Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Цьогорічна зима практично не давала шансів на традиційні карпатівські виїзди та мандрівки. Тому як тільки почало тепліти, прийшов час врешті збити оскому. У гори відправилися утрьох – я, Міша та Юра. День вибрали цілком адекватний – 8 березня…

Трохи раніше, коли я їздив у відрядження в Карпати, бачив стан річок. Тижня два тому води практично не було, а вже тиждень тому рівень піднявся метрів на два. Тож ми особливо ні на що не розраховували – їхали просто, щоб відвести душу.

Перша наша зупинка на ріці результатів не принесла. Там, де завжди можна упіймати харіуса та форель, було порожньо. Я спробував з десяток варіантів німф: від весняних чорних з мідним вольфрамом, до осінніх сиріток. Цікаво й те, що під каменями теж було порожньо – жодної комашки.

Ідентична ситуація була й на іншій, вже меншій ріці, яка розлилася і потужно несла свої хвилі. Зрештою, нам не залишилося нічого іншого, як шукати чистішу воду, тому довелося звернути свою увагу на потічки.

Обрана нами водойма ще перебувала в зимовій сплячці. У горах залишилося чимало глибокого снігу, по якому було дуже не просто ступати. І все ж ми побачили кілька перспективних місць, де могла б сидіти риба. До того ж, під камінням вдалося знайти багато корму – дрібного гамаруса.

Попри це перші ями були порожніми, принаймні, нам так і не вдалося щось у них відшукати. Міша побіг вверх по течії, за ним вирушив і Юра, я ж залишився на місці для детальнішої перевірки. Однак згодом виявилося, що мої напарники навіть не збираються повертатися.
Я опинився в дурній ситуації – зв’язку нема, річки не знаю. Йти за ними не варіант, бо вони можуть вертатися по дорозі, залишатися на місці – теж погано з ідентичної причини. Довелося самому топати до машини і там години зо дві кукати на березі річки.

Коли ж хлопці повернулися, то вислухали усе, що я про них думаю, хоча, можливо, і мені вартувало таки йти вверх по ріці.

Тим паче, що Юра і Міша змогли знайти двох дрібних форелей у верхніх ямах. Як би там не було, але свіже повітря та гірські прогулянки додали сил та доброго настрою для повернення.

Саме цей настрій допоміг приготувати вечерю і порадувати дружину…

Коли ми побачили те, на що перетворилися карпатівські ріки, річки, потічки і струмочки на думку прийшла якраз оця лемківська пісенька. Але листопадова повінь нас не злякала. Чесно кажучи, абсолютно байдуже було яка там вода.

Головне, ми вибралися з міста і нарешті потрапили на погоду. +15 у середині листопада, ще й сонце, ще й після дощової і холодної осені. Карпати вибили з нас порох, наче із старого килима. Ми отримали заряд свіжості, бадьорості і доброго настрою. Риба? Ну, це було не те, за чим ми їхали.

Міша наполягав на тому, що треба їхати у район Мекки – це така напівсекретна річка, загублена поміж гір і доріг з пустими хатами. Річка піднялася, вода текла несамовито агресивно, несучи усе, що можна було знайти на берегах.
Апофеозом став двокілограмовий кабачок, який і виринав, і потопав. Але з-за гори вийшло сонце, повітря прогрілося, на волю вилетіли тисячі комах. Великі і малі, чорні і пістряві. Вони метушилися в повітрі, насолоджувалися останніми теплими хвилинами у своєму житті.
Поза тим, під камінням не було геть нічого. Хоча, це не дивно, адже ріка розлилася, затопивши береги. До реальної ватерлінії було кілька метрів, отже весь корм, якщо його не змила вода, був надійно схований від наших очей.

Міша і Володя узялися за суху. Я сформував німфовий варіант. Перші точки не дали нам геть нічого, довелося йти далі, шукати місця глибокі та повільні. Нарешті, пройшовши з півтора кілометри, побачив шикарну ділянку. Шикарну, навіть для таких умов. Німфи стукали по дну, я це добре відчував, але результату не було. Одну за одною я змінював приманки, але складалося враження, що риба повністю ігноруватиме мої творіння. Зрештою, я здався. Ідентична ситуація була і в Володі. Міша тримався до останнього, але погодився, що тут робити нічого. Треба їхати далі.

