Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Саме на Свічі відбувся мій перший осмислений турнір – Кубок України. Було це три чи чотири роки тому, вже й згадати важко. Ми зі Сколівським їхали в маршрутці з вокзалу до Долини, а звідти нас забрали на машині хлопці, які вже були на місці. Я тоді дивився на все широкими очима, фотографував чужі флайбокси, отримував навички німфового лову, помилявся і робив висновки, судив Єгора Бабича…

Здається, що з того часу минула ціла вічність. Тепер я приїхав на Свічу змагатися із напхом напханими коробками та скомпонованими снастями. Я мав намір боротися за перемогу і готовий був навіть усі свої чотири години відповзати на колінах, як Ваня Повхан. Для цього навіть позичив наколінники в Арсена. Словом, відчував, що готовий. Ех, помилявся… Знову помилявся.

Зі Львова мав їхати разом з Юрою Щербатим, але його змусили на роботі залишитися ще й на п’ятницю, тому терміново довелося шукати іншу машину. На щастя, якраз тоді коли й треба було, з Києва їхав Сергій Карабут – він і погодився підібрати мене і завезти на Свічу. Дорогою ми забрали ще й Діму Чейлитка, який підсів до нас у Стрию, тож компанія видалася доволі веселою та цікавою. Уже в машині в хід пішли флайбокси, їхні оцінки та аналізи. А сама ріка зустріла нас дуже навіть гостинно – чистим і свіжим потоком, хоч і низьким рівнем. Зате вода була холодною – усього 12 градусів, а не «кип’ятком» як декому здавалося чи хотілося.

На ріці, в «домашній» ямі вже ловило кілька наших спортсменів, але їхні результати були невтішними. Діма Голенков до мого приїзду не зловив нічого, а Олексій Ігнатюк виманив лише одну форель. Щоправда, на самій ямі Діма упіймав харіуса на суху – мала втіха за великий день. Розклавши намет я вийшов до води, але без вудки. Наловитися ще встигну, мені хотілося просто прислухатися до шуму ріки, за яким я скучив у місті. Трішки поговорив з хлопцями і пішов до лісництва, адже треба було з’ясувати певні моменти щодо приїзду гостей. Уже на місці лісоруби запропонували мені переночувати у них в будинку, адже ночі зараз дуже холодні. Тож ми з Дімою радо погодилися на таку пропозицію і засинали під якусь стрілянину з серіалу.

На ранок п’ятниці хлопці вирішили поїхати за Мислівку на тренування та підготовку. Я залишився в таборі аби постерегти наші намети, половити у домашній ямі і дочекатися приїзду учасників. Бурхливий перекат, який зупинявся в глибокій ямі під стрімкою скелею – місце надзвичайно красиве і мало б бути рибним. Лісоруби розповіли, що недавно їхні колеги за допомогою «закидушки» піймали там струга на півметра. Я вже не питав чи смачний був – все і так ясно.

Досить довго яма мовчала – я змінював мухи і типи проводок, але перший контакт отримав лише за півгодини. Зважаючи на те, що сонце, яке вже вийшло із-за гори світило мені просто в очі, я не помітив зупинки індикатора – потримав рибу лише кілька секунд і все.

Якраз приїхали і колеги з сумною новиною. За їхніми словами, вище по течії бадьоро їздять вантажівки і вже найближчим часом чиста ріка зміниться на болото. Так і сталося – не минуло й години, а Свіча стала коричневою.

Не знаю як хто, але мене особисто це втішило. Є у мене певні сентименти щодо брудної води – вбачаю у цьому певну справедливість. Коли вода чиста – риба нас бачить, а ми її ні. Коли ж вода брудна – ні ми не бачимо риби, ні вона нас. Відповідно, складність процесу зростає, а це, у свою чергу, веде до зростання нашого рівня. До того ж, я був готовим: на мутняк мав цілий флайбокс…

Почали приїжджати гості – дорогі друзі, з якими ми бачимося кілька разів на рік, саме завдяки таким змаганням. Хто кого не знав – миттю познайомився, хто кого знав – миттю перехилили кілька чарок чи закинулися неповторним виноградом від Богдана Цебрика. Дмитро Петруняк пригостив усіх охочих пляшкою холодного пива. Словом, поляна ожила, а що ріка коричнева – то буває, не страшно. Однак, коли прийшов час жеребкування, мабуть, кожен учасник подумки бажав собі суддівства, адже сподівався, що до ранку вода прочиститься.

