Блог двох мухарів

Дорогі друзі-нахлистовики! Раді повідомити вам про створення ГО «Українська Ліга Нахлисту». Група ініціативних мухарів займалася цим проектом практично цілу весну – точилися гострі дискусії про формат, статут, завдання, мету УЛН та вирішувалися різного роду юридичні питання. Зрештою, 15 травня 2018 року у Львові було зареєстровано те, до чого український нахлист довго йшов.

Що таке УЛН і для чого вона потрібна? Насамперед, це спілка, яка об’єднує в одне ціле усіх однодумців: нахлистовиків, які цінують дружні зустрічі, змагання, семінари, фестивалі чи просто цікаві бесіди біля вогнища на березі стрімкої карпатської ріки. Це організація, що продовжить займатися зарибленням гірських річок мальком форелі та тайменя, а також боротиметься за отримання різного роду екологічних та природничих міжнародних грантів – усе для того, щоб відродити колись багату фауну наших річок. УЛН – це колектив, який знайде різні шляхи для того, щоб достукатися до місцевих мешканців і переконати їх – відпускати рибу крутіше, ніж забирати її. І, звичайно, наші змагання. Як і в багатьох європейських державах, ми готові до проведення клубних змагань (Чемпіонату, Кубку тощо), а також, у перспективі, плануємо участь в міжнародних турнірах.

Відтепер узяти участь в нахлистових змаганнях (не під егідою ФРСУ) зможуть лише дійсні члени УЛН, вступити в яку дуже просто – достатньо лише подати заявку та сплатити символічний вступний внесок. Усі кошти з вступних внесків та змагань будуть використані виключно для трьох потреб: організації турнірів і семінарів, купівлю малька цінних риб та допомога порядним лісникам і єгерям на пальне під час нересту риби.

Долучайтеся до нас!

Співзасновники ГО «Українська Ліга Нахлисту»: Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин, Олег Степаненко, Дмитро Голенков, Андрій Скворчинський, Юрій Щербатий, Роман Яковченко.

Кілька тижнів тому з’явилася інформація про те, що на Дністрі має пройти турнір по голавлю. Організовувався він для спінінгістів, але зважаючи на те, що в грудні ми, нахлистовики, змагалися з ними в Бурштині по судаку, я подумав, що не буде проблем із участю і цього разу. Організатор змагань Андрій Мамай був не проти. Єдина умова – мухи окремо, котлети (силікон, залізо, бальса) теж окремо. Бо у плані кількості риби в спінінга просто не буде шансів проти нахлиста. Тому усім мухарям слід було придумати якісь персональні умови. Вибрали, зрештою, правило «бігфіша» – хто з нас упіймає найбільшого голавля, той і переможе…

Як і до кожного змагання, до цього я підійшов максимально відповідально. Насамперед, засів за жуків, адже у мене їх практично не залишилося.
У коробці з пінкою виявилося кілька пакетів необхідного матеріалу, отриманого від Дмитра Петруняка на останніх змаганнях. Це була голографічна та щільна пінка від Strike!, що сподобалася мені з першого дотику. Із нею дуже просто працювати, оскільки вона міцно тримається на гачку, а ще має дуже цікаве забарвлення. А що, як дністровський головень спокуситься на міський гламур? «Сваровскі» жуки почали наповнювати мою коробку. Робив я їх доволі просто. Спершу вирізав із пінки форму, згодом закріпляв її на гачку і формував тіло з двох або трьох типів синелі. Обов’язково формував червоний зад, голавль це любить.
Далі «накивав» пінку на синель, примотував лапки (із силіконових променів) та елемент видимості – червоний або зелений антрон. Звісно, лакував усі вузли для міцності. Також у коробку кинув кілька ред-тагів, гусениць, чорнобильських мурах.
Навів порядок і з снастями. Підготував котушки, сформував нові повідці тощо. Словом, був готовий.

На місце – стик Стрия та Дністра ми вирушили о шостій ранку двома машинами. Мене забрали Ганна та Юра, а Юра Щербатий з Сергієм та Дімою вирушили з іншого боку. Після короткої зустрічі на заправці ми поїхали на зустріч пригодам.

