Блог двох мухарів

Архив категории ‘Фотозвіти’

Цього вікенду нарешті випала нагода відвідати такі милі серцю Карпати. Так як через певні особисті причини довелось пропустити два цьогорічні меганахлистові заходи: Кубок України та семінар Strike-2013, а поїздка на Чемпіонат лишається під питанням, ми з подачі Віктора вирішуємо скористатись нагодою і приділити найближчі вихідні для вилазки в гори.Спершу планували вирушити в п’ятницю, але потрібно було завершити нагальні робочі справи, тому виїзд перенісся на суботу. Тож рано-вранці наш екіпаж рушив в напрямку Франківська. Була спроба заманити з собою спочатку Ростика, потім  Діму Петруняка, проте Ростик подумки був вже десь біля Сяну, а Дімі домашні клопоти ніяк не дозволяли скласти нам компанію. Тим паче, що наш виїзд «на рибів» носив досить неочікуваний характер і заздалегідь ми ні з ким не домовлялись. Ми не засмучувались, дізнались номер Макса та спробували звабити на поїздку його, проте і в нього не виходило долучитись до нас.Скорегувавши місце дислокації  по телефону з Дімою та Максом, вирушаємо на в гори. І зручно, і фактично весь наш досвід лову на гірських річках тісно пов’язаний саме з цими місцями. По дорозі нас наздоганяє радісна новина. Компанія все ж таки буде! Макс здзвонився з Орестом і дізнався, що він з сином Арсеном уже декілька днів мандрують гірськими просторами.  Зідзвонились, домовились зустрітись біля відомого урочища.Ми дістались місця трішки раніше і побачили не дуже втішну картину. Вода  в ріці була сильно замутнена. Приймаємо спільне рішення суттєво піднятись вверх по течії, пошукати місце для нічлігу та можливо дістатись ділянки з чистішою водою. Вже двома автівками підіймаємось вище кілометрів на 8. Вода все така ж мутна, зупиняємось і розбиваємо табір на підвищенні прямо над рікою, компанію нам склали Стрийські пластуни.Перетягуємо речі через річку, бо під’їхати на наших авто безпосередньо до місця нашої стоянки, як ми гадали було проблематично.  Але трішки пізніше наші здогадки були спростовані місцевими жителями, які форсували річку всіма видами транспорту, починаючи від мотоциклу закінчуючи лісовозами. Отже вирішили попоїсти та зачекати ранку аби річка трішки очистилась.Вечір пройшов у дружній та веселій атмосфері: смажене м’ясо, пиво, в’язання мушок. Прокинувшись вранці розділюємось на дві групи, Віктор з Орестом їдуть у розвідку у верхів’я,  довідатись причину замутнення води, а я лишаюсь біля табору. Швиденько встрибнув у вейдерси взяв вудку і пішов вверх по течії. Буквально на першому пулі , уже на розвороті німфи, в самій ямі муху хтось зупинив…
Підсічка і грубенький пирик почав пручатись на повідку. За декілька десят секунд він уже позував для камери. Я швиденько сфоткав його і відпустив додому. Спрацювала маленька шоколадка на №16 гачку з срібною 2.5 мм голівкою. Відходжу від того місця на 7-8 м вище і на першій же проводці в затишку, збоку від бурляки характерна форелева покльовка, кілька секунд боротьби і… схід. Знову спрацювала маленька шоколадка. За 20 хв проходжу ще трохи річки і бачу хлопців, вони повернулись з розвідки. Вони відразу пропонують їхати вище, там вода швидше очищається. Я ж показую фото, розповідаю ситуацію. Рибка є і вона голодна – значить лишаємось. До слова, річка мутна через розробку нової рани Карпат. Лісівники рубають нову ділянку. Розробляти її будуть аж до осені, а отже і вода буде потерпати від цього ще не мало. Каміння в ріці покрите шаром мулу від того мутняку, який спускається по ріці… Але не будемо про наболіле.Ми з Віктором рушаємо вверх по річці, а Орест з Арсеном вниз. Вітя майже відразу ловить форельку вище того місця де рибалив я. Згодом має схід, покльовка за каменем вверх по течії, миттєво переміщається вниз метрів на 4-5 і ховається в глибині бурла під каменем. Він заходить в ту бурляку куди майнула рибка, але там уже нікого немає. Майже одночасно добираємось до цікавого місця. Досить довга та глибока яма з прогонами та «квартирами» вздовж струменю. Вона відразу проявила себе. Форель у Віктора і ще один пирик до 30 см у мене. Обидвоє взяли на зеленого бокоплава, у мене знову на розвороті німфи. Стаю вище і ловлю манюньку форельну, проте на шоколадку на 12 номері і теж з срібною голівкою. Загалом я мав ще 2 покльовки і один хороший схід, а Вітя – одненький схід і одну форельку в плюсі.На обіді вже навіть і їсти не хотілось. Швиденько поповнюю запаси мух і нашвидкуруч перехопивши знову у воду. Під час обіду Орест зв’язав декілька мух, на які йому вдень вдалось з одного місця припаркувати близько 10 харіусів розміром 20-25 см. Відповідно і у наших флайбоксах з’явилось кілька схожих. Та муха і дала мені одну єдину результативну клюваку за вечір. Як виявилось непогано працювала муха з срібною головкою та шартрезним тораксом, бо всі мої а-ля Орест покінчались, то ще одне спрацювання було на німфу з такими ж характеристиками. В ямі за бурлякою зупинка німфи, підсічка, біля 5 серйозних жимів і прикрий схід….Вечір. М’ясо. І пов’язухи, пов’язухи, пов’язухи… Пішов дощ, сховались в палатку, взяли ліхтарик і далі в’язали. В останній день я вирішив спуститись вниз по ріці, але пройшовши метрів 300 повернувся назад, тому що більшість місць придатних  для якісної проводки розташовувались  так, що постійно давали тінь на воду. Віктор з Орестом пішли по дорозі набагато вище і почали спускатись до табору.За той ранок вдалось здобути тільки один схід і найважливішу для мене покльовку за всю поїздку. Знову нижче бурлячої води в затінку десь з 10-ої проводки сіла ВОНА. Боролась дуже достойно, декілька хвилин і метрів 10 вниз по течії…

