Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Що ж, повернувся я з сонячної Словенії з трофеями і гарними враженнями. Правда, їздив по роботі і в ті місця, де класичної на хлистової риби нема. Та й снасті зі мною були дріб’язкові, потічкові. Ними ловити на такій ріці важко. Риби багато, але дістатися до неї не просто. Загалом зловив 16 голавлів не дуже великих, десь до 35 см, бо великих витягнути не зміг, парочку панонських пліток, яка тут доростає до небачених розмірів, три трофейні марени, одного трофейного подуста. У розпорядженні мав день і ще трішки годин згодом.

Кілька слів про те, як можна витягнути рибу такого розміру вудкою першого класу. Перше, що я зробив ще до того, як вона хапанула, повністю відпустив гальма в котушці. Вони могли лише нашкодити, тут треба було тримати катушку рукою і саме нею контролювати – відпускати шнур чи скручувати його. Не можна було форсувати події, лише тримати рибу в натяжці, але не тягнути її до себе – власне, тягнути не було чим, вудка зігнулася в калачика. Коли перша марена рванула в водопад, я повністю відпустив катушку – шнур був вимотаний, вже пішов бекінг. І тут я почав трішки підтягувати її до себе, бо такими темпами і бекінгу не вистачило б. Річка здорова, рибі є де гуляти. Словом, хвилин за 15 я потрошки її підводив, а потім вже можна було її брати рукою, бо підсака не було.

Ловив на німфи – шоколадки і ред-таги, але краще брало на шоколадки. Снасть така: вудка першого класу (TFO довжиною 6 футів, 9 дюймів), катушка нульового класу, шнур другого класу з намертво прикріпленим конусним повідком. У перший день ловив так: 50 сантиметрів нижче кріплення я ставив два пінопластові індикатори від Вапсі, які виявилися дуже помічними, а потім вже йшли повідки 0,16. Мухи я ставив крупні, щоб хоч якось втриматися на течії. Оцей варіант працював краще, аніж звичайна довга німфа, яка геть не давала мені змоги контролювати проводку. На другий день зробив імітацію французького підліска. Ловив під ногами, але так було краще. І краще відчував клювання риб.

На мокрі піймав пару голавликів, а на суху виходів взагалі не було. На стрімери також нічого не зловив. Місцеві успішно ловлять тут громадну плотву, сома, іноді таймень трапляється, а також щука, судак, жерех, є рибець, лин. Щодо ліцензії, то вона коштує 10 євро – купити її не проблема. оце так коротенько про один день на ріці Сава. Трішки згодом буде більше.

Якщо є питання – пишіть…

ПРОЛОХ

Коли я повертався додому з Італії в комфортабельному ‘Mercedes Sprinter’ білого кольору, то був повністю готовий до морально-психологічного удару який наносять пейзажі і візуальні картини моєї батьківщини. Товариш писав, просив шоб я не повертався в Україну, бо після кількох тижнів проведених в Євросоюзі дома буде дуже міцна журба. Все це було зі мною не вперше, а відтак я був готовим і абсолютно спокійним. Їхали ми вночі, тому обмежена видимість і непогана якість дороги в прикордонній зоні суттєво зменшували потік сліз після вимушеної розлуки з Європою. Але проїхавши Стрий, насолоджуючись, геніальним інженерним винаходом Укравтодору (подолання відстані + вібромасажер – 2в1) я їхав по ямах і, неначе човен в синім морі то виринав, то потопав… В світілі свого профпризначення я завжди іду по життю з піснею: мені хотілось вернутися назад, але долаючи відчуття невиносимого душевного болю і страх зустріти світанок, який відкриє весь жах захований покровом ночі я наспівував «А может ночь не торопить и все сначала повторить…».  Ненька-Україна, міцно засовувала мене в бездонну яму нищівного провалу, натякаючи на то, шо нікуди не збирається відпускати свого гулящого сина, а в моїх спогадах яскравими фарбами і не дуже цікавими сюжетними лініями збиралась в цілісну картину одна душевна історія…

ІНТРО (БІЛЬШЕ НЕ СЕЛЮК)

Стояв погожий літній день, мені хотілося танцювати і їсти тірамісу. В зв’язку з тим, шо мама була на роботі, а я італійською ніхт фірштейн, ми попросили чоловіка маминої подружки (македонця) поїхати зі мною і купити ліцензію, бо нахлистовий магазин, який продавав ліцензії раніше, зараз цим не займаєкся, а інший (не нахлистовий) не продає ліцензії іноземцям. Ми приїхали в центр який займається виключно цим. Тижнева ліцензія для іноземця, яка дає можливість ловити 4 дні напротязі тижня коштує 52 євро. Як казав Дзідзьо: «В Іспанії сигарети по 7 євро: ти би там сі накурив…».  Дуже приємна пожила жіночка сумнівної краси дає вам чек, який потрібно оплатити в поштовому відділенні, що знаходиться за рогом, принести їй назад квитанцію і вона випише вам ліцензію вклеєну в акуратну змістовну книжечку в якій написані всі нюанси і правила, яких потрібно дотримуватись при ловлі риби та карти з риболовними ріками по всій Італії. Також вона дала мені додатково велику брошуру де зображена вся риба і риболовні участки регіону Фрюлі Венеція-Джулія, в якому я і зупинився, гостюючи в мами у місті Удіне. Сканувати її не зовсім зручно, бо дуже велика. Ситуацію ше більше ускладнює то, шо в мене немає сканера, а відтак  відсканувати її буде важче, ніж довести українцям, шо Путін не винен в їх бідах. Однак, якшо би хтось дуже хотів, то я можу відправити її в подарок, бо у Вигоді вже відкрили відділення Нової Пошти, а це означає, шо я більше не селюк )))

