Блог двох мухарів

Торік у Польщі я мав можливість рибалити на маленькому озерці, в якому, однак, було дуже багато великої риби. На жаль, мені не вдалося упіймати сома, зате вийшло витягнути трофейного коропа, який на око мав від 8 до 10 кілограмів. Боротьба тривала дві з половиною години і, зрештою, риба здалася. Витягнути її на берег вдалося вже не вудкою, я просто тягнув шнур руками. Окрім цього монстра на цьому озерці прекрасно ловилися жирні карасі, краснопірки та коропи від кілограму до трьох.

Євронімфінг вважається найбільш уловистим видом нахлисту. Довгі вудки, тонкі повідки, максимальна чутливість. І тисячі мушок – як реалістичних, так і фантазійних. Однією із найпопулярніших фантазійних приманок для євронімфінгу є так звані «пердігони». Від усіх інших німф вони відрізняються тим, що тіло та частина голови покривається ультрафіолетовим лаком, після чого «запікається» ультрафіолетовим ліхтариком.

У підсумку виходить каплеподібна німфа, яка приваблює рибу не лише своєю цікавою формою, але й специфічним блиском.
Власне, блиск цей дають матеріали, з яких виготовляється тіло пердігона. Тут нема ані фазана, ані павича, ані навіть даббінгу. Лише нитки, люрекси та найрізноманітніші «флеші», бодіквілс, а також маркери.

Як і в будь-якої німфи, пердігони також повинні мати яскраво-виражену точку атаки, що розміщається або між хвостом (його добре робити із матеріалу coq de leon) та початком тіла, або в районі торракса. Бувають, правда, і подвійні точки атаки. Зазвичай, їх роблять барвистими fluo-нитками: рожевими, червоними чи помаранчевими.

Щодо тіла – то тут все залежить від вашої уяви та фантазії. Якихось канонів не існує. Берете два або три види флешів з люрексами, робите акуратну сегментацію, після чого фіксуєте усе вузлами.
Даббінгів не потрібно – вони, якраз, в загальну концепцію мухи не вписуються. Перед лакуванням можна зробити маркером ще й чорну точку, зверху над точкою атаки.

Тепер лакування. Ультрафіолетовий лак – дуже специфічна штука, його потрібно наносити дуже мало, щоб тіло залишалося делікатним та виразним. Цьому сприятимуть лещата з функцією «ротарі». Коли «капелька» готова – у хід йде ультрафіолетовий ліхтарик.
Буквально від першого контакту, з лаку піде невеликий димок. Довго світити не варто – достатньо кілька секунд. На виході маємо яскраву приманку, яка може спонукати до атаки навіть ситу та ліниву рибу.

Де взяти лак і ліхтарик? Це не проблема. Можна замовити спеціальні нахлистові у флай-шопах. Є й інший варіант. Такі лаки продаються на кожному кроці – у косметичних магазинах. Така ж ситуація із ліхтариком. Якщо ціна у флай-шопі кусається, то на допомогу прийде алі-експрес. Два долари, кілька тижнів очікування і ультрафіолетова лазерна указка ваша.

Цьогоріч я планую регулярно використовувати німфи типу «пердігон» – можливо, вони припадуть до смаку і нашій рибі.

Цьогорічний нахлистовий сезон розпочався, як завжди, за столом із лампою та лещатами. Орієнтовно у січні на мене находить натхнення – нові гачки, новий вольфрам, нові матеріали…

Словом, новинок вистачає і про кожну з них я обов’язково розповім. Але зараз не про це. Ще  березні, коли усі гори тихо сопіли під сніговою ковдрою, я намагався впіймати харіуса, але впіймав хіба облизня та одну струмкову красуню – це все, чим я розжився за день полоскання німфами в найбільш козирних точках своєї улюбленої ріки. Тепер же прийшов час брати реванш.

Зважаючи на те, що вирушити в гори на вихідні можливості не буде, ми з Юрою організувалися на п’ятницю 13-го. До того ж, погода обіцяла потішити сонцем та теплом, на відміну від уже згаданих вихідних (дощі і холод). Тому спакувавши усі свої німфи (нарахував їх більше тисячі), а також інші пожитки, з самого ранку ми взяли курс на дозволені у час нересту ділянки.

Відразу скажу, що рибоохорона Львівської області із розумінням поставилася до мого листа із проханням розширити дозволену зону. Однак, якщо на папері ситуація одна, то на ріці зовсім інша. Адже рибінспекторами там і не пахне, хоч поле для діяльності – реально неоране…

На жаль, ріка, куди ми приїхали, нас засмутила. Вода зелена та висока – усе зносить, зробити адекватну проводку практично нереально, ставити дуже важкі німфи теж не варіант: є вірогідність зачепів. Ми і так робили акцент на крупні форелеві німфи. Вода ще дуже холодна, до нересту харіуса чекати ще зо два тижні, але все одно, турбувати його не хотілося.