Автор: Антон Лисиця (Рівне), спеціально для Блогу двох мухарів
Фото автора

Як і годиться, в четвер ввечері, після роботи, слід було кудись чкурнути, або трохи розвіятися і помочити ноги в прохолодній воді.
Місце те саме – передгірна річка, де можна половити кленика чи харіуса, що кому до вподоби. А взагалі, як на мене, це ідеальне місце для початківців, які хочуть зрозуміти специфіку нахлисту. Допоможе в цьому бистрянка та верховодка.
Їх там просто неймовірна кількість, тому зловити більшу рибу не так вже й просто. Дрібнота просто не дає харіусу шансу, суттєво переважаючи в кількості. Поки Олег і Геник розкладалися, я вже стояв на перекаті. Перші п’ять проводок принесли мені п’ять бистрянок. У спробі знайти щось інше я трішки спустився до кінця перекату, де було глибше.
Бистрянка продовжувала ловитися на все підряд, але запеленгувати харіуса таки вдалося.
Я помітив, як він вискочив на підвісну муху, яка при потребі могла бути або мокрою або сухою. За кілька хвилин інший харіус стрибнув на муху на початку проводки. Щось почало смикати і в Геника, який стояв напроти мене.
І після енної проводки, харіус таки упіймався. Не на суху, а на зеленого бокоплава… Куди ж без нього.В цей же час Геник наколов свого пиря. А коли підійшов Олег, який спіймав невеличкого голавлика, я запропонував піднятися трішки вище, до іншого перекату.
Туди ми й рушили, правда, Геник одразу ж знайшов якесь нове плесо, що принесло йому чотири харіуси. Ми ж з Олегом відбивалися від комарів та бистрянки, яка відчайдушно атакувала як німфи, так і сухі. У підсумку, нічого цікавого не зловили. Тоді ж вилетіли волохокрильці, які почали паруватися і залітати в носа і в вуха. Неприємне видовище, словом. Хлопці залишилися вгорі, я ж трохи спустився до низу і зробив кілька закидів на мокру мушку – суху вже б і так не побачив, бо темніло. Та й виходів риби помітно також не було.
На тихій воді мушку взяв голавлик, який і закрив четвергову програму. Це не Сян, звісно, але що поробиш. Доводиться повертатися до наших реалій. Ех…

