Блог двох мухарів

Будильник задзвонив щойно я встиг закрити очі. Швиденько піднімаємося і повертаємося на кухню. У якомусь тумані щось нарізаю на сковорідку і щось наливаю до горнятка. Сова вже виїхав за нами, а мені ще потрібно скласти зарядки й інші дрібниці. Головне – термос не забути. Я запарив туди китайського чаю з паростків бамбука. На ріці знадобиться. Коли я видряпався на двір, Сова у якійсь футболці і без шапки щось активно розповідав Андрію. Пакую свою торбу до багажника, вдихаю морозний аромат темного ранку і вперед – їдемо за мрією!

Ранкова дорога небезпечна, як незнайома жінка, від неї чого тільки не можна чекати. Але вправність Олега безсумнівна – він впевнено маневрує серпантинами і врешті ми перетинаємо кордон Львівської та Франківської областей. Невдовзі вже заїжджаємо до Тисмениці, де нас гостинно зустрічає Діма Петруняк. На столі вже піниться кава і димиться чай. Збоку кілька канапок і ще дещо для розігріву. Гріємося, дивимося прогнози погоди, ділимось міркуваннями, а головне – щиро радіємо кожній секунді, проведеній разом. Кожен з нас отримує величезну порцію адреналіну вже від того, щоб ми зустрілися, потисли руки, обнялися. Наші зустрічі лікують рани і шрами від рутинної роботи, від зимової хандри, від очікування весни. Ми разом і в цьому наша сила.

У навігатор вписуємо точку прибуття. Хата вже замовлена, але щоб не гаяти часу, вирішуємо їхати відразу на воду, а весь відпочинок з обідом та вечерею перенести на потім. Ми вирушаємо і чуємо, як під колесами хрускотить ранковий сніг. За мить він вже змінюється дзвінкими звуками бадьорої скрипки, що лунає із динаміків. Ну, вперед!

У цих краях я бував вже, але майже нічого не пам’ятаю. Мені було років 5. Пригадую лише як був вражений величними горами, що розкинулися куди око сягає. Ще один спогад – берег гірської річки. У моїх руках якась вудка, а на тому боці маленька рибка – то батьки витягали шпрота з банки, аби дитина потішилася.

Дорога починає підніматися; і одразу стає все біліше. Снігу тут значно більше, аніж в долині. В якусь секунду стиглим мандарином вигулькнуло сонце. Настрій, і без того класний, покращувався з кожним кілометром, що залишався за нашими спинами.

Невдовзі дорога звузилася, а кучугури по сторонах, не давали розігнатися. Швидкість знизилася, тому ми мали нагоду краще роздивитися околиці. Мене цей гуцульський край особливо цікавив – я багато читав і про нього, і про те, що було тут написано. Років сто тому тутешні хати-ґражди приймали в себе найвидатніших культурних діячів. Сюди приїжджали Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Михайло Грушевський… Тут знімали «Тіні забутих предків» – один з найвидатніших фільмів у світовому кінематографі. Тут Іван Франко написав украй маловідому повість про те, як ловити об’єкта нашої подорожі в гірських річках. І коли ми наближалися, я хотів побачити щось особливе, захоплююче, неповторне.

Я побачив далеко не те, що хотів. Я побачив два брудних і сірих села. Нічого подібного на серце Гуцульщини (окрім різьбленої вивіски на дорозі) тут не вказує. Села як села – із антенами на будинках, із блахами на подвір’ях. Гуцулів у кептарях на конях я не побачив. Можливо, щоб побачити те, чим славився і мав би гордитися цей край, треба приїхати на празники чи свята. Можливо, в інший час тут усе оживає і розквітає.

Проїхавши ще кілька десятків кілометрів, ми звернули із траси. Підстрибуючи по грунтовій дорозі милувалися неповторними краєвидами засніжених верхівок гір. Це було насправді монументальне видовище, що манило до себе невидимим магнітом. Ще трохи і нарешті ми зупиняємося біля схилу гори. Приїхали! За дорогою вже проблискувала ріка…

Гарне слово «експедиція», мені подобається. Для мене воно означає мандрівку в якусь далеку місцевість, де ти раніше не бував і полювання на ту рибу, яку раніше не ловив. Цього року у нас вже була одна експедиція, коли ми вирушили в Словаччину, а на кінець року запланували не менш колоритну поїздку до засніжених гір, за міфічним мешканцем далеких рік…

Кожна експедиція для мене починається із підготовки. Зазвичай, вона не менш цікава, аніж сама подорож, адже я збираю та опрацьовую будь-яку інформацію, спілкуюся з людьми, переглядаю відео, читаю статті, і, звичайно, готую нові флай-бокси. Відразу вирішив, що ніяких німф брати не буду.
Основний акцент – максимально великі стрімери. Для цього довелося замовити не один десяток міцних гачків, різні крафт-фюри, фурабу-сінелі, бектейли, крістал-флеші, 3d-очі тощо. З нуля мені треба було створити цілу армаду найрізноманітніших стрімерів: і таких, як показували у роликах на ютубі, і таких, що поширені у Боснії, Словенії та Сибіру, і таких, які схожі на воблери, на які ловлять спінінгісти, і таких, які мені підказала власна фантазія.