Машини зупинилися на горбочку, у досить мальовничій місцині. Усе буяло зеленню та свіжістю, а ранкові пташки веселилися сонячним променям.
Андрій Мамай вже був на місці і зустрічав гостей. Поруч уже височіли банери спонсорів – компанії Flagman, яка приготувала призи для усіх учасників змагань.
Ми почали знайомитися – спінінгісти цікавилися елементами на наших жилетах, формуванням снастей, пробувати щось закинути у воду. Відчувається, що інтерес до чогось нового, такого як нахлист, у спінінгістів все ж присутній.

Але до роботи. Після церемонії відкриття, усі розбрелися по ріці. Відразу скажу, що Дністер мене не любить десь так само, як і його.
Ну, щось між нами не те, словом, я не можу його зрозуміти і не знаю, що ця ріка від мене хоче. Власне, це мої проблеми, бо саме я приїхав до нього, а не навпаки. І все ж прийшов час розмотувати шнури. Ще раніше я визначив, що ловитиму двома вудками і двома способами: на жука і на мокру мушку.

Почав з жука. Виявилося, що течія дуже сильна і так просто закинути приманку не вийде. Отже, треба шукати якісь інші місця, більш комфортні. Зізнаюся, що я не люблю стояти у воді більше ніж по пояс, мене це дратує. Та й із дуже дальніми закидами я теж не дружу. Короче, все проти мене. Але нехай вже.

Я пройшов досить солідну відстань, поки не побачив зручний спуск до води. Розумів, що риба тримається протилежного берега (ну, як завжди), куди дістатися дуже не просто. Вже посеред ріки течія зносила, що знову змушувало згадувати про комфорт. У мене були лише поодинокі виходи, але нічого цікаво. Ні на жука, ні на мокру. Біля мене розташувалися Юра та Діма і вони спіймали по невеликому голавлику. Я все ще шукав місце, де можна зручно розташуватися. І повернувся назад.

Зрештою, хороша локація була знайдена – кілька цікавих кущів та дерев, спокійна течія. От і перші голавлі, але не великі, до 20 сантиметрів. Вони активно атакували чи не найбільшого мого жука. І тут дзвонить Юра – ходи, каже, до мене, тут ловиться добре. Подумав грішним ділом, що ловиться щось більше, аніж в мене, і залишив цікаву локацію.

Тим часом Юра придумав, як обійти швидку течію: він знайшов брід, до довів його практично під ідеальні умови. І, як результат, дав можливість упіймати багато риби. Єдине, коли я прийшов, уже практично нічого не залишилося, мені вдалося підтягти до себе пару клеників. Хотілось би чогось більшого, але розмір не тішив. У Юри було кілька крупніших риб, очевидно до того, як їх сполохала дрібнота.

Юра пішов далі, а я повернувся. Думав, може знайду якісь цікаві місця, повз які пройшов раніше. Але нічого такого не побачив, тому дійшов аж до мосту, де куражився жерех. Кілька разів він з’являвся ні звідки і зникав в нікуди. Видовище ефектне – треба це було бачити. Ясна річ, усі мої стрімери він ігнорував…

Нарешті, прийшли учасники, серед яких визначили переможців. Ганна, хоч і зловила під три десятки голавлів, не мала нічого достойного по розміру. У Сергія ситуація аналогічна. Мені похвалитися теж було нічим, а найбільший клен Діми сягнув 19-и сантиметрів. Тому переможцем визнали Юрка, який упіймав рибу на 30 сантиметрів. В нагороду за старання він отримав класний флайбокс від Flagman та ще набір усіляких милих дрібничок. Як і всі ми – спонсор постарався, а Андрій Мамай не шкодував подарунків.

Після офіційної частини – вільна програма. Я трішки познайомився із хлопцями, які готові стати на стежку нахлисту.
Вони лише перші кроки роблять, але це ознака того, що в українського нахлисту є майбутнє.