PS Половина фоток від Gennadicus

За 30 кілометрів від українського кордону знаходиться річка, яка перевертає уявлення про нахлист. Сян або Сан – як кому зручніше, – на перший погляд може видатися абсолютно одноманітним і непривабливим. Тоді чому ж сюди приїздять нахлистовики з усієї Європи і проводять чемпіонати світу? Справа в тому, що рибний потенціал Сяну просто вражаючий. Такою, власне, може стати будь-яка річка, захищена від сіток, струму, селян з вилами і їхнім бажанням забрати від природи усе, нічого не даючи взамін. Чи не кожна українська річка потерпає від безжального пресингу з боку жадібної людини, натомість Сян вільний, чистий і гордий. Він спокійно несе свої приємні хвилі, в яких ховаються гігантські форелі, харіуси і головатиці. Час від часу вони нагадують про себе. Комусь на пам’ять залишиться фото, комусь обірваний повідок, а ще комусь шок від того, як можна впустити найбільшу рибу у своєму житті…Нас було четверо і весь багажник рюкзаків, тубусів та підсаків. Ми їхали на Сян без особливої мети – просто хотіли відірватися і класно порибалити. Правда, Арсен мав намір зловити форель на суху, а Ганна ще раз поборотися з монстром в одній із тутешніх ям. Є підозра, що там сидить дебела головатиця, яка полюбляє хапати німфи і вести їх в корчі. Ми з Андрієм Скворчинським їхали просто порибалити і отримати заряд хорошого настрою.Виїхали о 10-ій вечора, в суботу. На вокзалі пересадили Андрія з одного хюндая в інший і взяли курс на Смільницю. Ми попереджали Арсена про те, що хирова дорога дуже хирова. Але його фраза «У мене бобік» розбила всі наші аргументи. До слова, верталися ми вже на інший кордон, але то таке. До Смільниці доїхали без пригод, за винятком того, що кілька разів провалилися в яму. Митники і прикордонники до нас особливих питань не мали. Перепитали, чи маємо ми ліцензії і скільки веземо алкоголю. У нас була півлітрова пляшка текіли. Поляк здивувався…Переїхавши в Європу ми нарешті отримали змогу їхати по рівній дорозі, яку перебігали лисиця і олениха з телятком. Нарешті ми допленталися до віати – пункту збору всіх нахлистовиків, які їдуть на Сян. Тут є зручна колиба, місце для авто і зручний підхід до води. Уже стояла автівка з польськими номерами, а на столі були залишки продуктів. Хлопці, очевидно, спали в салоні. Уже було пів на третю ночі, тож ми вирішили дочекатися світанку. Текіла лилася не рікою, а дзюркотіла струмочком, Андрій приготував неймовірної смакоти сало з часником, я насмажив відбивних, Арсенова дружина спакувала йому овочі та різних печенюшок, які ми гризли по дорозі туди і назад. Під світлом ліхтарика ми балакали і слухали цвіркотіння, що доносилося з усіх усюд. Усе ж бажання поспати таки взяло своє – хто хотів, той заліз до автівки і годинку перекімарив. А щойно почало провиднюватися, ми вже стояли при повному параді перед входом до Сяну.Я почав з німфи. На відомому зливі одразу ж упіймав двох харіусів і одну форель, а за кілька хвилин узяв чорно-фіолетовий пирик, якого можна було поставити до знимки. Риба ловилася досить непогано. Андрій узяв на мокру кілька гарних пстругів, Арсен і Ганна також періодично мочили підсаки. Я був свідком того, як Арсен зачепив німфи, після чого його вудка різко упала до води. «Це риба!» – тремтячим голосом крикнув він. На тому все й скінчилося. Риба завелася до коряг, де було її спасіння. На цьому ж місці ідентична ситуація була в Ганни. Знову ж таки, є підозра, що це справа рук головатиці.  А от форель і харіус чергувалися. Практично усі риби брали на нижню німфу (у моєму випадку – шоколадку), натомість на підвісну вдалося зловити зовсім небагато. Цікаво, що на зеленого бокоплава харіус тут не ловився, натомість форель його періодично смикала.З першими променями сонця було вже не до риболовлі. Настільки красиво здіймався ранковий туман, а його пронизували світлі стріли зі сходу. Ліс навпроти переливався кольорами так, що хотілося самому розчинитися в холодній ріці. Але пружна і сильна риба повертала нас до реальності.Коли ми дійшли до місця, де посеред ріки було два зливи, я вирішив половити на стрімер. Андрій, до речі, узяв на чорного вулі-багера кілька пстругів.
А ще він показав нам «хрущиків» – виколупав з хатки здоровенного жовтого волохокрильця, якому наші імітації годилися в правнуки.