LEDRA

В суботу дньом ми відправились в село з красномовною назвою, яка дуже гарно підійшла б для українського гумуристичного шоу, веселої коломийки чи просто пісні з матюками під гітару. Село називається Буя, саме там протікає річка Ледра, на якій  розташований один з нахлистових участків, які в Італії називаються ‘Tratto No Kill’. Перед початком рибалки потрібно ручкою в книжечці з ліцензією записати дату і місце де ловиш ти. Наприклад я ловив на участку під номером 10, тому написав TNK 10. Скажім, річка Вармо, яка теж знаходиться не дуже далеко від Удіне має номер 14.

Як і більшість річок Італії Ледра має синьо-зелений колір, світле дніще. Живлення річки переважно підземне, тому вода круглий рік тримається на позначці 10-14 градусів, опускаючись нижче тільки в жовтні і тримаючись там до весни. Течія в основному повільна, нечисленні перекати почергово змінюються спокійними участками і ямами. В річці водиться харіус, струмкова і мармурова форель і, напевно ше шось, просто я більше нічого не бачив ))

 Перша година риболовлі не дала результату. Річка після повеней трошки помінялась, відносно того, що я пам’ятаю з минулого року і місця, які давали результат тоді зараз показали мені довгий середній палець з необстриженим нігтем. Я з’їв бутерброд (булка з кунжутом, масло, сир, помідор і трошки перчику) тай відправився на перекат, єдиний який я бачив там (на даний момент я відвідав тільки невеликий кусок річки). Він теж трошки змінився і обмілів. Проводка, удар, зацеп… думаю камінь. За мить камінь якось дуже різко почав маневрувати річкою… ЙОФАНА БАБАЙ!!! )))
Починаю крутити нещасну китайську котушку і вже через 29 секунд в моєму підсаку махає смердючим хвостом мармурова форель розміром 28-30см. Друга спроба, проводка, удар, харитон! Харіус мав дуже красиву, насичену розкраску. Звичне тіло яке червоніло і ставало золотим в районі хвоста додавало +10 до його рівня крутості. Під час виважування не міг зрозуміти хто-то. Я відпустив харісона і вийшов з води, бо ще коли тримав в руках форель починався дощ. Дощ був не просто сильним, дощ був іменно сильним, як кінь. Дощ лив так, як сльози школяра, якому відмовила в коханні страшненька дівчинка з паралельного класу. Дощ лив так, як потужний напір душу, яким надієшся змити гіркоту ганебної поразки з грішного тіла. Здійнявся вітер, дощ перейшов в град розміром кілька сантиметрів, який безпощадними ударами вбивав надію на подальшу рибалку. Річка помутніла, риба не ловилася, а відповідно і рибалка закінчилась так і не почавшись. ‘Синоптик.уа’ показував невтішні грози на найближчі півтора тижні, річка всю дорогу була брудна і скривала в своїх глибинах мінус 52 євро за ліцензію. Ти би там сі наловив….

СТАРИЙ РІК МИНАЄ!

Минулого року я теж був тут і рибалки складалися набагато веселіше. Річка дуже цікава. Цікава вона в першу чергу своєю, так би мовити, хрестоматійністю. Риба зранку і  на протязі дня категорично відмовляється клювати на сухі мушки і не подає признаків життя на поверхні, натомість клює з дна. Ближче до вечора починає брати німфи у вищих слоях води (напевно тоді вона бере і мокрі мухи, однак я не фанат мокрих, тому не пробував), а десь з сьомої вечора і до сумерків харчується з поверхні, при чому не просто харчується, а річка оживає, форелі вискакують на поверхню, як ті коні і ти знову починаєш відчувати радість життя, як це востаннє було в 15річному віці. Риби я ловив не особливо багато. Працювали тут типові карпатські мухи. Фазантейли з оранжевими елементами, шоколадки, Несторові німфи, німфи з чорного і коричневого боді квілсів та інша бадяга такого плану. Я ловив тільки невеликі форелі розміром 24-35 см.

Річка зі всіх сторін обросла деревами і шоб ловити там часто треба проявляти середній рівень нахлистової потужності, новачкам було б важко. Велика кількість дерев напряму зв’язана і з великою кількістю коряг на дні,а відповідно і зацепами, також вони ускладнюють закидання. Спуск до річки з корчів не зважди комфортний. Часто береги обривисті, а відразу під ними така глибина,шо в кращому випадку вода достає до геніталій ніжно плескаючи і омиваючи Його, а ше частіше глибина досягає грудей чи просто може скрити з руками.

