. Це спонукає до вильоту великої кількості комах і приваблює рибу. Далі усе просто – суха мушка, бажано із cdc або ж невелика німфочка. Щодо місць, то, як виявилося, риба стоїть усюди, просто треба повірити в це…

Після того, як ми з Вовкінгом відірвалися на більшій ріці, крокуючи крізь тумани, азарт взяв гору і поманив у ті ж краї вже наступного тижня. Компанію мені склав Мирон, із яким ми зустрілися в Стрию, на заправці. Покидавши до багажника усе добро, вирушили на річку. Правда, нас дуже бентежив колір води – три з мінусом. Крім того, от-от мав хлюпнути дощ – насувалися чорні хмари. Все ж ми трохи покидали на козирному місці, але за 20 хвилин не отримали жодного натяку на присутність риби. Тому вирішили їхати на іншу, меншу річку, в надії на те, що вода і небо там чистіші.

Наші надії не справдилися. На річці також було досить скрутно. Ми спробували і так і сяк, але крім бистрянки нічого путнього не ловилося. Їдемо вище – може там чистіше? І справді, вище водоспадів ситуація була значно кращою. Я вирішив половити на суху мушку, але за годину не отримав жоднісінького виходу… У Мирона справи йшли краще. Під час останніх змагань за Кубок сухої мушки, він ловив із Іваном Фіцколинцем, в якого є чого повчитися навіть найдосвідченішим нахлистовикам. Використавши отримані навички, Мирон упіймав біля самого берега кількох невеликих рибок – харіусів та форель. Були б змагання зараз, мали б іншого чемпіона.

Я відклав суху і взяв німфову вудку. Зважаючи на те, що вода була не надто чистою, вирішив зробити ставку на світлі мушки із рожевими головками. Зазвичай, рожевий та помаранчевий вольфрам, який по суті, імітує ікру конкурентів (восени форелі, а весною харіуса), мав би виручити в цій ситуації. І він виручив. Кілька проводок на спокійному приямку, сильний удар, агресивні борсання – це форель. Дивно, не мав наміру її ловити. Спокійно відпускаю рибу і стаю трішки вище, де течія сильніша. Ще дві проводки і цього разу удар ще сильніший! Вудка зігнулася: риба дременула вниз. Я ще не бачив, але вже розумів, що це також форель. Відпустивши і її, вирішую змінити місце – мало що могло загнати пструга сюди… Однак більше ми нічого так і не зловили. Але десь домовилися про те, що наступного тижня приїдемо сюди знову.

У п’ятницю ввечері ми домовилися про чергову зустріч в Стрию. Цього разу до нас приєднався Юра Кінчик, а також Сашко Свида з Ужгорода, який, на жаль, вимушено пропустив усі наші цьогорічні змагання. Ми випили чаю з кавою, побалакали про життя і вирушили в гори. Вовкінг уже готувався вийти на дорогу і приєднатися до нашої банди. Забравши діджея, ми повернули до більшої ріки, але невдовзі уже верталися назад – вода набувала сизого забарвлення і ніяких шансів на те, що вона почиститься не було.
Така сама ситуація була і на меншій ріці. Половивши в брудних ямах ми поїхали ще вище, а там стало чистіше. І справді – чим вище ми піднімалися, тим кращими ставали умови.

Нарешті, ми зупинилися і розійшлися по точках. Першим на ріку пішов Юра і невдовзі ми почули його радісний крик – отже, все доволі оптимістично. Я розташувався на перспективній ямці і невдовзі тягнув до себе красеня-харіуса.
Трішки лівіше стояв Сашко, а ще вище – Вовкінг. Він обрав цікавий перекат, з різними течіями, заглибленням та мілиною. «Став дрібного ред-тага і кидай туди, де майже нема течії» – порадив я товаришу. Він скептично подивився на річку, яка світлішала, хоч все ще залишалася не надто чистою. Поки Вовкінг перев’язував снасть, я відчув кілька клювань, а ще були виходи на суху мушку. Діджей і до цього поставився скептично, аж поки я при ньому не витягнув двох пирів. Настрій відразу зріс і буквально з першого закиду він упіймав свою рибу. Місце виявилося дуже зручним – харіус стояв не лише там, де не було течії, а всюди, де можна. І буквально щохвилини зростав його апетит. Ловилося добре в усіх – Мирон, Юра та Сашко вже усміхалися, а їхні очі горіли в передчутті азарту.

Усією бандою ми перейшли на сусідню ділянку – там риби було ще більше. Один за одним на наші мухи спокушалися доволі крупні пирі, в районі 30 сантиметрів. Квартет перейшов вище, а я залишився на зливі, з якого невдовзі витягнув десяток харіусів.
Особливо потішив гарний приямок із швидкою течією – три проводки і три риби. Упіймалася і одна форель, яка зручно розташувалася в вирі, під берегом.

