Блог двох мухарів

Архив категории ‘Статті’

Дозвольте вас трішки розважити. Ну, справді ж – нахлист це не лише лазіння по горах та річках. Тому пропоную вашій увазі підбірку кінопродукції, де так чи інакше на перший чи задній план виходить нахлист. Звичайно, таких моментів у кіно дуже багато, але пригадати геть усе доволі складно. Наразі я пригадав шість випадків, де мушки та шнури впадали в об’єктиви операторів.

1. «Твін Пікс». Муха, йди зі мною!

Культовий серіал Девіда Лінча. Його дія відбувається у штаті Вашингтон, тож можна не сумніватися, що кожен третій мешканець вигаданого містечка так чи інакше пов’язаний з риболовлею.
А судячи зі снастей – ловлять твінпікскці саме на муху. Із серіалу точно можна сказати, що Піт Мартел та Гаррі Трумен в курсі усього нахлистового.
Принаймні, перший постійно ловить рибу (іноді випадково вона потрапляє в термос з кавою), а другий в’яже щось схоже на мокру «осу» і дарує її Дейлу Куперу.
До слова, третій сезон «Твін Піксу», через 25 років, нарешті вийде у світ наступної весни!

2. «Ганнібал». Що у нас на вечерю?

Мадс Мікельсен у ролі Ганнібала Лектора виглядав доволі суперечливо, особливо після оскароносного Ентоні Хопкінса з фільмів «Мовчання ягнят» та «Ганнібал».
А Уілл Грехем взагалі у цьому серіалі показаний як шизік, в якого такий бардак в голові твориться, що й подумати страшно.
Поки перший крамсає своїх жертв на шашлик і фуагру, другий бореться зі своїми демонами і в’яже мухи. Іноді ще й рибу ловить. На ті ж мухи.
В одному з епізодів, Ганнібал вирішив пожартувати над Грехемом і дов’язав у муху дещо зі своїх жертв. Але це вже буде спойлер…

3. Мумія 3: гробниця імператора драконів. Меч чи вудка?

У третій серії франшизи про різного роду мумії, Анаксунамун, Хамунаптра, Імхотеп і ще багато страшних слів відійшли у вічність.
Тож Рік О’Коннел вбиває час нахлистовим навчанням на тихій англійській ріці. Виходить не дуже – муха то за дерево зачепиться, то за шию.
Та й із закидом у мумійоборця великі проблеми. Тож краще цю кляту форель тупо перестріляти, що головний герой успішно і робить.
А потім валить в Китай рятувати свого відприска від чергових монстрів.

4. Німфоманка. О-о-о-о-о… на хлист

Ларс фон Трієр доволі специфічний режисер і його психоделіка далеко не кожному до смаку.
Але на відміну від «Антихриста», «Німфоманка» – це кіно про трохи приємніше. Щоправда, якщо вже фон Трієр вирішив знімати порно, то краще взяв би симпатичніших акторів, бо Шарлота Генсбур – на любителя… Поза тим, доволі часто фізіологічні переживання героїні у режисера асоціюються із мухами та запідсаченням форелі.
Це вже у момент найвищої насолоди. Ну, ви розумієте, про що я…

5. Там де тече ріка. Просто класика

Зізнаюся, в сам фільм я ніколи не вникав, а просто «мотав» вперед, шукаючи на хлистові епізоди. Звичайно, це кіно усі нахлистовики переглянули по кілька разів.
І навіть їхні другі половинки складали компанію, адже там, ще зовсім молодий Бред Пітт показував свої білі зуби і активно махав шнуром.
До слова, правда чи ні не знаю, але кажуть, що вудка, якою ловив Пітт, зараз знаходиться в Закарпатті. Принаймні, років 8 тому мені її показував Василь Русин. Вудка бамбукова, реальний антикваріат.
До речі, автори фільму запевняють, що рибу актори ловили понарошку, адже її брали на рибгоспах і прив’язували спеціальними шнурочками, після чого повертали назад. Форель не постраждала.

6. Ріка питання. Нічогенька німфочка

Ще одна майже класика.
Це історія про хлопця, якому набридли батьківські успіхи в нахлисті, тож він покидає рідну домівку, живе біля ріки, продає мухи і знаходить свою німфу.
Вона може і оголеною стрибнути у річку за вудкою, яку поцупила риба. Фільм, чесно кажучи, так собі, але нахлист там – тема номер один.
Хто не бачив – можна разок глянути. В оригіналі фільм 2010 року зветься The River Why.

Ця непроста пригода почалася значно раніше, аніж ми перетнули україно-польський кордон посеред гір, у забутій Богом Смільниці. Здавалось би, сама доля робить усе для того, щоб поїздка не відбулася. А я, наче сліпий герой афоризму Станіслава Єжи Леца, пробивав головою стіну, сподіваючись вийти на світло, а сам опинявся в сусідній камері. Курс польського злотого ріс на очах – щодня ми перетворювалися на економістів і намагалися спрогнозувати його подальші маневри. А як вже манила мене хоч і робоча, але дуже спокуслива мандрівка до Вільнюса, куди я, заради двох днів у Польщі так і не поїхав? А з якими вже труднощами вдавалося долати усі буденні клопоти? Словом, сумнівів у мене не залишалося – Дунаєць неодмінно віддячить за старання красивими форелями, а якщо пощастить, то й тайменем, який випадково спокуситься на стрімер чи на німфу.

А хіба могло бути по-іншому? Скільки ночей я просидів на лещатами, вигадуючи нові моделі мушок, які неодмінно мають працювати по тамтешній рибі? А скільки обідів ми з Арсеном провели за розмовами і мріями про цю красиву, сильну і небезпечну ріку. Ех…

Прогалини у планах

Та хіба лише в мене в голові роїлися ці думки? От, наприклад, ще раніше, аби поїздка на Дунаєць вийшла бюджетнішою, Арсен змінив у своїй автівці бензин на газ. Але за кілька днів до виїзду, посеред ночі, комусь дуже сподобався його простенький відеореєстратор – довелося кидати каменюкою по вікнах. Камінь зрикошетив від керма і розбив ще й лобове скло. У терміновому порядку довелося шукати запасний варіант.

У Міші теж були свої пригоди на роботі, а візу вдалося відкрити напередодні самого виїзду. Він дуже хотів поїхати у цей нахлистовий рай. Ще б! Він як зачарований слухав наші розмови про минулорічну поїздку. Здавалося, тоді ми з Арсеном переловили ледь не всю рибу на спецділянці.

Андрій вже їздив з нами на Дунаєць два роки тому. Мабуть, він став єдиним, кому не довелося буквально продиратися до Польщі. Або він просто нам нічого не говорив…

Ось так учотирьох, з горем навпіл, ми виїхали зі Львова у четвер, 30 квітня, о 14:00. Попри усі проблеми настрій був бойовим, ми вірили, що загадковий Дунаєць не залишить нас без вражень. Войтек Кудлач, наш добрий друг і власник імпровізованого готельчику неподалік від ріки, де ми й планували зупинитися, якраз зранку передав свіжі новини: річка чиста, риба зранку добре ловиться на німфу і стрімер, а по обіді на суху та мокру. Що ще треба для щастя? Хіба доброї погоди. Судячи з ранкових фото, на межі польських П’єнін та словацьких Татрів, де розташоване затишне містечко Кросценко-над-Дунайцем, усе було тихо і спокійно. На вихідні начебто обіцяли якісь опади, але хто ж тим синоптикам повірить? От і ми не вірили…

Окрім нашої четвірки, паралельним курсом вирушило ще кілька наших друзів. Володя вирішив їхати з дружиною і так само зупинитися у Войтека, а досвідчений нахлистовик Іван Повхан з Ужгорода, обіцяв приєднатися до нас вже на місці, оскільки мав справи неподалік, у Словаччині. Словом, мало бути весело, а за місце ми не переживали – ріка велика, є де розташуватися.

Дорогу на кордон у Смільниці, яку ще не так давно проклинали останніми словами, трішки підсипали-підлатали і тепер по ній можна було їхати. Залишився лише один розбитий серпантин вже за Старим Самбором, але водії знайшли вихід і втрамбували нову ґрунтову «дорогу» поруч із ямистими залишками асфальту. Сам кордон наші сподівання виправдав – попереду було лише кілька машин, а сама черга рухалася доволі оперативно. Без жодних клопотів ми пройшли українських прикордонників, залишалося лише порозумітися із поляками. Одна лише біда – зважаючи на низький пасажиропотік, польським митникам стає нудно. Виручають їх такі «валянки» як ми…

«Мандат»

Спершу прикордонники докопалися до того, що в кожного з нашої четвірки різні типи віз і абсолютно різні запрошення. Якби кожен їхав окремо, питань, мабуть, не виникало б, а так, наша маленька спільнота викликала якийсь особливий і насторожений інтерес в польської сторони. І лише після того як я відкрив кілька своїх флайбоксів, схоже, сумніви зникли – так, ми справді їдемо за тридев’ять земель ловити рибу. Але це були квіточки. Ягідки на нас чекали тоді, коли здавалося, що ми вже в Євросоюзі. Польські митники у той день були якимось надто вже непривітними. Зі свого віконечка поцікавилися скільки у нас пального в баку, скільки ми веземо алкоголю і скільки сигарет. І тут прозвучало контрольне питання: «Які продукти з собою маєте?». Продуктів у нас було багато. У кожного ж є дружина, яка постаралася і наготувала різноманітних наїдків – бутерброди, печені курячі лапки, відбивні, салати тощо. Увесь провіант ми вмістили до двох термопакетів, аби вони не зіпсувалися по дорозі. Ми й відповіли чесно – їсти маємо, голодувати не будемо…

Як виявилося, це була наша фатальна помилка. Сонний митник одразу ж збадьорився, вискочив до автівки і попросив виставити сумки з продуктами на лавку. Не підозрюючи халепи ми чемно усе відкрили, хоча відразу були здивовані безцеремонністю, з якою руки митника почали перебирати усі пакети і лоточки. «Це катастрофа! Це заборонено! Як ви можете везти стільки продуктів?» – репетував митник. Ми не знали, що відповісти. Ще ніколи на кордоні ми не мали клопотів з бутербродами. До нас одразу ж підбіг інший митник, який показав на спеціальний гараж з ямою. Ура! Поляки упіймали небезпечних контрабандистів з України!

Під’їхавши до гаража, митник наказав виносити усі речі з багажника, які ми ледь туди запакували. Коли сумки і тубуси з вудками лежали на лавках, поляк повідомив нас, що з першого січня 2015 року з України до Польщі заборонено провозити будь-які м’ясні продукти, мовляв, у Запорізькій області зафіксований випадок захворювання свиней на африканську чуму. Відповідно, він – герой польської митниці, зробить усе можливе, аби жоден шматок сала не переїхав на територію Євросоюзу. «Беріть великий пакет, скидайте усі продукти туди. Окрім цього, кожен з вас заплатить «мандат», тобто штраф у розмірі 170 злотих (на той час 1139 гривень)…».