Я познайомився з кількома місцевими рибалками, щоб вивідати глобальну та локальну інформацію – де сидить риба, коли вона активна, на що ловиться, які умови їй сприяють і які заважають.
Далі слід було начитатися про навколишні ріки, гори, містечка та селища, їхню історію, культуру та колорит. Одним словом, підготовча частина забрала багато часу, але й дала достатньо інформації – принаймні теоретичної.

Щодо практичної сторони, то раніше справи з об’єктом подорожі у мене не складалися. Із цим реліктовим ендеміком я познайомився на Дунайці, коли рибалив там вперше. На німфу мені трапився один крихітний екземпляр, сантиметрів на 30. Я вже практично дотяг його до берега і попросив фотоапарат, бо бачив, що то не форель. Але риба примудрилася викрутитися і втекти (мій підсак зачепився сіткою за куртку). На Сяні, знову ж таки на німфу, ловлячи під протилежним берегом на Ельдорадо, на місці впадіння дрібного струмочка, невідомо звідки мої мухи вхопила метрова «торпеда». Я бачив її дуже добре: пролетівши на швидкості світла повз мої ноги, відчув лише характерний дзвін розірваного підліска. Пам’ятаю, як рука, що трусилася від шоку ніяк не могла вставити щелепу на місце. Нарешті, третя зустріч відбулася в Словаччині. Тут, правда, я не маю стовідсоткової певності, але на 99 переконаний, що боровся саме з цією рибою. І знову спрацювала німфа. Затягнутий фрикціон (він був спеціально підрегульований для півметрових райдужок, які могли, приклавши зусилля, стравити собі 3-4 метри шнура) передав мені «привіт», а риба за кілька секунд була вже на протилежному березі Вагу. До чогось подібного я був не готовий.

Тому зараз на серйозну підготовку я відвів більше місяця. Замовив нові снасті, зокрема, повністю тонучий шнур, міцні карабіни, підліски крупного діаметру, повністю перевірив кріплення шнура та бекінга, розібрав і склав котушки. У свого кума Арсена на всяк випадок позичив ще й Sage сьомого класу з додатковими аксесуарами, хоча планував переважно ловити п’ятим класом – як не крути, але ми в Україні, а не на Балканах.

Ми досить довго шукали відповідний час для виїзду. Кілька тижнів до нього, отримавши інформацію про те, що 20-градусний мороз міцно скував ріки, уже й попрощалися із надіями. Але погода різко змінилася – крига скресла, вода прочистилася. Ми були готові до того, що виїзд стане спонтанним. В останню мить до мене, Андрія Скворчинського і Діми Петруняка долучився наш головний суддя і просто хороша людина – Олег Сова. Андрій мав приїхати до Львова з Києва в понеділок ввечері, але через різні обставини прибув опівночі. Трішки посиділи на кухні, пошепки радіючи нашій зустрічі, точили амарето з мандаринками. Потім пішли спати, рівно на дві години – пора вирушати в далеку дорогу.

У багатьох із нас склалося безумовно правильне твердження того, що дешевим може бути лише сир в мишоловці. Якісний нахлистовий продукт коштує значно більше, аніж його простіший аналог. Можуть бути і винятки, але коли справа доходить до китайських виробів, то тут все однозначно – в смітник. Напевно, самі китайці, а люди вони не дурні, зрозуміли, що з їхньою якістю продукції далеко не заїдеш, адже відгуки покупців не горять, і вирішили зробити крок до покращення своїх виробів. Напевно, вони й навчилися не мало, адже багато відомих брендів, взяти хоча б той же Simms, свою продукцію виготовляє саме в Піднебесній і цього не приховує.

Сьогодні я розкажу вам про не зовсім китайський виріб, а якщо серйозніше, то зовсім не китайський, або частково не китайський. Словом, висновки кожен зробить сам.

Отже, знайомтеся – Piscifun. Дуже смішна назва, але якщо ви хоч трохи в університеті вчили латинську мову, то впізнаєте знайоме слово Pisci, що означає «риба». Згодом, це слово трішки видозмінилося, але залишилося в багатьох мовах, наприклад в іспанській чи італійській. Fun – це веселощі, що й зрозуміло. Розібравшись з етимологією, йдемо далі.