Фото автора, Юрія Гудзя та Діми Голенкова

Так сталося, що в Карпати я поїхав сам, в неділю зранку. Їхати вирішив маршруткою, за романтикою якої відверто заскучив. Транспорт був порожній, тільки вже в Стрию салон наповнився неповторним амбре поту та дешевих сигарет. На місце я приїхав вже в обід, коли сонце пекло немилосердно, а рятівний вітерець не завжди встигав обдувати втомлене обличчя.

Я зручно розташувався у хатинці, перевдягнувся і вирушив на ріку. З плюсів можна відзначити кришталево-чисту воду, з мінусів неймовірно слизьке каміння та сильну течію. Дуже помічною стала складна крекінгова палка, яку можна зручно розмістити на поясі. Вона дозволяє безболісно перейти річку чи пройтися по гострих скелях.

Інший мінус – повна апатія риби. Я зрозумів це вже за перших 10 хвилин, коли не отримав жодного клювання на перспективних ділянках. Порожніми виявилися і перекати, і ями, і мілини. Очевидно, харіус піднявся на нерест, форель настрою не має, ялець іще не адаптувався до умов. Я бачив як треться підуства, тому ці ділянки проходив акуратно, щоб не завадити природному процесу.

Зважаючи на те, що ловити рибу було марною справою, я більше гуляв по ріці та насолоджувався краєвидами. Лише в самому кінці мандрівки, вдалося упіймав крупного харіуса, правда, у форелевому місці і на форелеву муху. Риба була крупною – близько 35 сантиметрів. Вона рвонула вниз по течії, мені довелося спуститися метрів на 10 нижче, щоб завести її до підсака і звільнити від гачка. Звісно, жодних фото – зараз не час.

Прийшовши до хатинки я впав на ліжко. Якраз наступав вечір – можна було щось спробувати упіймати на мокру мушку, але сил вже не було. Господиня приготувала для мене неймовірно смачну вечерю, що складалася із свіжої грибної юшки, смаженої картоплі з часником, соковитої відбивної, овочевого салату та дзбанка крижаного домашнього компоту…

О шостій ранку приїхав Макс з Андрієм, і ми вирушили вниз по течії, до цікавих місць. Риби все одно не було, зате ми побачили як олень двічі намагався перейти річку, і двічі повертався на берег. А ще зайчисько перебігло дорогу просто перед машиною. Справа в тому, що ми вирішили змінювати дислокацію, адже на цій ріці, у плані риболовлі, зараз робити нічого.

Інша ріка, де ми сподівалися упіймати кілька райдужних форелей, потішила нас кількома непоганими харіусами, один з яких спокусився на суху мушку. А я був вражений, як в одному місці, з трьох перших закидів я отримав три сходи крупних риб. Що стало цьому причиною сказати важко – фезентейл із бузковим тораксом (муха дня) наче дефектів не мав. І все ж, оцей момент поставив мене в ступор.

А ще ми стали свідками нересту гадюк. Взагалі, змій зараз в Карпатах дуже багато, зокрема біля річок. Ще одну гадюку, маленьку, я побачив на першій ріці, куди ми вернулися вже в сам обід. На великій ямі я досить довго намагався пробити дно, але це мені так і не вдалося. Не допомогли і неспортивні мухи, з головками 5,5 мм.

І все ж, гарну рибу вдалося упіймати. Це був десь півкілограмовий голавль, очевидно, з ікрою, тому я дуже швидко його відпустив. Спокусився він на крупну шоколадку в природних тонах.

Власне, на цьому наші рибальські пригоди завершилися. А ефектним фіналом подорожі став обід в господині, споживши який, дуже вже не хотілося підніматися і повертатися до Львова…

Порівняно із минулим тижнем карпатівські річки суттєво знизили свій рівень. Тепер можна було спокійно рухатися уздовж берегової лінії, хоча і про «третю ногу» забувати теж не потрібно. У гори ми вирушили із Володею Судуком – людиною, яка фактично відкрила мені ворота в нахлист 10 років тому. Компанія мала бути більшою, але якісь поточні дрібниці зменшили групу до двох людей.