Мабуть тому і ловилося на них не дуже. Все ж я попросив його показати деякі тактичні стрімерні моменти, після чого закинув мадлера на тонучому підліску перпендикулярно до води. На другій чи третій проводці, в момент стріпу, мене аж струмом прошило. Величезна фореляка вистрибнула з води і стрілою зарилася під каміння, порослі травою.  «Допомогти?» – спитав Арсен, який стояв неподалік. «Та ні, сам впораюся» – відповів я і пішов за рибою, яка тримала вудку в позиції «бублика». Але коли я прийшов до каменя, то побачив лише порожнього стрімера, який заплутався в водорослях. З цього ж місця я закинув іще раз – моментальний вихід невеликої форелі, укус за хвіст і зникнення з поля зору. Після цього чомусь на стрімери ловити перехотілося, бо я побачив кілька виходів риби на суху.
Прибережна зона подарувала нам з Арсеном з десяток форелей і харіусів, але мене тягнуло все до того ж зливу. CDC кадіс ліг на воду і вже за мить опинився під нею. Буквально перша секунда після підсічки дала мені зрозуміти, що на гачку трофей. Трофей не українського рівня, а значно більше. Моя трійка не встигала за ривками крупної риби, але і їй я не давав особливо розгулятися. «Допомогти?» – крикнув Арсен. Цього разу я подумав, що без допомоги і справді не обійтися. Товариш підбіг з підсаком і нарешті я побачив фіолетовий плавник і повний спектр кольорів, який переливався на сонці. Руки почали тремтіти, а в голові снувала лише одна думка: тільки б не зійшов. На око риба мала сантиметрів 60… Зненацька вона занурилася на дно – Арсен втратив її з поля зору.  Я ж не міг показати рукою, бо одна тримала вудку, а інша шнур, який ледь не різав пучки пальців. В якусь мить я відчув, що напруження зникло. Не в моїй душі, а в вудці. Не знаю як, але рибі вдалося звільнитися від гачка і зникнути. Передати словами те, що творилося у мене в середині занадто важко, мабуть такого стану шоку я ще не переживав. Майже на годину часу мій моральний стан був на рівні плінтуса – нижче вже просто нікуди. Після цього я постійно думав, що ж завадило мені дістати цю рибу? Досвіду боротьби з такими монстрами я не маю. Відповідно, робив усе навмання. Зараз, я гадаю, якби мав другий шанс, то таки завів би її до підсака. Але другого шансу Сян не дає…Прийшов час обідів та закупів. Поїсти ми вирішили в кнайпі «Під каменем», що належить Павелу – охоронцеві спеціальної нахлистової ділянки на Сяні, де ми, власне, й ловили.
За 15-20 злотих там годують просто нереально. Ми харчувалися традиційним набором, а от Ганна замовила собі деруна з м’ясом.
Так, щоб не збрехати, у нас його б на три-чотири порції розділили…Другу частину риболовлі ми вирішили провести на місці під назвою «Ельдорадо». Хоча Ганна протестувала і вимагала висадити її біля електровні, де починається спецділянка. Ми ж силоміць завезли її на кілька кілометрів нижче. Думаю, що Ганна не пошкодувала. Там вона взяла харіуса на 37 сантиметрів і ще купу риби.
Так само як і Арсен з Андрієм. Спершу усі вони стояли під протилежним берегом, ловлячи форель в «озері», там де була дуже повільна течія. Мені ж залишилися перекати, на яких я і відірвався.
Нетрофейний, але приємний харіус ловився практично на кожній-другій німфовій проводці. Невдовзі до мене приєднався Андрій. Ми з ним одночасно виймали то рибу, то траву. Містика якась.
А на суху траплялася форель. Сумно не було, але усі чекали на вечір, з надією на «шалєньство».
І тут Ганна, яка вже зловила штук 300, бачте, почала капризувати, мовляв, їдемо до віати і все тут. І троє дорослих мужиків не змогли їй нічого заперечити, хоч я і пробував переконати усіх у тому, що краще вже залишитися тут, мовляв, місце біля віати ловлене-переловлене і топане-перетопане. Підтримки я не знайшов.Ганка свого досягла – вона зловила ще кілька десятків харіусів і форелей, Арсен пішов до машини готуватися до виїзду, а ми з Андрієм зловили по кілька риб та й усе. Не дурна ж людина придумала фразу: «Послухай жінку і зроби навпаки». Лишатися треба було в «Ельдорадо». Ех…Поверталися ми через Мостиська. На кордоні довго не стояли, до Львова взагалі за півгодини доїхали. От і питання – на дідька було пхатися в ту Смільницю по розбитій дорозі? Кілометраж через Перемишль хоч і більший, але це компенсований час та відсутність ям…