Оскільки прихованих камер ми не побачили, зрозуміли, що митник не жартує. Але й прощатися ані з продуктами, ані з грошима ми наміру не мали. Насамперед, почали його «навантажувати» несправедливістю та маразматичністю цього припису, адже ми везли вже готову продукцію у невеликій кількості і лише для власного споживання. Загальні суперечки десь трохи вплинули на поляка і він порадив скласти продукти до пакету, але щоб штраф заплатив хтось один. Здавалося, це був максимум того, що можна вичавити з цієї ситуації – до пакета полетіли відбивні і інші кулінарні старання наших жінок. Звичайно, кожен з нас щось і приховав, але відсотків 60% усього провіанту перейшло до рук митника, який пообіцяв віднести усе добро до холодильника, а потім утилізувати. Ми закивали головами, але кожен з нас здогадався, у який спосіб будуть утилізовані наші відбивні. Щодо штрафу, то його ми теж не платили. Митник побачив наші вудки і махнув рукою: «Відпускаю вас без грошей, але лише тому, що я сам нахлистовик».

Ми вже не стали сперечатися, адже він і сам порушив закон, відпустивши контрабандистів – нам треба було максимально швидко зникнути з кордону, поки ніхто не передумав. Хоча, вуха у поляка ще довго горіли, а «побажання» для нього від нас були найрізноманітніші, але переважно нахлистові…

Переїхавши кордон, ми вкотре відчули себе переможцями. Звичайно, шкода і продуктів і старань, але з голоду ми все-одно не помремо. На березі Дунайця є кілька кнайп, де дуже смачно готують і подають великі порції. До того ж, ми непогано зекономили на ефемерному «мандаті». Тож перекусивши на зупинці прихованими канапками, ми рушили неквапливими серпантинами повз мальовничі польські села…

Перші обломи

Дунаєць ми побачили вже в темряві. Як завжди, зупинилися на одному з освітлених мостів, аби подивитися на воду. Небо було зоряне, але ми й так бачили, що річка чиста – на дні просвічувалося каміння.

Не гаючи часу стрибнули в машину і вже за кілька хвилин віталися з Войтеком, який нас чекав і запрошував до великої кухні. Кілька пляшок віскі були акуратно і з розумом спожиті, закуски теж не бракувало. Хлопці одразу ж попросили Войтека принести свої коробки з мухами, які він в’яже на продаж. Варто зазначити, що тих мух у нього тисячі, при чому усі як на підбір – однакові. Ось коробки з ґляйхами – імітаціями черв’яків, які дуже любить тутешня форель; ось чорні зонкери – стрімери з хутра; тут різноманітні німфи з вольфрамовими голівками; там делікатні сухі мушки, виконані настільки майстерно, що й самому хочеться їх з’їсти.

Хлопці понабирали жмені мух, кладучи перед Войтеком хрусткі банкноти. Я мух не купую – своїх коробок вистачає. Але ще взимку висилав Войтеку кілька пакетів даббінгу, якого не було в Польщі, тож він пригостив своїми витворами і мене. Я одразу ж звернув увагу на те, що німфи доволі оригінальні. Навіть ті ж стандартні ред-таги виконані з додатковими елементами, зокрема, тонкими темно-зеленими спинками із незнайомого мені матеріалу. Зрештою, я планував ловити на свої мухи, адже три попередні роки до цього, форель не мала до них претензій.

Коли ж ми закінчили вечерю і зайшли до вже майже рідної кімнати, хлопці понишпорили і в моїх коробках, але грошей з них, ясна річ, я не брав. Для Войтека – це бізнес, для мене – просто захоплення. Коли комусь подобається моя муха – то я з радістю її подарую.

На нас вже чекали чотири ліжка і ми з Арсеном обрали ті ж, де спали минулого та позаминулого року. Тим часом, поруч Войтек будує вже повноцінний нахлистовий готель для своїх клієнтів. А клієнтів у нього не бракує, адже він займається гідством на двох тутешніх ріках – Дунайці та Бьялці Татжанській. Відповідно, усі кошти вкладає у будову, ще й кредит узяв.

Найгірше для мене у іншій країні те, що доводиться змінювати час на годиннику. Ніяк не можу до цього звикнути – так було і зараз. Пробудився наче чумний і геть не розумів того, що зі мною відбувалося. До тями привів гарячий фруктовий чай і бажання якомога швидше вийти на воду. Ранкова метушня довго не тривала – уже за кілька хвилин усі були одягнені і спаковані. Войтек вирушив з нами, але не надовго, бо до нього якраз мав приїхати клієнт з Кельце.

Ми з Арсеном найшвидше впоралися з повідками і мухами, тож вийшли вже на знайоме місце біля лісопильні, там, де здорово відловилися торік. Не злякала нас доволі висока вода, але найкозирніші минулорічні місця стали важкодоступними, до них треба було добиратися, долаючи бурхливі потоки. Перші проводки не дали результатів, тож коли до нас приєдналися Володя, Міша і Андрій ми не мали чим похвалитися. Зрештою, пам’ятаючи минулорічний досвід, ми все ще не переймалися – тоді також риба не ловилася поки сонце не зійшло над горою. Але навіть після того, як ранкові промені освітили воду, у нас в заліку не було ще жодної форелі. Зі старту минуло три години. Щось тут не те…

Схід і вихід

Пригадую, як торік, ідентична ситуація мене тішила. Я хотів шукати, досліджувати, тішитися власними успіхами. А зараз я цього не хотів. У мене було просте людське бажання – наловити риби, при чому конкретного розміру, в районі 40-а сантиметрів. Минулого року я свого трофея витягнув, то була струмкова форель на 55 сантиметрів. І, чесно кажучи, ще раз боротися з нею у мене бажання не було. Хотілося чогось меншого, що має не менше запасу енергії, але витягується швидше і безболісніше.

Зрештою, першу форель мені таки вдалося упіймати. Після кількох змін проводки, я дозволяв німфам відриватися від дна і під силою течії підніматися до поверхні. Така тактика спрацювала і за хвильку у мене в руках вже пручалася 30-сантиметрова красуня. Однак інші спроби щось упіймати були марними. Правда, під час однієї з проводок риба таки атакувала мої мухи і обірвала повідець з маленькою чорною німфочкою, які працювали якраз минулого року. Це була мала втіха, довелося шукати інше місце…

Ми почали рухатися вверх по течії, ближче до муру – великої стіни, що розділяє Дунаєць і дорогу. Чимало нахлистовиків полюбляють там ловити, інші крутять носом, мовляв, стоїш посеред ріки як повія, а всі на тебе дивляться і оцінюють. Рацію мають обидві категорії, а от до якої належу я, ще не вирішив. Справа в тому, що коли риба ловиться добре, стояти під муром нема смислу. А от коли вона не ловиться взагалі, то вже байдуже, хто і що про тебе подумає. Місце під муром – одне з найглибших на OS Dunajec (так зветься спеціалізована нахлистова ділянка), відповідно, найбільша риба живе саме там. За словами знавців, тут можна упіймати не лише форель чи харіуса, але й тайменя, марену, підуству чи головня – тобто усіх мешканців ріки.

На сам мур ми дісталися вже наступного дня, а поки ловили трохи нижче, посеред бурунів, де доводилося докладати максимум зусиль аби втриматися на ногах. Як на мене, то для таких умов найкраще підійдуть черевики з войлочною підошвою і шипами з победітовими напайками. Така комбінація досить надійно тримає ногу на камені, але при цьому є один мінус – вже потім, коли черевики підсохнуть, войлок слід добряче відчистити зубною щіткою.

На бурунах трофейна риба сіла на німфу Володі, але витягнути її з бурхливої течії було практично нереально. Войтек намагався допомогти і виловити здоровенну форель власним підсаком (він десь удвічі більший був за наші стандарти), але і йому це не вдалося. Старий хитрий пструг десь крутнувся, десь зачепився за камінь і поминай як звали.

У Андрія зловився харіус, а Арсен таки упіймав кілька форелей з одного місця, очевидно, знайшов ямку. Міша мав кілька сходів, а у мене і цього не було – жодного клювання і хоч сідай та плач. Але плакати я, звісно, не став. Згадавши третю серію «Зоряних воєн» і словами Йоди про те, що він зазнав фіаско і змушений піти у вигнання, я повернувся туди, звідки ми починали ловити. Просто не вірив, що риба геть настільки неактивна, що не ловиться ні на що.

І справді, десь після 20-ої проводки я відчув, що німфа зачепилася за камінь. Але в середині щось клацнуло і приємне тепло миттєво розлилося по жилах. «Зачеп» почав оживати, зробив різкий рух вниз по течії і вилетів із води. Велика форель шукала свій порятунок у швидкій воді, мені ж треба було зробити все можливе для того, щоб вона туди не потрапила. Фрикціон на котушці був міцно затягнутий, але для крупної риби – це дурниці. Французький підлісок за якусь секунду зник і з котушки блискавично почав розмотуватися жовтий шнур. Я намагався повернути зігнуту в бублик вудку ближче до берега, але риба виявилася аж надто сильною. Довелося і мені вмикати мізки – спершу я почав притримувати котушку вільною рукою, щоб форель швидше втомилася, а потім, за кілька хвилин, коли вона почала здавати позиції, швидко скручувати шнур. Однак плямиста і не думала здаватися. Коли відстань між нами сягнула кількох метрів, вона знову рвонула на бистрину. Ось тут я вже думав, що прийшов гаплик. Найгірше, що поруч не було абсолютно нікого, хто міг би дістати рибу підсаком і допомогти мені. А за мить я відчув, що шнур ослаб. Це означало, що риба зійшла, або ж пішла проти течії, просто на мене. Що гірше?

Ще ніколи я не крутив котушку так швидко – виявилося, що форель нікуди не ділася. Я почав рухатися назад, щоб максимально оперативно відновити натягнуту снасть. Черговий ривок у глибину вже не був таким сильним, як раніше. Відчувалося, що форель ослабла, тепер залишалося підвести її до берега і взяти в підсак. Коли мені це вдалося, я обернувся. З тої точки, де вона вхопила німфу і до тої, де мені вдалося її упіймати, було не менше тридцяти метрів.

Окрім фото я вирішив поміряти рибину – якраз під руками опинився портативний інструмент. Форель мала рівно 50 сантиметрів і відразу після процедур повернулася у рідну стихію. Мене трішки потрясло, довелося посидіти на старому човнику, пришвартованому біля берега. Це вже хоч щось…

Риба шукає де глибше

Невдовзі підійшли хлопці, які теж зловили по кілька рибин. Якраз надходила обідня пора і ми вирушили до одного з тутешніх ресторанчиків. Хто замовив «флячки», хто квасолю по-бретонськи, хто смажену картоплю, хто все зразу ще й кухоль свіжого і холодного пива. Якраз почався дощик, але ми сиділи на вулиці під великою парасолькою. У Кросценко-над-Дунайцем вже всі звикли до нахлистовиків, тож ніхто косо не подивиться на групу людей у вейдерах та черевиках навіть у ресторані. З’ївши по кілька порцій запашної та гострої квасолі з сосисками, ми вирішили продовжити полювання за дуже складною фореллю.

Дощ нас і до того не лякав, але щойно ми вийшли з-за столів, як небо почало прояснюватися. Вирішили спробувати щастя на Ксьонзовому полі – одному з найкрасивіших місць на Дунайці. Бурхливий перекат впирається у вертикальну скелю з величезними соснами, утворюючи глибоку яму. Саме тут, чотири роки тому я вперше зрозумів, що таке крупна форель і що її категорично не можна ловити вудками низьких класів, а торік на цьому ж місці, я витягнув свою найбільшу нахлистову рибу. Власне, витягнув її Арсен, який хвилин з 15 бігав за нею з підсаком – я стояв на місці і намагався втримати вудку в руках.