Тож після кількох годин пустопорожніх закидів ми вирішуємо змінити дислокацію і поїхати на меншу річку (не на струмки, звісно ж!), де є шанс упіймати когось, хто дуже успішно втікає з тутешнього розплідника. А якщо конкретніше – то райдужну форель, американську палію або ж і струмкову форель, вона теж там є, точніше, була. І це тема окремої розмови. Ще раніше чув думку, що на ямі, куди запливла райдужка, не житиме ані пструг, ані харіус. І зараз ми з Юрою в цьому переконалися.

Сама річка теж була не ахти – теж з високим рівнем і без кришталевої чистоти, але ми розраховували на ями, де мала б сидіти крупна райдужка: зазвичай, найбільшу форель в Карпатах вдається ловити саме навесні, у березні чи квітні. І ми почали. Я пішов вверх по течії, Юра вниз – на кожного з нас чекали по кілька хороших ям, глибиною понад півтора метри.

Спершу я зробив акцент на крупні німфи, переважно чорні із яскраво-червоною точкою атаки, на дуже важких вольфрамових голівках – 5.5 мм. Причини очевидні: відсікти харіуса, пробити дно, спонукати крупну рибу до атаки. Але результату не було. Я переходив від одного місця до іншого, пробував крупних прінців, ред-таги, шоколадки з найрізноманітнішими торраксами, навіть експериментальні, свіжо-виготовлені пердігони, але все в молоко – риба не брала.

Нарешті я дійшов до великої та довгої ями, де рибалив місцевий. Все як годиться: старий спінінг, білий корковий поплавець, хробак на гачку, сумка на плечі. І ті самі фрази: «То все електровудки», «Та я малу рибу відпускаю», «Та бо в Європі порядок»… Дядько ловив на хробака, каже, що тут регулярно трапляється крупна райдужка, а харіуса чи струмкову він на цій ріці давно вже не бачив. Безперечно, це трохи перебільшення, хоча, доля правди в цьому є.

Я вирішив змінити тактику. Якщо «американку» ловлять на хробака, то прийшов час знову повірити в те, на що ловить вся Європа. Мені б не хотілося називати цей тип мух «паркінсонами», все так, це трохи не коректно. Та й не «ґляйха» це – бо польські латексні варіанти, предтечі «паркінсонів», мають зовсім іншу форму. Назвемо їх «сквірміками» – від матеріалу squirmy worms. Доволі не прості у виготовленні, вони все ж виглядають максимально реалістично та апетитно. Словом, я вибрав із коробки дві імітації хробаків з найважчими вольфрамами. Це вимушена міра. «Сквірміки» абсолютно не дружать з аеродинамікою, вони крутяться і повільно тонуть. Але все ж…

На першій ямі я не зловив нічого і дуже довго добирався через сірі кущі до іншої. І вона мене не розчарувала. Кілька проводок у найцікавіших місцях успіху не принесли, після чого я дозволив мухам відірватися від дна і піднятися до поверхні. У цей момент я відчув сильний удар і вже за кілька секунд у підсак потрапила 25-сантиметрова райдужка. Ну, з почином!

Я вважаю, що такій рибі не місце в карпатівських річках, але в цей день моя рука не піднялася, щоб забрати життя в цього хижака. Відпустив…

Мій статус «самотній» дуже швидко змінився. З кущів виперся інший дядько, з тими самими рибальськими причандалами, ясна річ, і безцеремонно став на два метри вище від мене. Знизавши плечима я відійшов трохи назад. І наступна проводка принесла мені неймовірно агресивний удар та круту важкість на тому кінці снасті. До поверхні піднялася дуже велика рибина – я відверто здивувався.

На око вона мала трохи більше 40 сантиметрів, була доволі вгодованою і сліпила мої очі блисками на сонці. Боротьба тривала близько хвилини. Кілька разів я ледь не стукнув її по голові підсаком, але райдужка вправно опиралася. Зрештою, вона смикнулася і все скінчилося. Мухи не було. Повідець 0,12 обкушений…

Дядько почав нервувати. «Де ти таких хробаків накопав? На мої нічого не ловиться…» – намагався він випитати мої секрети. Натомість я поступився йому своїм місцем, отримавши нагоду, натомість, обловити дуже глибокий та бурхливий злив. І за хвилину-другу підсік ще одну рибу – цього разу проблем із підсаком не виникло. Правда, і розмір не вражав – ті ж 25 сантиметрів.