Важко було повірити, що ця мандрівка виявиться такою насиченою на різноманітні пригоди і події. Усього виявилося занадто багато як для одного дня, точніше, навіть неповного дня. Бо десь о 16:00 пригоди скінчилися, прийшов час повертатися додому. Щоб не затягувати з ліричними відступами, почну з самого початку.Пригода перша. Зустріч в маршрутці

У середу ввечері ми з Геником балакали за горнятком чаю і станком з мухами. А я все думав, їхати чи не їхати. Зважаючи на те, що вихідні я провів в Донецьку, фірма виділила мені деньок відгулу. Тож я і подумав, що було б непогано якихось грибів назбирати на зиму. А заодно і вудку з собою можна прихопити. О пів на п’яту ранку ледве вивалився з ліжка. З горем навпіл узяв себе в руки, щось закинув до шлунку і пішов назустріч пригодам. У маршрутці вмостився на двох сидіннях, щоб трохи покімарити. Але постійні зупинки, пронизлива музика і ще якась біда постійно мені в цьому заважали. На одній з зупинок до маршрутки зайшов хлопчина з чорним тубусом. Обличчя не здалося мені знайомим, може спінінгіст, який зібрався на Дністер. Однак Миколаїв він проїхав тихо, лише поглядом провів спокійну річку. У Стрию я вийшов на двір і помітив, що в його тубусі є відділення для котушки. Отже, нахлистовик. Привітатися в маршрутці не вдалося – набилося стільки людей, що транспорт ледь перебирав колесами. Але сталося так, що нам обом слід було виходити на одній зупинці. Він видряпався через передні двері, я через задні. Тут вже прийшов час знайомитися. Коли я побачив його ближче, то обличчя здалося знайомим. Пам’ятаєте пост про гольця? Я не наважився дати фото у повному обсязі, бо там «палилося» місце (http://www.fly-fishing.com.ua/blog/2013/05/chuzhij/). Словом, знайомтеся – це Міша. Нахлистом займатися почав нещодавно. Людина порядна, спокійна і приємна. «Риба в магазині» – одна з улюблених його цитат. Ми швиденько обмінялися телефонами і прийшли до місця, де планували почати ловити.

Пригода друга. Є і нема

Поки я перевдягався і розкладався, Міша став на кінці перекату. Заходячи у воду, помітив, що новий товариш вже тягне харіуса – взяв на суху. Чудесно. Я все боявся, що зміна погоди і пізній приїзд зроблять свою чорну справу. У мене німфи.
Обловлюю перекат – є хороший удар і красень-харіус потрапляє в об’єктив. Спрацював, звісно ж, зелений бокоплав. Одразу ж за ним – другий. Це вже весело. Цього разу на «шоколадку», зв’язану на тоненькому гачку. Цікаво, що обидві риби уникали течії. Вони розташовувалися або в самому низу бистрини, або на повільній течії, що межувала з швидкою.
Підбадьорений таким славним початком я продовжив нишпорити по цікавих місцях, але наступні проводки не давали результату. Аналогічна ситуація була і зі зміною місця. Цікаві ділянки або були повністю порожніми, або риба пішла на обідню перерву. Подекуди вдавалося таки виловлювати пириків, досить приємного розміру. Вони стояли групами на одному місці. Це були і зливи, і мілини, і бистрини. Тобто риба могла бути де завгодно. Але там де вона була, то не одна. Деякі надзвичайно перспективні місця виявлялися незаселеними.
Помітивши кілька виходів я змінив котушку. Перепробував десь десяток «сухарів» – жодного результату. Що ж таке? В Міші трохи краще з сухою – до першого харіуса додав голавлика, а ще мав схід чогось вагомого. Міша пропонує йти на струмок. Намагаюся його в цьому відмовити – рівень води дуже низький, шкода форель. Колега проявляє розуміння і погоджується рибалити на ріці. Додає йому наснаги і проблиски крупних риб, які ширяють узад-вперед, але усі мухи ігнорують. Де він їх побачив – поняття не маю, мені на очі вони не траплялися.
А от харіус таки ловиться, головне, вирахувати місце його стоянки. Вище по течії траплялися перспективні місця і пирики таки себе видавали. Для цього я використовував верхню підвісну муху, що була примонтована біля самого індикатора. Проводка виконувалася так, щоб «мокряк» плив по воді або під самою водяною плівкою. У харіуса цей прийом викликав якусь незрозумілу агресію.
Просто перед моїми ногами, забувши про всяку там гідність, він вистрибував на муху і намагався її не те з’їсти, не те пошматувати. Мені так і хотілося йому сказати: «Агов, друже, ти що собі дозволяєш! Я ж тебе бачу. Ану киш в глибину». Хватка пирів була доволі агресивна. Я намагався взагалі не брати рибу до рук, але деякі харіуси настільки глибоко ковтали бокоплава чи мокру, що без корнцанга обійтися було важко. Не допомагали навіть гачки без борідок…
А один харіус взагалі продемонстрував чудеса еквілібристики. Хочете вірте, хочете ні, але він примудрився «з’їсти» усі три мухи за раз. Не знаю, як йому це вдалося, але коли я витягнув його на поверхню, то усі німфи були в його писку. Поки витягав фотоапарат, бокоплав відпав. «Шоколадка» і мокра залишилися.