Усе ж зараз ми сподівалися на суху мушку, адже як запевняв Войтек, після обіду риба проявляє активність на поверхні. Однак нас і тут спіткала невдача. Висока вода не дозволила дійти до перспективних точок, а за моїм особистим переконанням, жодна форель не варта того, щоб за нею плавати, тим більше у такій холодній воді. Уже ввечері Войтек розповідав, що цього року весна пізня, у горах ще лежить сніг, тому доводиться миритися із тим, що ріка повноводна і не зовсім чиста.

На Ксьонзовому полі ми пробули більше години, після чого я зібрав хлопців і запропонував переїхати нижче, на інше цікаве місце. Справа в тому, що там є яма, до якої добратися можна з берега, а це доволі вагомий аргумент. Спакувавши вудки до автівки, ми вирушили до території пані Мариші – колишньої монополістки ліцензій на OS (тепер їх можна купити і в Войтека).

Наша теорія підтвердилася – форель справді сиділа на глибині і яма біля будинку пані Мариші це довела. Ми з Арсеном одразу ж упіймали по рибі, а Міша мав схід. Однак після цього все затихло і ми знову цілу годину марно полоскали воду. Ми розійшлися у різні сторони – з буруна я дістав невелику форель, а от Міша нарешті розловився і упіймав свого першого дунаєцького пструга, а за ним і другого. Аж тут зателефонував Іван, який повідомив, що на Ксьонзовому полі почалося дике «шалєньство» – риба нарешті почала вистрибувати і ловити комах, які падали на воду.

Цей дзвінок змусив нас оперативно скрутити снасті і просто бігти до машини, але щойно ми повсідалися і завели двигун, як знову задзвонив Іван: «Можете не поспішати, вже все скінчилося. Більше того, на мої мухи форель не реагувала». Може хтось би й не побачив у цих словах подвійного дна, але я ж то бачив, як Іван ловить на суху мушку! На карпатських ріках мало хто може позмагатися з ним у майстерності… Стало ясно, якщо вже Іван не зміг переконати пструга, то і нам робити з сухою нічого – доведеться знову пручатися з німфами.

Але оскільки ми вже сиділи в машині, вирушили до ранкової точки, біля лісопильні. Ми з Арсеном розташувалися на зливі, хлопці ж вирушили вверх по течії, у напрямку муру. Смажена картопля і квасоля були дуже смачними, але після них захотілося пити, а води з собою у нас не було, та й до найближчого магазину треба було йти добрих кілометри два. Залишивши вудки Арсену, я перейшов дорогу і помітив чоловіка, який косив траву на своїй ділянці. Перепросивши, спитав, чи не пригостить він мене холодною водою. Чоловік пішов до будинку і за кілька секунд повернувся із чотирма скляними пляшками слабогазованої мінералки. Коли я хотів йому заплатити, він лише засміявся і сказав: «Це ж просто вода»…

«Просто води» вистачило на всіх, бо Андрій та Міша хотіли пити не менше за нас. Тим часом риба продовжувала крутити носом перед нашими німфами, і лише вряди-годи демонструвала свою присутність. Зрештою, прийшов час повертатися, аналізувати помилки, вечеряти і відпочивати. Вечеря, власне, вийшла славною. Зібравшись за великим столом, ми просиділи до півночі, після чого завалилися до ліжок і відрубалися.

Велика Дунаєцька стіна

Я прокинувся ще задовго до того, як нас мав розбудити будильник. Зайшов на кухню, де вже сидів Володя і пив каву. Разом ми організували сніданок (ще звечора вирішили, що ловити на порожній шлунок якось не дуже приємно), після чого я пішов будити хлопців. Відразу скажу, що на мої стусани вони відреагували доволі вороже і агресивно, ховаючи голову під ковдру та намагаючись брикнути мене ногою. Але я не здавався і незабаром на мене дивилися три пари заспаних очей.

Коли ж хлопці побачили на столі яєчню з шинкою та горнятка з кавою, вони тут же забули, як я намагався їх добудитися, миттю стали привітними і почали наминати сніданок. Якраз прийшов Іван, який поселився неподалік і запропонував поїхати вниз по течії, на його улюблені місця. Там, мовляв, він завжди ловить, коли сюди приїжджає. Власне, ми не мали нічого проти. Вже байдуже було куди їхати, бо небо було сірим, як мокрий асфальт, а дрібний дощ, схоже, не збирався припинятися цілий день. Для такої справи у нас були дощовики, тож запакувавши усе добро до автівки, ми вирушили до дальнього мосту на спецділянці Дунайця.

Рівень води, як виявилося, не піднявся, сама вода ані прочистилася, ані забруднилася – умови були ті ж самі, що й у перший день нашого перебування в Кросценко. Ми, правда, сподівалися, що риба за добу пасивності встигне зголодніти і нарешті почне ловитися. Хлопці перейшли міст і почали ловити на протилежному березі, я ж знайшов більш-менш зручний схід до води і вирішив перевірити ті ділянки, куди зміг докинути своєю вудкою. Однак вже з перших закидів стало зрозуміло, що тут не змінилося нічогісінького. Риба як мала в носі наші мухи, так і зараз, її ставлення до них не вирішилося у кращу сторону.

Усе ж, одну форельку я таки виманив – мала втіха для такої великої ріки. Арсен теж упіймав одну рибу ідентичного розміру, але більше тут ловити не хотілося. Загукавши компанію вирішуємо переселитися до муру, де вчора ловилося найбільше. Однак на дорозі до локації ми змушені були зупинитися – там проводилася рятувальна операція. Кілька машин швидкої, пожежників та інших служб перегородили трасу, а люди в формі виносили на берег характерний чорний пакет. Ми так і не довідалися, що трапилося, але судячи з усього, хтось втопився. Хто саме – рибалка, рафтер чи необережний турист ми так не довідалися, але цей факт вкотре змусив нас ставитися до ріки обережно.

Вийшовши на воду ми продовжили обловлювати всі ділянки, де гарантовано стоїть риба, намагаючись упіймати бодай щось. Зрідка комусь із нас це вдавалося, але загалом ситуація залишалася плачевною. Трохи згодом я помітив чоловіка, який стояв під муром, активно закидаючи німфи у повільну течію. Варто сказати, що по мурі можна ходити, але це доволі проблематично. Справа в тому, що під стіною є дві стежинки – верхня і нижня, при чому нижня лише на кілька сантиметрів вища за рівень води. Щодо ширини цих «доріжок», то дорослому чоловіку, при повному нахлистовому параді, пройти ними можна, якщо рухатися дуже акуратно і дуже повільно. При потребі можна зійти на нижню доріжку, якщо верхня ділянка облуплена і навпаки. Чоловік, який ловив на мурі одразу ж упізнав в мені іноземця і спробував поговорити російською, яку колись вчив в школі, але я відповів, що не маю проблем з польською, тож у нас зав’язався професійний діалог. Пан Збишек одразу ж показав свої мухи і сказав, що тут, на глибині 2-3 метри, риба ловиться, а головне, за його словами, не нарватися на головатицю, яка не дозволить себе витягнути, а лише порве повідки. Це у кращому разі.

Форель же тут стоїть переважно крупна, відгукується на ґляйхи та інші німфи з червоними елементами. Єдине, треба було проводити німфи на відстані 4-5 метрів від стіни, а моїми снастями це зробити нереально. Натомість, Збишек використовував так звану «методу жилкову» – тобто німфову оснастку, характерну для польських нахлистовиків: до шнура кріпилася спеціальна двоколірна жилка, а вже від неї йшли підлісок з повідцями. Ця снасть дозволяла проводити німфи на будь-якій глибині, однак у ній не було індикатора. Власне, ми звикли ловити з індикатором, адже переважно маємо справу з харіусом, який хапає дрібні німфи витончено і якщо не помітити цей момент, рибу не зловиш. На Дунайці ж специфіка риболовлі трохи інша. Тут переважає форель, а не відчути її контакти з мухами просто нереально. Тому «метода жилкова» таки мала свої переваги над французьким підліском. Поміркувавши про це, я вирішив піти з муру. По-перше, мені тут не подобалося, а по-друге, сам процес риболовлі видавався дуже складним. Маючи за спиною височенну кам’яну стіну можна було елементарно хряснути по ній вудкою. А така перспектива мене зовсім не тішила.

Коли я вже збирався йти геть, якраз прийшов Арсен. Залишивши його зі Збишеком, я повернувся до бурунів. Міша змінив німфу на стрімер – він ловив точно в тому ж місці, де торік на стрімер ловив я. Підійшовши я покритикував його приманку, мовляв, якась вона геть недолуга. Але на товариша це не вплинуло, він продовжив закидати її в бурхливі потоки і таки виманив форель – я бачив це знизу, коли намагався обловити невелику ямку за каменем. Ловити на стрімер Міші сподобалося – невдовзі він упіймав ще одну красуню.

Приходив обідній час і я знову вирушив на пошуки товаришів, аби їхати до ресторану. Коли ми зібралися біля автівки, довелося йти за Арсеном, який не мав жодного бажання залишати «точку». Виявилося, що за час проведений тут, він упіймав з десяток головнів та підуств, окрім цього мав схід крупної форелі. Усе ж шлунок переконав його змотати вудки і вирушити на обід. З’ївши по кілька порцій усякого добра і заливши усе це пивом, ми навіть не думали, куди вирушимо ловити зараз…

Фанера над Кросценком

У нас залишалося півдня риболовлі, залишатися ще на день не розраховували. Тому ми оперативно спустилися сходинками на низ муру і взялися до роботи. Ще в автівці я залишив свою німфову «колу», узявши натомість коротшу і міцнішу вудку від Strike! п’ятого класу. Ловити вирішив зі шнуром, таким чином у мене збільшиться поле для діяльності. Правда, довелося трішки посидіти з перев’язуванням повідців, але загалом я своєю роботою залишився задоволеним. Оснащення було ідеальним – я точно вирахував глибину, мухи не чіплялися за перешкоди, проводка йшла плавно. Але, з невідомих мені причин, риба продовжувала ігнорувати усе, що я пропонував.

Поза тим я бачив, як Арсен і Андрій, які стояли метрів за 50 від мене, регулярно щось тягнуть. Я, звісно, був радий за друзів, у нашій компанії не прийнято додавати кількість зловлених риб, сантиметри і грами, заздрити чи бажати комусь зловити менше за себе, але така ситуація починала мене реально дратувати. Я скрутив вудку, притулився до муру і спробував задуматися – щось у мене не те, але що? Мухи правильні, проводка нормальна, місце рибне. Мені страшенно подобається розгадувати оці головоломки, але цього разу я не мав відповіді. Форель просто на мене «забила»…

Робити нічого – йду до хлопців, подивлюся, може вони щось вигадали. «Що там у тебе?» – спитав Арсен. «Нуль. Піду втоплюся у річці глибокій. Нічого іншого мені не залишається» – буркнув я і просунувся ще трохи далі, де вже не було глибини і з’явилася можливість зійти у воду. Кілька класних бурунів прогнозовано нічим мене не порадували, тож я вирішив залишити цей клятий мур і пройтися нижче, до Володі і Міші, який рибалили неподалік. Просуваючись вузькою доріжкою, периферійним зором помітив на воді сплеск, а за ним інший. Невже і тут почалося «шалєньство»? Вудка в руці, шнур є, мухи в кишені – швиденько усе переоснастив, хоча я розумів, що зробити тут нормальне закидання не вийде, як не крути. Позаду стіна, тобто про «оверхед» можна забути. Залишаються хіба закиди у стилі «спей», але і їх тут виконувати важко – один необережний рух і можна потрапити на корм рибам.