Наступне місце взагалі виявилося клондайком. Хлопці стояли один біля одного – риба ловилася практично на кожному закиданні. Ловили чим хотіли, а харіус брав на усе, що пропливало біля нього. Таких шикарних місць виявилося більше ніж достатньо.
І це логічно, адже річку активно оберігають, постійно влаштовуються рейди. Відповідно, кількість місцевих заготівельників, а також і захланних зайд зменшилася практично повністю.
По тутешніх селах пішли розмови про «злих лісників та єгерів» зі зброєю, які ганяють усіх, хто має бажання кинути до сумки рибу. І це нас неймовірно тішило. В ідеалі, звичайно, було б супер, якби можна купити ліцензію, а гроші від неї пішли б, наприклад, на пальне чи зброю для охоронців річки.
Я впевнений, що рано чи пізно, але до цього ми дійдемо. Бо фактично уся необхідна інфраструктура є – наприклад, щоб проїхати вверх по течії ріки, варто зупинитися біля лісництва. Там черговий запише номер машини і спитає прізвище водія. Він міг би і продавати ліцензії на рибальство з обов’язковою умовою – рибу треба відпустити.

Так ми і ловили. Правда, за три-чотири години активного ходу із вудкою в руках, я особисто зарядився повністю. Нарахував 36 харіусів і одну форель, мені вистачило по горло. Так само почувався і Вовкінг, з яким ми вирушили назад, до машини.
Цікаво, що на кожному місці, де ми ловили йдучи вгору, на зворотній дорозі харіус проявляв не менший інтерес до наших мушок.
Разом з Юрком ми вийшли на галявину, склали вудки і почали травити різні байки, бо Мирон з Сашком десь «загуляли». Ми чекали їх майже дві години, а коли хлопці вернулися, то не могли натішитися класним днем.

Я мав намір повертатися додому, але Вовкінг переконав залишитися в нього. Відмовитися від такої гостинності не випадало, тому я з радістю прийняв пропозицію. Ми смачно повечеряли смаженою картоплею з сіллю (Вов, я не в обіді, чесно)))), подивилися як «Карпати» перемогли «Олімпік» і завалилися спати. Мене просто рубало з ніг – я прокинувся о третій ночі, щоб встигнути до компанії.

Спершу планував їхати до Львова зранку, але виявилося, що в неділю до нас приїде одразу дві компанії – із Закарпаття Міша Шунинець, Іван Фіцколинець та Іван Фіцколинець-молодший, а також Олег Сова і Діма Голенко зі Львова. Улагодивши усі справи, я залишився і невдовзі уже міцно обнімався із друзями.

Ми зустрілися за мостом, де сходяться ріки і поїхали туди, де рибалили вчора. У мене був свій інтерес – я дуже хотів подивитися за тим, як ловить Іван Фіцколинець. Мені було цікаво, як він читає річку, як вибирає місця, як розуміє ситуацію на воді.
Коли ми з ним вийшли до ріки то я зрадів – на нас дивився нічим не перспективний мілкий перекат, де я б ловив з повною зневірою.

Але Іван безпомилково вказав на місця, де є харіус і там його й зловив. Потім повторив трюк на іншому місці, де я б вже точно не ловив. Характерні ознаки, за якими Іван визначав присутність риби, я собі занотував в мозги – обов’язково пригодиться в майбутньому.
Мені було цікаво дивитися, як він ловить. Я ж то своє вже відловив, тож особливо не насідав на закиди. І все ж, вудка першого класу регулярно гнулася в бублик, після того, як черговий пир вилітав на суху мушку.

Ми рухалися вверх, до геть незвіданих місць, де я ніколи раніше не бував. Тут трішки окультурили територію – збудували міст, вирівняли дорогу. Добре, що зв’язку нема – ніхто не подзвонить, не потурбує. Лише шум річки, щебетання пташок, мелодійна пісня вітерця і сухе похитування вільного від листя гілляччя.
Іван ловив більше за мене, значно більше. Я не прагнув його наздогнати, мені вистачало суботньої риби. Але було цікаво пополювати за тим харіусом, якого вдалося напримітити. Переконати його взяти саме цю мушку, саме на такій проводці. Умови дозволяли експериментувати.
Я собі подумав, що якби в мене в руках була німфова вудка, вдалося б позмагатися з Іваном на кількість, але десь і зрадів, що її в мене нема. Ну її, цю кількість. Краще повчуся.

Іван відповідав на різні питання, наприклад про те, яка глибина необхідна для адекватного існування харіуса. Відповідь я десь підозрював і раніше, а тепер отримав підтвердження: «Така, щоб його накрила». Зрештою, ми вирішили повертатися, бо настав час обіду.

Пройшло трохи часу і на затишній галявині ми зібралися усі разом. Хтось забивав тютюн в люльку, хтось обливав спиртом мисливські ковбаски, хтось нарізав сальтисон, хтось розливав коньяк. Душевна атмосфера, що тут скажеш. Ще одна наша спільна мандрівка, ще один обмін досвідом. Усі хлопці відловилися сповна.
Особливо радісно за Фіцколинця-молодшого. Наше молоде покоління нахлистовиків, яке вже вправно махає шнуром. Іван розводить руки в сторони, показуючи, якого пиря вдалося виманити. Він готувався до виїзду – в’язав мушки, оглядав снасті…

У нас залишалося ще кілька годин. Просто ловити рибу я вже не дуже хотів. Вирішив трішки ускладнити собі життя. Не змінюючи снасті, я приладнав до кріплення шнура та підліска невеликого пінопластового індикатора, помаранчевого кольору, а суху мушку змінив на одну німфу. Мені дуже сподобалася та яма, звідки хлопці дістали з десяток риб. Певно, щось і мені залишили. Я вирішив перевірити, а заодно повправлятися у методі довгої німфи.