Пригода третя. Старий і море 

Після швидкої перекуски ми продовжили шукати рибу. Міша розташувався на непоганому місці, за каменем, я спустився трішки нижче, поки не побачив прибережну ямку. З мілини біля неї вистрибував харіус. Вистрибував просто так, розважався. Однак на мої мухи він уваги не звертав.
І тут я помітив на глибині характерний блиск. Підуства, значить годується. Напевно, їх і бачив Міша. Уже не раз я опинявся в такій ситуації – бачив блиски цієї вередливої риби, яка ігнорувала геть усе, що їй під носа кидали. Але цього разу мене щось змусило залишитися на місце. Я запалився ідеєю зловити цього партизана. Ще й думка промайнула, мовляв, хоч годину тут стоятиму, але тебе дістану. Не довелося. На третій проводці відчув як щось важке потягнуло кінець вудки до води. Попався! Але хто попався? Риба чи я? Що робити з такою торпедою я не знав. Для підустви було некошене поле варіантів – хоч в глибину, хоч за камені, хоч на течію. Я дуже боявся, що третій варіант стане для мене фатальним – обірве повідок та й поминай як звали. І він таки рвонув униз по течії. А я за ним. Місце дуже неприємне – великі камені з заглибинами, різної швидкості течія. Один неакуратний рух і я сам буду в воді. Проте азарт узяв гору і вже мені довелося йти на повідку в риби, а не навпаки. Я старався не дивитися під ноги – нічого доброго там би не побачив. Усе відбувалося якось спонтанно, природно. І тут мене прорвало: «Міша! Міша!» – я почав лементувати, не відомо для чого. Чомусь подумав, що в нього є підсак. Підсака не було. Вирішивши, що допомоги не буде, я зупинив ривок риби і потягнув її на себе. Ковтнувши повітря подуст почав здаватися.
Сяк-тяк довів його до берега, провів фотосесію і поклав у воду. Двічі його просити не слід – дременув так, що аж хвилі пішли. Класно.
Дивлюся на муху – гачок зігнувся. Як же я його дотягнув? «Шоколадка» пішла спати.
Коротка легенда: гачок Akita №14, мідна гранена вольфрамова 3-мм голівка, благенький хвостик з борідок чорної курки, тіло – даббінг super fine mahogany, обмотка золотистий дротик 0,1 мм від SYBAI, торракс – даббінг SYBAI Fine Diamond (Dark Brown).

