Блог двох мухарів

Ранок розпочався із характерного рохкання. Кабан, свиня і поросята нахабно підривали мій намет, а ще розгризли смітник. І взагалі, ці тварини поводилися по-свинськи. Ще навіть не світало, а мені вже довелося вилізти на ранковий колотун, щоб порозганяти цю безпардонну сімейку. Спати не хотілося. Я ще трохи поваландався на матраці (до речі, я потоваришував з комфортом. Окрім шикарного намету, у мене був надувний матрац, спальник і подушка. Згадаю, якими були мої умови на перших змаганнях – аж дрожаки беруть: одномісна палаточка, яку вітер зносив, камінці і коріння, що тиснули в боки, рюкзак під голову, комарі і Сколівський, з яким нам було, в принципі, добре, але трішки тіснувато…), після чого остаточно вибрався на свіже повітря. По-трохи почало світлішати. Я витяг п’ятірку Wychwood RS, узяв дві коробки зі стрімерами і почвалав до вчорашньої ями. От чомусь був свято переконаний, що саме сьогодні і саме на стрімера риба точно ловитиметься. І я не помилився.

Варто сказати, що на стрімер я люблю ловити, але не в українських Карпатах. Скільки разів я уже полоскав найрізноманітніші стрімери у найрізноманітніших річках, але результату не було. Пригадую, піймав на Оряві одного харіуса, на Свічі крупну верховодку. Платники не рахуються. Усе. Але тут була тверда віра, що зловлю.

Оснастивши повідець «милом-дурдилом» авторства Тараса Кримського зробив перший закид. Спробував провести швидше і повільніше – поки нічого. Друга проводка завершилася акцентованим ударом. Є! Дотягую до берега американку, сантиметрів на 25. Стрімер тримає міцно, значить риба цілеспрямовано полювала. Круто! Кидаю ще раз – буквально за кілька секунд потужний страйк. Вудка міцна, витримує крупну рибу, тому з 30-сантиметровою райдужкою справляється без проблем. Я вже на куражі, в очах азарт. Виявляється, в Карпатах риба ловиться на стрімер! Продовжую. Цього разу кидаю вверх по течії, у спокійне місце. Розумію, що в мене секунди дві, не більше, потім шнур знесе потоком води. Але цього вистачає – миттєва атака і чергова райдужка сідає на «мило-дурдило».

Від гріха подалі ховаю дорогоцінний стрімер (він у мене один такий. Цікаво, що раніше ловив на нього хіба що судачків на бурштинському каналі) у коробку, натомість витягаю банальний чорний вулі-баггер. Дві проводки вниз по течії – ще дві райдужки. Я просто божеволію від радості і ловлю момент. Коли ще таке щастя буде?

Ховаю вуліка, натомість витягаю вже крупного стрімера на щучому джиговому гачку. Теж вулі-баггер, але коричневий і з пухнастим хвостом. Гуляти так гуляти. Чом би й ні? Залишивши перспективне місце тим, хто зараз приїде, спускаюся трішки нижче до іншої ями. Сяко-тако спробував закинути стрімера – шнур одразу ж натягнувся та випрямився. Спроба стріпів завершилася потужним ударом у протихід. Тягну риба. Хороша райдужка впевнено гризла щучого стрімера. Я вже наловився, але на удачу кидаю ще раз – цього разу на приманку спокусилася 20-сантиметрова риба… Для мене цього вистачило. За 40 хвилин 7 райдужок на стрімера – хто б міг подумати?

Я повернувся на базу – годі байдикувати, треба займаися корисними справами. Наприклад – повішати банери УЛН та компанії Tramp, яка виступила генеральним спонсором змагань. У цьому мені активно допомагав Сергій Кушинський, який разом з Сашком Дроботом приїхали із Буковини.
Тим часом Рома Яковченко періщив пирів на домашній ямі, пританцьовуючи та виспівуючи. І все говорив: «На краказябри, на краказябри». Хе, як виявилося, Ромкові краказябри працюють не завжди і не всюди.

Взагалі, ця яма ввела людей в оману. Я десь підозрював, що кількість риби «тут» не обов’язково відповідатиме кількості риби «там». Райдужка, яка втікала з розплідників повиганяла своїх конкурентів і осіла на місці у великій кількості. Але це не означало, що нижче та вище буде така ж ситуація.

По-трохи почали прибувати дорогі мені люди. Закарпаття, Київ, Франківщина, Львівщина – кожен приїздив із радістю, задоволенням, бажанням обійняти старих друзів та провести час у веселій компанії.

І все ж, кожен поглядав на річку, адже у п’ятницю стартував чемпіонат. І практично уся домашня зона була зайнята нахлистовиками, які пробували і перевіряли свої приманки. Кожен щось ловив. Найбільше – саме в домашній ямі, де здавалося, рибні запаси безкінечні.

Разом з Андрієм Скворчинським, Оленкою та Женею ми поїхали вверх по течії, на вечірній кльов. Місця були мені добре знайомі, останнього разу я здорово тут відловився. Правда, пощастило що на жор натрапив. Зараз же ситуація була іншою. Правда, з собою я взяв лише сухі мушки, щоб перевірити активність риби «там» і «тут». Контраст виявився разючим і очевидним. «Там» і «тут» – різні речі.
Кожен із нас щось та й упіймав, але крім всього іншого я домахався до місцевого з торбою. Хвилин з 15 читав йому лекцію на тему: «Чому не можна забирати рибу з річки», пояснював, наводив аргументи і факти, показував фото, вимальовував Нью Васюкі… Не знаю, може щось і відклалося в свідомості, а може й ні.

Ми приїхали на базу коли вже стало темніти. Якраз встигли перевдягнутися і підтягнутися до великого стола, де вже було шумно та весело.