Є там одна цікава місцина, досвід ловлі на якій полегшив мої страждання на рідній Свічі у Вигоді. Яма з швидкою течією з одного боку. Я зайшов, по класіці жанра, зі сторони ями і тихої води, риба не ловилася. Проводки робив спочатку на тихішій воді, а потім на границі течії з тихою. Я поставив досить потужну Несторову німфу зв’зану на гачку Tiemco 200R 14го номеру, підвантажену свинцем в тілі і озброєну вольфрамовою головою розміром 4.5мм. Також зробив довший поводок (ловив французьким методом). Німфа відразу ж пробила глубину і я відчув гідний удар. Перший раз в житті я зловив великого харіуса. Він не був трофейним, але мав в собі більше 40 сантиметрів. Ми познайомилися. Його звали Валєра, сказав, шо він – кримінальний авторитет і коли харчується, то на ямі більше нікого немає і порадив мені піднятися вище на перекат. На цьому я його відпустив, однак не зафоткав, бо він пригрозив мені жорсткою розплатою. Пізніше на цьому ж місці я зловив і першу мармурову форель. На наступній рибалці там само зловився ше один харіус. Він здався крупнішим, ніж був насправді, я сказав: «Валєра, ти?». Він відповів, шо його звати Вітя, сказав, шо Валєри десь немає, і мав в собі сантиметрів так 35-36. По карпатських мірках це дуже крута риба, тому я залишився задоволеним.

Вище на перекаті я ловив харіусів карпатського розміру і форельок до 35см, а також бачив кілька 30сантиметрових рибин які спокійно плили прямо з-під моїх ніг ))

СУХІ ФАКТИ

В цілому рибалка на Ледрі не є такою, що за нею варто цілеспрямовано їхати аж в Італію. Рибаки появляються на річці аж вечером. Риба часто особливо не опирається при виважуванні і, навіть, в руках веде себе абсолютно спокійно і врівноважено, бо вочевидь не раз уже була на гачку. Ловити можна виключно на одну мушку з безбородим гачком, тому французький метод втрачає одну з своїх прекрасних якостей (перевірку відразу кількох слоїв води), а більшість макаронів ловлять з індикатором (поплавком) і шнуром на німфи, або безуспішно на сухаря (потім ходять і псіхують, шо нічого не зловили). На суху риба бере не охоче, часто випливає до мухи і морозиться. Однак, перший раз ловлячи там ти розумієш, шо ти ніхто і звати тебе ніяк, а в такі моменти завжди зростає рівень потужності і багаж досвіду збільшується, шо безумовно є дуже важливим в теперішній ситуації.

 Риба тут є, просто треба більше часу щоб все освоїти і половити її. Стрімерів минулого року в мене не було особливо, тому і результату вони не принесли, а покупати жирну порцію стрімерів куплену в магазині  Strike! цього року не дала погода.

Як виявилось справи з браконьєрством тут теж не досить веселі. Багато браконьєрів б‘ють рибу переважно гарпунами, рідше – сітками. Раніше це була дуже рибна річка з надзвичайно крупною рибою, яка давала прекрасні результати кожної рибалки. Тому ентузіасти і взяли під контроль ріки. Принаймні участок No Kill на Ледрі організований і контролюється місцевим риболовним клубом на добровільних засадах.

За 100 метрів від річки є дуже затишний мотель. Вартість номера зі сніданком на рило становить не мало, не багато 30 євро. Вартість ліцензії залежить від громадянства та місця проживання. Місячна ліцензія,яка дає можливість ловити 16 разів, коштує, якшо я не помиляюсь,  37 євро для італійців, 50 з чимось для італійців, що живуть за кордоном і понад 80 (здається 87)  для іноземців. Я зустрів макарона, який живе в Новій Зеландії. Хоча він має італійський паспорт – за ліцензію платить більше, бо резиденство в нього не в Італії, а десь Бог знає де. Бюрократи)

КОДА

Я під’їжджав до рідного селища Вигода, що на Івано-Франківщині (штат Чікаго). Фарби які малювали в спогадах історію потьмяніли і розмились, як туш на обличчі беззахисної  дівчини, якій хамовитий, відвертий хлопчина сказав, шо два червоні дипломи не нівелюють того, шо вона тупа. Душу тривожили стандартні запитання українців, які самі собою з’являються коли вони повертаються додому. На деякі з них я знайшов чіткі і лаконічні відповіді:

Чи будемо ми колись жити так, як європейці? – ні!

На скільки ми відстали від цивілізованого світу? – назавжди.

Чому я такий жирний? – бо жреш багато печення, постійно ниєш і ніфіга не робиш.

Чи змінить шось другий майдан, чи буде він таким, як перший? – буде! Має буть. Нас знову має_буть! (с)

Автор: Володимир Бейчак (Вигода – Удіне), спеціально для Блогу

Коли вже все закінчилося, у моїй голові знову зароїлися думки щодо спортивної складової нахлисту. Немало мухарів чи то самі щиро переконані, чи то підчепилися на гачок з борідкою когось іншого, але все ж вистачає думок щодо непотрібності змагань, їхньої шкоди і беззмістовності. Я поважаю усі думки, хоч з деякими не погоджуюся. Напевно, такі ми люди, які ніколи в житті не дійдуть до консенсусу. Для когось у змаганні головне буде перемога, для когось участь, для когось компанія, для когось досвід, а хтось вважатиме, що це злочин чи пресинг річки.

Зі мною можна не погоджуватися, але я переконаний, що з часом кількість риби на ріці зросте, а забирати її будуть щораз менше. На чому ґрунтуються такі непопулярні і оптимістичні думки? Психологія людини – поняття не стійке, так само як і свідомість: вона може змінюватися залежно від умов та обставин. Коли той, хто раніше забирав рибу бачить як ми відпускаємо харіуса, то у нього в голові теж щось змінюється. Не відразу, але змінюється. І є багато випадків того, що люди, які раніше набивали торбу харіусом, тепер його відпускають.