Добре, що людство винайшло євронімфінг, думав я, згадуючи, як правильно робити проводку незручною снастю. Це ж треба щоб і індикатор і німфа рухалися з однаковою швидкістю, а крім того, щоб снасть була натягнута. Якщо, наприклад, німфа буде рухатися швидше, то риба десять разів встигне її вхопити і відпустити. Отже, має бути однорідна течія. Поки я про це міркував, із глибокої ями піднялася досить крупна форель, відкрила рота і спробувала почастуватися смачним індикатором. Вхопивши облизня миттю зникла в глибині…

У тій гарній ямі я таки впіймав двох риб, а потім діставав харіуса з інших ділянок – він раз по раз себе показував, не соромився вистрибувати з води і хапати дрібну комашню. Зловивши десяток я зрозумів, що зараз, у такий час, риба ловитиметься хоч на чобіт, аби лиш могла його проковтнути. Тож зняв індикатор, поставив знову суху і став на гарному плесі. За кілька проводок вирахував півдесятка гарних пирів, які випливали на муху, але розверталися і не брали. Ну, ясно, почали харчами перебирати. Вже наїлися певно так, що скоро покотяться по дну.
Хоч і ліньки було, але я витяг іншу мушку, на 22-у номері. Дуже делікатний варіант, спеціально для таких випадків. Коли очі б ще їли, а пузо вже не годне. І знову пішла спека – раз, другий… До мене підійшли Міша з Іваном, вони вже перевдяглися. Молодший Іван трохи набрав води в чоботи, тож його риболовля скінчилася.

Я спакувався і попрощався з хлопцями. Вони відвезли мене до машини Сови. Правда, самого Олега не було видно, хоч починало смеркатися. Невдовзі прийшов Діма, який також наситився пирями удосталь. Він вирушив шукати Олега, я ж стояв, дивився на небо, яке щосекунди темніло. Ставало геть тихо, лише три вівчарські собаки-вовкодави ніяк не могли вгомонитися. Вони гавкали на уявних ворогів, проганяючи їх геть. А я насолоджувався останніми миттєвостями неповторного вікенду, проведеному в душевній компанії, на берегах мальовничої карпатської ріки…

На початку осені минулого року в українському нахлисті відбулася низка процесів, про які детально згадувати вже немає потреби. Кожен вибрав для себе свою стежку і своє товариство, пішов тим шляхом, що видавався правильним. У підсумку, значна частина нахлистовиків, що змагалися в турнірах протягом багатьох років, вирішила об’єднатися в офіційну організацію, яка зможе закріпити усі починання та стимулювати нахлистове товариство до розвитку і прогресу.

Практично всю минулу зиму та цілу весну організаційний комітет у складі Андрія Скворчинського, Дмитра Петруняка, Дмитра Голенкова, Олега Степаненка, Романа Яковченка, Юрія Щербатого та Ростислава Ящишина працював над створенням цілісної структури. Не обійшлося без суперечок, вагань, і всього іншого, але всі ми розуміли, що легко не буде. Кожен отримав свій сегмент роботи: хтось займався створенням та наповненням офіційних соцмереж та сайту, хтось – розробляв регламенти та статутні документи, хтось – тинявся в бюрократичних коридорах та кабінетах, хтось розробляв логотипи…

Ми мали пройти цей шлях від початку і до кінця, щоб створити громадську організацію. І, зрештою, навесні нам це вдалося – 15 травня ми отримали усі установчі документи та оголосили про створення ГО «Українська Ліга Нахлисту». Не дивлячись на те, що на її створення було витрачено чимало сил та часу, але ніхто не скаржився, адже тепер ми отримали організацію, що може офіційно співпрацювати з різноманітними державними органами та іншими організаціями. І таким чином давати додатковий стимул розвитку нахлисту в нашій державі.

Що ж таке УЛН? Зі сторони може здаватись, що це чергова спілка завзятих рибалок, які цікавляться виключно змаганнями. Насправді, все не зовсім так, і діяльність наша тільки грунтується на спортивній складовій, що, втім, не виключає її провідної ролі. Всього ж організація взяла на себе 4 основні напрямки розвитку, що офіційно закріпила в своєму Статуті. Напевно, настав час підвести короткі підсумки сезону 2018 та поговорити про кожний з них окремо.

1. Проведення змагань

Цього року УЛН провела три рейтингові змагання. У середині червня ми стартували з Кубка, що проводився на двох річках: Бистриці Зелениці. Жахлива погода, безперервний дощ і брудна вода трохи дошкуляли… Але не дивлячись на мокрі намети та відсутність місць для сушки одягу, атмосфера була неймовірно приязною. Ніхто не скиглив, ніхто не псував настрій ані собі, ані іншим, ніхто не нарікав на долю. Зрештою, змагання показали, що рибу можна успішно ловити навіть в таких складних умовах. Перемогу здобув Ігор Анісімов з Ужгорода, який впевнено йшов до свого тріумфу від самого початку змагань. Важливою подією став приїзд на відкриття змагань єгерів, працівників лісових господарств та рибохорони. Фактично, вперше на офіційному рівні ми показали себе і уклали всі можливі в українських реаліях домовленості про співпрацю.