Дзвоню до Юри, кажу, щоб їхав до мене – тим паче, його ями виявилися порожніми. Сам же залишаю козирну яму і йду далі вверх, до ще одної точки. Вона також зайнята, ще один місцевий рибалка сидить напроти, закидаючи білий поплавець на найповільнішу течію.

Пробую і я – буквально третя спроба завершується агресивним ударом. Риба не трофейна, сантиметрів на 30, але я не можу підвести її до поверхні. Райдужка рятується у хвилях, які допомагають їй у боротьбі зі мною. Ну і нехай.

Тим часом Юра зручно розмістився на останній великій ямі. Коли я підходив, він витягав невелику райдужку, яка теж взяла на «сквірміка».

Перед цим він упіймав іншого «чужого» – американську палію. Цей голець – риба неймовірної краси, але жахливо агресивна та нетерпима до своїх родичів.

І їй, як і райдужці, в цій ріці, як і в інших річках Карпат, не місце. Інакше, ми матимемо справу із екологічною катастрофою – голець та райдужка вчинять рибний геноцид щодо струмкової та харіуса.

Ми перекусили і слідкували за ще одним рибалкою – спінінгістом, який, правда, рибу фотографував та відпускав. Єдине, ми порадили йому не класти форель на каміння, не брати її сухою рукою і не підвішувати за зябра. Спінінгіст обіцяв так не робити. І все ж незначні успіхи спінінгіста надихнули Юру – він взяв іншу вудку, зі стрімером.

Ми пішли вниз, до козирної ями. Юра розташувався трохи нижче, перед ним було кілька цікавих для хижака місць – старі колоди, приямки, міляки та бистрини. Я ж розташувався на ямі і продовжив пропонувати рибі обгризеного «сквірміка». Райдужка від такого делікатесу не відмовлялася. Упіймати вдалося ще двох, після чого Юра закричав.

Я бачив, що на його стрімер райдужка таки спокусилася. Однак, відпустити її не вийшло – гачок перечепився через сітку підсака, ми не могли його витягти удвох, навіть із корнцангом. Довелося забрати туриста із собою.

Ясна річ, коли таке трапляється (за останні три роки – це другий раз), треба якомога швидше дослідити вміст шлунку риби. Колись я знайшов там трьох здоровенних личинок бабки (драгонфлай), але те, що там було зараз – просто ввело мене в стан шоку.

На фото все, що добре збереглося. Справа наліво: половинка якоїсь личинки, волохокрилець в будиночку, крупна веснянка і ще дещо. Пропоную і вам взяти участь в невеликому конкурсі. Перший, хто вірно скаже – ЩО ОЦЕ ТАКЕ (а заодно, як воно опинилося в шлунку райдужки) отримає приз – будь-яку мушку з моїх коробок або ж пиво (в місті чи на природі). Ваші відповіді залишайте в коментарях, або ж в коментарях у групі Facebook.

…Ми вчасно вийшли з води. Погода почала псуватися. Гахнув грім, щось блиснуло між горами. Не забарився і дощик. Нормальна карпатська погода. Добре, що ми встигли порибалити завчасно…

Для чого потрібен блог? Тим паче, такий незвичний, нахлистовий? Насправді, усе просто. Наш мозок (ну, принаймні, мій) не може втримати в собі абсолютно усю інформацію, пов’язану із мандрівками, спостереженнями, тактикою, аналізом тощо. Закарбовуються лише якісь яскраві, ключові, харизматичні моменти, натомість дрібниці, як правило, забуваються. А усім нам добре відомо, що саме з пазлів-дрібниць створюється загальна картинка.

Описуючи про свої пригоди на ріці чи біля станка, я залишаю у голові місце для більшого, натомість менше відкладаю в іншому місці, але дуже доступному, щоб в будь-який час мати змогу повернутися до витоків. Кожен наш виїзд на річку чи озеро дає нам певну інформацію, допомагає підняти свій індивідуальний рівень. Саме тому дуже важливо не забувати про це, адже навіть найменша деталь – якесь дрібне спостереження, якась непримітна мушка, якась особлива поведінка на воді, може допомогти у складній ситуації. У мене таке бувало і не раз.

Фактично, весь минулий рік я пропустив, практично нічого не писав на блог, і дуже про це шкодував. Саме минулого року я побачив дуже багато нового та цікавого, але не залишив свої думки на папері, не виписав свої гіпотези та теорії. Можливо, мала місце якась творча криза. Сподіваюся, що цей рік принесе не лише нові враження, але більше натхнення – я зможу ділитися своїми думками не лише з вами, але й із самим собою.