карпатські красені

Коли ж оцей умовний місцевий чоловік бачить не одного нахлистовика, а кілька десятків, його свідомість змінюється ще більше. Він відчуває себе іншим, відсталим і хоче прогресувати, еволюціонувати. Не знаю, скільки років має минути аби людина повністю змінила свої пріоритети, але це станеться рано чи пізно. Але станеться лише тоді, коли вона буде бачити це все на власні очі. Таке моє переконання і воно є наче відповіддю тим скептикам, які вважають, що змагання по харіусу – це злочин, або говорять, що їм шкода риби. Як на мене, злочин – це нічого не робити, а шкодувати треба живу рибу, а не ту, що опинилася в сумці місцевого рибалки. Сидіти на дивані і шкодувати рибу – це не вихід.

Зрештою, змагання – це не лише «хто наловить більше». Це чудова нагода зустрітися, поговорити, обмінятися мухами, посидіти за столом, випити 50 грамів. Окрім цього, за зібрані на змаганнях гроші з’явилася можливість допомогти і тим, хто зараз на війні (основна частина грошей була переказана Людмилі Немцовій – дружині Володі Немцова, який зараз воює на Сході. Якби не війна – він би неодмінно взяв участь в цих змаганнях), а також зробити внесок у зариблення форелі, чим ми займаємося вже четвертий рік. Я хочу вірити в те, що усі учасники змагань залишилися задоволеними і обов’язково приїдуть на нові турніри.

Даруйте, я трохи відволікся від самого процесу. На базу приїхало 15 учасників, власне, мало їх бути більше, але в останній момент кілька з них відмовилися брати участь з різних причин. Усе ж, компанія зібралася доволі пристойна, з кількома новачками.
Так, уперше змагалися вже досвідчений нахлистовик з Києва Сергій Карабут – один з основоположників українського спінінга, автор півсотні наукових статей в різних журналах. Він не часто ловить в Карпатах, більше рибалить на річках Австрії і Словенії.
А от Ніна Бортник з Запоріжжя і Дмитро Чейлитко з Києва зовсім недавно прийшли в нахлист і вирішили не так спробувати свої сили, як отримати дуже корисний досвід.

Із Закарпаття приїхала сильна банда у складі володаря Кубка Богдана Цебрика, який заявив, що зав’язує зі спортом, Степаном Чехом, Іваном Повханом та Сашком Свидою. Кожен з них ще до початку змагань вважався фаворитом турніру. Львівщину представляли Мирон Федорович, Макс Кусакін, Андрій Коваль, Михайло Швець, Олег Степаненко, Арсен Грабчук і Ростислав Ящишин. З Франківщини приїхав Дмитро Петруняк, а Юра Щербатий представляв рідну Рівненщину.

Старт вечірнього етапу

Розбивши табір у дуже зручному місці, що затуляло усіх від сонця, хлопці і дівчата миттю розклали намети, повитягали столи і крісла, після чого почали готуватися до процедури жеребкування та розмітки пулів. Зважаючи на теплу погоду ріка мала бути окупована мешканцями міст і сіл, саме тому формат змагань зазнав певних змін. Так, верхні пули відводилися на вечірні етапи, адже ці місця не підходять для народних купань і пиятики. Натомість нижні пули, куди частіше навідуються люди, відводилися для ранкових етапів, що й логічно, адже зранку ніхто купатися не ходить, відповідно, заважати процесу не буде.

Юрій Щербатий у пошуках харіуса

На загальних зборах відбулося кілька голосувань – зокрема, більшість проголосувало за те, щоб етап тривав не дві, а три години. Швидко вдалося з’ясувати, хто з учасників ловить, а хто судить – після чого спортсмени пішли готуватися до етапу на вечірніх пулах. Вони, правда, виявилися дуже короткими, очевидно, ті, хто займався розміткою, не дуже потурбувалися про якість. Зрештою, як показали вечірні пули, обловити кожен камінець на дні можна було за годину – відповідно, треба було робити або довші пули, або давати менше часу на змагання.

Олександр Свида і Дмитро Петруняк

Мені випало судити Юру Щербатого на 4-у пулі. Місце у нього загалом було доволі симпатичне, тож мій підсудний одразу ж узявся обловлювати його всіма можливими способами. Коли він пройшовся від початку до кінця і не заробив жодного удару, я зрозумів, що справи кепські. Власне, ми з Юрою вже тиждень тинялися горами, а на річку де відбувалися змагання приїхали в середу і трішки порибалили вище та нижче пулів. Однак якось системності щодо мух знайти не вдалося. На одному місці працювали одні німфи, на іншому вони користі не приносили. Але в будь-якому випадку, вечір перетворювався на муку: риба була геть не активною. Дехто з мене посміявся, коли я говорив, що «нулів» не бракуватиме.

І як оце імітувати?

Як Юра не старався, але лише за кілька хвилин до фінішу у нього вийшов харіус на суху і тут же зірвався. Взагалі, результати були скромними. Найбільше вдалося зловити Мирону Федоровичу – два харіуси, головня і марену. З одним харіусом залишився Сергій Карабут, з двома закінчив етап Дмитро Петруняк, а Саша Свида до харіуса додав головлика. Таку ж суму балів зібрав і Міша Швець, натомість потішила Ніна Бортник, яка упіймала двох клеників.

Мій ранковий етап

Куди цікавіші результати мали бути на ранкових пулах – так, зрештою, і сталося. Жереб виділив мені перший нижній пул – там, де на минулому Кубку вдалося упіймати 21 харіуса. Але після перших проводок я зрозумів, що такого клондайку тут більше нема, а кожного хвоста доведеться буквально випрошувати. Так, я упіймав харіуса вже на першій хвилині, але на тому місці, де торік виловив третього. Перспективні точки мовчали – риба все ще не показувала звичної активності, більше того – дуже часто сходила перед самим підсаком.