Пригода четверта. Смачний тандем

Після цього двобою ловити вже й не дуже хотілося. Але оскільки Міша планував бути на ріці десь до години четвертої, я вирішив повернутися там, звідки почав і просто побайдикувати. Але це було не так і просто. Перша ж проводка закінчується ударом – харіус.
Проводка – удар. Проводка – харіус. І так далі. Певно, сонний час закінчився. Нова «шоколадка» і зелений бокоплав працюють рука в руку – риба їх чергує. Зрештою, вирішую, що досить німфувати, натомість переробляю француза і замість німф ставлю мокрі. На кінець ред-блек зулу №10, на підвісну оранж&патрідж №16. Банкет триває.
Знову харіус, а за ним форелька. Правда, була вона якась дивна, уся в фіолетових плямах, ніби її хтось маркером помалював. На жаль, зробити знимку не вдалося: до рук брати рибу не хотів, а поки крутився, то вона утекла. Може хтось знає, що з нею?
Черговий спуск мокряків – єлець. Причому, як на мене, дуже непоганий, раніше траплялися значно менші. Уся риба ловилася на оранжеву мушку, а зулу відпочивала. Вона, бачте, балувана, працює лише за кордоном.

Пригода п’ята. Вивернути кишені!

«Добрий день! Можете вийти на берег?». Я обернувся. На камінні біля води стояли двоє чоловіків, тримаючи в руках посвідчення в коричневих обкладинках. Одного я впізнав – Роман, рибінспектор. Звичайно, можу, які проблеми. «У нас є інформація, що ви ловите і забираєте харіуса. Нам зателефонували і про це сказали». Нічого собі…
Я взагалі-то до нього і торкатися не намагався, не те щоб забирати. Не чекаючи наступного прохання, я вийшов на берег, зняв рюкзак і витрусив з нього усе, що було. Потім показав фотоапарат, мовляв, уся риба тут. Роман подзвонив до свого «інформатора», сказав, що нічого не знайшли, але перепитав, чи може ми рибу клали не в рюкзак, а ховали десь на березі. Ні, каже «інформатор», складали у білий пакет на поясі. Нема в мене такого пакету і поблизу теж нічого подібного не видно. Але й ми з Мішою не бачили на ріці більше нікого. Як це все зрозуміти, не знаю.
Коли офіціоз скінчився, я показав інспекторам сьогоднішні фото, на їхнє прохання пригостив кількома мушками. Також я порадив їм прокататися по іншій річці, під вечір. Там на них, мовляв, чекають цікавіші клієнти. Кажуть, що їздять, ловлять порушників і складають протоколи.
Знаєте, це класно. Я навіть радий, що так все вийшло. І буду вимагати подібного при нагоді. Бо тільки так можна хоч якось врятувати наші річки. Тому інспекторам щирий респект від мене.

Пригода шоста. Як не з’їм, то понадкушую      

Коли хлопці поїхали, я вирішив трішки змінити снасть. Поставив іншу котушку з німфовим шнуром, а до нього приладнав тонучий підлісок з двома мокрими мушками. Виявилося, що це новаторство себе не виправдало. Мухи-то тонули, але на глибині риба ними не цікавилася. Натомість я згрібав з дна водорості та інший непотріб.
Пройшовши трішки вверх побачив цікаву картину. Нічогенький вуж упіймав бабця і намагався ним пообідати. Змія тримала рибу за хвоста, ще й дороги дриґом. Бабець, схоже, був вже мертвим, або паралізованим. Просто цікаво було, знаєте.
Словом, я делікатно попросив вужа відпустити рибу. Бабець затріпався і закотився у воду. Риба була значно більша, аніж я думав. Чесно кажучи, навіть не сподівався, що вони такими виростають. За діаметром підкамінник був точно не меншим, аніж його ворог. Не знаю, чим там усе скінчилося – вирішив не втручатися більше в закони природи. Певно, вужик таки пообідав.
А ми ще трішки половили, після чого відправилися на маршрутку, травлячи байки. Такий-от деньок вийшов.