Одразу вирішили їхати на річку з райдужною фореллю, адже турбувати харіуса наміру не було. Забігаючи наперед, кількох пирів ми все ж упіймали, добре, що вони хоч зрідка трапляються у цій ріці. Минулого тижня харіусом там не пахло. Отже, райдужка.

Першу вдалося упіймати на глибині, між двома високими каменюками. Як і минулого тижня я зробив ставку на «сквірми», яких спеціально приготував напередодні. Для цього використав золоті гачки від Hends №10 та 4-міліметрові вольфрамові голівки від Strike!
Але вже по ходу, дійшов до висновки, що «хробаки» зараз не працюватимуть. Причин дві – занадто чиста вода і занадто невисокий її рівень. Мабуть, «сквірми» не є панацеєю – на кожну муху свій час і своє місце.

Натомість, спрацювала підвісна муха, що потішило мене значно сильніше. Як я вже писав, останнім часом приділяю увагу німфам типу «пердігон», що виготовляються за допомогою ультрафіолетових лаків та ліхтариків.
Цікавим є й те, що лак додає німфі ваги, відповідно, навіть дрібну мушку можна додатково і цілком законно «нагрузити». Цього разу райдужка взяла на вельми гламурного «пердігона» у фіолетово-рожевих тонах. Початок непоганий, йдемо далі.

Ми трошки переїхали вниз по течії, щоб мати можливість обловити ямки, до яких не дійшли минулого тижня. Цікаво було те, що в одній ямі ми діставали максимум одну рибу. Там могла сидіти або райдужка, або харіус, або взагалі нічого. Ну, принаймні, більше ми так і не зловили, хоча кожній «точці» приділяли досить багато часу та уваги.

Із теплом на волю повилазили змії. Біля самої ріки я натрапив на гадюку, доволі агресивну. Вона повзла від мене, але обурливо махала головою. Звісно, я її не чіпав. Хоча, зважаючи на те, що повзала вона безпосередньо біля хатин, це не найкраще місце для проживання. Також помітив чотирьох вужів – якось забагато змій за один раз.

Я змінив мухи – переключився на шоколадки із натуральним торраксом. І вони почали давати результат раз за разом. Все таки, класична карпатська муха у певній мірі є вічною і непохитною.
Володя теж активно ловив райдужку, але не на шоколадки, а на якісь свої мухи, схожі на ред-таги із світлим або зеленим тілом. Правда, мені вони більше нагадували подовгастого волохокильця.

Райдужка дуже сильно опиралася, хоч і не була особливо великою. Найбільша наша риба мала 33 сантиметри, а потужності їй додавала течія. Дістати рибу видавалося не простим завданням – вудку вона спокійно гнула в дугу. Цікаво, що після розтину (ми забрали кілька рибин), у шлунку виявився цілий слиж, сантиметрів на 10 і ще одна вже майже перетравлена рибка меншого розміру. Як це все (а ще кілька крупних веснянок) вмістилося в нутрощах цього хижака сказати важко.

Зрештою, день видався дуже продуктивним та вдалим. Ми гарно провели час на воді, перекинулися кількома словами із Дімою Голенковим та його приятелями, упіймали трохи риби. Про кращий відпочинок годі й мріяти!

Останні дні я присвятив виготовленню пердігонів, про які розповідав трішки раніше. Здавалось би, що муха доволі проста, але це не зовсім так. Найважче в самому кінці, коли треба нанести лак і його зафіксувати ультрафіолетовим ліхтариком. Лак не дуже слухняний. Він може створити каплю там, де не треба, або зачепитися за колечко гачка. Тому потрібно максимально обережно його наносити. 

Щодо кольорів, то дуже цікаво під лаком виглядає фіолетовий, рожевий та бузковий. Їх можна і навіть потрібно поєднювати із чорним, салатовим або оранжевим. Ну, принаймні, мені така кольорова гамма до смаку, а як рибі – побачимо. Також можна намотувати тіло одразу двома люрексами – якщо їх правильно зафіскувати, то вийде цікава сигментація. Словом, пробуйте і експериментуйте! Щось та й вийде!