Риба у воді, гачок в сітці

Величезне розчарування нахлинуло на мене тоді, коли на буруні я засік крупну форель. Вона зробила не то свічку, не то сальто і просто в повітрі кинулася на точку з найшвидшою течією – витягнути її мені не вдалося. Взагалі, мій показник можна було назвати убогим, адже на такому пулі, мабуть, найкращому з-поміж усіх інших, я завів до підсака лише сім хвостів, спустивши ще вісім рибин.

Але, як виявилося, цей показник був далеко не найгіршим. Стьопі Чеху, очевидно, попався геть порожній пул – інакше його результат не поясниш: два харіуси і марена.
Два пиря упіймав Макс, чотири – Олег Степаненко. Іван Повхан витягнув 5 харіусів і одну форель, а найбільше зловив Андрій Коваль – 8 харіусів та дві форелі.
Таким чином, ці результати дозволили Андрію стати першим, мені другим, а Івану Повхану – третім.

Тепер усе залежало від того, як лідери відловляться ввечері, на коротких пулах і з неактивною рибою. Мені випав пул Мирона, який візуально був дуже непоганим, поруч мали ловити Арсен та Іван Повхан. Я розумів, що для перемоги мені необхідно зловити більше за Івана і Андрія, але ситуація виглядала доволі критичною. Обійшовши пул кілька разів з різними німфами я не отримав жодного удару харіуса. Що я робив не так і на що треба було ловити – так і залишилося загадкою.
Ліворуч Арсен більше балакав з суддями, аніж ловив – у нього теж було «все складно». А от Іван Повхан з колін не підіймався – він тримав обрану тактику до кінця і примудрився виманити трьох харіусів та одного голавлика. Цікава ситуація була і в Андрія Коваля.
До фінішу у нього в активі був лише один клен, а коли до кінця залишилися якісь хвилини уже на автоматичній проводці узяв харіус, який був ледь не золотим.
Таким чином Андрій обігнав мене за балами, адже я з горем навпіл виманив лише двох голавлів. Зрештою, Степан Чех довів свій клас, коли примудрився зловити 4 харіуси.

Ці результати перемішували геть усе – шанси на перемогу з’являлися у багатьох учасників. Залишалося не так вже й багато – виловити якомога більше риби на своєму, хоч і наколеному, але свіжому пулі. І декому це вдалося.

У роботі суха мушка

Дмитро Петруняк, який ловив на моєму вчорашньому пулі, виманив 9 харіусів. Що цікаво – усю рибу він зловив на суху муху, але лише в тих місцях, куди я не добрався. Натомість на місці, де я провів основну частину часу, Дімі не вдалося зловити нічого.

Зробив діло – вимий руки

Це свідчить про те, що риба, яка побувала на гачку, щонайменше на добу перестає харчуватися. І це стало проблемою тих, хто ловив на малорибних пулах. Наколена риба не поспішала хапати німфи і сухі, тому це привело до слабких показників.
Другим після Петруняка став Саша Свида – 8 харіусів, далі йшов Юра Щербатий (4 харіуси) та Сергій Карабут (2 харіуси). Міша Швець та Ніна Бортник виловили по одному харіусу, Діма Чейлитко додав до нього ще й марену. Арсен завів до підсака лише головня. Мирон на своєму пулі риби не знайшов…

Таким чином порахувати результати було не так вже й просто. Відігнавши усіх охочих дізнатися переможця раніше за інших, ми з Олегом Степаненком розташувалися на багажнику машини і взялися до роботи. Так вийшло, що трійка призерів мала практично однакові результати – переможця виявили півбала.

Загалом, таблиця учасників виглядала так:

1. Іван Повхан (Ужгород)
2. Андрій Коваль (В.Синевидне, Львівська обл)
3. Дмитро Петруняк (Івано-Франківськ)
4. Степан Чех (Мукачево, Закарпатська обл)
5. Олександр Свида (Ужгород)
6. Ростислав Ящишин (Львів)
7. Сергій Карабут (Київ)
8. Олег Степаненко (Львів)
9. Юрій Щербатий (Дубно, Рівненська обл)
10. Мирон Федорович (с. Новосілки, Самбірський район, Львівська обл.)
11. Михайло Швець (Львів)
12. Ніна Бортник (Запоріжжя)
13. Максим Кусакін (Львів)
14. Дмитро Чейлитко (Київ)
15. Арсен Грабчук (Львів)

Але ще до церемонії нагородження необхідно було розіграти ексклюзивний і унікальний приз від Володимира Пугача, який погодився виступити одним зі спонсорів змагань. Він презентував чудову коробочку ручної роботи, виготовлену з цінних порід дерева.
Для того аби її виграти, необхідно було влучити у якомога більшу кількість мішеней.

Переможець змагання на точність

Найкраще це вдалося Дмитру Петруняку, який і став власником нового флай-боксу.