Наприклад, зараз я почав більше уваги приділяти латуні, адже саме з неї я починав свою німфову кар’єру. Цікаво, що колись, років 10 тому, мені вдавалося досить успішно ловити харіуса саме на німфи із латунними головками (вольфраму просто не було). Зараз я розумію, що латунь, у певних моментах, принесе не менше користі, аніж важчий брат. І своїми теоріями я з радістю ділитимуся із вами. У мене нема секретів, є необхідність їх розказати. Тому, буду радий читати ваші коментарі під моїми матеріалами. До зустрічі в мережі!

Останнім часом потрапити на Сян стало дуже складно. Через високий пресинг керівники «оесу» розробили лімітну програму, відповідно до якої, зросла ціна на ліцензію (з 74 злотих до сотні), а також зменшилася кількість людей на ріці. Таким чином, про жовтень можна було забути ще в липні, а от щодо листопада, то були варіанти, що їх можна порівняти з умовним лоукост-перевізником.

Все ж, нам вдалося замовити в Павела 4 ліцензії на середу – якраз по погоді все мало скластися гарно. Головне – не було опадів, синоптики обіцяли сонце і штиль. Ми дуже сподівалися, що не попадемо на нерест форелі.
Справа в тому, що сянська форель нереститься просто в ріці, біля берегів, утворюючи неймовірні оргії. У цей час її по-перше не можна ловити, а по-друге, навряд чи в такі інтимні періоди рибу вдасться чимось спокусити. До того ж і весь харіус  в носі мав німфи та сухі. Сотні крупних пирів розташовуються в метрах двадцяти від форелі і спокійно чекають, поки їм до писків припливе смачна і корисна оранжева ікра.

Ми виїхали зі Львова вночі, аби не втратити жодної хвилини – час у листопаді на вагу золота! Арсен, Олег, Юра і я зручно вмостилися в «хамері» і взяли курс на Смільницю, де планували оперативно минути всі кордонні справи. Зрештою, так і сталося – особливо нас ніхто не допитував, просили лише показати вудки і сказати, скільки маємо з собою алкоголю.

Годині о третій ночі ми вже були на польській території, тож рушили просто в Лєско, до будинку Павела. В умовленому місці на нас чекали виписані ліцензії, натомість, у спеціальному пакеті я залишив 400 злотих. Навіщо будити людину серед ночі, якщо все базується на взаємній довірі?

Все, тепер їдемо на ріку! Кілька оленів з оленятками, як звично, висовували свої цікаві мордочки із-за придорожних кущів; довелося зменшувати швидкість. Звірини у Польщі дуже багато, на неї не полюють з вилами та рушницями. Особливо цікаво спостерігати за дичиною вночі або на світанку, коли вона виходить пастися і скубати свіжу траву. Правда, зараз було доволі холодно, мінус один.

Біля віати ми поснідали, трішки зігрілися і заснули. У запасі було кілька годин, тож для збереження сил та енергії ми потребували хоч коротенького сну. Зовсім скоро ніч почала топитися в звичному ранковому молочно-білому тумані, яким так славиться Сян у цих краях. Не маючи бажання більше спати, ми вискочили з машини і почали складатися. Вейдерси, бафи, вушанки, рукавиці, балаклави – у хід пішло усе, що може зігріти та вберегти від вітру.

Зважаючи на те, що короткі форелеві стрімери зараз заборонені, а на суху поки ловити нема сенсу, кожен з нас сформував євронімфінговий комплект і вирушив на воду. Олег дуже швидко упіймав дрібного харіуса, а якого радісний крик почули усі навколо.
Людина вміє радіти життю так, як, мабуть, ніхто з нас. Може тому, що ми вже це все проходили, а може тому, що наше життя черствіє від щоденної рутини. Як не за себе, то пораділи за Олега – його неймовірно щире задоволене обличчя просто світилося від емоцій.

Оскільки Олег в плані Сяну новачок, ми порадили йому не заходити далеко у воду. Власне, і самі не пішли – вода була конкретно піднята та доволі потужна. Акуратні перебіжки до спокійніших місць не приносили результату. Якийсь харіус, якась форель – це явно не те, за чим ми сюди їхали. Усі ми десь розуміли, що риби тут більше ніж достатньо, її просто треба знайти і розкусити.
Словом, через годину вирішуємо покинути віату і вирушити на «Ельдорадо» – класну територію, де ми з Арсеном і Володьою Судуком шикарно відловилися торік навесні. Може, як і тоді, рибу знесло сильною течією?