Наприкінці серпня пройшов Чемпіонат УЛН, і відбувся цей турнір також на двох річках – Свічі та Мізунці. Як і у попередньому випадку, оргкомітет отримав усі дозволи на проведення турніру. Рибоохорона Івано-Франківської області відрядила з цією метою спеціальний патруль, який познайомився із учасниками змагань на місці. Так само активно до організації долучилося Вигодське лісове господарство, яке виділило нам кемпінгову галявину зі зручностями та необхідні ресурси. У важкій боротьбі перемогу в змаганнях здобув Максим Кусакін. До речі, на цих змаганнях був встановлений рекорд за кількістю зловленої риби за всю історію українських нахлистових змагань (з 2010 р.).

Третій турнір, Кубок Карпат «Суха мушка», відбувся на Опорі, у садибі пані Марії. Найдушевніша компанія, невимушена атмосфера, нічні посиденьки, дружні обійми та цікаві змагання – саме так усе й відбувалося. Ми радо вітали новачків Ліги, одному з них – Роману Савці, вдалося здобути бронзову медаль! А переміг Іван Фіцколинець з Міжгір’я, який показав високий рівень спортивної підготовки та бездоганне розуміння річки та риби.

Усі змагання пройшли без жодних організаційних проблем. На Бистриці та Опорі було організовано триразове харчування, усі пули були позначені не лише за допомогою спеціальних заламінованих листків, але й мітками з GPS-координатами на смартфонах. Головний суддя Олег Степаненко впевнено контролював процес та хід змагань, і в підсумку – очікувано не було зареєстровано жодної скарги чи нарікання.

Особливо приємним є той факт, що кожному змаганню допомагали спонсори. Окрім вічного – компанії Strike! і власне УЛН, яка нагороджувала переможців грошовими сертифікатами, Лігу підтримали магазин «Flagman», компанія «Tramp», компанія «Риболов-Сервіс», а також небайдужі фізичні особи, які різним чином допомагали нашим починанням.

До речі, у 2019 році УЛН планує провести чемпіонат та Кубок на двох абсолютно нових для себе річках – для цього вже зараз ведеться відповідна робота. Нам доведеться написати не одного листа з проханням дозволити отаборитися там та провести не одну організаційну зустріч на місцях. Назви річок наразі озвучувати не будемо – сподіваємось, це стане для всіх приємним сюрпризом. Ясна річ, мова йде про Україну та її водойми. Ми впевнені, що в нашій країні є достатньо річок для проведення повноцінних та цікавих змагань на високому рівні.

Також на 2019 рік маємо у планах провести навчальний семінар з фахівцем світового рівня. Організаційний процес нелегкий, ймовірно, бюджет також буде серйозний, але ми впевнені, що користь від навчання буде того варта.

За підсумками змагань складено рейтинг УЛН, відповідно до якого формується Збірна УЛН. Найближчим часом ми не плануємо виходити на серйозну міжнародну арену (мається на увазі передусім Чемпіонат Світу Fips Mouche), але переконані, що фундамент для руху вперед потрібно закладати вже сьогодні. На 2019 рік поки що в планах як мінімум – провести збори, як максимум – товариський турнір з серйозним суперником.

2. Зариблення річок

Проект «Домівка для форелі» виник ще задовго до створення УЛН, і біля його витоків були, зокрема, й ті самі люди, які заснували ГО. Відтак Ліга вважає цей рух чи не ключовим у своїй діяльності. Завдяки небайдужим нахлистовикам, спінінгістам та просто щирим любителям природи, у 2018 році було закуплено малька струмкової форелі на 27135 гривень. Важливо й те, що рибку продали нам по спеціальній ціні, розуміючи для чого це потрібно. Вся вона знайшла нову домівку в басейнах річок, що перебувають хоча б під мінімальним наглядом Рибоохорони.

Окрім форелі, вже другий рік поспіль, УЛН підтримує кількох ентузіастів з Івано-Франківська, які намагаються відродити в Україні популяцію дунайського тайменя – цінної реліктової риби з родини лососевих. в 2018 році 8000 гривень було перераховано Ярославу Фуфальку – саме він є головним ініціатором процесу. Рибка, що була запущена у 2017 році вже виросла з 15 до 35 сантиметрів!

Ще дві тисячі гривень було надано на підтримку лісників та єгерів під час нерестового періоду. Про це більш детально буде сказано трохи нижче. Таким чином, неважко підрахувати, що за сезон 2017/18 проект «Домівка для форелі» зібрав та освоїв понад 38 тисяч гривень. Станом на 17 жовтня 2018 року на картці вже є понад 11 тисяч гривень. І ці кошти надійшли на рахунок всього лише за один місяць!

Якщо хтось бажає підтримати проект «Домівка для форелі» – кошти можна переказати на цю картку: 5168 7555 2330 3390 (Ростислав Ящишин). Нам би дуже допомогло, якби ви вказували прізвище автора переказу.

3. Допомога лісникам і єгерям

Ми прекрасно розуміємо, що контроль за територіями у нас далеко не досконалий. І все ж він ведеться, насамперед, на річках Івано-Франківської області. УЛН перебуває у дуже теплих стосунках із рибохороною та лісовими господарствами області, та завжди готова допомогти працівникам під час рейдів та контролю. Саме завдяки цим фахівцям, ми маємо можливість спіймати і відпустити гарну рибу. Тому в Бюджеті УЛН на 2019 рік будуть закладені окремі витрати на підтримку охорони річок. До слова, невдовзі УЛН виготовить пластикові посвідчення, що стануть «фейс-контролем» у різних точках нашої держави. Символ Ліги вже впізнають із далека. Це тішить.