Загалом же, окрім Володі Пугача, спонсорували змагання троє людей. Едуард Ковалевський і його компанія Lucky Flies виділили для кожного учасника по 60-70 гачків без борідок від Fulling Mill та Ospey від Veniard. Тут варто зазначити, що загалом Едуард виділив на змагання біля 2 тисяч гачків, які сам сортував, пакував і прикрашав.
Вічні і незмінні спонсори змагань Дмитро Петруняк та його компанія Strike! також підготувала приз для кожного учасника – 100 метрів нової монтажної нитки німецького виробництва. Хто вже мав можливість нею в’язати, той, безперечно, відзначив доволі високу якість цієї продукції. Окрім цього, компанія Strike! приготувала призи за друге і третє місце: новенькі лещата, а також великий набір матеріалів.
Зважаючи на те, що Дмитро Петруняк посів третє місце, пакет з матеріалами був розділений між новачками змагань – Ніною Бортник та Дмитром Чейлитком.

Мені, як організатору цих змагань, було надзвичайно приємно, що Едуард Ковалевський, Анатолій Новіков і Дмитро Петруняк, попри особисту конкуренцію, відгукнулися на моє прохання і об’єдналися навколо спортивного розвитку, не пошкодувавши для змагань таких шикарних призів.

Призова лавочка

Від мене особисто і від усіх учасників – велике вам спасибі!

А головний приз змагань – вудка Hends Products GPX 9002/1002 – 2 in 1 – (9-10 ft, AFTMA #2) від магазину «Нахлист на Шулявці» вручав Анатолій Новіков, який особисто прибув на церемонію нагородження. Окрім цього, безумовно, цінного та щедрого подарунку, Анатолій привіз кілька книжок «Нахлист і в’язання мушок» від Яроміра Карафіата та Мірослава Махачека.
Їх отримали новачки змагань, які тепер зможуть краще приготуватися до боротьби з мешканцями гірських річок.

Але найголовніший, найдорожчий та найбажаніший приз для кожного учасника вручав Богдан Цебрик. Йдеться, власне, про сам Кубок, виготовлений умілими руками Артура Шіца.
Цей трофей передається щороку із рук в руки – Іван Повхан став його третім власником. Власне, Іван вже давно заслужив на перемогу. Він регулярно ставав на п’єдестал, але лише зараз вигриз собі перше місце, продемонструвавши високий рівень майстерності і величезне спортивне бажання.
Щонайменше на один рік Кубок знову прикрашатиме закарпатську оселю…

Використано фото автора, Юрія Щербатого, Арсена Грабчука, Дмитра Голенкова, Олега Гайдука

Їхати – не їхати. Наче пелюстки ромашки, варіанти проведення вікенду відпадали один за одним. З одного боку просто хотілося залишити шумний Львів і погуляти в горах, з іншого, десь я розумів, що половити рибу, швидше за все не вдасться. Тепер, під кінець травня, коли риба вже віднерестилася, можна і половити на дозволених ділянках. Але зважаючи на дощі, які накрили наш регіон, розраховувати на будь-який результат було справою марною.

Розмір має значення

Коли ми зрештою таки вирішили їхати, до того ж з ночівлею, збір речей проходив на диво спокійно і мляво. Наче персонаж фільму «Еквілібріум», без жодних емоцій, я складав до сумки флай-бокси та інші снасті. Де ж мій підсак? Згадав, він високо на шафі. Ну і нехай там собі лежить – все одно користуватися ним не доведеться, адже риба не ловитиметься в такій воді. А те, що вода «нє для ловєння» я вже знав – пані Марія, де ми мали зупинитися на ніч, мені розповіла, що ріка після дощів брудна. Але все-одно їдемо. Як не рибалити, то хоч мухи пов’язати і скуштувати смачної карпатської грибної юшки.

2 бали в підсак!

З самого ранку у суботу я виїхав з дому, забрав Мішу, а потім з горем навпіл доїхав до Юри, який узяв в подорож свою доньку Настю: такою компанією ми й вирушили в гори. Доїхавши до пункту призначення без труднощів та скинувши усі речі до будиночка, ми перевдягнулися і вийшли до ріки. На перший погляд, ситуація не була особливо критичною – можна було сказати, що вода не брудна, а «зелена». До речі, за моїми спостереженнями, «зеленою» ця ріка буває не завжди після дощів. Навпаки, після дощів вона стає темно-коричневою або яскраво-оранжевою. Натомість «зелений» колір характерний якраз для кінця весни. Де не де і камінчики на дні проглядалися – словом, ловити можна було спробувати.

Юра теж “забув” підсак

Оснастку французького підліска, що залишилася в мене з Дунайця я навіть не змінював. А от над вибором мух задумався. З одного боку вода не брудна, з іншого не чиста. Тому вирішив спробувати свіжі харіусові німфи, зв’язані на доволі дрібних гачках №16 і №18. У цих мухах переважали чорні тіла та оранжеві торакси, щодо вольфрамових голівок, то я зробив ставку на «срібло» і «мідь», а їхній діаметр не перевищував 2,8 мм.

Красень з глибини

Перші проводки виконувалися для аналізу дна та наявності на ньому водоростей та інших перешкод. Але уже на третьому закиді я відчув чіткий удар, що мене здивувало. Справа в тому, що саме «удари» в мене трапляються дуже рідко, це явно не харіусів стиль. Потім, коли я упіймав яльця, подумав, що саме він міг скубнути муху, адже в той день харіус ловився впевнено і надійно.

Мікронімфи у роботі

Після кількох варіантів проведення мух у прибережній зоні упіймався перший харіус – порівняно з минулим роком він візуально трішки підріс і набрав ваги. А от другий пир взагалі виявився Сянського розміру ще й чинив шалений опір. І тут я згадав, що підсак залишився на високій шафі. Звичайно, злився сам на себе, але що вже робити? Довелося пробувати акуратно позбавляти рибу гачка. Ось тут, зокрема, важливу роль грають гачки без борідки, якими я ловлю вже добрих три роки. На виведення вони не впливають, а от відпустити рибу стає значно легше.