З горем навпіл, безперечно вигадавши якийсь новий закид, мокра мушка приводнилася у потрібному місці. Тут течія вже швидша, відповідно, у мене кілька секунд на очікуваний удар, після чого все треба починати спочатку. Другий, третій закид – усе марно. Замість мокрої ставлю суху мушку, змінюю її на іншу: риба знущається. Спереду і ззаду від мухи, буквально в сантиметрах десяти, дві форелі смачно ковтають одноденку, а на мого сухаря – жодної уваги! Володя і Міша приєдналися, почали пропонувати усе, що є в коробках, але мені вже прийшло розуміння того, що ми пролетіли. Пролетіли як фанера над Кросценком.

Я плюнув на це знущання і знову пішов на мур, випрошувати форель. Арсен і далі тут стояв, при чому у нього регулярно щось та й ловилося – то підуства, то головень, то форель. Зійшовши у воду я взяв свою німфову трійку, зарядив її першими-ліпшими мухами і закинув у швидку течію. Нарешті! Удар і приємна важкість на тому кінці. Поспішати і тягнути форель напролом не варто, тому я дав рибі трішки «погуляти» і скрутити кілька метрів шнура. А потім легко завів її до підсака. Узяла красуня велику зелену німфу з чорним комірцем. Арсен прибіг з фотоапаратом: «Фух, я вже думав, що ти до ночі ходитимеш з кислою фізіономією» – пожартував він. «Угу, я б на тебе подивився, будь ти в моїй шкурі» – відповів я. «О, то було би страшно» – засміявся Арсен. Ми вийшли на доріжку на перекур, після чого знову розійшлися у різні боки.

Кидаю знову – за хвилину черговий удар і ще одна плямиста борсається на підвісному повідці, цього разу їй посмакував маленький фезентейл із зеленим торраксом. Ну, де ви були раніше? Третя рибина спокусилася на іншу модифікацію зеленої німфи. Як і попередні екземпляри, вона мала близько 35-и сантиметрів.

Тим часом прийшов Арсен з красивою підуствою у підсаку. Після фотосесії риба поплила назад, а ми спробували упіймати ще когось з представників коропових. У Карпатах я зловив кілька підуств, тож знаю, що риба ця активно веде себе на гачку, потужно впирається і не дається завести себе до підсака. Але моє щастя скінчилося. Змінивши кілька мух прийшов до висновку, що риболовля скінчилася.

Хлопці також почали збиратися. Міша упіймав на німфу одну «сороківку», ще кілька пстругів виманив на стрімера. Він радів, буде що показати удома зі своєї першої мандрівки на Дунаєць. Арсен особливо не засмучувався – він хоч трохи розловився. Я був розчарований, злий, ображений, але вигляду, звісно ж не показував. А от Володя Дунайцем загорівся. «Це не Сян. Тут треба дуже багато працювати, щоб піймати рибу. Мабуть, приїду сюди наприкінці червня» – сказав він, пакуючи тубус до багажника.

Карпатська альтернатива

Останню світлу годину ми присвятили закупам, адже жінки не лише напакували нам наїдків, але й написали списки усього необхідного з польських магазинів. Ми були змушені закупитися саме в суботу ввечері, бо в неділю поляки святкували День конституції, відповідно, усі заклади зачинялися.

Вже ввечері, за столом, ми вирішували як бути далі. Перший варіант – повертатися додому. Другий варіант – їхати на Сян. Справа в тому, що OS San якраз по дорозі додому, тому теоретично ми могли б зранку виїхати туди, порибалити до вечора, після чого їхати на кордон. Я вирішив задзвонити до Павела, який продає ліцензії на Сяні і поцікавитися тамтешніми «варунками», тобто умовами. Слова Павела нас морально вбили: «Тут просто Рай! Ловлять усі на все. Зранку на німфу і на стрімер, по обіді на суху. Ловиться чудово, вода чиста і не висока». Власне, те ж саме ми чули і від Войтека, але зранку я спілкувався з одним нахлистовиком, який повернувся з Сяну. Судячи з його фото на телефоні (поляки дуже люблять показувати свої фото з трофеями, навіть коли їх про це не просять), Павел говорив чисту правду.

Зваживши всі «за» і «проти» ми вирішили їхати додому. По-перше, давалася взнаки втома, адже ходити по великих і слизьких каменюках не так вже й просто, по-друге, якщо ми поїдемо на Сян, то повернемося додому посеред ночі, по-третє, це чергові фінансові внески, а в теперішній економічний час розкидатися грошима якось неправильно.

Але був і позитив. Уперше я повноцінно виспався на Дунайці. Поспішати нам було нікуди, тож ми ще трохи повалялися у зручних ліжках і почали пакувати сумки. Ще мали заїхати попрощатися до Войтека, який зі своїм клієнтом рибалив на Ксьонзовому полі. Там ми і потисли руки, звичайно, пообіцявши, що неодмінно приїдемо наступного року. Єдине, Войтек попросив приїхати в червні, оскільки вода вже прогріється, сніг з гір зійде і риба стане значно активнішою.

Дорога до кордону була легкою і спокійною. Ми таки заїхали на Сян, подивилися на рибалку посеред ріки, який тягнув харіуса і кожен з нас поглядав у біг багажника, де зберігалися тубуси з вудками. Але купувати ліцензії вже було пізно – нас чекав кордон. Цього разу, правда, без пригод. Машин практично не було, тож за хвилин 15 ми спокійно переїхали на українську територію. Щоправда, український митник зацікавився нашими успіхами на Дунайці і запропонував «щось показати». Річка тече з Польщі в Україну і проходить якраз через кордон. Через залізний паркан митник показав нам на ямку під кущем, де спокійно плавало кілька десятків крупних головнів. Ясна річ, ловити тут не можна, але ми все ж подарували привітному чоловіку кілька жуків. От тільки він занепокоївся, коли побачив, що на гачку нема борідки…

Усе ж річка нас зацікавила. Проїхавши з кілометр від кордону ми зупинилися аби подивитися на річку зблизька. Тим паче, вона тут була дуже красивою – спокійно протікала через вже зелений ліс. Головні були і тут, не менші і не менше, а ще ми побачили величезного бобра, який проплив від берега де ми стояли, до протилежного. Невже у нас ще залишилася якась дика природа? Поки ми насолоджувалися краєвидами і красою, біля нас зупинилася машина, з якої вийшов чоловік у цивільному. За його словами, перебувати тут заборонено, адже це прикордонна смуга, тому він порадив нам милуватися рікою деінде.

Ми особливо не сперечалися і зупинилися біля моста, де був схід до води. Річка чиста, невисока, напевно, тут є і форель. Простоявши кілька хвилин, ми помітили чоловіка у високих забродах, який наближався до нашої компанії. Права рука тримала спінінг, а під лівою рукою у нього бовтався майстерно зав’язаний пакет із характерними силуетами плавників та хвостів. Неохоче чоловік відкрив пакет і ми побачили з десяток пстругів, різного розміру. На нас напустилося ще одне розчарування. Мабуть, жодні бесіди і переконання не змусять його відпускати бодай дрібну форель – усе, що сіло на гачок неодмінно опиниться на столі…

Цей чоловік – звичайний представник глухого села. Роботи нема, перспективи нема, зате є річка під боком, яка годує його дієтичним форелевим м’ясом. Якщо ми скажемо йому: «Чоловіче добрий, та випусти ти цю рибу», він відповість: «А що я їстиму?». На жаль, це проблема не цього рибалки і не цього села. Мабуть, щоб людина з карпатської глибинки свідомо відпускала рибу, вона має бути впевненою у тому, що удома на неї чекає альтернатива. А у тамтешніх мешканців, схоже, альтернативи нема…

 

Фінансова довідка

Повний кілометраж за маршрутом Львів – Кросценко-над-Дунайцем – Львів: 800 км;
Витрати на візу: 570 гривень + 35 євро
Ціна індивідуальної одноденної ліцензії на OS Dunajec: 74 злотих (495 гривень);
Витрати на пальне (4 особи, економний автомобіль): 250 гривень з особи;
Страхівка на авто: 90 злотих (600 гривень);
Проживання (за умови триденного перебування): 35 злотих (235 гривень) з людини;
Обід (з кухлем пива): 25-30 злотих (200 гривень) з людини;
Закупи: 100 злотих (670 гривень)
Загальний бюджет на одну людину (без врахування витрат на візу та закупів): 2600 гривень.

Автор: Ростислав Ящишин
Джерело: журнал “Риболов-Профі”

Уже багато років не брав до рук спінінг. Що вже говорити про поплавчанку, фідер та інші рибальські вудки. Штучні мушки, бистрина гірських річок, червоні крапочки на боках форелі, фіолетово-попелясті плавники харіуса – ось моя стихія. Навіть рівнинна річка, будь-яка, знайомилася з моїми мушками, байдуже, при цьому був результат чи ні, але нахлист я не змінював. На озера виїжджав двічі на рік, десь у квітні, коли в Карпатах нерестилася риба. Можна було ловити і на дозволених ділянках, але я для себе визначив – квітень для спокою. А от на морі я ніколи не ловив, хоча й мав таку нагоду.

Якось, перед виїздом на відпочинок у Чорногорію, на Адріатику, я ретельно пакував тубуси і чохли. Але мав необережність побитися об заклад із своєю дружиною, у результаті чого спір програв – усе моє добро залишилося в шафі. Довелося байдикувати на пляжі і заздрісно дивитися на каменеві насипи, де сиділи нормальні мужики і щось тягали. Якось в Іспанії, у містечку Кадіс, побачив зграю великих рибин, які плавали під древньою кам’яною стіною, що впиралася в море. Тоді у мене в руках була лише нахлистова вудка, що нею ловлю навіть не на річках, а на гірських струмках. Спостерігав і за тим, як рибалять на Босфорі, у Стамбулі. Засмаглі турки із чорною бородою щось нарізали, а потім зачіпляли наживку на гачки і жбурляли важкі свинцеві «оливки» у блакитні хвилі.

Але найчастіше, переважно у січні та лютому, мені доводилося бувати на середземноморському узбережжі Туреччини. Море як море – тут пляж, там вода. Як, чим і на що ловити у морі я не мав ані найменшого поняття, власне, і не задумувався над тим. Мене більше, що манили до себе голі скелясті гори, що височіли кілометрів за 15 від моря. Там мали б бути річки, а в річках форель, якщо вже не струмкова, то хоча б райдужна. Оскільки до Туреччини я їздив не відпочивати, а вирішувати робочі питання, тож і часу на мандрівку до гір особливо не було. Трасу Анталья – Аланія прошивають капіляри річок, які впадають у море. Деякі річки глибоководні і неспішні, на деяких стоять баржі, але вистачає і таких, що треба – швидких, не дуже глибоких, з красивими античними мостами (потім мені сказали, що їх збудували кілька років тому). На жаль, поки що порибалити на турецьких річках у мене не виходило, але вперше вдалося упіймати рибу у морі.