4. Просвітницька діяльність  

З даним пунктом наразі найважче. «Просвітництво» проводиться хіба що індивідуально – практично кожен з членів УЛН неодноразово ставав свідком не правильної поведінки із рибою чи на природі загалом… Чи має це якісь наслідки? Сказати твердо поки що дуже важко. У планах Ліги є виготовлення спеціальних листівок, банерів та стендів. Як тільки нам вдасться трішки розширити бюджет, ми будемо спроможні виготовити цю поліграфію. Щодо розповсюдження, то для цього плануємо підключати магазини та храми на місцях. Навряд чи відразу, але з часом, така діяльність, безумовно, свій результат принесе.

Наприкінці 2018 року пройдуть вибори Ради УЛН. Кожен член Ліги, який готовий віддавати свій час та сили на благо організації, який має ідеї та бажання втілювати їх в життя – зможе взяти в них участь. Відповідно до Статуту у Раді незмінними залишаються 4 посади: два засновники Ліги (Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин), головний суддя Ліги (Олег Степаненко) та секретар Ліги (Андрій Скворчинський). Відповідно, вибори проводитимуться на чотири місця. Наголосимо, що місце в оргкомітеті не дає жодних пільг, натомість головний біль та вантаж відповідальності – гарантовані.

Якщо ж ви ще не є членом УЛН, але бажаєте ним стати – напишіть листа на адресу ukrainianflyfishingleague@gmail.com (з поміткою «Реєстрація в УЛН») у довільній формі, наприклад: «Прошу прийняти мене до Української Ліги Нахлисту». При цьому необхідно вказати прізвище та ім’я, рік народження та місто прописки. Отримавши лист-відповідь, в якому Рада Організації схвалює заявку, учасник оплачує символічний внесок (200 грн) на вказаний у листі рахунок і стає повноцінним членом УЛН.

При цьому варто наголосити, що за грубі порушення правил (наприклад, порушення правила «Зловив-відпусти», причому це стосується не тільки змагань, а просто відпочинку на гірських річках), учасника можуть виключити без права оскарження та повернення.

Ми віримо, що в 2019 році Українська Ліга Нахлисту зміцніє та зможе принести ще більше користі нашій природі, річкам та рибі.

З повагою,

співзасновники ГО «Українська Ліга Нахлисту»: Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин, Олег Степаненко, Дмитро Голенков, Андрій Скворчинський, Юрій Щербатий, Роман Яковченко.

Цьогорічний нахлистовий сезон розпочався, як завжди, за столом із лампою та лещатами. Орієнтовно у січні на мене находить натхнення – нові гачки, новий вольфрам, нові матеріали…

Словом, новинок вистачає і про кожну з них я обов’язково розповім. Але зараз не про це. Ще  березні, коли усі гори тихо сопіли під сніговою ковдрою, я намагався впіймати харіуса, але впіймав хіба облизня та одну струмкову красуню – це все, чим я розжився за день полоскання німфами в найбільш козирних точках своєї улюбленої ріки. Тепер же прийшов час брати реванш.

Зважаючи на те, що вирушити в гори на вихідні можливості не буде, ми з Юрою організувалися на п’ятницю 13-го. До того ж, погода обіцяла потішити сонцем та теплом, на відміну від уже згаданих вихідних (дощі і холод). Тому спакувавши усі свої німфи (нарахував їх більше тисячі), а також інші пожитки, з самого ранку ми взяли курс на дозволені у час нересту ділянки.

Відразу скажу, що рибоохорона Львівської області із розумінням поставилася до мого листа із проханням розширити дозволену зону. Однак, якщо на папері ситуація одна, то на ріці зовсім інша. Адже рибінспекторами там і не пахне, хоч поле для діяльності – реально неоране…

На жаль, ріка, куди ми приїхали, нас засмутила. Вода зелена та висока – усе зносить, зробити адекватну проводку практично нереально, ставити дуже важкі німфи теж не варіант: є вірогідність зачепів. Ми і так робили акцент на крупні форелеві німфи. Вода ще дуже холодна, до нересту харіуса чекати ще зо два тижні, але все одно, турбувати його не хотілося.

Тож після кількох годин пустопорожніх закидів ми вирішуємо змінити дислокацію і поїхати на меншу річку (не на струмки, звісно ж!), де є шанс упіймати когось, хто дуже успішно втікає з тутешнього розплідника. А якщо конкретніше – то райдужну форель, американську палію або ж і струмкову форель, вона теж там є, точніше, була. І це тема окремої розмови. Ще раніше чув думку, що на ямі, куди запливла райдужка, не житиме ані пструг, ані харіус. І зараз ми з Юрою в цьому переконалися.

Сама річка теж була не ахти – теж з високим рівнем і без кришталевої чистоти, але ми розраховували на ями, де мала б сидіти крупна райдужка: зазвичай, найбільшу форель в Карпатах вдається ловити саме навесні, у березні чи квітні. І ми почали. Я пішов вверх по течії, Юра вниз – на кожного з нас чекали по кілька хороших ям, глибиною понад півтора метри.