Форель любить “шоколадки”

Тим часом своїх перших харіусів ловлять і Міша, і Юра, що не може не тішити – риба проявляє активність на різних ділянках. Більше того, кілька разів крупні харіуси показали себе на поверхні, підбираючи невидимих для нашого ока комашок. Тож до індикатора я прикріпив додатковий повідець, аби переконатися, що вихід риби мені не примарився. Виявилося, що не примарився – невдовзі харіус таки спокусився на «сухарика».

Оптична ілюзія чи просто вдалий кадр?)))

Уся зловлена риба була крупнішою за минулорічну, траплялися і зовсім солідні екземпляри, що не могло не тішити. Харіуси це, звичайно, дуже добре, але де форель? І Міша таки знайшов плямисту красуню, а одразу взяв й другу, причому з одного місця, де перед тим вивів крупного харіуса. Активність форелі наштовхнула мене на думку, що прийшов час змінювати мухи. У спеціальній коробочці, що її я готував для Дунайця, було кілька «шоколадок» розміру XXL, зі срібним вольфрамом і оранжевим тораксом зі спектрадаббінгу. Ловити форель вирішив на ділянці зі швидкою течією, де до того ж було доволі глибоко. Перші 3-4 проводки результату не дали, але десь на п’ятому закиді індикатор різко зник з поля зору, я зробив легкий рух кінчиком вудки і відчув солідний опір. Риба заметалася по дну, зігнувши вудку у солодкого бублика. Я навіть не сумнівався, що то була форель, але Міша спитав: «Марена?». Може й марена, адже у воді проглядалися жовтуваті тони. І все таки, після насиченої боротьби з глибини до мене виплила форель. Не гігантська, звичайно, але як для Карпат, то дуже навіть трофейна. На відміну від ранньовесняних пстругів схожого розміру, цей екземпляр вже був не такий худий і довгий, а більш вгодований.

Не все так погано у нашому домі..

Не так від задоволення, як від несподіванки, мене просто розпирала радість. По-перше, тішила наявність риби після зими, а також її розмір. По-друге, приємно було позмагатися з такими бійцями, які нагадали нам про силу риб на польських нахлистових спецділянках. Одним словом, треба було дати рибі трохи спокою, а нашим шлункам – поживи для того, щоб мати сили ловити далі. Уже на інші ріці. Там, увечері, харіуси проявляли активність на поверхні, тож ми ловили його на суху, а також познайомилися із нахлистовиком-початківцем з Житомира. Але це вже інша історія…

Далі буде

Є принципи, які не можна повернути, бо вони не дишло. Як би мені не хотілося подихати квітневою карпатською річкою, але я для себе вирішив – поки там нереститься харіус і його друзі, я не маю права його турбувати. І фіолетово мені на дозволені ділянки. Вони вже будуть актуальними з середини травня, а поки туди пертися не слід. Але ж і сидіти вдома без діла не годиться, руки сверблять покидати шнура і щось упіймати. Арсен якраз недавно здорово відловився в Озерному краю, тож ми вирішили поїхати туди, може якраз мені вдасться упіймати свого першого нахлистового щупака.

Справа в тому, що в плані щуки я повний дилетант. Кілька разів рибалив на озерах чи річках, але з тамтешньої риби окрім карася, окуня, плотви і краснопірки нічого не ловив. Власне, щуку на стірмера ніяк упіймати не вдавалося. Але зараз, пливучи по непоганій дорозі, я чомусь навіть не сумнівався у тому, що нарешті познайомлюся із зубатою хижачкою.

Коли ми приїхали, а то була десь 7-а ранку, автомобільна стоянка була практично заповнена. Залишивши по 30 гривень на вході, ми вийшли до каскаду озер. Я тут вперше, а от Арсен вже в курсі куди йти і де ловити. Він аж видихнув, коли побачив, що його минула точка вільна. Справа в тому, що на озері, кожних десять метрів стояли спінінгісти. Рухатися берегом було складно, відповідно, хто куди прийшов, там і ловив протягом всього часу.

Саме озеро квадратної чи прямокутної форми з невеликою кишенькою. Саме біля тої кишеньки я і розташувався, Арсен став трішки далі, перед гладким водяним простором. Я швиденько розклав свою вудку – п’ятірку від Strike! зі своєю першою нахлистовою котушкою Jackson. Страшно подумати, але їй вже 10 років… Стільки ж років і жовтому шнуру від Cortland. Ці снасті я використовую на озерах або під час полювання за голавлем. Єдине, додатково укріпив котушку в тримачах вудки, щоб надійно зафіксувати її від хитання. Можливо, виглядало це все не надто естетично, але зате ефективно і практично.

Від шнура йшов метровий підлісок, потім карабін, ще один флюорокарбоновий підлісок 0,5 мм, сталевий повідець Арсенового виробництва, нарешті металева застібка, до якої кріпився сам стрімер. Почав я з об’ємного стрімера із злими червоними очима і вже на третій проводці почув чіткий удар. Варто сказати, що я вирішив обловити саме цю кишеню, до якої чомусь ні в кого не було діла. Практично одразу ж я помітив там кілька підводних збурень, а потім і сплесків.