Деякі мої знайомі-нахлистовики вже мають певний досвід у морському флай-фішінгу. Тому і я, готуючись до чергового відльоту на південь Туреччини, спакував тубус з вудкою п’ятого класу, а також котушку з шнуром і свої коробки із мухами. Знайшлося місце для інструментів та матеріалів, з яких при потребі можна зв’язати імітацію практично будь-якої комахи чи безхребетної тваринки, наприклад, креветки.

Перші дні море від себе відштовхувало – через урагани та шторми, хвилі піднімалися на кілька метрів, а сама вода була брудною і непривабливою. Невдовзі негода вщухла і я став помічати як зранку по пляжі ходять місцеві рибалки з важкими спінінгами. Не витримав, підійшов поглянути ближче. Поки наближався, побачив, як турок щось активно тягне – невдовзі по дрібній гальці застрибала маленька рибка – плоска, широка і з вертикальними смугами по боках. Англійської ці хлопці не знали, я не знав турецької, але зрештою мені вдалося жестами випитати, що вони зловили. Турки називали цю рибку «мир-мир», але казали, що тут трапляються і більші екземпляри, принаймні активно розводили руками в сторони. Усе як у нас…

Потім я почав цікавитися тим, на що ловиться ця риба. Виявилося, що у якості наживки турки використовують маленькі шматочки курячого філе. Сирого, ясна річ. Снасті у них були доволі простими – пара гачків та грузило, яке закидалося якомога далі від берега. Але спершу я вирішив половити рибу нахлистом. Одного ранку, коли море було спокійне, я роздягнувся і зайшов в холодну воду. На календарі якраз наближався кінець січня, але я про це не думав. Трохи поплавав, щоб тіло акліматизувалося до умов, узяв в руки вудку і зробив перший закид. До повідка прив’язав свій найважчий стрімер – імітацію чорної п’явки  із 5-міліметровою вольфрамовою голівкою. Але зробити бодай одну якісну проводку мені не вдалося – хвилі усе зносили ще до того, як вулі-баггер опускався на дно. Для таких умов необхідний спеціальний тонучий шнур, з плаваючим особливо не порибалиш…

Однак не лише я один привіз із собою вудку. Мій товариш Андрій, затятий спінінгіст, узяв і свої снасті, тож наступного дня вивчати тутешню акваторію ми відправилися разом. Андрій мав намір прочесати дно їстівним силіконом, але я завбачливо прихопив з ресторану кілька шматків грильованого курячого філе. Найкраще було б залізти на пірс, який заходив в море на сотню метрів, але коли «не сезон», турки знімають з пірсів усі дошки – залишається лише металевий каркас, по якому ходити важко. Ще навіть не дійшовши до середини пірсу, ви неодмінно почуєте гучні крики охоронців, які по-турецьки наполегливо рекомендуватимуть залишити небезпечну споруду.

Ми йшли пляжем, поки не помітили трьох рибалок – вони сиділи на розкладних стільцях, у кожного було по кілька вудок, які вставлялися у спеціальні трубки, під кутом. Раз по раз турки піднімалися і бігли до своїх «донок». Ми спитали чи вони щось упіймали – у відрі плавало кілька мир-мирів, десь на долоню. А от на що вони ловили ми так і не зрозуміли. На газеті лежали якісь шматки не то шлунків, не то кишок – важко сказати чиїх.

Ми розташувалися неподалік, щоб усе бачити і почали готуватися самі. Грузило, що буде ковзати за допомогою нехитрих маніпуляцій, кілька гачків із смаженою куркою – можна робити перший закид. Щойно грузило опустилося на дно, верхівка спінінга почала нервово сіпатися. Андрій підсік, але виявилося, що на гачках нема ані риби, ані курки. Тим часом мужики щось кричали, бо один з них натхненно крутив котушкою. Друга наша спроба була не кращою – сіпання знову ж таки закінчувалося порожніми гачками. Усе ясно. Риба маленька, отже треба маленькі гачки. Такого добра у моєму нахлистовому арсеналі не бракує – дістав із коробки кілька штук, перев’язав снасть. От правда, натягнути шматочок курки на жало було складно – наживка не трималася і злітала.

Зрештою, ми не зловили нічого, але Андрій сказав, що у нього є ще одна котушка, яку він може дати мені – тоді ми б збільшили кількість снастей і зрозуміли про море значно більше. Я оглянув свою нахлистову вудку – більша її частина на око не відрізняється від спінінга, але от сама котушка кріпиться нижче руків’я. Для нахлистових котушок це зручно і правильно, а от чи буде комфортно там спінінговій? Відповідь мала дати наша ранкова вилазка.

Ще ввечері я пішов на кухню і попросив кухарів шматок сирого курячого філе. Після цього скомпонував снасть – добре, що в Андрія виявилося достатньо свинцю. У якості повідків використав нахлистовий флюорокарбон, діаметром 0,14 мм. Гачки також нахлистові, щоправда, з борідками – знайшлося кілька і таких.

О шостій ранку ми вийшли з готелю і за хвильку вже стояли біля спокійного Середземного моря. Моя снасть сяк-так трималася, відчувалося, що спінінговій котушці не дуже затишно у тримачі нахлистової вудки. Але робити нічого – пробую закинути. Сонце ще не вийшло, тому не вдалося побачити на скільки метрів полетіло грузило. У будь-якому випадку наступної секунди я відчув звичне сіпання, що закінчилося сильним ривком – після підсікання відчуваю, що на гачку таки щось є.

От і мій перший морський улов – мир-мир. Згодом з’ясовую, що по-нашому, це звичайний зубарик. Трохи згодом ми упіймали більшого екземпляра і переконалися, що рибку так назвали не навмання. Зубарик мав справді гострі зуби, а в анфас нагадував піранью.

Ми продовжили ловити – час від часу я відстрілював грузила через необережні закиди, довелося знищувати запаси Андрія. Але і риба ловилася постійно – практично одразу ж, куди не закинеш, інколи навіть траплялися дуплети. Зграї зубариків розривали куряче філе, хто відкрив свій невеликий ротик найширше, той і опинився на гачку. Окрім мир-мира трапилася ще одна рибка, схожа на симбіоз наших піскарів та йоржів. Згодом, по фото вдалося з’ясувати, що це телевізія чи банана – її називають по-різному. А в відерку місцевих ми виявили справжнього сібаса – його впізнав одразу: такі лежать на кубиках льоду в наших супермаркетах. За кілька годин ми упіймали зо три десятки риб – переважно невеликі, розміром із зимових спортивних окунців. Ясна річ, увесь улов ми потопили, для мене це нормальне явище, адже усю зловлену рибу я відпускаю і в нас. Хоча, для тих, хто любить тараньку, гадаю, з зубарика вийшла б непогана закуска до пива.

Наступного ранку ми вийшли на море знову, але цього разу не зловили практично нічого, за винятком кількох мир-мирів. Погодні умови були ідентичні, насадка теж (пробували ще вареного кальмара – він нікого не зацікавив), але риба наче зникла. Можливо, вона мігрує і треба ходити по пляжу, щоб її знайти. На жаль, на це питання відповіді ми не знайшли, бо уже наступного дня треба було повертатися в Україну. Що ж, для першого разу цього цілком вистачить. А вже наступного року, якщо вийде знову побувати на півдні Туреччини, позичу у когось спінінг, півкіло свинцю і спробую порибалити більш предметно…

Автор: Ростислав Ящишин
Джерело: газета “Рибалочка” (2015 р.)

Оскільки зараз цілком нахлистова зима, то усі бажаючі можуть ознайомитися із моєю статтею, яку я написав минулого року. 

Середина листопада – останній шанс для нахлистовиків вкотре попрощатися з річками перед зимою. Невдовзі гори покриються снігом, а швидкі та бурхливі потоки сховаються під кригою. Ну, так би мало бути. Але зміна клімату та глобальне потепління, яке відбувається просто на наших очах, серйозно б’ють по кишенях гірськолижних бізнесменів, а от перед рибалками відкривають нові перспективи. Як поводить себе риба взимку, коли нема ані снігу, ані льоду, ані морозу? Відповідь на це питання ми шукали протягом зими, коли, звичайно, погода дозволяла. 

Після результативних відвідин нахлистової ділянки на польському Сяні, я всім навколо пообіцяв, що наловився по самі вуха і тепер від риболовлі відпочиватиму до весни. Але ця обіцянка протрималася не більше місяця: зима все ніяк не приходила, а в останні дні 2013 року, так би мовити, почали свербіти руки, а погляд все частіше зупинявся на шафі з нахлистовими речима…

Починаємо у нуля

Кінець грудня. Снігом не пахне, за вікном сонечко і +7. Організм потребує відпочинку за рік, а який може кращий відпочинок за мандрівку в гори? Що зрівняється з улюбленими краєвидами карпатських гір та неповторним шумом води? Поїздка у наші красоти виявилася доволі спонтанною, тож і пасажирів було лише двоє – я і Сашко Міловський, якого ми називаємо Борода. Саша – надзвичайно добра людина і приємний співрозмовник. Поки додали кілометри по трасі ділилися своїм зимовим досвідом. У мене він, м’яко кажучи, мінімальний, у нього трохи більший. Бувають такі періоди, коли посеред зими наступає відлига, пригріває сонце і активізується харіус. Тоді, особливо в обідню пору, його можна досить непогано половити. Тож і зараз, нічого не мало нам завадити зловити по кілька харіусів, а може й фоерелй, якщо пощастить.

Ми вирішили нічого не вигадувати і поїхати туди, де риба точно є – на місце впадіння в ріку гірського струмка. Думали побачити чисту ріку – хто б такий час возив ліс чи прокопував тунелі? Але вода лише здалеку здавалася чистою, насправді ж була забрудненою. Це нас не дуже зупинило – десь навіть наштовхнуло на думку, що мушки з яскравими елементами розбудять мляву та сонну рибу. Але за дві години проводок ніхто з нас так і не відчув на вудці бодай найменший натяк на присутність в ріці риби.

Зважаючи на це ми вирішили переїхати на іншу річку, яка мала бути точно чистою. Справді, вода манила до себе прозорими хвильками, щоправда, вищими аніж зазвичай. Попри сонячну та теплу погоду – жодного натяку на форель чи харіуса. Ми перепробували величезну кількість мух, різних типів та розмірів, але за цілий день так і не побачили жодного хвоста. Хоча, чесно кажучи, якогось жалю не було – ми гарно провели час, а усі наші наші рибальські невдачі повністю компенсував обід: домашній печений хліб з білосніжним салом і рум’яною цибулькою, мариновані дикі оливки, шмат доброї ковбаси, чай з липи і вишнева наливка. Споживаючи ці смаколики на березі річки ми й забули про те, що цього разу Карпати не подарували нам жодної риби…

Затишшя перед бурею

Вже удома була проведена серйозна робота над помилками. Уся вина впала не лише на брак досвіду та криві руки, але й на те, що в такий час риба просто втікає з великих річок у менші або скочується в ями. Якщо перший варіант давав нам шанси поквитатися, то другий – ні. Відповідно до законів, зимівля риби в ямах прирівнюється до нересту, тобто, ловити там заборонено. Таким чином перед наступним виїздом, що був запланований практично одразу ж після Нового року, було вирішено змінити не лише ріку, але й область.