О четвертій ранку я прилетів з Донецька. Мушу сказати, що цього разу у донбаському краю мені дихалося легше, аніж зазвичай, одначе щойно ступивши на львівську землю, виникло бажання подихати гірським повітрям. Для цього слід було виконати усю заплановано роботу і дочекатися Юру, якого висмикнули знімати сюжет про побиття нашого градоначальника. Лише о третій годині ми виїхали, а по дорозі забрали Романа. Наші друзі в цей час вже рибалили, причому на різних річках. Відповідно, ми вирішили поїхати в іншу сторону, адже ходити по місцях бойової слави, де вже погуляли наші мухарі сенсу не було. Добре, що Юра дав мені покермувати, тож я таки наважився на поворот «не туда». Інакше, Юра б нізащо туди не звернув…12 кілометрів ми їхали більше ніж півгодини. Дорога розбита, яма на ямі, але головне, що людей це влаштовує. Нагадує бородатий анекдот про те, як українця повісили на вербі. От висить він день-другий, на третій його питають про самопочуття. «Та спочатку було так собі, а потім звик». Це про наших людей. Як їм все підходить, то для чого щось змінювати?Коли ми нарешті зупинилися, то перекусили канапкою і почали збиратися. Річка була доволі мілка, але дуже чиста. О, нарешті, прийшов час справжнього француза! Роман швидко зник – пішов уверх по течії шукати ями, ми з Юрою вирішили ловити на двох-трьох сусідніх перекатах.Щодо монтажу снасті, то я зробив ставку на дрібні німфи. Знизу стояла цінамонова німфа (гачок STRIKE Barbless Nymph № 16; золота вольфрамова кулька 2,5 мм; тіло – SYBAI Fine Diamond Dubbing – Cinnamon; торакс – SYBAI Fine Flash Dubbing – Black). Підвісна муха – зелений чеський марчбраун (шрімповий гачок №16; золота вольфрамова кулька 2 мм; хвіст і ніжки з куріпки; кінчик – оливковий бодіквілс; тіло – натуральний зелений даббінг з білки; обмотка з золотого дротика). Цей дует працював настільки здорово, що інші мухи я навіть не пробував аж до самого вечора, коли почався хетч.Першого харіуса упіймав на другій чи третій проводці. Услід за ним німфи почала бомбити бистрянка. Заради неї довелося вертатися до машини за пакетиком. Жінка, знаєте, замучила: «Привези риби додому». Оскільки совість не дозволяє мені скривдити харіуса, форель, голавля, подуста чи щось інше, то доводилося викручуватися по ашанах і їм подібним маркетам, де продавалася райдужка.
І тут я подумав, а бистрянка що, не риба? До того ж ловилася вона досить непоганого розміру. Словом, натовк я її чимало, а коли привіз додому, то засолив. Буду згадувати, як колись робив таранку. Якщо є якісь кулінарні нюанси щодо її приготування – прошу в коментарі.Харіус ловився справно, як на нижню, так і на підвісну муху. Знову потішили безбороді гачки – жодного сходу. Якихось особливих відкриттів я не зробив – риба стояла там, де була найшвидша течія, при цьому глибина значення не мала.Тим часом в нашу сторону вирушили Орест з Григорієм Бурденком, які дуже гарно половили на іншій ріці. Чесно кажучи, мені ще ніколи не доводилося чути Ореста таким сердитим – його просто розлютила дорога. На щастя, нас відділяла річка, таким чином мені вдалося уникнути рукоприкладства, а то точно дісталось би. Надовго вони не затрималися. Григорій трішки половив, після чого повернулися. Ми ж залишилися на вечір, щоб половити на суху.Була у нас і традиційна зустріч з місцевим нахлистовиком, правда, зовнішність у нього була радше міська. Ловив він новою вудкою з замотаним у плівку корком. Його снасть – це три сухо-мокрі мухи на… трійниках. «Для чого це варварство?» – спитав я. «Так надійніше» – відповів він. Я показав свою німфу на гачку без борідки, на що хлопець лише знизав плечима. Що йому скажеш?Коли сонце почало сідати, німфа затихла. Десь півгодини порожніх проводок змусили мене звернути увагу на зовсім мілкі та нехвилясті ділянки річки під берегом. За мить я побачив, як Юра активно махає мені руками. Нарешті, почалося.Я узяв одиничку з маленькою мушкою і став біля Юри. Виходи риби важко було не помітити. Вона збирала дрібних чорних комашок, не звертаючи увагу на все ту ж білу одноденку, яка останнім часом щось розліталася. Принаймні нам вона зустрічається вже втретє поспіль. Мені вдалося узяти кілька пириків, а от в Юри чомусь все сходило. Бувають такі випадки, коли робоча муха не може втримати рибу. У мене така лажа трапилася на Дунайці – зійшло п’ять пристойних рибин. Причому інші німфи такого собі не дозволяли.
І поки Юра не замінив мушку, харіус тікав. Зрештою, йому також вдалося дотягнути кількох рибів, після чого ми вирішили закруглятися.Якраз і Роман прийшов, який знайшов і яму, і гарну форель, десь на 35 сантиметрів. З тої ж ями узяв ще кілька гарних пириків. Правда, за його словами, пройшов десь сім кілометрів. Нам же додому довелося вертатися куди довше…