Бренд заснований в США, у 2013 році, двома друзями. Зараз штаб-квартира Piscifun знаходиться у Ноксвілі, штат Тенессі. Продукцію можна придбати як на сайті, так і в різноманітних Інтернет-магазинах, зокрема, у всім добре відомому Алі. Багато хто думає, що там продається лише китайський ширпотреб, але, як виявилося, помиляється. Щодо виробів, то тут більший акцент робиться на спінінгу, але й для нахлисту відведено певний сегмент. Чесно кажучи, єдину вудку я навіть не дивився, бо стереотип та ціна роблять свою справу, а от про котушки почав дізнаватися більше. На це є дві причини.

Із котушкою Piscifun Sword я познайомився нещодавно, приглянувши її в Володі Бейчака, який всіляко її розхвалював і взагалі проявляв максимальне задоволення. Згодом, виявилося, що американці тішаться нею не менше за Вовкінга, вважаючи її найкращою серед бюджетних котушок. Правду кажучи, вона не дуже й дешева. Станом на кінець листопада 2018 року, Piscifun Sword коштував на офіційному сайті 50 доларів (це з урахуванням 23% знижки). На Алі трохи дешевше (але тут є опція безкоштовної доставки, що дуже важливо).

Де конкретно і чиїми руками виготовляється ця котушка не достеменно відомо, ані на коробці, ані на самому виробі, про це ні слова. Але будемо вважати, що в Китаї, що й логічно, дешевше і швидше. Потримавши в руках досить стильну та елегантну котушку, вирішив зробити два замовлення – одну третього класу і одну п’ятого. Купував їх у дні максимальних знижок, щоб не дуже шкодувати, коли щось буде не так. Загалом, дві котушки обійшлися мені в 70 доларів.

Обидві котушки приїхали до мене в руки через два тижні після замовлення; безкоштовну доставку здійснював Міст-експрес, шлях пакунку можна було відстежити на трекінгових сайтах. Коробки були надійно завернуті в спеціальну плівку, жодної фізичної деформації не спостерігалося. Самі котушки знаходилися у звичайних чохлах. В комплекті йшли також простенька інструкція з розписаними детальками і якась довга наклейка. Куди і для чого її ліпити – не ясно.

Починаю з третього класу. На вигляд і на дотик дуже приємна річ, відносно легка, відчувається холодний метал, зі стильним дизайном. Але стиль та дизайн рибу не ловить, тому переходимо до більш насущних питань. А саме кругообіг котушки в природі. Передній хід плавний та м’який, без жодних зміщень вправо чи вліво. Пробую гальма – спочатку приємний тріскіт, потім повний стоп. Єдине, чого бракує – це якихось позначок типу «+» та «-», щоб пам’ятати, в який бік крутяться гальма.

Розкручується все дуже просто: знімається верхня тримачка. В середині усе змазано, є скоба для зміни напрямку руху, для лівші. Скручується так само все елементарно.

Тепер варто намотати шнур. Наскільки мені відомо, у багатьох котушках з Китаю є проблема малої і необ’ємної шпулі, в яку шнур просто не влазить. Беру стандартний Vision Attack 4 класу. Намотую трохи бекінгу і весь шнур, ще залишається місце.

Котушка п’ятого класу має об’ємнішу шпулю, трішки важча та більша. Скручується і розкручується так само легко, як і її попередник.

Отже, робимо висновок. Котушка Piscifun Sword – доволі якісна, зручна та елегантна річ, яка не повинна «глюкнути» чи заклинити. Для українських умов підійде повністю – трійка в Карпати, п’ятірка – на озера зі щукою.

Сподіваюся, цей огляд був для вас корисним та цікавим.

Жовтень та ранній листопад – це просто благодатна пора для нахлисту. Карпатський харіус нагулює собі черево перед довгою зимою, тому стає напрочуд активний. Цьому сприяють і погодні умови – холодна вода та відсутність спеки. Харіус набирає ідеальні кондиції, наливається кольорами і, що дуже важливо, легко відходить від виважування. Його вже не потрібно реанімовувати – він спокійно розвертається після звільнення із гачка і тихо повертається на своє місце. У той же час струмкова форель готується до нересту, шукає відповідні ділянки у потічках, тому її турбувати в жодному випадку не треба. Але буває й таке, що пструг може «сидіти» і між харіусами, як на ямах, так і на мілинах. Все ж, форель зараз – не наш клієнт, ми полюємо за красивим карпатським пирем.