Якраз вийшло сонце, тож бризки з калюж розліталися по сторонах зі спектральними ефектами: Арсен долетів з точки «А» до точки «Б» за дві хвилини. Тепер на «Ельдорадо» спорудили зручний столик, смітничок та місце для машини.
Течія тут відрізнялася від нашого першого місця, вона була значно спокійніша, що дозволяло обловити більше цікавих місць.

Я зробив ставку як на перевірені німфи, так і на експериментальні, мова йде про імітацію ікри. Муха ця проста як двері – помаранчева вольфрамова голівка, що закріплена на гачку помаранчевою ниткою. Таким чином я сподівався наловити багато харіуса, але, вочевидь, не вгадав із часом. Цікаво, що рибу на цю муху я таки зловив, але то була форель.

Натомість, харіуса, хорошого, коричневого сянського пиря, в районі сорока сантиметрів, я упіймав на сирітку – мою улюблену осінню муху. Плід уяви нахлистовика-початківця у 2009 році перетворилася у справді грізну зброю проти харіуса у жовтні-листопаді.
Але далі – глухо. У хлопців теж справи особливо не клеїлися, проводки не приносили бажаного результату. Звичайно, я міняв мухи через кожних 10 хвилин, ставив екстремально-тонкі повідці, словом, шукав ключик до риби. Але раніше за мене його знайшов Арсен.

Очевидно, пам’ятаючи нашу з ним фантастичну риболовлю чотири роки тому, він впевнено рушив на протилежний берег, до затишної лагуни. Саме там торік я бачив нерест форелі, але зараз, судячи з усього, терло завершилося. Принаймні, Павел нічого не говорив.
Метрів за сто від мене, Арсен тягнув до себе одну рибу, потім другу, третю… Ми з Юрою вирішили акуратно наблизитися до нього, тим паче, що з іншого боку Арсена запеленгувала пара поляків, яка також щораз ближче підступала до «точки».

Ми з Юрою прийшли першими і зайняли стратегічні місця, так, що полякам довелося лише ковтати слинку. Тут і справді виявилося дуже багато післянерестової форелі, яка активно харчувалася на чітко визначеній ділянці. За порадою Арсена ми поставили «редендблек», після чого одна за одною, в наших підсаках почали опинятися рибки від 25 до 35 сантиметрів.
Арсен шморгав одну за одною, отримуючи справжню насолоду від процесу, мені ж після кількох рибин стало трохи скучно, бо я все ж приїхав на Сян не за пстронгом, а за ліпеньом. А от ліпєнь, як раз, і не ловився.

Довелося ще трохи ловити форель. Я перейшов трохи вище, до дуже мілкого зливу. У крихітній канавці, попри це, вдалося упіймати кілька пстругів пристойного розміру і гарного кольору – насичено-темного. Нарешті, прийшов час обіду, тож ми всі зібралися за столом (Арсена і Олега довелося тягнути за вуха), де пристойно підкріпилися.
До темноти залишалося не так вже й багато часу і я потягнув Юру за собою, на «яму». На жаль, дорогоцінні 40 хвилин пішли в тартарари з кількох причин. По-перше, я забув флайбокс з крупними мухами на столі, а по-друге, ями особливо то й не було. Тому, провівши біля тюрми трохи часу, ми повернулися назад. І дуже вчасно.

Нарешті почався хетч. Відповідно, про себе нагадав харіус, який створив імітацію крупних крапель дощу, що падали з небес. Здавалося, що риба просто решетить гладку поверхню Сяну. Ми з Юрою кинули німфи і вхопили вудки з сухими мушками. Але не все було так просто.
Спершу, треба було знайти правильний колір, форму та розмір, оскільки на будь-що харіус ловитися категорично відмовлявся. Зрештою, ось рецепт короткотривалого щастя – максимально тонке тіло з темно-зеленого люрекса, коричневе сдс і 18 розмір гачка.
На таку мушку я впіймав два грубих харіуса, які дали жару п’ятому класу. Хвилин за 10 активність риби різко знизилася, а ще за кілька хвилин взагалі припинилася, наче й не було нічого.

Тим часом Олег боровся із наразі найбільшою рибою в своєму нахлистовому житті. Перша спроба була не вдалою, а от другий раз Олег таки переміг і позував зі справжньою красунею.

На Сян наступали сутінки. Довелося вилазити з води і збирати речі. Головне те, що всі у підсумку виявилися задоволеними, кожен наловив риби, кожен отримав порцію позитивного заряду. Далі – «Теско», кордон, швидке повернення додому…
День вдався. І вдасться ще не раз!