Цього разу компанію мені склали Арсен та Геник – два любителі сухої мушки. Попри стереотипи на зразок «риба взимку не ловиться на суху муху», Геник вже неодноразово виманював харіуса на поверхню і змушував хапати свої приманки.

А от тим, хто більше полюбляє ловити на німфи і справді не солодко. Здавалося, що між нами і харіусами зведена якась крижана стіна, що скресне не раніше середини квітня. Але бажання проаналізувати і дослідити причини зимових невдач змусили нас залишити теплі квартири і вирушити на пошуки пригод. На обласному роздоріжжі вирішуємо спробувати щастя на Франківщині і вже менш ніж за годину дивимося на красиву гірську річку – вона чиста і не висока, легкий вітерець проводці заважати не повинен. Геник таки відправився вниз по течії із сухою мухою – якраз вилетіли дрібні чорні міджі. Забігаючи наперед, йому вдалося побачити вихід харіуса посеред ріки, але дістатися в це місце було практично нереально. У нас з Арсеном не було й цього – ми риби взагалі не бачили, тож після кількох годин без результату вирішили їхати ще далі. Правда, Геник пропонував залишатися тут же, адже кількість живих мух, очевидно, про стимульованих солідною плюсовою температурою, суттєво збільшилася.

Матч-реванш

Після кількох останніх кілометрів машина нарешті звернула в бік. Далі їхати було просто нереально – там хіба вантажівкам простір. Річечка була чистою, а у мене чи не вперше за останній час нарешті з’явилося відчуття того, що ми нарешті щось та й упіймаємо. І справді, не встиг Геник пройти сотню метрів уверх по течії, як Арсен вже тримав підсак напоготові.

Цікаво, що перед тим, як зійти до річки, Арсен спитав чи є якась робоча муха на цей час. Зважаючи на те, що у мене зовсім нема досвіду риболовлі у зимовий час, я не мав що відповісти. Натомість Геник подивився мою коробку і запропонував Арсену взяти з неї prince nymph. Власне, «принци» – хороші мухи, але ловив я на них хіба в травні і мав дуже хороші результати. Але щоб зимою ставити таку здоровенну муху… у мене навіть думок схожих не виникало. Ще один зимовий стереотип свідчить про те, що «ловити слід на найдрібніші мухи». І цей міф знову ж таки вдалося розвінчати. Геник був правий – перший харіус у 2014 році узяв саме на «принца». А невдовзі ця муха принесла Арсену ще й невелику форельку. Невдовзі задзвонив Геник і сказав, що теж спокусив форель на невелику німфу зеленого кольору.

У мене поки була тиша. До сутінків часу залишалося не так вже й багато, тож я вирішив змінити котушку. Чомусь перед початком риболовлі вирішив, що шнур буде ефективнішим від французького підліска. Помилка. Результиавна.

Зважаючи на специфічну структуру дна цієї річки, як слід провести німфи мені не вдавалося. Коли ж поставив «французьку» котушку, усе стало на свої місця. Ми з Арсеном підійшли до великого каменя, що навис над водою. Проводка по хвильках закінчилася відчутним клюванням – першим за час повернення з Сяну. А трохи глибше нарешті трапилося те, чого ми всі так чекаємо. Кілька секунд опору і сріблястий красень опинився в новому підсаку (старий я «подарував» Сяну). Ще за кілька хвилин Арсен виманив третю рибу – також харіуса і мав потужний удар, але без результату.

Три форелі упіймав і Геник, який через досить сильний вітер був змушений замінити суху на німфу. Врешті, о третій годині, коли почало темніти, ми морально налаштувалися на повернення додому по розбитій дорозі. Загалом результат можна назвати більш ніж вдалим. Знімаємо перед вами капелюха, ваша величносте.

Мідне і чорне

Попередній виїзд в гори надав нам і натхнення, і ентузіазму до створення нових мух. Вже за кілька днів ми запланували чергову мандрівку аби підтвердити факт ймовірнішого успіху в невеликих річках. Однак через різного роду обставини ввечері перед поїздкою я залишився без компанії. Їхати самому не дуже хотілося, але Нестор Мицак з Болехова погодився скласти мені товариство – залишалося лише навідатися в його краї.

Зима все ще себе не нагадувала: на дворі була плюсова температура і безхмарне небо. Дві години в досить комфортабельному автобусі минули із заплющеними очима і навушниками. На півдні, куди рушав автобус, можна було розгледіти смуги надії, у вигляді яскравих, золотисто-червоних відблисків. Це свідчило про те, що прогнози синоптиків справдяться – буде добра погода.

Невдовзі вже зустрічаюся з Нестором: з ним завжди приємно. Пригадую, що коли я тільки почав займатися нахлистом, то він вже був сформованим мухарем і багато в чому мені допоміг – розказував про вибори місця і тактичні ньюанси, ділився приманками тощо… Саме завдяки його порадам 6 грудня 2009 року я зловив свого першого харіуса.

Цього разу наша ціль – форель. Почати вирішили у верхів’ях гірського потоку, де кілька днів тому мій напарник упіймав десяток невеликих пстружків. Саме для цього, вже після спакованого рюкзака, довелося в’язати кілька нових мух, спеціально для такої пори. Мова йде про невелику чорну німфу з мідною голівкою. Але на потік ми не потрапили. Проїхавши з десяток кілометрів по важкій дорозі, побачили, що колір води став загрозливим. Власне, це побачив Нестор, бо на мою думку річка була чистою. Очевидно, кілька хвилин тому почали рубати і возити ліс. Таким чином довелося повертатися і змінювати напрямок руху. Новим пунктом призначення було обрано іншу невелику річку, що зміїлася кілометрів за 40 від нас.

А щоб було цікавіше, вирішили проїхати якомога далі. За словами Нестора, улітку води стає дуже мало, а зараз річка насправді повноводна і приховує в собі чимало форелі та харіуса. Словом, усе було супер – погода (правда, іноді дошкуляв пронизливий вітер), стан води (не кришталево-чиста, а така, що можна не ховатися від риби), безліч перспективних місць (глибші ділянки з повільною течією, ями). Одним словом, райська місцина.

Згадати все

Щойно ми зайшли у воду, як Нестор упіймав першу рибу – дрібного харіуса. За ним, через кілька хвилин, у рідну стихію повернувся ще один, розміру ідентичного. Ми зрозуміли, що попри привабливі умови, риба не буде кидатися на наші мухи, як мухи на варення. Але Нестор все ж розкусив річку швидше – що, власне, і не дивно.  Як не крути, а це практично домашня річка. Спершу він узяв одну форель, а за нею іншу. Розміри обох були доволі прийнятні. У мене знову глухо. От взяти б і образитися на річку, засмутитися, втратити інтерес до всього навколо. Але ні, навпаки, ситуація, коли риба у сусіда ловиться, а в мене ні, надзвичайно інтригує і заводить. Насправді я дуже ціную такі моменти, адже приходить час для аналізу та експериментів.

Очевидно, я щось робив неправильно. На жаль, до кінця так і не зрозумів, що саме, але певні припущення виникали. Не знаю, чи аж настільки серйозну роль грала товщина наших повідків. У Нестора мухи «висіли» на 0,10, у мене на 0,12. Окрім цього, сама снасть Нестора була утричі довшою за мою, а от мухи не відрізнялися. Швидше за все, деталі таки зіграли свою роль в кількості упійманої риби. Зловив я небагато, зате побачив риби чимало. Першою стала крупна форель, яка стояла на самій мілині, перпендикулярно до ями. Щойно вона відчула небезпеку, як ліниво крутнула хвостом і сховалася на дні.

Так чи інакше, але після того, як у Нестора зійшла гарна риба з ями під каменем, я нарешті упіймав форель. Не велику, але все-одно красиву. А невдовзі отримав купу задоволення від боротьби з набагато більшим і сильнішим суперником. Я розташувався на великому камені, «коріння» якого омивала вода. Там була яма, метрів 2-3 у довжину, після чого починалася сильна течія. Уже на другій проводці я відчув, що моя снасть зупинилася. Причому зупинка була характерною і на мить повернула мене на Сян. На цій ріці, коли у ямі бере форель, вона просто зупиняє мухи з королівським спокоєм, нікуди не поспішає. Так само спокійно я зробив легкий рух кінчиком вудки і аж тоді відчув сильний опір. І тут я дав маху. Спомини про Сян настільки поглинули мене, що я забув про перешкоду – бурун. На польській ріці упіймана риба з ями нікуди не втікає, вона хаотично рухається в чітко окреслених межах. Повторюючи свої дії на Сяні, я відпустив гальма котушки і дозволив рибі стравити кілька метрів французького підліска. Безперечно, професіонали нахлисту здивуються таким діям, мовляв, гальма повинні були завжди відрегульовані. У моєму розумінні, в наших умовах, це не є обов’язком.

Тим часом риба піднялася на поверхню. На око, це була досить крупна форель, сантиметрів під 40. Поки я її розглядав, вона чкурнула в бурун, потягнула за собою вудку і обірвала муху. Прикрість, звісно, за карпатськими мірками – це бажаний трофей. Місце я запам’ятав і забігаючи наперед, скажу, що до нього я згодом повернувся і ще раз поборовся з цією красунею…

Дивакуваті харіуси

Пройшовши кілька метрів, на відкритому плесі я упіймав невеликого харіуса – це була моя друга і остання зловлена риба в цей день. Нестор тим часом, упіймав ще кілька харіусів і перебував у чудовому настрої.

А насамкінець походу на мене чекала просто таки дивовижна пригода. Почався сильний вітер, який заважав нормальній проводці «француза». У таких випадках, на індикатор я монтую додатковий одноразовий пінопластовий страйк-індикатор зеленого або помаранчевого кольору від Wapsi. Попри свою вагу, він дозволяє безперешкодно виконувати проводку, а окрім цього дає можливість провести муху там, де звичним способом закид зробити не вдасться.

Так от, після одної з проводок, на зелений індикатор, який ледь торкнувся води, вискочив, вочевидь, харіус, після чого знову сховався в ямі. Я зробив ще одну проводку, а коли витягав німфи вертикально (заважав великий камінь), то риба просто вхопила німфу і піднімалася разом з нею. Лише біля самої поверхні вона її випустила. Я зробив ще одну проводку – усе повторилося. Риба знову тримала мушку. Так само сталося і третього разу. Що це було я пояснити не можу, але подумав, що в такому місці можна було б спробувати зловити харіуса або на суху або на зимову мормишку.

До авто поверталися задоволеними. Свіже морозне повітря прочистило і легені, і мізки. А річка, яка ж вона красива, коли тут нема нікого, особливо, туристів, які залишають після себе гори сміття і місцевих рибалок, які ховають зловлену рибу у полотняні сумки. Ми з Нестором йшли по дорозі, а навколо нас була дика природа. Шкода, що дикою вона залишається лише взимку. Літом ця райська місцина також стає дикою, але вже завдяки людям, які не шанують те, що поки мають.