Доля ж вирішила по-іншому. Ловити випало Степану Чеху, Івану Повхану, Дмитру Петруняку, Дмитру Голенкову, Олексію Ігнатюку та мені – тобто всім, хто вже був на цій ріці і досить добре її знає. Моїм суддею став Мирон Федорович – вперед, на 14-ий пул!

У цій частині трішки розкажу про мухи, які використовувалися спортсменами на змаганні. Повертаючись у червень, коли ми з Юрою провели на Свічі пару днів, я перепробував багато німф, але відсотків 90 усієї риби було зловлено на зелену муху, із хвостом та хеклом з куріпки. Це муха з чеської книжки, зветься «марчбраун», знайти її не складно. Я ловив на неї на Свічі неодноразово і вона завжди приносила результат, працювала як по форелі, так і по харіусу.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

У виготовленні вона доволі проста – на шрімпівський гачок розміру десятого йде золота вольфрамова голова розміром від 3,5 до 4 мм. Можна зробити під хвостом «кінчик» з яскраво-зеленого спектрадаббінгу чи бодіквілсу. Хвіст – жмуток куріпки натурального кольору. Тіло – натуральний даббінг з білки зеленого кольору, обмотка по тілу із золотого дротику. Крок не щільний, але й не розхлябаний, словом, збалансований. Наступний етап – хекл з куріпки. Завершує усе це діло темно-зелений спектрадаббінг у якості торракса. Цією мухою, залежно від розміру, можна ловити як на ямах, так і на мілинах. До речі, менші розміри дуже непогано працювали у якості підвісних мушок.

Також я робив ставку на іншу якісну муху для Свічі. Вона робиться дуже просто – легкий хвіст з двох-трьох елементів з пера коричневого когута; тіло із насиченого ясно-коричневого синтетичного даббінгу (я використовую для цього даббінги від Sybai). На торракс йде чорний спектрадаббінг і золота чи срібна вольфрамка.

Крім цього, важливо було мати в коробці кілька десятків ред-тагів. Йдеться не про класичні і допотопні мухи з павича і когута. Сучасна риба хоче чогось нового і оригінального. Тому мої ред-таги (власне, вони не так мої, як Дмитра Петруняка і Войтека Кудлача) виглядають так: червоний і дуже короткий (пару міліметрів) хвостик з спектрадаббінгу або шерстяної нитки, чорне тіло із натурального даббінгу, легка обмотка тонким дротиком і торракс з чорного спектрадаббінгу.
Колір голови? Я однозначно робив ставку на срібло. Поясню чому. Я розраховував, що ловитиму на ред-таги лише за умови брудної води, адже на чисту воду у мене були інші мухи. А за моїми спостереженнями, коли вода брудна, риба найкраще реагує на чорне тіло і срібну голову.

Зважаючи на це, я вирішив обновити парк сухих мушок і також зробив акцент на ред-тагів, але парашутів. Як згодом з’ясувалося, вибір був зроблений правильно, але про це згодом.

Загалом же можна сказати наступне. Якщо спортсмен ставить перед собою якісь завдання, до змагань потрібно серйозно готуватися. Я знаю, що Іван Повхан готувався до чемпіонату одразу після завершення Кубка і якби були інші умови, переконаний, що його показники були б значно кращими. Я також готувався довго – вечорами формував коробки з мухами, аби мати все необхідне і не відчувати дефіциту приманок.

Коли ми вже з Юрою верталися додому зі змагань, я зателефонував нашому другу з Вигоди – діджею Вовкінгу. Почувши про дуже сумні результати він сказав: «Наступного року запрошую вас провести змагання у мене в ванній. Думаю, результати особливо відрізнятися не будуть. На Свічі риби нема». Звичайно, Вовкінг трішки перебільшував, але суть його слів зрозуміла. У ріці нема тої кількості риби, яка мала б бути. Поодинокі форелі і харіуси траплялися, але якщо взяти до уваги красу та можливості цієї ріки, то їхня кількість настільки мізерна, наскільки можна собі уявити.