Для хорошого дня необхідні кілька речей. По-перше, вода має бути чиста або хоча б не дуже брудна. По-друге, слід домовитися із вітром, щоб він гуляв де інде. Третя причина – хмарний, але теплий день. Це спонукає до вильоту великої кількості комах і приваблює рибу. Далі усе просто – суха мушка, бажано із cdc або ж невелика німфочка. Щодо місць, то, як виявилося, риба стоїть усюди, просто треба повірити в це…

Після того, як ми з Вовкінгом відірвалися на більшій ріці, крокуючи крізь тумани, азарт взяв гору і поманив у ті ж краї вже наступного тижня. Компанію мені склав Мирон, із яким ми зустрілися в Стрию, на заправці. Покидавши до багажника усе добро, вирушили на річку. Правда, нас дуже бентежив колір води – три з мінусом. Крім того, от-от мав хлюпнути дощ – насувалися чорні хмари. Все ж ми трохи покидали на козирному місці, але за 20 хвилин не отримали жодного натяку на присутність риби. Тому вирішили їхати на іншу, меншу річку, в надії на те, що вода і небо там чистіші.

Наші надії не справдилися. На річці також було досить скрутно. Ми спробували і так і сяк, але крім бистрянки нічого путнього не ловилося. Їдемо вище – може там чистіше? І справді, вище водоспадів ситуація була значно кращою. Я вирішив половити на суху мушку, але за годину не отримав жоднісінького виходу… У Мирона справи йшли краще. Під час останніх змагань за Кубок сухої мушки, він ловив із Іваном Фіцколинцем, в якого є чого повчитися навіть найдосвідченішим нахлистовикам. Використавши отримані навички, Мирон упіймав біля самого берега кількох невеликих рибок – харіусів та форель. Були б змагання зараз, мали б іншого чемпіона.

Я відклав суху і взяв німфову вудку. Зважаючи на те, що вода була не надто чистою, вирішив зробити ставку на світлі мушки із рожевими головками. Зазвичай, рожевий та помаранчевий вольфрам, який по суті, імітує ікру конкурентів (восени форелі, а весною харіуса), мав би виручити в цій ситуації. І він виручив. Кілька проводок на спокійному приямку, сильний удар, агресивні борсання – це форель. Дивно, не мав наміру її ловити. Спокійно відпускаю рибу і стаю трішки вище, де течія сильніша. Ще дві проводки і цього разу удар ще сильніший! Вудка зігнулася: риба дременула вниз. Я ще не бачив, але вже розумів, що це також форель. Відпустивши і її, вирішую змінити місце – мало що могло загнати пструга сюди… Однак більше ми нічого так і не зловили. Але десь домовилися про те, що наступного тижня приїдемо сюди знову.

У п’ятницю ввечері ми домовилися про чергову зустріч в Стрию. Цього разу до нас приєднався Юра Кінчик, а також Сашко Свида з Ужгорода, який, на жаль, вимушено пропустив усі наші цьогорічні змагання. Ми випили чаю з кавою, побалакали про життя і вирушили в гори. Вовкінг уже готувався вийти на дорогу і приєднатися до нашої банди. Забравши діджея, ми повернули до більшої ріки, але невдовзі уже верталися назад – вода набувала сизого забарвлення і ніяких шансів на те, що вона почиститься не було.
Така сама ситуація була і на меншій ріці. Половивши в брудних ямах ми поїхали ще вище, а там стало чистіше. І справді – чим вище ми піднімалися, тим кращими ставали умови.

Нарешті, ми зупинилися і розійшлися по точках. Першим на ріку пішов Юра і невдовзі ми почули його радісний крик – отже, все доволі оптимістично. Я розташувався на перспективній ямці і невдовзі тягнув до себе красеня-харіуса.
Трішки лівіше стояв Сашко, а ще вище – Вовкінг. Він обрав цікавий перекат, з різними течіями, заглибленням та мілиною. «Став дрібного ред-тага і кидай туди, де майже нема течії» – порадив я товаришу. Він скептично подивився на річку, яка світлішала, хоч все ще залишалася не надто чистою. Поки Вовкінг перев’язував снасть, я відчув кілька клювань, а ще були виходи на суху мушку. Діджей і до цього поставився скептично, аж поки я при ньому не витягнув двох пирів. Настрій відразу зріс і буквально з першого закиду він упіймав свою рибу. Місце виявилося дуже зручним – харіус стояв не лише там, де не було течії, а всюди, де можна. І буквально щохвилини зростав його апетит. Ловилося добре в усіх – Мирон, Юра та Сашко вже усміхалися, а їхні очі горіли в передчутті азарту.

Усією бандою ми перейшли на сусідню ділянку – там риби було ще більше. Один за одним на наші мухи спокушалися доволі крупні пирі, в районі 30 сантиметрів. Квартет перейшов вище, а я залишився на зливі, з якого невдовзі витягнув десяток харіусів.
Особливо потішив гарний приямок із швидкою течією – три проводки і три риби. Упіймалася і одна форель, яка зручно розташувалася в вирі, під берегом.