Хто-хто в ямі живе?

Продовжити дослідження поведінки зимових форелей та харіусів не дало тривале закордонне відрядження. Коли повертався, Львів зустрів мокрим снігом та низькою температурою – отже в лютому половити не вдасться. Зате на перший день весни синоптики прогнозували потепління, тож можна було планувати черговий виїзд в гори.

Цього разу моїм компаньйоном став Юрій Щербатий, з яким ми полюбляємо тинятися горами та річками. Щодо місця «полювання» обрали невеликий гірський потічок. Цікаво, що про нього я вперше дізнався з старезного альманаху «Рыболов-спортсмен» за 1954 рік – надзвичайна книга, яку я перечитав вже сотню разів. Більш ніж півстоліття тому цю річечку знали в усьому Союзі як місце де ловиться крупна форель. Зараз ситуація змінилася – місцеві мешканці традиційно вибивають нерестову форель за допомогою ліхтариків та острог. Тому знайти там щось більше за 30 сантиметрів просто нереально. Окрім того в колись повноводній річці зараз дуже мілко. Причому рівень води падає не лише в малосніжні зими, як то було зараз, але й тоді, коли снігу насипає по груди.

Відповідно, ямок практично не залишилося. Вже дійшло до абсурду – форель можна було побачити просто на плесиках. Від наших кроків косячки риби рухливо піднімалися вверх по течії в надії сховатися за більшими камінцями.

Зловити рибу у таких умовах було не складно. Розмір форелі відповідав рівню води в струмку – не більше долоні. Щоб не шокувати пстружка легко знімав гачок, намагаючись не торкатися параплям. Лише раз рука потягнулася за фотоапаратом – узяла трішки більшенька форелька, але їй якось вдалося чи то обкусити повідець чи то скористатися слабким вузлом. Цікаво, що вже наступного дня її зловили наші колеги із німфою в губі. Дивно, що їй не вдалося позбутися гачка без борідки…

Щодо мух, то, форель особливо не дивилася, що там пливе – хапала практично все. У мене працювали ті самі зимові чорні німфи з бронзовими голівками, весняні цинамонові німфочки і «принци». На одній з ям довелося поборотися з чимось не схожим ані на форель, ані на харіуса. Яма була доволі перспективною, тож я підкрався до неї максимально акуратно і зробив першу проводку. Одразу ж відбувся досить агресивний, але холостий удар. У підсумку, після підсічки, мої німфи зависли на гілках дерева. Довелося трохи повозитися, щоб їх відчепити і чекати на затишшя.

Чергова проводка все повторила – удар і німфи на гіляках. Цього разу врятувати їх не вдалося – треба було обривати повідки і робити повну перев’язку снасті. Третя спроба таки дозволила мені побачити рибу – це було щось сріблясте і овальне, схоже на карася чи райдужну форель. Що саме тричі кусало мої мухи, але не ловилося з’ясувати так і не вдалося… Кількість зловлених пстружків зупинилася на цифрі сім.

Карпатська байдужість

Через кілька днів весна вже цвіла та пахла. Зелені на деревах ще не було, зате цвіли перші весняні квіти, повітря ставало теплішим, що дозволяло ловити без курток та теплих шапок. Великі ріки все ще не прокинулися від зимової сплячки, а от на менших вирувало життя. Правда, не завжди вдається щось спіймати: треба зважати на погоду, тиск, рівень води і ще безліч факторів, що так чи інакше впливають на поведінку підводних мешканців.

Ми були переконані, що саме в цей день, і саме в цьому місці нам неодмінно пощастить упіймати по кілька форелей та харіусів. Ми – це Міша, Сергій, Ганна, Нестор та я. З такою дружньою компанією ми запланували окрім риболовлі запекти м’яса на березі річки і таким чином оголосити сезон відкритим.

Наша компанія вирушила зі Львова о 7-ій ранку, а вже згодом до нас приєднався і Нестор, який вчасно подбав про дрова – інакше шашлик велів би довго жити. Поки м’ясо маринувалося, ми хутенько стрибнули у вейдери, облаштували вудки німфами і побігли до ріки. Перше, що вразило – стан води. Вона була абсолютно чистою, мабуть, чистішою бути просто не може. Друге, що вразило – повна апатія риби до наших мух. Нестор заміряв температуру води – плюс шість. За його словами, риба стає активною, коли температура сягає п’яти градусів. Але форель та харіус, очевидно, знали щось таке, до чого ми не додумалися.

Першим розловився Сергій – на невелику темну німфу взяв стандартного харіуса. Я ж змінював чорну німфу на «принца», ред-тага, «фезентейла» тощо, десь зрозумівши, що користі з цього жодної не буде. Як не хоче риба харчуватися, то її не змусиш. Компанія розбіглася по ріці, щоб не заважати один одному. Ми з Нестором вирушили уверх по течії, до тих місць, де ловили на початку січня. Товариш вирішив обловити перспективну яму стрімером, але успіху не мав, після чого змінив оснастку на довгу німфу з крупним індикатором. Це рішення цілком логічно виглядало правильним, зважаючи на стан води – треба було ховатися від риби.

Ми рухалися різними берегами, на одному місці довго не затримувалися – не було сенсу. Нарешті я побачив місцину, де минулого разу мав схід гарної риби. Правда, раніше там була яма, а зараз просто бистрина із заглибиною. Пам’ятаючи про те, що тут може хтось жити, я стрибнув на незручний камінь – довелося стояти практично на одній нозі. Початок проводки не відрізнявся від сотні інших, але насамкінець трапилося щось шалене…

Трофей

Різкий ривок ледь не скинув мене у воду. Довелося спершу знайти опору, а потім підняти очі і побачити, що в широких хвилях щось відчайдушно борсається і норовить просунутися вниз по течії. Тільки не в бурун! Треба було негайно щось вигадувати, але як на зло, у мене, соромно зізнатися, почали труситися коліна. Найгірше, що нічого не міг із собою подіяти, адреналін просто зашкалював – я розумів, що на гачку сидить трофейна риба. Коли це усвідомив, почалися трястися ще й руки, а мозок геть перестав сприймати інформацію і це страшенно мене злило. Так як риба на течії, так і в голові крутилася лише думка про товщину повідка – 0,10 мм. Провал…

Якимось чином, маневруючи вудкою, мені таки вдалося завести рибу у підсак (як добре, що не полінувався його взятии!) і разом з ним вийти на берег. Лише там я побачив, що це форель і відразу подумав, що це моя найбільша карпатська форель. У Польщі ловилися більші, але в Карпатах такого щастя не було. Хоч риба вже була зловлена, руки тремтіти не припиняли. Окрім цього підсак зачепився за жилет, а ремінець фотоапарата за корнцанг. Зробити нормальне фото мені заважало геть усе. Буває ж таке…

Щоб не травмувати плямисту красуню зайвим перебуванням поза водою, хотів зробити усе якомога швидше, але ще й сонце світило просто в екран фотоапарата – я не міг побачити, що вдалося зазнимкувати. Зрештою, довелося плюнути на ці дурниці і нести рибу до води – бракувало ще мати на совісті вбивство такої краси. Між каменями якраз утворилася канавка, ніби спеціально створена для цієї форелі. Там вона оговталася від шоку і через хвильку вже виплила на спокійну течію. Постоявши там ще трішки, риба крутнула хвостом і щезла.

Голий фарт

Прийшов час поглянути на німфу. Невелика, з червоною точкою атаки. Гачок розігнувся на кілька градусів. Ще секунда-друга і риба спокійно зійшла б, як і минулого разу. Чи то була та сама форель, яку я не зміг дістати в січні? В принципі, може бути, адже крупна форель тримається наодинці, відганяючи від своїх володінь усіх інших риб. Але стверджувати це я не беруся – досвіду в таких питаннях поки нема.

Нестор привітав мене з протилежного берега. З горем навпіл я перейшов на його берег (коліна все ще трусилися) і сказав, що на цьому моя риболовля закінчилася: задоволення вистачить на довго. Також я вирішив пройтися до місця збору – якраз буде час усе обміркувати і нарешті заспокоїтися.

Ясно одне – це чиста випадковість, банальне везіння. Єдине клювання за день, більше й сліду риби не було. Згодом вже виявилося, що Ганна мала агресивний удар на ямі та кілька гольянів, Міша з Нестором обмежилися спогляданням місцевих красот і спробами зрозуміти чому не ловиться, а Сергію більше харіуси не траплялися. Усе ж, гадаю, чорно-червона німфа зіграла свою роль. На жаль, після контакту з фореллю її довелося утилізувати…

Як і ми і планували, наша мандрівка завершилася скромним пікніком з шашликом, маринованими маслюками, фаршированою куркою, салом, що просто тануло в роті та кримським коньяком. Після того, як всі переодяглися в «цивільне», дозволили собі пригубити по кілька грамів. До риболовлі, ясна річ, про таке й не йшлося – річка швидка, а каміння слизькі. Я вже давно переконався, що жоден ресторан із вишуканими стравами не зрівняється зі смачним обідом на свіжому карпатському повітрі. І жоден відпочинок не зрівняється з виснажливим днем на карпатській ріці…

Куток мухов’яза

Зимою кормова база карпатських лососевих риб змінюється, адже в повітрі майже нічого не літає, а по дну майже нічого не повзає. Лише іноді можна знайти досить крупних личинок веснянок, буває також, трапляються зрідка, вільноживучі волохокрильці. Тому переконати рибу скуштувати імітацію таких комах досить складно. Усе ж, за підсумками цього року можна виокремити кілька мух, які ловили рибу. 

Black&red nymph

Різновидів червоно-чорних німф є дуже багато, а найвідомішим представником цієї категорії вважається Red tag, якого в’яжуть і як суху, і як мокру, і як німфу, і як стрімер. Перевірено, що риба позитивно ставиться до цих кольорів, відповідно, важливо знайти час та місце, коли таку муху слід використовувати. Black&red nymph – не моя вигадка. Я підгледів її в львівського нахлистовика Романа Кубая, який, в свою чергу отримав її від Дмитра Петруняка з Івано-Франківська. За словами Романа, ця муха виключно форелева і справді – з ями він таки виманив пристойну плямисту красуню. Я спробував скопіювати цю німфу у різних розмірах: вийшло, що мушка не лише ефективна, але й дуже красива, при цьому не потребує дефіцитних матеріалів і в’яжеться дуже просто.

Гачок: Strike Barbless N 16-10
Голівка: срібляста гранена вольфрамова 3-3,5 мм
Монтажна нитка: DANVILLE Spiderweb
Хвостик: два сегменти з пера чорної курки
Тіло: чорний натуральний даббінг
Торакс: чорний синтетичний даббінг типу Spectra
Обмотка: золотистий, сріблястий або перламутровий люрекс
Точка атаки: монтажна нитка DANVILLE Flymaster 6/0 Nylon Thread – Red

Сам процес виготовлення такої мухи не є складним. Після того, як срібляста голівка закріпиться біля колечка гачка, а цівка гачка буде обмотана монтажною ниткою, слід прив’язати благенький хвостик, з довжиною, що не перевищує довжину тіла. Згодом до тіла прилаштовуємо найтонший люрекс і відводимо його в сторону. Тіло формуємо конусне, з чорного натурального даббінгу. Воно не повинне бути ані товстим, ані тонким – вибирайте середній варіант. У протилежний бік намотуйте тонкий люрекс, формуючи «ребра» мушки. З чорного синтетичного даббінгу викручуємо невеликий торакс, після чого замість тонкої білої нитки DANVILLE Spiderweb використовується червона, значно грубша нитка. Зрештою, ніхто не забороняє з самого початку в’язати цю німфу червоною ниткою, але саме Spiderweb, за рахунок своєї делікатності, дозволяє виготовити ідеальне тіло. Між чорним тораксом та сріблястою голівкою робимо кілька обмоток червоною ниткою – це точка атаки. Там же в’яжемо і фінішний вузол. З такою мухою можна йти сміливо ловити струмкову форель.