Далі ми опинилися в ситуації, коли річку-переплюйку перейти було просто не реально. Скажена течія запросто змила б нас куди подалі. Тому довелося чимало обходити, але навіть це не допомогло – ріка все ще була брудна і висока. Місцевий рибалка закинув дві донки на хробака і «рачка», ми полоскали найцікавіші ділянки німфами. Щось схоже на клювання я отримав, однак не більше.

У нас залишалося не багато часу, тож ми вирішили поїхати на «особливе» місце, яке ніколи не залишає без риби і завжди готове поділитися своїми дарунками. Там теж уже стояв місцевий дядько. «Три здерки» – усе, що він упіймав на хробака. «Нє, на муху сьогодні вам нічого не світить» – запевнив дід. Можливо, але спробувати усе ж треба було.
Я вирішив нічого не вигадувати і зарядив снасть двома ідентичними сирітками, що розташовувалися зовсім поруч. Ясно, що в такій воді риба не полюватиме зверху – вона притислася до дна. Кілька перших проводок дали зрозуміти, що з глибиною я не помилився і буквально за якісь дві хвилини відчув такий бажаний опір. Невеликий харіус з сиріткою в роті потрапив до підсака і благополучно поплив геть.

У подальших пошуках довелося зайти у воду майже по пояс. Я подумав, що риба не стала шукати інших місць, вона стоїть там, де й завжди, просто тепер добратися до цієї ділянки стало значно важче. Але ще за кілька хвилин я спокусив парочку пирів, такого ж розміру. І тут щось змінилося. Вирішив експериментувати, що себе у підсумку не виправдало. Міняв мухи, темп проводки, словом, займався дурницями і в підсумку більше нічого так і не зловив.
Натомість, Міша, який розташувався у кількох метрах від мене, примудрився упіймати двох малих пстружків. А згодом, коли вже треба було збиратися, свого харіуса зловив і Володя.
Цікаво, що його пир узяв на німфу з оранжевою головою, натомість на мої мухи з ідентичними складниками, він не реагував.

Як би там не було, але задоволення отримали усі. Єдине, не потішив розмір харіуса, але можна радіти й таким результатам, адже ловити довелося у дуже складних умовах.

Невдовзі усі учасники вже були на базі, готувалися почути результати змагань. Підрахунком займався Олег Степаненко, який став одним із головних героїв змагань. Головний суддя ходив по пулах, контролював ситуацію і взагалі тримав увесь змагальний процес у своїх руках.

Зрештою, я отримав результати і взявся заповнювати дипломи, що їх виготовив Дмитро Голенков, а також розпаковувати мішечки із призами. Довелося робити невеликі зміни, адже так виходило, що володар першого місця ніяк не може отримати призи від Strike!, що й логічно.
Дмитро Петруняк таким чином став чемпіоном України, показавши дуже хороші результати у перших трьох турах, однак у завершальному етапі він не зловив нічого. Зрештою, йому вистачило гандикапу з попередніх етапів. Цей факт викликав певні суперечки серед учасників.

Дехто звертав увагу на те, що учасник з «нулем» не може стати чемпіоном. І все ж змінювати регламент під час змагань ніхто не став, але на майбутнє будуть внесені зміни у підрахунок.
Відтепер, суддя рахуватиме бали за кожен окремий етап і таким чином визначатимуть переможця. Якби ми так рахували зараз, то чемпіоном став би більш ніж стабільний Юра Щербатий.
Але попередній підрахунок відрядив його на третю сходинку.
Друга ж дісталася Віктору Гаврилку, який переловив усе, що плавало у Свічі.

Дуже потішив Андрій Скворчинський, який мало того, що дебютував на нахлистових змагань, але й посів четверте місце. Кажуть, коли у нього зійшла форель, річка отримала довгого ляпаса від його вудки. А ще Зарт бігав по пулу, старався і працював до сьомого поту. Пятим став Степан Чех, якому піднятися вище завадили не дуже переконливі виступи у кількох етапах. Лише шосте місце дісталося Максу Кусакіну, який шикарно стартував, але потім десь розгубив свій запал або ж просто не пішло.