Наступне місце взагалі виявилося клондайком. Хлопці стояли один біля одного – риба ловилася практично на кожному закиданні. Ловили чим хотіли, а харіус брав на усе, що пропливало біля нього. Таких шикарних місць виявилося більше ніж достатньо.
І це логічно, адже річку активно оберігають, постійно влаштовуються рейди. Відповідно, кількість місцевих заготівельників, а також і захланних зайд зменшилася практично повністю.
По тутешніх селах пішли розмови про «злих лісників та єгерів» зі зброєю, які ганяють усіх, хто має бажання кинути до сумки рибу. І це нас неймовірно тішило. В ідеалі, звичайно, було б супер, якби можна купити ліцензію, а гроші від неї пішли б, наприклад, на пальне чи зброю для охоронців річки.
Я впевнений, що рано чи пізно, але до цього ми дійдемо. Бо фактично уся необхідна інфраструктура є – наприклад, щоб проїхати вверх по течії ріки, варто зупинитися біля лісництва. Там черговий запише номер машини і спитає прізвище водія. Він міг би і продавати ліцензії на рибальство з обов’язковою умовою – рибу треба відпустити.

Так ми і ловили. Правда, за три-чотири години активного ходу із вудкою в руках, я особисто зарядився повністю. Нарахував 36 харіусів і одну форель, мені вистачило по горло. Так само почувався і Вовкінг, з яким ми вирушили назад, до машини.
Цікаво, що на кожному місці, де ми ловили йдучи вгору, на зворотній дорозі харіус проявляв не менший інтерес до наших мушок.
Разом з Юрком ми вийшли на галявину, склали вудки і почали травити різні байки, бо Мирон з Сашком десь «загуляли». Ми чекали їх майже дві години, а коли хлопці вернулися, то не могли натішитися класним днем.

Я мав намір повертатися додому, але Вовкінг переконав залишитися в нього. Відмовитися від такої гостинності не випадало, тому я з радістю прийняв пропозицію. Ми смачно повечеряли смаженою картоплею з сіллю (Вов, я не в обіді, чесно)))), подивилися як «Карпати» перемогли «Олімпік» і завалилися спати. Мене просто рубало з ніг – я прокинувся о третій ночі, щоб встигнути до компанії.

Спершу планував їхати до Львова зранку, але виявилося, що в неділю до нас приїде одразу дві компанії – із Закарпаття Міша Шунинець, Іван Фіцколинець та Іван Фіцколинець-молодший, а також Олег Сова і Діма Голенко зі Львова. Улагодивши усі справи, я залишився і невдовзі уже міцно обнімався із друзями.

Ми зустрілися за мостом, де сходяться ріки і поїхали туди, де рибалили вчора. У мене був свій інтерес – я дуже хотів подивитися за тим, як ловить Іван Фіцколинець. Мені було цікаво, як він читає річку, як вибирає місця, як розуміє ситуацію на воді.
Коли ми з ним вийшли до ріки то я зрадів – на нас дивився нічим не перспективний мілкий перекат, де я б ловив з повною зневірою.

Але Іван безпомилково вказав на місця, де є харіус і там його й зловив. Потім повторив трюк на іншому місці, де я б вже точно не ловив. Характерні ознаки, за якими Іван визначав присутність риби, я собі занотував в мозги – обов’язково пригодиться в майбутньому.
Мені було цікаво дивитися, як він ловить. Я ж то своє вже відловив, тож особливо не насідав на закиди. І все ж, вудка першого класу регулярно гнулася в бублик, після того, як черговий пир вилітав на суху мушку.

Ми рухалися вверх, до геть незвіданих місць, де я ніколи раніше не бував. Тут трішки окультурили територію – збудували міст, вирівняли дорогу. Добре, що зв’язку нема – ніхто не подзвонить, не потурбує. Лише шум річки, щебетання пташок, мелодійна пісня вітерця і сухе похитування вільного від листя гілляччя.
Іван ловив більше за мене, значно більше. Я не прагнув його наздогнати, мені вистачало суботньої риби. Але було цікаво пополювати за тим харіусом, якого вдалося напримітити. Переконати його взяти саме цю мушку, саме на такій проводці. Умови дозволяли експериментувати.
Я собі подумав, що якби в мене в руках була німфова вудка, вдалося б позмагатися з Іваном на кількість, але десь і зрадів, що її в мене нема. Ну її, цю кількість. Краще повчуся.

Іван відповідав на різні питання, наприклад про те, яка глибина необхідна для адекватного існування харіуса. Відповідь я десь підозрював і раніше, а тепер отримав підтвердження: «Така, щоб його накрила». Зрештою, ми вирішили повертатися, бо настав час обіду.