Спершу я зробив акцент на крупні німфи, переважно чорні із яскраво-червоною точкою атаки, на дуже важких вольфрамових голівках – 5.5 мм. Причини очевидні: відсікти харіуса, пробити дно, спонукати крупну рибу до атаки. Але результату не було. Я переходив від одного місця до іншого, пробував крупних прінців, ред-таги, шоколадки з найрізноманітнішими торраксами, навіть експериментальні, свіжо-виготовлені пердігони, але все в молоко – риба не брала.

Нарешті я дійшов до великої та довгої ями, де рибалив місцевий. Все як годиться: старий спінінг, білий корковий поплавець, хробак на гачку, сумка на плечі. І ті самі фрази: «То все електровудки», «Та я малу рибу відпускаю», «Та бо в Європі порядок»… Дядько ловив на хробака, каже, що тут регулярно трапляється крупна райдужка, а харіуса чи струмкову він на цій ріці давно вже не бачив. Безперечно, це трохи перебільшення, хоча, доля правди в цьому є.

Я вирішив змінити тактику. Якщо «американку» ловлять на хробака, то прийшов час знову повірити в те, на що ловить вся Європа. Мені б не хотілося називати цей тип мух «паркінсонами», все так, це трохи не коректно. Та й не «ґляйха» це – бо польські латексні варіанти, предтечі «паркінсонів», мають зовсім іншу форму. Назвемо їх «сквірміками» – від матеріалу squirmy worms. Доволі не прості у виготовленні, вони все ж виглядають максимально реалістично та апетитно. Словом, я вибрав із коробки дві імітації хробаків з найважчими вольфрамами. Це вимушена міра. «Сквірміки» абсолютно не дружать з аеродинамікою, вони крутяться і повільно тонуть. Але все ж…

На першій ямі я не зловив нічого і дуже довго добирався через сірі кущі до іншої. І вона мене не розчарувала. Кілька проводок у найцікавіших місцях успіху не принесли, після чого я дозволив мухам відірватися від дна і піднятися до поверхні. У цей момент я відчув сильний удар і вже за кілька секунд у підсак потрапила 25-сантиметрова райдужка. Ну, з почином!

Я вважаю, що такій рибі не місце в карпатівських річках, але в цей день моя рука не піднялася, щоб забрати життя в цього хижака. Відпустив…

Мій статус «самотній» дуже швидко змінився. З кущів виперся інший дядько, з тими самими рибальськими причандалами, ясна річ, і безцеремонно став на два метри вище від мене. Знизавши плечима я відійшов трохи назад. І наступна проводка принесла мені неймовірно агресивний удар та круту важкість на тому кінці снасті. До поверхні піднялася дуже велика рибина – я відверто здивувався.

На око вона мала трохи більше 40 сантиметрів, була доволі вгодованою і сліпила мої очі блисками на сонці. Боротьба тривала близько хвилини. Кілька разів я ледь не стукнув її по голові підсаком, але райдужка вправно опиралася. Зрештою, вона смикнулася і все скінчилося. Мухи не було. Повідець 0,12 обкушений…

Дядько почав нервувати. «Де ти таких хробаків накопав? На мої нічого не ловиться…» – намагався він випитати мої секрети. Натомість я поступився йому своїм місцем, отримавши нагоду, натомість, обловити дуже глибокий та бурхливий злив. І за хвилину-другу підсік ще одну рибу – цього разу проблем із підсаком не виникло. Правда, і розмір не вражав – ті ж 25 сантиметрів.

Дзвоню до Юри, кажу, щоб їхав до мене – тим паче, його ями виявилися порожніми. Сам же залишаю козирну яму і йду далі вверх, до ще одної точки. Вона також зайнята, ще один місцевий рибалка сидить напроти, закидаючи білий поплавець на найповільнішу течію.

Пробую і я – буквально третя спроба завершується агресивним ударом. Риба не трофейна, сантиметрів на 30, але я не можу підвести її до поверхні. Райдужка рятується у хвилях, які допомагають їй у боротьбі зі мною. Ну і нехай.

Тим часом Юра зручно розмістився на останній великій ямі. Коли я підходив, він витягав невелику райдужку, яка теж взяла на «сквірміка».

Перед цим він упіймав іншого «чужого» – американську палію. Цей голець – риба неймовірної краси, але жахливо агресивна та нетерпима до своїх родичів.

І їй, як і райдужці, в цій ріці, як і в інших річках Карпат, не місце. Інакше, ми матимемо справу із екологічною катастрофою – голець та райдужка вчинять рибний геноцид щодо струмкової та харіуса.

Ми перекусили і слідкували за ще одним рибалкою – спінінгістом, який, правда, рибу фотографував та відпускав. Єдине, ми порадили йому не класти форель на каміння, не брати її сухою рукою і не підвішувати за зябра. Спінінгіст обіцяв так не робити. І все ж незначні успіхи спінінгіста надихнули Юру – він взяв іншу вудку, зі стрімером.

Ми пішли вниз, до козирної ями. Юра розташувався трохи нижче, перед ним було кілька цікавих для хижака місць – старі колоди, приямки, міляки та бистрини. Я ж розташувався на ямі і продовжив пропонувати рибі обгризеного «сквірміка». Райдужка від такого делікатесу не відмовлялася. Упіймати вдалося ще двох, після чого Юра закричав.