Сьоме і восьме місця дісталися Дімі Петровському та Анатолію Новікову – хлопцям з Шулявки, які виступили дуже достойно і очевидно, сподівалися на більше. Толік взагалі закінчив змагання без нулів – прекрасний результат. Видно, що обидва кияни володіють прекрасними навичками і невдовзі стануть реальними фаворитами майбутніх змагань.

Напевно, на вище місце розраховував Андрій Коваль, але цього разу Свіча була до нього не така люб’язна, тому нагородила лише дев’ятою сходинкою. Десятим став дебютант турніру Віталій Смігановський із Києва, який знову ж таки, ловив рибу у кожному етапі. Участь таких людей неодмінно підніме рівень майбутніх змагань.
Ще один новачок Сашко Попко, який ловив зі мною в парі, посів 11-е місце. Піднятися вище завадив саме той прикрий «нуль» в останньому етапі. Але загалом виступ Сашка став дуже пристойним.

Провал у перший день і сякий-такий результат у день другий виперли мене на 12-е місце. Сприйняв це все як належить, із розумінням того, що це не Свіча мене обломала, а я сам її не прочитав. Який би не був пул, які не були б умови, під час змагань, учасник насамперед має прочитати свою ділянку. Тільки після цього ловити. Висновки зроблено, а чи будуть вони дієвими, побачимо у новому році. Діма Чейлитко став 13-им, хоча показав такий самий результат, як у мене. Програв він лише в тому, що свою першу рибу спіймав пізніше.

Ще двоє товаришів Сашко Свида та Іван Повхан повезли з собою до Ужгорода 14 і 15 місця. Як це можна пояснити, зважаючи на блискучі результати під час тренувань, знову ж таки, пояснити важко. Так само не ясно, яким чином на 16 і 17 місця спустилися Ганна Савицька та Арсен Грабчук. На жаль, нема на це ради… Коля Степанов на Свічу їздив тренуватися доволі часто, але самі змагання йому не вдалися. Одна форель перенесла його лише на 18-у позицію.

Два завершальні місця уже не оголошувалися, адже Сергій Карабут травмувався на етапі і вимушено знявся, а Руслан Пугач, після невдалого старту, вирішив зайнятися відеозйомкою. У результаті світ побачив суперський ролик з несамовитими кадрами.

Щодо призів, то спонсори не поскупилися. Генеральний спонсор чемпіонату України з нахлисту компанія Extreme Expedition презентувала в якості головного призу вудку Sage Vantage, два шнури від «вчених», а також величезний набір різноманітних матеріалів для в’язання мушок. Компанія Strike! також презентувала вже готові пакети із матеріалами, зокрема й власного виробництва. Магазин «Нахлист на Шулявці» виділив переможцю новенький шнур від Hends, сертифікований для змагань. А ще переможці отримали спеціальні набори хендмейдних шнурів від гостя з Молдови Кості Дегтярьова, а також набір милих дрібничок від нього ж.
Олег Степаненко отримав особливий подарунок за свою відмінну роботу – класнючий фішпонд, в якому можна записувати про усі свої виїзди.

На цьому змагання завершилися. Але це був не кінець. Велика кількість різноманітних думок та пропозицій зробить наступні змагання ще кращими, а учасників ще сильнішими.

Підготовка до другого дня змагань пролетіла дуже швидко. Я вже знав, що мені треба буде ловити другим на першому пулі. До мене там змагалися Іван Повхан і Юра Щербатий, чий бальний результат становив 2 – 9 на користь останнього. Першим на пулі мав ловити Саша Попко – новачок змагань, але рибалка досвідчений, солідний спінінгіст, тепер вже очевидно, колишній. На місце ми прибули завчасно, щоб як слід проглянути наш пул.