Пройшло трохи часу і на затишній галявині ми зібралися усі разом. Хтось забивав тютюн в люльку, хтось обливав спиртом мисливські ковбаски, хтось нарізав сальтисон, хтось розливав коньяк. Душевна атмосфера, що тут скажеш. Ще одна наша спільна мандрівка, ще один обмін досвідом. Усі хлопці відловилися сповна.
Особливо радісно за Фіцколинця-молодшого. Наше молоде покоління нахлистовиків, яке вже вправно махає шнуром. Іван розводить руки в сторони, показуючи, якого пиря вдалося виманити. Він готувався до виїзду – в’язав мушки, оглядав снасті…

У нас залишалося ще кілька годин. Просто ловити рибу я вже не дуже хотів. Вирішив трішки ускладнити собі життя. Не змінюючи снасті, я приладнав до кріплення шнура та підліска невеликого пінопластового індикатора, помаранчевого кольору, а суху мушку змінив на одну німфу. Мені дуже сподобалася та яма, звідки хлопці дістали з десяток риб. Певно, щось і мені залишили. Я вирішив перевірити, а заодно повправлятися у методі довгої німфи.

Добре, що людство винайшло євронімфінг, думав я, згадуючи, як правильно робити проводку незручною снастю. Це ж треба щоб і індикатор і німфа рухалися з однаковою швидкістю, а крім того, щоб снасть була натягнута. Якщо, наприклад, німфа буде рухатися швидше, то риба десять разів встигне її вхопити і відпустити. Отже, має бути однорідна течія. Поки я про це міркував, із глибокої ями піднялася досить крупна форель, відкрила рота і спробувала почастуватися смачним індикатором. Вхопивши облизня миттю зникла в глибині…

У тій гарній ямі я таки впіймав двох риб, а потім діставав харіуса з інших ділянок – він раз по раз себе показував, не соромився вистрибувати з води і хапати дрібну комашню. Зловивши десяток я зрозумів, що зараз, у такий час, риба ловитиметься хоч на чобіт, аби лиш могла його проковтнути. Тож зняв індикатор, поставив знову суху і став на гарному плесі. За кілька проводок вирахував півдесятка гарних пирів, які випливали на муху, але розверталися і не брали. Ну, ясно, почали харчами перебирати. Вже наїлися певно так, що скоро покотяться по дну.
Хоч і ліньки було, але я витяг іншу мушку, на 22-у номері. Дуже делікатний варіант, спеціально для таких випадків. Коли очі б ще їли, а пузо вже не годне. І знову пішла спека – раз, другий… До мене підійшли Міша з Іваном, вони вже перевдяглися. Молодший Іван трохи набрав води в чоботи, тож його риболовля скінчилася.

Я спакувався і попрощався з хлопцями. Вони відвезли мене до машини Сови. Правда, самого Олега не було видно, хоч починало смеркатися. Невдовзі прийшов Діма, який також наситився пирями удосталь. Він вирушив шукати Олега, я ж стояв, дивився на небо, яке щосекунди темніло. Ставало геть тихо, лише три вівчарські собаки-вовкодави ніяк не могли вгомонитися. Вони гавкали на уявних ворогів, проганяючи їх геть. А я насолоджувався останніми миттєвостями неповторного вікенду, проведеному в душевній компанії, на берегах мальовничої карпатської ріки…

На початку осені минулого року в українському нахлисті відбулася низка процесів, про які детально згадувати вже немає потреби. Кожен вибрав для себе свою стежку і своє товариство, пішов тим шляхом, що видавався правильним. У підсумку, значна частина нахлистовиків, що змагалися в турнірах протягом багатьох років, вирішила об’єднатися в офіційну організацію, яка зможе закріпити усі починання та стимулювати нахлистове товариство до розвитку і прогресу.

Практично всю минулу зиму та цілу весну організаційний комітет у складі Андрія Скворчинського, Дмитра Петруняка, Дмитра Голенкова, Олега Степаненка, Романа Яковченка, Юрія Щербатого та Ростислава Ящишина працював над створенням цілісної структури. Не обійшлося без суперечок, вагань, і всього іншого, але всі ми розуміли, що легко не буде. Кожен отримав свій сегмент роботи: хтось займався створенням та наповненням офіційних соцмереж та сайту, хтось – розробляв регламенти та статутні документи, хтось – тинявся в бюрократичних коридорах та кабінетах, хтось розробляв логотипи…

Ми мали пройти цей шлях від початку і до кінця, щоб створити громадську організацію. І, зрештою, навесні нам це вдалося – 15 травня ми отримали усі установчі документи та оголосили про створення ГО «Українська Ліга Нахлисту». Не дивлячись на те, що на її створення було витрачено чимало сил та часу, але ніхто не скаржився, адже тепер ми отримали організацію, що може офіційно співпрацювати з різноманітними державними органами та іншими організаціями. І таким чином давати додатковий стимул розвитку нахлисту в нашій державі.