Про причини вже набридло говорити. Вони не змінні, але до них додалася іще одна. У нерест форелі, попри писані і неписані закони, лісовози шматують Свічу заїждженими шляхами, піднімаючи справжнє цунамі для підводних мешканців. Про який нерест тут може йти мова? За рахунок чого риба може рости і розвиватися? Не знаю, правда це чи ні, але керівник форелевого господарства біля місця змагань розповів, що недавно у потічки біля Свічі було запущено 25 тисяч малька струмкової, мовляв, купили її на Закарпатті. Наскільки доцільно це робити в кінці літа, ще й в спеку, коли струмки ледь животіють? Чи не будуть ці мальки гарматним м’ясом? Чоловік сказав, що спостерігав за дрібнотою і та начебто плаває. Подивимося…

Ладно, мене знову на лірику потягнуло. Я був на Свічі в червні, перед Кубком Карпат і досить непогано відловився, особливо в ранкові години. Знайшов парочку хороших німф, які і приносили основний результат. У кожній більш-менш пристойній ямі сиділа риба, як правило, не одна. Головне було – точно кинути їй мушку під носа, бо бігати за нею риба не хотіла.

Щодо організаційних моментів, то тут треба було трохи часу. Насамперед, я подзвонив начальнику лісового господарства у Вигоді, з яким мав недовгу, але плідну бесіду. Встиг розповісти що до чого і де нам треба поселитися. Потім зв’язався з начальником лісництва де ми мали мати простір для відпочинку, підготовки та сну.
Нарешті, фінальним акордом став лист-звернення до обласного господарства з проханням забезпечити усе для нас необхідне та не мати клопотів із рибоохороною.

Крім того я замовив виготовлення нових медалей, на кожній з яких була нахлистова фраза – у цьому мені допоміг Макс Кусакін та Арсен Грабчук, який, на жаль, не приїхав з поважних причин. Так само довелося зайнятися виготовленням дипломів, розмітки пулів та нових протоколів.

Ну і спонсори – це була одна з ключових частин моєї роботи в якості організатора. Я переконував усіх, що тут важливий не сам приз, а факт сприяння спонсора. Таким чином, Анатолій Новіков і його магазин «Нахлист на Шулявці» виділив призовий сертифікат на 1000 грн, а Ед Ковалевський і його компанія Lucky Flies дав два новеньких вмістимих тубуси українського виробництва.
Вічний спонсор Дмитро Петруняк і його компанія Strike! виділив станок вартістю 1000 грн та два пакети матеріалів, по 700 грн. Таким чином, призовий фонд виглядав доволі солідно.

Кожен учасник мав внести 300 гривень із розумінням того, що гроші не підуть нікому в кишеню, а передадуться на благе діло – частина на армію, частина на зарибнення форелі. Окрім учасників до загального кошика долучилися Богдан Цебрик та Володя Судук (Рибачок), за що їм окреме спасибі. До речі, кожен з них пригостив усіх – Богдан привіз пару ящиків просто неймовірного винограду різних сортів, який просто розтікався солодкавим соком, а Володя доставив на місце 5 кілограмів м’яса, яке ми замовили в Нестора Мицака.
Таким чином, з’явилася можливість приготувати боґрач, який усі наминали із величезним апетитом. А ще до цього наші закарпатські друзі приготували дзяму із копчених ребер. Смакота ще та!

Не обійшлося і без ЧП. Такий собі сторож Вася вирішив, що нашій компанії дуже бракує його товариства. Кілька разів чоловікові намагалися пояснити, – спершу завуальовано, потім чітко і ясно, а нарешті і на зрозумілій для нього мові, – що він тут зайвий. Але Вася не вгамовувався, тому довелося вжити крайніх заходів. На допомогу прийшли скотч та ліхтарик. Зранку Вася дуже вибачався і привіз пару тачок дров для вогнища.

У суботу ввечері до нас приїхали Діма Поплавок з Алексом і Орест Дейнека з Романом Кубаєм – в бесідці стало доволі тісно, хоч і комфортно. Орест виконав серію пісень під гітару, деякі з них співали усі, деякі усі замрієно слухали. Під 50 грамів і боґрач гітара йшла на ура. Атмосфера трималася на рівні душевності, спокою та затишку.

Уже під кінець змагань, коли пройшло нагородження, треба було вивезти сміття. Дякуючи усім хлопцям та Оксані Петруняк (насправді, золота людина) кожен узяв з собою в багажник якусь частину, а ми з Юрою забрали усе, що залишилося – 4 великі пакети.
Таким чином галявина стала чистою, якою й була до нашого приїзду.

Таким чином, можна сказати, що змагання пройшли доволі успішно. Ніхто не був голодним, хто хотів не був і тверезим, але п’яних криків галявина не чула – це головне.
Дякуючи Максу з боржомі та Саші Свиді з багатозірковим грецьким бренді, голова ні в кого не боліла.