Перше, що ми побачили – величезна кількість людей, які розташувалися на галявинах поблизу. Виявилося, що розмічена ділянка – традиційне місце відпочинку. Як цього можна було не побачити і не прорахувати під час розмітки, для мене залишається загадкою. Цілком логічно, що цю всю територію слід було зробити буфером, натомість перший пул розмітити на рівній ділянці, що розташувалася у верхній частині течії. Більше того, це місце не підходить під пул, зважаючи на те, що від «точки» до «точки» слід було продиратися через чагарник на пустелю із каменів. Можливо, у п’ятницю ввечері, поки не приїхали люди, тут ще можна половити, але точно не в суботу.

Але нам не залишалося нічого іншого, як змиритися. Якби я претендував на якесь солідне місце, то, напевно, підняв би скандал, викликав би головного суддю тощо. Зараз же, зрозумів, що ці змагання для мене у будь-якому випадку провалені. І все ж треба було поговорити з народом. Говорив Сашко. Менторським тоном поважного адвоката він заявив відпочиваючим, що тут відбувається чемпіонат України з нахлисту, відповідно, заходити в річку протягом трьох годин категорично заборонено. Народ погодився. Хтось неохоче, хтось злякано.

Саме місце було мені доволі знайоме, я вже тут одного разу рибалив, коли приїжджав на Свічу разом з Арсеном, Мішою і тим же Сашком. На головній купальній ямі за шість проводок зловив три прекрасні риби – два крупних харіуси і одну форель, трішки меншу. Зараз же ця яма не виглядала такою привабливою.

Починати мав Сашко. Ми перемістилися через зарості до кінця пулу, там, де була ще одна ямка, куди перспективніша. Мій підсудний поклав на камінь сигару та довгі сірники, а сам узявся за монтаж снастей. Пригостившись запашним трунком я розглядав частинку нашого пулу (все решта побачити було нереально). Нарахував шість точок, де могла б триматися риба, а також прикинув, скільки хвилин доведеться витратити на банальну біганину. Відстані між «точками» вимагали саме біганини.

Сашко почав обловлювати територію – спершу злив, потім яму. Один за одним на його німфу спокушалися гольяни. У той же час, я відкидав точки, де ловитиму за ним. Ось вона – перевага того, хто змагається другим. Саша побіг далі, я за ним. Досить довго він обловлював головну яму, однак не витягнув звідти нічого, потім перейшов на іншу яму, але й там було порожньо. При цьому мій підсудний, схоже, даремно проігнорував місцинку, що знаходилася вище ями. Бурхлива течія з кількома зливчиками – очевидно, добротна територія для комфортного перебування дрібної форелі.

Коли часу залишалося все менше, Саша повернувся на місце, звідки починав. Нарешті, після чергової проводки, у його підсаку затріпотіла форелька, яка тут же опинилася у протоколі. А коли час закінчився і я сказав «все», Саша поклав до підсака другу рибу. Спершу я не вніс її до протоколу, бо не знав, як поступити в цій ситуації, але після консультацій із головним суддею, дописав. Таким чином Саша закінчив вечірній етап із шістьма балами.

У моєму розпорядженні було дві вудки-трійки. Одна легша – на мілини, одна важка – на ями. Почав з легкої, на самій межі пулу. Мене одразу ж зацікавила лагуна під протилежним берегом, до слова, необловлена. Тож виконавши точний закид німф я одразу отримав гарний удар. Сашко подумав, що це харіус, але у мене не виникало сумнівів – у таких точках сидить форель, та й опиралася вона гідно. Маючи певність, що риба не зійде, я спустив її в яму, обійшов гострі виступи і спокійно завів красуню до підсака. Боротися із крупною рибу чи то легше, чи то зручніше. Так чи інакше, на третій хвилині у мене вже було перші три бали на цих змаганнях. Узяв цей пструг на доволі об’ємну чорну «шоколадку» із червоною точкою атаки біля хвоста. Непоганий початок.

Йдемо далі, вниз по течії. Акуратно прочісую ямку, але натикаюся на ігнор. Доводиться зриватися з місця і гнати через чагарники до наступної точки (локацію гольянів пропускаю – робити там нічого). Зупиняюся на мілкому каскаді і намагаюся сповільнити рух німф, однак користі це не приносить, тож доводиться бігти далі, до ями, у яку я хоч і не вірю, але було б глупо бодай трохи там не половити важкими німфами. Яма-басейн, однак, мовчить, що й не дивно.