Що ж таке УЛН? Зі сторони може здаватись, що це чергова спілка завзятих рибалок, які цікавляться виключно змаганнями. Насправді, все не зовсім так, і діяльність наша тільки грунтується на спортивній складовій, що, втім, не виключає її провідної ролі. Всього ж організація взяла на себе 4 основні напрямки розвитку, що офіційно закріпила в своєму Статуті. Напевно, настав час підвести короткі підсумки сезону 2018 та поговорити про кожний з них окремо.

1. Проведення змагань

Цього року УЛН провела три рейтингові змагання. У середині червня ми стартували з Кубка, що проводився на двох річках: Бистриці Зелениці. Жахлива погода, безперервний дощ і брудна вода трохи дошкуляли… Але не дивлячись на мокрі намети та відсутність місць для сушки одягу, атмосфера була неймовірно приязною. Ніхто не скиглив, ніхто не псував настрій ані собі, ані іншим, ніхто не нарікав на долю. Зрештою, змагання показали, що рибу можна успішно ловити навіть в таких складних умовах. Перемогу здобув Ігор Анісімов з Ужгорода, який впевнено йшов до свого тріумфу від самого початку змагань. Важливою подією став приїзд на відкриття змагань єгерів, працівників лісових господарств та рибохорони. Фактично, вперше на офіційному рівні ми показали себе і уклали всі можливі в українських реаліях домовленості про співпрацю.

Наприкінці серпня пройшов Чемпіонат УЛН, і відбувся цей турнір також на двох річках – Свічі та Мізунці. Як і у попередньому випадку, оргкомітет отримав усі дозволи на проведення турніру. Рибоохорона Івано-Франківської області відрядила з цією метою спеціальний патруль, який познайомився із учасниками змагань на місці. Так само активно до організації долучилося Вигодське лісове господарство, яке виділило нам кемпінгову галявину зі зручностями та необхідні ресурси. У важкій боротьбі перемогу в змаганнях здобув Максим Кусакін. До речі, на цих змаганнях був встановлений рекорд за кількістю зловленої риби за всю історію українських нахлистових змагань (з 2010 р.).

Третій турнір, Кубок Карпат «Суха мушка», відбувся на Опорі, у садибі пані Марії. Найдушевніша компанія, невимушена атмосфера, нічні посиденьки, дружні обійми та цікаві змагання – саме так усе й відбувалося. Ми радо вітали новачків Ліги, одному з них – Роману Савці, вдалося здобути бронзову медаль! А переміг Іван Фіцколинець з Міжгір’я, який показав високий рівень спортивної підготовки та бездоганне розуміння річки та риби.

Усі змагання пройшли без жодних організаційних проблем. На Бистриці та Опорі було організовано триразове харчування, усі пули були позначені не лише за допомогою спеціальних заламінованих листків, але й мітками з GPS-координатами на смартфонах. Головний суддя Олег Степаненко впевнено контролював процес та хід змагань, і в підсумку – очікувано не було зареєстровано жодної скарги чи нарікання.

Особливо приємним є той факт, що кожному змаганню допомагали спонсори. Окрім вічного – компанії Strike! і власне УЛН, яка нагороджувала переможців грошовими сертифікатами, Лігу підтримали магазин «Flagman», компанія «Tramp», компанія «Риболов-Сервіс», а також небайдужі фізичні особи, які різним чином допомагали нашим починанням.

До речі, у 2019 році УЛН планує провести чемпіонат та Кубок на двох абсолютно нових для себе річках – для цього вже зараз ведеться відповідна робота. Нам доведеться написати не одного листа з проханням дозволити отаборитися там та провести не одну організаційну зустріч на місцях. Назви річок наразі озвучувати не будемо – сподіваємось, це стане для всіх приємним сюрпризом. Ясна річ, мова йде про Україну та її водойми. Ми впевнені, що в нашій країні є достатньо річок для проведення повноцінних та цікавих змагань на високому рівні.

Також на 2019 рік маємо у планах провести навчальний семінар з фахівцем світового рівня. Організаційний процес нелегкий, ймовірно, бюджет також буде серйозний, але ми впевнені, що користь від навчання буде того варта.

За підсумками змагань складено рейтинг УЛН, відповідно до якого формується Збірна УЛН. Найближчим часом ми не плануємо виходити на серйозну міжнародну арену (мається на увазі передусім Чемпіонат Світу Fips Mouche), але переконані, що фундамент для руху вперед потрібно закладати вже сьогодні. На 2019 рік поки що в планах як мінімум – провести збори, як максимум – товариський турнір з серйозним суперником.