Наостанок скажу ще кілька організаційних моментів. Наступного року Кубок Карпат знову пройде на Опорі. Але тепер ми будемо жити не на шумній базі, а на іншій стороні ріки в пані Марії. У неї є 17 койкомісць, а також галявина для наметів. Є туалет типу сортиру, є вода, є холодильник, є великий стіл під навісом та кілька менших, є електрика, а головне те, що вона зможе нас усіх нагодувати. А хто знає як готує пані Марія, той не відмовиться туди приїхати. Але це плани, подивимося як воно вийде.

У другій частині будуть описані події вже на самих змаганнях.

Пролог

Оскільки на мене випала така відповідальна місія написати звіт, то трохи опишу свою відпустку. І так, взяв з 27 липня на п’ять днів відпустку, понеділок проваландався по Львову, а у вівторок разом із дружиною та сином рушили на Татарів (за Яремча). Дорога пролягала крізь мальовничі села та міста і не менш мальовничі ями на дорозі, які ще не встигли відремонтувати.

Приїхали на місце та поселилися в хорошому готельчику і одразу у мене промайнула думка, що коли засне дитина, то я у жінки відпрошуся на рибалку, бо там протікає річка Прутець Яблунівський.
Ось настав цей момент і вйо до води, перед тим проконсультувавшись у власника готелю на рахунок рибалки, хоча він не був рибаком. Зійшовши на воду та побачивши перспективні місця почав закидати AC/DC мушку

Річка була гарна із ямками, невеличкою течією і великою кількістю водоростей. Покидавши пару раз – почався жор Гольяна, так походивши десь біля 30 хв – результат не змінився і я зрозумів, що потрібно йти додому і не тратити час. Прийшовши додому, я запитав у власника, чи я вірно його зрозумів на рахунок річки і він мені повідомив, що я ловив в каналізації від Буковеля, а він мав на увазі маленький потічок під назвою Хемський струмок. Після цього всього мені стало ясно, що порибалити в окрузі не вдасться і що та річка на яку я покладав надії і сподівання – утопія і що люди не шанують, те що мають. На наступний день сходив на той струмок, він був в завширшки до 2-3 метрів і рибки там я не спостерігав і остаточно зрозумів, що кинься того ровера хлопче.

Решта днів присвятив сімї – з’їздили на водоспад Гук.

Де я зустрів мего монстра, який мені люб’язно позував перед фотокамерою.

Потім заїхали в Яремча на водоспад Пробій, де трішки потусувалися серед лавок з різним реманентом та виробами із «Піднебесної China»

Ой, щось я розписався не про рибалку – так от 30 липня вернувся із Татарова, маючи дві години часу пересів на авто до Володі Сави старшого, і ми рушили за Маркіяном Савою молодшим на Самбір.

Експозиція

Нас зустріла жінка Володі – Наталя та їх син Маркіян, які запросили мене на чай із канапе. Поїли, попили і шур полетіли на Смільницю. На кордоні було не багато людей і ми досить швидко рухалися, аж раптом я помітив «чорного кардинала», який у нас забрав їду, коли ми в квітні їздили на Дунаєць, мені не було за що переживати, бо мав із собою пляшку коньяку та кусок сиру, а от за їду Сав я дуже переживав, бо їм дали в дорогу добрий пакунок. Але, хух, до нас прийшов інший митник і ми без проблем перетнули кордон.

До дванадцятої ночі заїхали до Павела за ліцензіями та потім вирушили в Orelec на «зелену агротуристику». Ранок почався із 4 години, бо ще мали заїхати купити Маркіяну ліцензію на спін, бо Павел їх не продавав. Але коли приїхали до місця їх продажу, то двері були закриті і продаж здійснювався тільки із 9 ранку, ще трохи помотавшись по Średnia Wieś – безрезультатно, вирішили Маркіяна призначити фото кором)

Заїхавши на ділянку біля тюрми, сніданок розпочали із сухих мух.

Полоскали їх полоскали і нічого не було видно і чути. Згодом Маркіян побачив у воді присутність харька, але той був ручний і навідріз відмовився хапати приманки. Час доходив до 9 години ранку і Маркіян просився, щоб ми його завезли купити ліцензію для спіна. Купивши ліцензію, ми залишили його на впадінні Хочевки у Сян, а самі переїхали на «Ельдорадо» де зустріли Поляків та Англійців.