Я бачив, що на його стрімер райдужка таки спокусилася. Однак, відпустити її не вийшло – гачок перечепився через сітку підсака, ми не могли його витягти удвох, навіть із корнцангом. Довелося забрати туриста із собою.

Ясна річ, коли таке трапляється (за останні три роки – це другий раз), треба якомога швидше дослідити вміст шлунку риби. Колись я знайшов там трьох здоровенних личинок бабки (драгонфлай), але те, що там було зараз – просто ввело мене в стан шоку.

На фото все, що добре збереглося. Справа наліво: половинка якоїсь личинки, волохокрилець в будиночку, крупна веснянка і ще дещо. Пропоную і вам взяти участь в невеликому конкурсі. Перший, хто вірно скаже – ЩО ОЦЕ ТАКЕ (а заодно, як воно опинилося в шлунку райдужки) отримає приз – будь-яку мушку з моїх коробок або ж пиво (в місті чи на природі). Ваші відповіді залишайте в коментарях, або ж в коментарях у групі Facebook.

…Ми вчасно вийшли з води. Погода почала псуватися. Гахнув грім, щось блиснуло між горами. Не забарився і дощик. Нормальна карпатська погода. Добре, що ми встигли порибалити завчасно…

У сучасному українському нахлисті назріває розкол. Зрештою, подібні розколи існують стільки ж, скільки й здоровомисляче населення, бо звивини в мізках у кожного з нас крутяться індивідуально. Розколювалися релігії, держави, погляди… то чому б не розколотися нахлисту? Як і в наведених вище прикладах, хтось бере гору, хтось залишається в опозиції. Такою є людська сутність – з чимось непогоджуватися, доводити свою правоту і пишатися тим, що твій опонент залишився без аргументів та доказів аби парирувати черговий випад. У нашому випадку розкол стосується власне дрібниці – чи може вважатися вудіння на німфу нахлистом? Будемо розбиратися…

Почну з кінця. Навіть якщо після викладених мною аргументів та фактів у прибічників теорії «німфа – не нахлист» думка не зміниться, то як бути? Вони переходитимуть на іншу сторону вулиці, щоб не потиснути руку, яка віроломно крутить німфи? Вони зверхньо дивитимуться на тих, хто не кине шнура на 30 метрів? Вони радітимуть, коли французькі колабораціоністи зламають свої 10-футові вудки і переплавлять вольфрамові головки на нитки для лампочок? Чи може вони хочуть, щоб ті, хто ловить на німфу, не мали права називати себе нахлистовиками? Напевно, що ні. То, власне, в чому тоді смисл цих розмов та суперечок?

Чомусь, коли мова заходить за німфу, їй на противагу виставляють суху муху. Мовляв, суха муха – це нахлист, а німфа – це дрочево. Що ж, візьмемо цю тезу за основу і будемо її розбивати. Нижче я подам ті тези, що найчастіше виникають у подібних суперечках.

1. Суха муха – це красиво!

Напевно, найбільш пошерений стереотип серед нахлистовиків. Ледь не кожен скаже, що найбільше любить ловити на суху муху, бо це неймовірне видовище, процес, що захоплює подих, візуальне спостереження рибної атаки на вашу приманку. А вам подобається творіння Леонардо да Вінчі «Монна Ліза»? Що, невже усім подобається? А ви не задумувалися, чому вона вам так подобаєься? Може тому, що це найвідоміша у світі картина? А якби ви не знали про цей факт, чи подобалась би вона вам?

Кілька місяців тому я вирішив провести маленький експеримент. Роздрукував шість портретів, авторства різних художників того часу, зокрема й «Монну Лізу». На кожному портреті була жінка, яка сиділа і дивилася своїми великими, дивними, загадковими очима. Усі ці портрети я розклав перед своєю шестирічною донькою і спитав її: «Яка картина тобі найбільше подобається?». Думаєте, вона вибрала «Монну Лізу»? Ні. Їй сподобалася картина якогось іншого художника, прізвище я вже й не згадаю. То чи не варто задуматися про те, що суха муха подобається вам лише тому, що вона подобається всім?

Якщо ж ні, і ваше сприйняття краси сухої мухи насправді індивідуальне та особливе, то варто замислитися над тим, що стандарти краси для кожного з нас різні. Нехай ви вважаєте, що суха муха – найкрасивіший вид нахлисту. А я, для прикладу, вважатиму, що найкрасивіший вид нахлисту – це німфа. Чому правда має бути на вашій стороні? Бо так думає більшість?

2. Німфовий метод не передбачає нахлистового закиду

Ви засвоїли оверхед, рол-каст, снейк-рол і ще кілька крутих закидів. Ви можете випустити з котушки 28 метрів шнура і ще трохи бекінгу. Це гідно поваги, але чи використовуєте ви ці навички на практиці? Якою є робоча довжина на ріці? Правильно, залежно від ріки. Коли полюєте за голавлем на умовному Дністрі, випускаємо метрів 15-20. Але якщо взяти середньо-статистичну карпатську річку зі швидкою течією, тоді робоча довжина значно зменшується і на перший план виходить вже не дальність, а точність.