Залишається ще одна яма і описана вище цікава місцина. На глибині порожньо, а от на бистрині отримую очікуване клювання. Після кількох проводок з води вилітає маленька форелька, яку я ловлю підсаком просто в повітрі. Біжу до судді, показую рибу, швиденько її відпускаю і продовжую прочісувати річку. Спрацював старезний фезентейл із помаранчевим тораксом. Ще одне клювання, риба в повітрі, але цього разу вона падає просто перед ногами. Халепа.

Пролетівши повз натовп глядачів, зникаю в чагарнику – хочу проловити першу ямку за відведений час. Але усе марно – жодного натяку на активну рибу, тож із води виходжу всього лише із двома форелями. Тепер залишається відловитися зранку на 19-у пулі, після чого провести глобальний аналіз власних помилок.

Вечір ми провели у затишній компанії. Сидячи біля вогнища, цмулили пиво. Час від часу до нас хтось заходив «на вогник», поспілкуватися про річку, мухи та рибу. Вражень та емоцій вистачало у кожного. О шостій ранку задзеленькав будильник – треба було вставати і готуватися до останньої битви. Задзвонив Сашко – його машину підперли, він шукає порушника.
Часу залишалося ще багато – якби що, можна було б підсісти до когось іншого. Але все обійшлося і вже хвилин за 20 ми зупинилися біля останнього пулу разом з іншими учасниками. Праворуч ловили Саша Свида з Іваном Повханом, ліворуч Андрій Коваль і Діма Петровський.

19-ий пул я забракував ще під час розмітки, якою займалися Віталік Смігановський і Руслан Пугач. Я жодним чином не втручався у неї, але зверху бачив, що пул слабий. Тим не менше, на ньому доволі успішно відловилися «шулявські», які упіймали і харіусів, і пстругів, і палій. Знизу пул виглядав не таким вже й поганим; за приблизними оцінками там було з десяток перспективних точок.
Почати я вирішив з ями, від якої не сховаєшся. Тому я просто присів і зробив перший закид. Практично одразу відчув удар, підсік рибу і побачив палію, що піднімалася з глибини. Ліва рука метнулася за спину до підсака, але схопила повітря. У мене почалася паніка, де в біса подівся мій підсак, невже я залишив його в машині? Зрештою, виявилося, що все на місці, брук опинився в сітці, а три бали в протоколі.

Поза тим, метушня із підсаком неймовірно заплутала мені легку снасть. Ухопивши важку вудку я продовжив прочісувати яму і побачив, як на підвісного сухарика вийшла ще одна риба. Сівши просто на дупу і звісивши ноги у воду, зробив ще одну проводку – цього разу харіус виявився сміливим і впевнено ухопив маленького ред-тага. Йшла 5-а хвилина етапу…

Не впевнений, чи варто описувати подальші хвилини, за які у мене не було абсолютно нічого на всьому пулі, зате перенесуся до останніх десяти. Зрозумівши, що німфа відпочиває, я примонтував до французького підліска білого зонкера. Справа в тому, що за ямою знаходився великий валун, а поруч стояча і досить глибока вода. Спустивши стрімера, я просто тримав його на течії, і тут почув: «Вийшла риба!».
Сашко, який стояв з іншого боку, побачив атаку палії, мені ж сонце світило в очі. Змінивши дислокацію і ще раз провівши приманку, цього разу вже я побачив, як з глибини стрілою метнулася підводна мешканка, однак зонкера не атакувала.

Після мене почав ловити Сашко, але риба була геть не активною. Біля підпорної стіни у нього був схід брука і все. Так само з нулем вийшли Андрій Коваль і Саша Свида. А от Ваня Повхан, який ловив разом зі мною, показав ідентичний результат – голець і харіус.
Треба було повертатися на базу – змагання закінчилися.

… Тим часом почалася метушня. До старту першого етапу залишалося не так вже й багато часу, а треба було його знайти і хоч трохи оглянути. Ми з Арсеном стрибнули в «паджеро» і вирушили на захід – шукати наш 7-ий пул.