Приступили до води знову із сухарями і знову безрезультатно, перейшли на німфетки, але води було мало і дуже чиста. Я почав німфи кидати як сухою і вимантив одну невеличку форельку, далі почав кидати і тут до мене прийшла прана і колишня наука Нестора стосовно оливкового вуліка. О чудо, я не прогадав – пішла жара, форель як не нормальна почала жерти той вулік, аж біда.

Володя далі мучив німфу – безрезультатно. Я йому порадив вдягнути вуліка, але у нього не було оливкового і прийшлося трохи під шаманити, що було у арсеналі. Після цих маніпуляцій почався і у нього кльов і зацікавленість до даного виду ловлі.

Коли перетягавши і переколовши всю форель на Ельдорадо ми знову вирушили до тюрми в пошуках «ліпеня». Я і Володя впряглися як каток в суху муху і знову безрезультатно…

Мене це напрягло і я знову перейшов на вуліка, перетягавши ще форельок, я побачив виходи харька на суху. Вдягнувши суху AC/DC мушку я побачив вихід – холостий, другий вихід – натяжка шнура і от він красень десь в р-ні 40 см, став на течію і не рухається я тримаю натяжку шнура і не знаю, який мене хек надолужив підтягнути шнур котушкою, харьок це прочув і дивлячись мені у вічі виплюнув мушку, в мене просто не хватало літературних слів, хотілося вкусити себе за лікті! Тут надійшов Володя і я йому вказав місце де є виходи, він поставив придбану колись у Павела муху і о чудо в нього засікся красень, поки я витягнув фотоапарат він йому теж з незрозумілих причин втік – дурна карма! Далі ще були виходи, але на жаль не на наші приманки – харьок хотів хрущиків на 22 номері гачка, що у нас не було.

Підсумовуючи перший день, я піймав порядку 20 форелей і десь 30 зійшло, найбільша, яку витягнув мала 35 см

На правій руці вказівний палець протертий від шнура до крові та по сьогоднішній час болять в суглобі мізинець та безіменний палець від стрипів на лівій руці. У Володі трішки гірший результат, так як в арсеналі не було оливкового вуліка.
А ось і він король програми після всіх укусів))

Відпрацювавши на трудовій ниві ми поїхали за Маркіяном, у нього був мабуть найкращий результат поза 50 пстронгів на мікро блешню із чистого сребла.

Опісля нас чекав магаз «Єдрьонка» із півасьом та до півася. На наступний день я вже на риби не їхав, бо чесно кажучи відловився по повній і вирішив зайнятися зеленим туризмом – сходив в ліс по гриби, але знайшов ожини і малини і потім сходив на каменоломню де відкривався прекрасний вид на Сян та на кусочок озера Соліна.

Епілог

Рибаки приїхали ввечері із покращеними результатами, Володя вже краще відловився завдяки моєму вуліку, який я йому позичив за 5$ 🙂 та із своїми, які мав. Попрощавшись і подякувавши власникам за нічліг ми полетіли додому на Україну.

Автор: Михайло Швець, спеціально для Блогу

Пригадую, як тільки починав займатися нахлистом, відчував не так брак інструментів, матеріалів, снастей і тому подібного, як спілкування. Неймовірно хотілося прив’язати когось, хто вже мав певний досвід, до крісла і годинами випитувати його про усе, що цікавило. А цікавило тоді багато. Навіть зараз, після вже начебто багатьох нахлистових років, у мене є брак інформації і потреба спілкуватися з собі подібними. Такі бесіди неймовірно корисні і приносять чергову порцію досвіду. Ніколи не забуду, як потрапив на свій перший семінар – його тоді організовував Макс Кусакін, який привіз на Свічу самого Ігоря Тяпкіна. То був незабутній час, але згодом, коли ми зрушили з мертвої точки, зрозуміли, що можемо і самі чомусь навчити початківців, у чомусь їх переконати і щось показати. Не знаю хто як, але мені приємно ділитися набутим досвідом з тими, хто лише починає йти нахлистовою стежкою. Саме для цього і створюються щорічні семінари від Strike!