Ось тут і далися взнаки перші переваги нахлисту над спінінгом на запресованих водоймах. Щойно помітивши якийсь рух під поверхнею води, мухар може за секунду висмикнути шнура з води і скерувати його у необхідні координати. Спінінгісту ж доведеться крутити котушку, гублячи дорогоцінні секунди.

Змінивши кілька стрімерів я поставив чорно-синю імітацію, яка взагалі не показувала жодної гри. Ще коли ми в’язали ці мухи, Арсен покепкував з мене і назвав стрімера «мітлою». Воно то так, але саме на нього, на тривалій паузі, я і взяв першого щупака. Взагалі, питання паузи дуже серйозне і до нього треба підходити максимально відповідально. За моїми загальними спостереженнями головне правило паузи в на хлисті наступне: «Чим важчий стрімер, тим менші паузи». Відповідно, «чим легший стрімер, тим довші паузи».

Напевно, для досвідчених нахлистовиків-щукарів я не відкрив Америку, але для мене особисто, це було відкриття. Справа в тому, що в минулому житті, я більше ловив коропа, за щукою зі спінінгом полював вряди-годи, і про якісь там паузи взагалі не думав. Пригадую, що якось натрощив доволі крупного окуня на силікон з джиг-голівкою, ведучи його банальною рівноміркою. Про паузи дізнався вже потім, коли відійшов від спінінга і увірувавши в нахлист…

Так от, після закиду, а далеко мені закидати не довелося, що й класно, бо я далеко не кастер, я давав стрімеру трішки втонути, після чого робив нешвидкий стріп і чекав, рахуючи від двох до чотирьох, залежно від того, була на стрімері голівка чи ні. Вже потім, коли вийшло сонце і щука стала не такою активною, проводку довелося змінювати. Я ставив трішки важчого стрімера, давав йому опуститися максимально до дна, після чого починав виконувати майже спінінгову ривкову проводку. Власне, ривковість у цьому плані була лише в тому, що проводка стала швидкою, різкою і короткою. Саме завдяки ній мені вдалося упіймати найбільшу свою щуку того ранку.

Але повернемося до початку. Наші сусіди-спінінгісти споглядаючи скоса за оверхедами цинічно посміхалися. Правда, вже через годину, їхні думки крутилися у іншому напрямку, а особливо ідеалістично виглядав момент, коли ми з Ареном тягнули по щуці одночасно. Я помітив, що до кишеньки регулярно навідуються гості, які не соромилися кидати свої бляхи просто мені під ноги.

Упіймавши свою першу щуку, я продовжив обловлювати свою невеличку акваторію, приділяючи більше уваги саме прибережній рослинності. Там я взяв другу і третю щуку, правда вже на іншого стрімера. Переливаючись червоно-синіми кольорами, у воді він нагадав воблер Yo-Zuri L-Minnou 44. У мене просто були такі колись, то я і запам’ятав. Різниця полягала в тому, що мій стрімер був довгий, худий і на безбородому гачку.

Поки я тихенько виловлював кишенькових щук, Арсен зі своїм восьмим класом працював на дальнобійність, намагаючись викинути якомога більше шнура. Під час одного з таких закидів, ми почули характерний хрускіт. Напевно, це останнє, що хочуть почути рибалки – нова вудка Арсена зламалася біля самого руків’я, не витримавши навантаження. У мене була стара запасна п’ятірка, тож Арсен поклав зламану снасть збоку. Зрештою, він і нею так вимахував, що в мене очі на лоба лізли. Я навіть не думав, що «бабуся» здатна на такі викрутаси. Це ще раз свідчить про те, що в умілих руках і десятирічний Jackson перетвориться на орвіса чи харді… Хоча, не виключено, що допомагав завантажувати вудку шнур восьмого класу.

Я кайфував. Окрім щук, зловив хорошого карася, при чому він взяв не на паузі, а на самій проводці. Цікаво, що коли мені набридло ловити щук і дратувати спінінгістів, я поставив німфи і спробував зловити карасів, які плавали неподалік.

Їх було добре видно через поляризаційні окуляри. Але німфи пропливали повз, а товстуни проводжали їх байдужим поглядом. Тому я знову переключився на щупака, мав і улови, і сходи, і удари. Загалом, ми з Арсеном витягнули по шість зубастих красунь, і хоч товариш нарікав на їхній розмір, мені так вони цілком підходили.

Коли ми несли щук на зважування, шнур від кукана різав мені руку, але це компенсувалося поглядами спінінгістів. Ще раніше один з них підійшов до нас і сказав: «Уперше бачу живих нахлистовиків, можна доторкнутися до отого вашого, ну, чим кидаєте». Чоловік помацав шнура і поскаржився – жодного удару. З того, що ми побачили, наші сусіди за цей весь час упіймали три щуки на всіх.

Мабуть, варто припустити, чому спінінгові приманки не працювали, тоді як стрімери принесли прекрасний результат. Арсенова теорія виглядала приблизно так. На запресованому озері щука вже звикла до силікону, металу і бальси, тому остерігалася їх. Натомість новенькі стрімери припали їй до смаку. Як на мене, це вірна теорія. І я, чесно кажучи, сумніваюся, що ті, хто побіг на наше місце, коли ми з нього пішли, мали якийсь успіх.

Узяв додому 4 рибини, заплативши за них 140 гривень (55 гривень за кілограм). Узяв з чистою совістю, бо якби упіймав щуки в ріці то, певно, відпустив би. Ну, може, одну щучку і взяв би, а може й ні. У будь-якому випадку, печена щука з Озерного краю вийшла неймовірно смачна…