Спеціально для того, щоб учасники знали, де їхній пул, ми купили доволі дорогу маркувальну стрічку. Ті, хто займався розміткою, мали чіпляти таку стрічку на деревах, обабіч траси. Коли я розмічав нижні пули, то червоно-білі маркери чіпляв акурат перпендикулярно до таблички з номером. Але на верхніх пулах було по-іншому. Відрахувавши необхідну кількість маркерів, ми збочили з дороги і опинилися на гарній галявині. Арсенова машина сховалася від сонця між старих сосен – там було зовсім темно. Зручний схід до ріки покращив настрій, адже у нас було ще хвилин 40 на підготовку. Однак, коли я зліз до води, то побачив продовгасту мілину. Стало ясно – це буфер. Для чого ж тоді ставити маркер? Пішов ліворуч, потім праворуч. Ніде не було білої таблички. Витративши хвилин 15 нарешті побачив табличку із 9-им пулом. Перше, що я тоді подумав – якого біса на дорозі було шість маркерів?

Повернулися в машину і залишили затишну галявину. Проїхали ще з півкілометра – треба було виходити, часу залишалося обмаль. З горем навпіл злізли з гори, побачили Толіка та Діму, які теж шукали свій пул. Наш був дуже близько.

Біда не ходить одна. Мало того, що до старту залишилося хвилин 20, а я ще знав, де мій пул починається і де закінчується, на правому черевику до половини відлетів войлок. Арсен виручив ізолентою – єдиним, що було під руками, але це не допомогло. Зрештою, знайшовши край пулу, я похапцем почав витягати вудки з тубуса і прив’язувати повідці. Ще коли переходили річку, побачив, що на пулі є одна ямка, кілька приямків, але переважно територія мілинна. Сонце припекло, я вже був весь мокрий і коли прив’язував останню муху, не мав часу на те, щоб бодай ковтнути води.

16:30 і я стартую. Попри усі труднощі та піт, що заливає очі, бачу дуже перспективну ділянку, де просто не може не бути риби. Кілька проводок результату не принесли – на німфу спокусився лише гольян, що мене дуже засмутило. Навряд чи здерка перебувала у комфортних умовах, якби поруч трималася форель.

Так чи інакше, але приямок нічим мене більше не потішив. Роблячи неприємні звуки розклеєним войлоком, я просувався вверх по течії, у пошуках перспективних місць. Здавалося, що вже тут, на цій ямці, точно має бути хоч щось, але усі мої мухи риба ігнорувала. Напевно, я занадто сліпо вірив у приманки, що працювали тиждень тому. Шоколадки з фіолетовим тораксом, цинамонові німфи, зелені марч-брауни, ред-таги раз по раз приносили мені рибу. Але не зараз. Зараз було просто страшно.
Жодного удару, жодного натяку на рибу. У пошуках цікавих місць я забрів вверх по течії, занадто далеко, але не бачив маркера свого пулу. Побачив, натомість, Толіка, який впевнено йшов до мене і махав руками. Стало ясно, що я на межі шостого пулу, де ловив Діма Петровський. І справді, коли я обернувся назад, то метрів за 50, на протилежному березі, побачив білу табличку, майстерно сховану за гілками дерев.
Повернувся і почав все спочатку. Змінював мухи, затримував проводку – нічого. Що я робив не так, на жаль, залишилося загадкою. Час закінчився. У мене нуль.

До роботи приступив Арсен. Він почав з тієї ж ями, що й я. Кілька гольянів десь довели теорію про те, що там форелі нема. Ми просувалися вверх, час збігав, риба ігнорувала. Коли за фінішу залишалося хвилин з 20, Арсен зробив різкий рух, змахнув підсаком і з переможним криком продемонстрував невеличкого пстружка, який узяв на малій течії між двох каменів.
Отже, риба таки є, але сидить вона у зовсім незвичних місцях! Невдовзі, на схожому місці, Арсен одну рибу спустив, але на останніх секундах таки завів до підсака другу рибу, з якою біг до мене метрів 30. Дві форелі у складних умовах – достойний результат.
Тепер треба було довідатися, як відловилися інші учасники.