На жаль, на відміну від попередніх років, зараз мені на Мізунку приїхати не вдалося – робота закинула до Словенії. Там теж було не погано, але подумки я був на Франківщині, в оточенні людей, які близькі мені по духу…

Цього разу на навчальний семінар приїхало 20 учасників, переважно з центральних та західних регіонів нашої країни. Трохи менше було гостей – тих, хто приїхав просто побути в дружній компанії, порибалити, поговорити і відпочити від міської суєти. Щодо інструкторів, то їх вистачило на всіх. Кожен з тих, хто взявся виконувати не просту місію вже має за своїми плечима близько 10 років нахлистової науки, а це, погодьтеся, не мало. Дмитро Петруняк (він же організатор заходу), Дмитро Голенков, Богдан Цебрик, Іван Повхан, Степан Чех, а також Олексій з Києва – усі вони присвятили багато часу на в’язання мушок та тонкощам закидів.

Традиційно, семінар тривав три дні, а розпочався він у п’ятницю в обід. Інструктори одразу ж взялися до справи – насамперед навчали новачків основним принципам закидів, що, як відомо, є наріжним каменем усієї нахлистової науки. Зважаючи на велику кількість інструкторів, заняття проводилися як на березі (аби риба не спокушала) так і на воді. Опісля – в’язання мух. Тут найбільшою популярністю користувалися, звичайно, закарпатці, які в цьому компоненті просто неперевершені. Їхні німфи і сухарі вже неодноразово демонстрували свою успішність на змаганнях – не дивно, що більшість трофеїв виграють саме представники сонячного Закарпаття.

Коли вже плелися останні мушки, Діма Поплавок зі своїм товаришем Льошою якраз перевіряли на предмет готовності те, що варилося у здоровенному казані. І якими б не були «смачними» фірмові німфи від Івана Повхана і Степана Чеха, учасники семінару щораз частіше поглядали в бік ще смачнішого варива. То був плов. І не просто якийсь там плов, а справжній, запашний, духмяний і неймовірно смачний (жаль, не скуштував, але вірю усім на слово). До плову як в суху землю пішли й п’ять літрів домашньої самогонки від Дмитра Петруняка. Ще одне, за чим можна зітхнувши посумувати. Забава тривала до другої ночі – бракувало лише Ореста Дейнеки з його гітарою, зеленим листям і білими каштанами.

Зранку хтось частувався кавою, хтось чаєм, хтось жадібно ковтав холодну воду, але за кілька хвилин уся бригада вже була готова до продовження роботи. Знову основну увагу новачків прикував до себе кастинг, до якого додалися і бонуси у вигляді дворучників та свічів. Друга половина дня – знову німфи, а також і стрімери від Олексія, який найближчим часом грозить запустити в серійне виробництво перші українські нахлистові вудки, які сам же й складає. Судячи з усього, їхня ціна задовольнить будь-якого новачка. Зрештою, досвідчені нахлистовики також мали можливість перевірити у дії ексклюзивні, але поки що безіменні моделі вудок, і залишилися ними задоволені.

Коли ж субота добігала фінішу, зморений народ намагався занюхати: що ж буде на вечерю. Цього разу Діма з Льошою вирішили побалувати компанію екзотичною шурпою, від якої в усіх аж слинка котилася. Оскільки благородну «петруняківку» вже було спожито, на столі з’явилися різного роду буржуйські трунки типу віскі. А ще, кажуть, житомирське сало було і таке, що забути його смак ніхто не зможе, навіть якби захотів. Компанія сиділа за великими столами під тентом, який таки пригодився – уночі почалася хоч і не довга, але злива, проте заглушити спів таки не змогла.

Екзаменаційний день – неділя. Завдання традиційні – далі і точніше. Інструктори теж змагалися, але поза заліком (кажуть, злий Петруняк знову усіх переміг). Хоча, якщо так піде й далі, то в організатора семінару буде ще більше гідних конкурентів. Справа в тому, що деякі новачки змогли кинути шнура метрів на 15 і це всього лише після двох днів занять! До речі, призи отримували учасники, починаючи з сьомого місця, а фірмові кепки fly-fishing.com.ua на свої голови одягнули всі семінаристи – це подарунок від оргкомітету.

Словом, хто не приїхав – той багато чого пропустив. Добра погода, досить крупна риба, яка ловилася в ріці у вільний від навчання час, смаколики від шеф-кухарів, дружня компанія, корисні уроки – все це було на семінарі і буде ще, вже за рік. А поки новачки пережовували почуте і побачене, обіцяли приїхати і на змагання – хто подивитися, хто себе показати. Приїжджайте, звичайно – у нашому колі всім раді…

На завершення – невеличкий фотозвіт з події. Автори світлин: Алекс Павловський і Дмитро Голенков