2. Зариблення річок

Проект «Домівка для форелі» виник ще задовго до створення УЛН, і біля його витоків були, зокрема, й ті самі люди, які заснували ГО. Відтак Ліга вважає цей рух чи не ключовим у своїй діяльності. Завдяки небайдужим нахлистовикам, спінінгістам та просто щирим любителям природи, у 2018 році було закуплено малька струмкової форелі на 27135 гривень. Важливо й те, що рибку продали нам по спеціальній ціні, розуміючи для чого це потрібно. Вся вона знайшла нову домівку в басейнах річок, що перебувають хоча б під мінімальним наглядом Рибоохорони.

Окрім форелі, вже другий рік поспіль, УЛН підтримує кількох ентузіастів з Івано-Франківська, які намагаються відродити в Україні популяцію дунайського тайменя – цінної реліктової риби з родини лососевих. в 2018 році 8000 гривень було перераховано Ярославу Фуфальку – саме він є головним ініціатором процесу. Рибка, що була запущена у 2017 році вже виросла з 15 до 35 сантиметрів!

Ще дві тисячі гривень було надано на підтримку лісників та єгерів під час нерестового періоду. Про це більш детально буде сказано трохи нижче. Таким чином, неважко підрахувати, що за сезон 2017/18 проект «Домівка для форелі» зібрав та освоїв понад 38 тисяч гривень. Станом на 17 жовтня 2018 року на картці вже є понад 11 тисяч гривень. І ці кошти надійшли на рахунок всього лише за один місяць!

Якщо хтось бажає підтримати проект «Домівка для форелі» – кошти можна переказати на цю картку: 5168 7555 2330 3390 (Ростислав Ящишин). Нам би дуже допомогло, якби ви вказували прізвище автора переказу.

3. Допомога лісникам і єгерям

Ми прекрасно розуміємо, що контроль за територіями у нас далеко не досконалий. І все ж він ведеться, насамперед, на річках Івано-Франківської області. УЛН перебуває у дуже теплих стосунках із рибохороною та лісовими господарствами області, та завжди готова допомогти працівникам під час рейдів та контролю. Саме завдяки цим фахівцям, ми маємо можливість спіймати і відпустити гарну рибу. Тому в Бюджеті УЛН на 2019 рік будуть закладені окремі витрати на підтримку охорони річок. До слова, невдовзі УЛН виготовить пластикові посвідчення, що стануть «фейс-контролем» у різних точках нашої держави. Символ Ліги вже впізнають із далека. Це тішить.

4. Просвітницька діяльність  

З даним пунктом наразі найважче. «Просвітництво» проводиться хіба що індивідуально – практично кожен з членів УЛН неодноразово ставав свідком не правильної поведінки із рибою чи на природі загалом… Чи має це якісь наслідки? Сказати твердо поки що дуже важко. У планах Ліги є виготовлення спеціальних листівок, банерів та стендів. Як тільки нам вдасться трішки розширити бюджет, ми будемо спроможні виготовити цю поліграфію. Щодо розповсюдження, то для цього плануємо підключати магазини та храми на місцях. Навряд чи відразу, але з часом, така діяльність, безумовно, свій результат принесе.

Наприкінці 2018 року пройдуть вибори Ради УЛН. Кожен член Ліги, який готовий віддавати свій час та сили на благо організації, який має ідеї та бажання втілювати їх в життя – зможе взяти в них участь. Відповідно до Статуту у Раді незмінними залишаються 4 посади: два засновники Ліги (Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин), головний суддя Ліги (Олег Степаненко) та секретар Ліги (Андрій Скворчинський). Відповідно, вибори проводитимуться на чотири місця. Наголосимо, що місце в оргкомітеті не дає жодних пільг, натомість головний біль та вантаж відповідальності – гарантовані.

Якщо ж ви ще не є членом УЛН, але бажаєте ним стати – напишіть листа на адресу ukrainianflyfishingleague@gmail.com (з поміткою «Реєстрація в УЛН») у довільній формі, наприклад: «Прошу прийняти мене до Української Ліги Нахлисту». При цьому необхідно вказати прізвище та ім’я, рік народження та місто прописки. Отримавши лист-відповідь, в якому Рада Організації схвалює заявку, учасник оплачує символічний внесок (200 грн) на вказаний у листі рахунок і стає повноцінним членом УЛН.

При цьому варто наголосити, що за грубі порушення правил (наприклад, порушення правила «Зловив-відпусти», причому це стосується не тільки змагань, а просто відпочинку на гірських річках), учасника можуть виключити без права оскарження та повернення.

Ми віримо, що в 2019 році Українська Ліга Нахлисту зміцніє та зможе принести ще більше користі нашій природі, річкам та рибі.

З повагою,

співзасновники ГО «Українська Ліга Нахлисту»: Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин, Олег Степаненко, Дмитро Голенков, Андрій Скворчинський, Юрій Щербатий, Роман Яковченко.