А що німфа? Хіба закид тут грає меншу роль? Давайте аналізувати. У вас перед носом приблизно метровий приямок з середньою швидкістю води, помірної чистоти. Узявши до уваги ще пору року, висоту сонця, погодні умови, кількість комах під камінням та ще деякі інші банальні речі, ми вибираємо німфу з коробки і робимо закид.

Це звісно не оверхед на 30 метрів, але все ж ми контролюємо силу закиду, залежно від ваги німфи, місце, куди їй треба упасти, щоб пробити приямок, швидкість, з якою приманці треба прострибати по дну. Фактично, це підводний мендінг, тільки трішки складніший, оскільки навколишніх факторів значно більше. Але по суті це такий самий закид, оскільки в середньому він виконується вверх по течії, контролюється візуально і тактильно, закінчується зупинкою, бороздінням чи перекиданням. Окрім того, варто зважити ще не одну деталь. Не рідко бувають моменти, коли робоча довжиина німфи переважає робочу довжину сухої мухи.

Наприклад, у цьому році в мене було вже два таких випадки. На Дунайці крупна риба сиділа доволі далеко від берега, на дні. Пішки до неї не дістатися, тож доводилося закидати доволі важкі німфи на пристойну довжину, максимально витягуючи руку. За приблизною оцінкою, робоча довжина в той час складала 15 метрів. Тільки тоді приходив результат. Другий випадок був в Карпатах, в умовах дуже чистої та низької води. Тепер риба стояла на мілині і просто усе бачила. Упіймати її можна було лише дальнім закидом з максимальним контролем снасті. При цьому метод не змінювався – я ловив короткою німфою, просто дальнім закидом.

А ще мені згадується те, як деякі прихильники сухої мухи ловлять на суху муху. Сам процес відбувається під ногами, шнур на воду не лягає, підлісок короткий. Мушка просто падає на воду (який тут в біса закид?) і починає боротися із течією, залишаючись на місці. Вона як човен в синім морі – то виринає, то потопає. Кажете, німфа – це дрочево?

3. Суха муха – це класика

О так, стара-добра консервативна Англія. Драй флай онлі і все таке. Недавно я передивлявся відео з чемпіонату світу 2015 року, що відбувався в Чехії. Збірна Англії посіла там третє місце. Ви б бачили, як вони класно ловили. Німфами, звичайно. Не знаю, чи прокляли їх на Островах, але суть зводиться до того, що у наших нахлистових предків просто не було вольфраму чи хоча б свинцевого дроту. Якби був, вони б ловили на німфи. Бо головне завдання лордів, серів і перів не змінювалося віками – зловили рибу і засмажити її на вогні (естетику та аристократизм під шумок придумали маркетологи).

Як відомо нам, і, напевно, було відомо їм, 80% раціону риби складають комахи, що живуть ПІД водою, а не падають НА воду. Тоді просто не було інтернет-магазинів, тож мушки виготовлялися із общипаної курки, застреленого фазана, шерстяної нитки та інших «матеріалів», які валялися під ногами. Такий вже характер в Англії, такі вже принципи і порядки. А от інші англосакси (канадці, американці, новозеландці, папуановогвінеці, південноафриканськіреспубліканці) забили на цю «класику» і спокійно ловлять на німфу, без жодних докорів сумління. І взагалі, хто сказав, що нахлист це тільки суха та мокра муха?

4. Німфа – не муха

Це справді доволі поширена думка. Пригадую, що у 2008 році я з Максом та Сашою Бородою поїхав на свої перші змагання, що відбувалися на Тисі, біля села Фанчикове, на Закарпатті. Я тоді не мав зеленого поняття що до чого, просто було цікаво подивитися на людей. Прикол був в тому, що організатори розповіли про правило: «Ловити можна на одну муху». Ну, всі чемно так і зробили, за винятком одного закарпатського нахлистовика (він же був одним із організаторів цих змагань), який спокійно продовжував ловити на дві німфи. Коли його запитали про це, він відповів: «Німфа – це не муха». Я тоді так і не зрозумів – який смисл забороняти ловити на дві сухих, якщо всі і так ловили на одну?

Але ця думка розповзлася в народ. Давайте розберемося – хто є муха, а хто ні. Коли на світ народжується немовля, воно не вміє ані говорити, ані ходити. І все ж це людина, хоч і маленька. Вона всього навчиться, коли виросте. Коли на світ народжується німфа, вона не вміє літати і відкладати яйця. Але невдовзі вона пройде всі стадії розвитку (якщо не потрапить рибі до шлунка) і змахне своїми крильцями над водою. Виходить, німфа – це таки муха, просто маленька.

PS

До чого усе це написано? Я вважаю, що нахлист не можна вводити у рамки і чимось обмежувати. Нахлист – це вид мистецтва, де кожен малює свою картину так, як її бачить. Погодьтеся, було б абсурдно почути від любителів акварелі, що малюнки створені олівцем – це фігня. Нахлистовик повинен вміти малювати олівцем, гуашшю, аквареллю, маслом тощо. Усе впирається лише в умови. Звичайно, жоден здоромислячий нахлистовик не відмовиться від сухої мушки, коли риба полює на поверхні і яскраво це демонструє. Але такі періоди бувають не часто. Відповідно, в інший час логічніше рибалити німфою. Тільки логічніше і не більше. Я за рівність і за свободу вибору. Я проти категоризму. Любіть нахлист в собі, а не себе в нахлисті.