Виявилося, що практично усі щось та й упіймали, а дехто взагалі порвав свої пули. Особливо вдало виступили Діма Петруняк, Юра Щербатий, Макс Кусакін, Віктор Гаврилко. Хлопці знайшли вдалі мухи у вдалих місцях – заводили до підсаків форелей, харіусів та палій. Зовсім мало учасників склали мені компанію в низу таблиці.
Але парадокс у тому, що вони банально не дотягли рибу до підсака, тобто у них було багато сходів, багато ударів. Я геть заплутався. Що не так у мене?

Насамперед, слід було зремонтувати черевика. На пеньок біля вогнища я поставив взуття так, щоб войлок максимально швидко висохнув. Згодом, протер його горілкою, ще раз висушив, після чого вилив півтюбика клею, який, на щастя, знайшовся в Арсеновій машині.

Тепер можна було трішки розслабитися – до нас приїхав Нестор, почалася підготовка до великої вечері. Шашлик з печеним хлібом смачно крутився, Юра Гудзь пригощав охочих лаймовим трунком, хтось пив віскі, хтось пиво. Пили мало. Хотіли зранку мати свіжу голову, аби додати собі залікових балів.
Ближче до півночі вогонь загасили і ми позалізали до наметів. Треба було відпочити.

Перший етап був показовим, але не критичним. За новими правилами, навіть з нулем можна виграти, адже буде другий шанс, зранку. Ми виїхали на 17-ий пул великою групою. Макса посадовили в багажник, на сумки. Доїхали з вітерцем, доволі комфортно. Розбрелися по локаціям. Аби добратися до 17-го пулу, слід було вийти на 14-му і йти вниз по течії, адже іншого шляху для потрапляння на точку не було – заважала висока підпорна стіна.

Наш пул – каскад бурунів, кілька ям, злив, два перекатики. В принципі, місцина дуже перспективна. Ми розклалися посеред пулу на великому плоскому камені. Арсен мав починати першим, тож довелося спускатися вниз, до цікавої і повільної ями.
З самого ранку було дуже холодно, але щойно визирнуло сонце, повітря прогрілося, тож довелося скидати теплі речі просто на ходу.

Окремо слід згадати Олега Степаненка, який погодився виконувати функції головного судді. Власне, можна з упевненістю сказати, що виконував він їх ідеально – ходив по пулах, звертав увагу на різні нюанси і навіть не зараховував рибу. Зокрема, в Дмитра Петруняка одна форель упала на берег, відповідно, до заліку її заносити вже не можна було. Олег зі своїми обов’язками впорався справді сильно, за що йому подяка від усіх учасників.

Арсен по кілька разів пройшов пулом, але у нього повторилася ідентична ситуація, що й у мене – жодного натяку на рибу. Чесно кажучи, мені заходити у воду вже було страшно. Якщо я ще й зараз нічого не спіймаю, буде повний провал. Хвилин через 15 від старту я отримав перший схід.
На виході з центральної ями, вже на зносі мух, узяла досить крупна риба, але одразу ж відпустила муху. Потім було тривале затишшя. Останні півгодини я вирішив провести на крайній ямі, особливо після того, як помітив рибу, що виплила на поверхню і поцікавилася маленьким сухим ред-тагом.

Тут взагалі окрема історія. Харіус або брук, зараз важко сказати, хто саме, кілька разів піднімався з глибини, максимально близько підходив до мухи, але жодного разу її не брав. Тим часом, в самій ямі у мене було два чітких і потужних удари, але з невідомих причин, риба не засікалася. Нарешті, вже на останніх хвилинах, в іншій точці ями, чотири рази (!) на суху випливала одна й та ж риба, але адекватного клювання не було. Що за нещастя таке?
Словом, перший день я закінчив з ганебним нулем. Тим часом, лідери першого етапу добрали свою рибу на другому, але були й дивні непорозуміння. Так, ранковий етап не приніс риби Степану Чеху та Івану Повхану – однак вони відловилися звечора.
До переліку лідерів долучилися також Толік Новіков та Андрій Скворчинський. Фактично, за два етапи без риби залишилося лише двоє учасників – я і Діма Чейлитко. Усі інші впевнено гнали вперед.