Black (cooper head) nymph

Чорна німфа – одна з найбільш популярних мух у нахлистовиків. Формально, чорний колір імітує будь-яку донну комаху, крім того, його добре видно навіть в каламутній воді. До чорної німфи пасують усі типи вольфрамових та латунних голівок, починаючи від золотих і закінчуючи помаранчевими. Карпатська риба взимку віддає перевагу чорним німфам із бронзовими голівками. Мабуть, автором цього варіанту німфи є Нестор Мицак – нахлистовик з Болехова, що на Франківщині. Принаймні, він здогадався, що взимку найкраще використовувати саме такі імітації.

Гачок: Strike Barbless N 14
Голівка: бронзова вольфрамова 2,5-3 мм
Монтажна нитка: DANVILLE Spiderweb
Хвостик: сегменти з пера чорної курки
Тіло: чорний натуральний даббінг
Торакс: чорний синтетичний даббінг типу Spectra
Обмотка: золотистий або сріблястий дротик

Ця німфа не особливо відрізняється від попередньої, за винятком хіба іншої обмотки та відсутності точки атаки. Ну і, як виявилося, свою роль відіграє колір голівки. Така мушка – універсальна, на неї ловилися як форель, так і харіус. Виготовити чорну німфу можна за дві хвилини. Принцип в’язання такий самий, як і німфі Black&red. Щодо монтажу на снасті, то цю муху можна використовувати як кінцеву і як підвісну. Логічно, що кінцева має бути крупніше, підвісна легша.

Prince nymph 

Класична німфа, що відноситься до розряду «must have» – тобто повинна бути присутньою в коробці кожного нахлистовика. Prince nymph має власну історію – її розробником вважають американського мухов’яза Дуга Прінца Монтерея, а датою створення називають 1941 рік. У Карпатах на неї найкраще ловиться навесні, у квітні-травні, але й взимку, зокрема, у січні, ця мушка може принести хороші результати. Німфа універсальна, її люблять і форель, і харіус. Імітує ця приманка личинок веснянки, які є досить крупними, відповідно, і сама мушка не дрібна.

Гачок: Strike Barbless Nymph N 12-10
Голівка: золота вольфрамова 3-4 мм
Монтажна нитка: DANVILLE Flymaster 6/0 Nylon Thread – Black
Хвостик: коричневі біоти
Крила: білі біоти
Тіло: три-чотири сегменти пера павича
Хекл: перо коричневої курки
Обмотка: золотистий люрекс

Виготовлення цієї мушки не є простим, все ж потрібно набити руку і перерізати кілька попередніх імітацій. У підсумку Prince nymph повинна бути міцною, усі елементи мають бути на своїх місцях і не розхитуватися. Для початку потрібно приготувати необхідні матеріали. Щодо біотів – то їх продають у різних забарвленнях, що іноді буває дуже корисним. Якщо риба ігнорує природні кольори, слід скористатися помаранчевими, жовтими чи оливковими біотами.
Насамперед, варто навчитися правильно прив’язувати біоти. У цьому допоможуть ролики в Інтернеті, де наглядно показують сам процес. Формування тіла та крил уже відбувається значно простіше. Щодо хекла (йоршика), то він має бути доволі скупим, не густим. У підсумку виходить красива і ефективна зимово-весняна приманка.

Джерело: журнал “Риболов-профи”
Автор: Ростислав Ящишин

Коли людина приходить в невідомий нахлист, у неї виникає мільйон питань. З чого почати, що купити, де знайти інформацію тощо. Не рідко новачки залазять на нахлистові форуми і нічого не читавши одразу пишуть щось типу: «Допоможіть з вибором снастей». На цьому усе закінчується, адже більш досвідчені учасники форуму при всьому бажанні в такому випадку допомогти не зможуть. У цьому матеріалі я спробую дати початківцям кілька порад, як уникнути клопотів на власну голову, натомість почати повноцінно займатися нахлистом.

Насамперед, варто усвідомити, що нахлист стоїть на трьох китах: час, терпіння та гроші. Якщо чогось одного нема – то краще не займатися нахлистом. На жаль, такими суворими є нинішні реалії. Як не крути, але без фінансового вливання ця справа вмре ще не народившись. Необхідно купити щонайменше одну вудку з котушкою, шнуром і повідковими матеріалами. Також потрібне екіпірування: вейдерси з черевиками чи хоча б високі ґумові чоботи, якісну термобілизну і шкарпетки, неопренові «шкарпетки» для холодної пори року, нахлистовий жилет, в який треба буде покласти безліч необхідних речей, а ще більше різного непотрібу. Щоб виглядати по-нахлистовому по-людськи здалося б мати фліс чи куртку від тематичного виробника та бейсболу. Необхідні також поляризаційні окуляри, бодай одні. Усе це коштує недешево…

Гроші необхідні і для того, аби самотужки в’язати мухи. Вам знадобляться лещата, інструменти (катушкотримач, бажано два, вузлов’яз, перотримач, ножиці, даббінговий твістер, ступка для хутра тощо), власне, самі матеріали. Матеріали не дешеві. Скажімо, пакетик гачків вартує від 15 до 100 гривень, десяток вольфрамових голівок – 30 гривень, пакет простого даббінгу коштує в районі 15-20 гривень, нитка – від 20 до 50 гривень, пакетик CDC – 20 гривень, кілька якісних когутячих пір’їн – ще 50 гривень… А такого добра треба мати багато. Недавно рахував, що у моїх коробках лежать понад сотня пакетів даббінгу, з яких я користуюся заледве третиною. Отже, велика кількість грошей пішла на вітер. Саме тому, вибір матеріалів для конкретних мух і регіону – справа дуже важлива і потребує попередньої консультації із більш досвідченими нахлистовиками. Самотужки, під час вибору продукції, від якої очі розбігаються, потрапити пальцем в небо просто нереально, тож навіть не намагайтеся. Коли ж мухи нав’язані, їх треба спакувати в спеціальні флай-бокси, ціна яких на українському ринку становить від сотні гривень за штуку. Іноземна продукція буде в рази дорожча.

Звичайно, можна піти шляхом економії і придбати чи взяти в подарунок юзані речі. Зрештою, нахлистовики не рідко продають те, що їм вже не потрібно, але цілком знадобиться для тих, хто починає займатися нахлистом. Це можуть бути і вудки, і вейдерси, і інструменти. Таким чином на арену виходить другий кит – час. Час для того аби поспілкуватися і отримати необхідну інформацію, час для того, аби добре пошукати і знайти саме те, що необхідне. Час для того, щоб без поспіху в’язати мухи. Не рідко я зустрічав людей, у яких такого часу просто нема. Тож їм доводиться економити не у фінансовому плані, а в хронологічному. І не відомо, що гірше.

Нарешті, переходимо до третього кита – це бажання. Бажання вчитися, шукати, досліджувати, вдосконалюватися… Пригадую себе, коли ще не ловив нахлистом, а дивився на карпатські ріки і не розумів, де ж там може бути риба. Тоді я дивився, але не бачив, слухав, але не чув. Тепер, коли вже не один рік рибалю на мушку, починаю зауважувати за собою небачені раніше речі. Наприклад, у мене почав активно працювати периферійний зір! Це просто неймовірно, бо раніше такого не було. Невже це нахлистова еволюція? Тепер, коли я на ріці, то помічаю секундний блиск у воді і маю впевненість, що на цьому місці упіймаю рибу. Як правило, все так і відбувається (якщо цей блиск не належить подусту J). Нещодавно на Ріці в Закарпатті мені вдалося навіть помітити харіуса, який піднявся до поверхні, але на повітря навіть носа не висунув. Не знаю як для кого, але для мене це особливе досягнення. Знову ж таки, вважаю, що досягнув цього завдяки бажанню вчитися і бачити те, чого не бачив раніше.

Раніше, коли мені багато чого не вдавалося, я хотів закинути нахлист. Реально, то були муки. Не міг я зловити харіуса протягом дня, не міг нормально закинути мушку чи бодай адекватно її зв’язати. Якби не стороння допомога, то, мабуть, я й надалі їздив би на ставки і ловив коропів. Та радію я не через це, а через те, що навіть зараз, коли зловити рибу не є жодною проблемою, у мене щоразу збільшується бажання вчитися і вдосконалюватися. Постійно я ловлю себе на думці, що мої знання про ріку і нахлист просто мізерні, а вміння вибрати мушку і зловити рибу – це капля в морі, не більше.

Величезне задоволення я отримую від спілкування з нахлистовиками із інших регіонів. Особливо подобається спостерігати за тим, як вони ловлять, яка в них техніка чи стратегія. Наприклад, на останніх змаганнях на Ріці я відкрив для себе унікальний французький метод від Дмитра Петруняка, німфову техніку із пролонгованою проводкою від Івана Повхана, а на Опорі був вражений методикою Богдана Цебрика, який ставив дрібні мушки на критично тонкі повідки.

Чотири чи п’ять років тому до моїх рук потрапив диск з чеським фільмом «Нахлист та в’язання мушок». Я його передивляюся десь двічі на рік, аналізую і прораховую все, що там бачу. Неймовірно, але щоразу до мене доходить нова дещиця інформації, на яку я не звертав увагу раніше. Нахлист добрий тим, що він не має меж. Гадаю, нікому не повернеться язик сказати, що в нахлисті для нього секретів не залишилося. Хто так бодай думає, той дуже глибоко помиляється. Зате нахлист дозволяє прогресувати і розвиватися. Згадайте апорію Зенона із університетського курсу логіки і уявіть себе швидким Ахілом, який не може наздогнати повільну черепаху, що собою уособлює нахлист. Змиріться з тим, що вам доведеться лише бігти за нею, але не переганяти.

Усе це – і спілкування, і дослідження літератури для нахлистового розвитку надзвичайно важливе. Саме тому новачкам категорично рекомендується приїжджати на семінари, фестивалі та змагання, але от бути там мовчазним спостерігачем – не найкраща ідея. Крім того, вартувало б усвідомити ще одну річ. Не секрет, що професійні шахісти не люблять грати із любителями, адже таким чином вони знижують свій рівень. Щось схоже відбувається і в нахлисті. Бажано, щоб новачки приїжджали на такі зібрання вже бодай інформаційно-підкованими. Нахлистовики теж дорожать своїм досвідом – ділитися ним вони не проти, але так само не будуть проти отримати інформацію взамін. «Муму» у нахлисті – не варіант.

Ну, добре, наговорив я всякого. Хочете – вникайте в суть написаного, хочете – йдіть своєю нахлистовою стежкою. Удачі!