«Колись в Закарпатті був такий закон. Тих, хто не вмів штукатурити, класти плитку, варити каву, готувати бо грач і ймити пиря на суху, відправляли за межі області. Так виникли галичани» – Іван Фіцколинець підкинув олійки в багаття. Усі зареготали. Хтось перехилив дружню чарку, хтось пригубив холодного пива. Ваня Магула і Богдан Цебрик «жарили ріпу» у великому казані. Вистачило на всіх, було смачно. До того часу, правда, вже майже не залишилося винограду, точніше Винограду, який Богдан привіз, коли приїхав із Габором. Ці неймовірні ягоди просто танули в роті, особливо ідеально пішли під коньяк та віскі. Благодать…

Вечір тихо переростав у ніч. Познайомився із Андрієм Мартиненком – вже, мабуть, колишнім спінінгістом. Він стане хорошим нахлистовиком, одним із кращих. В нього для цього є все необхідне – майстерність, досвід, розуміння процесу.
Дайте трохи часу і Андрій заявить про себе на повний голос. І це круто. Круто, що молоде покоління – Рома Михайлюк, Ігор Анісімов, Юра Кінчик та інші хлопці прогресують із шаленими ритмами. Кожне змагання стає все потужнішим, емоційнішим, яскравішим, насиченішим. Росте Ліга, розвивається кожен особисто і всі разом.
Це реально круто!

Цю історію варто відтягнути трішки назад. Не за вуха, а по-справжньому, із усвідомленням того, що відбулося в нахлистовому товаристві. Ще рік тому, на Бистриці та Зелениці, українські мухарі, визначаючи найсильнішого, влаштували потужний батл. Здавалося, от вона – відлікова точка насправді серйозних змагань, де кожен приїхав боротися за результат. Але те, що сталося вже після турніру, перевернуло усе з ніг на голову. Зрештою, як показує практика, нічого поганого не відбулося, навіть навпаки. Відбулася класична диференціація на інтереси. Ті, хто визначили себе як кращі за інших, поїхали проводити чемпіонат України на Сяні. Інші ж створили власну організацію, до якої нахлистова спільнота так довго йшла. Тепер УЛН стала серйозним персонажем, яка може вирішувати різного роду питання, добиватися своїх цілей на певному рівні. Гляди, рано чи пізно доб’ємося і ліцензованого рибальства. Зрештою, ми йдемо повільно, але впевнено. Обдумуємо кожен крок, вирішуємо усе спільно. На щастя, в Лізі зібрався кулак однодумців, тому й результат маємо відповідний. А після змагань на Свічі та Мізунці він такий, до якого всі і прагнули – учасники задоволені.

Для того, щоб мати змогу провести змагання і взяти в них участь, довелося пожертвувати практично цілим червнем та липнем. Інакше ніяк не виходило. Чимало часу пішло і на спілкування з відповідними органами влади регіону – Вигодським лісовим господарством в особі керівника Олександра Матусевича, а також із Івано-Франківським рибоохоронним патрулем в особі керівника Руслана Чорненького. Обидві структури пішли на зустріч нашій Лізі і дали «добро» на проведення усіх необхідних заходів. Місцеві єгері допомогли із орендою території Ільменського лісництва. Тобто жодних проблем із дозволами чи місцем перебування ми не мали.

На місце ми вже звично вирушили утрьох. У середу в обід до мене приїхали головний суддя Олег Степаненко та Діма Голенков, який цього разу вирішив не змагатися. Спакувавши усі пожитки до авто, ми закупили необхідне в найближчому гіпермаркеті та рушили на південь, в сторону гір. Правда, наше бажання якомога швидше вдихнути свіже повітря трішки притупилося – одразу за Львовом потрапили у солідний корок. Невелику паузу зробили в Стрию, нам залишилося лише одне – придбати кілька мотків скотчу для розмітки пулів. Сова пропонував одразу їхати на Мізунку, адже ця прекрасна річка мала дебютувати у змагальному статусі. З горем навпіл вдалося переконати Олега перенести цю процедуру «на потім». Принаймні мені дуже хотілося посидіти на березі Свічі і насолодитися заходом сонця у медитаційній позі. Вдалося!

Приїхавши на місце нас уже чекала відкрита брама через міст і абсолютно порожня галявина. Першим ділом слід було розкласти намет. Спеціально для чемпіонату (і для наступних років) придбав чотирьохмісний намет Tramp Lair. До речі, фірма Tramp, що займається туристичним спорядженням високого рівня, уперше стала спонсором нахлистових змагань. Для переможця чемпіонату вона підготувала свою нову розробку – вейдерси Tramp Angler.

Розкласти намет мені допоміг Сова – самому довелося би трохи довше із ним побавитися. Поки ми розбиралися в яку дірку який кілочок сунути і як правильно натягувати тент, вечір набирав обертів. Щось закинувши за щоку, ми спорядили вудки і вирушили на берег, перевірити активність риби. Відразу собі подумав, що з німфою попрацювати у мене буде часу більше ніж достатньо, тому я узяв свою трійку і коробку з сухими мушками.

Ми зручно розташувалися біля одного із наймальовничіших місць на Свічі – кілька потоків води з’єднуються із гірським струмком, далі облизують гостру скелю, над якою нависли молоденькі берези. Місцина прекрасна й тим, що у ямі багато риби – тут для неї є усі умови.

Сова пішов трішки вище, а ми з Дімою розташувалися поруч, якраз на зливі. Раз по раз наші мушки ставали об’єктами рибних атак. Спершу нам вдалося виловити кількох райдужних форелей та гольців, а згодом підключився і харіус. Тим часом Сова відривався на вечірньому плесі – в його активі вже було дві крупні палії.

Зрештою, отримавши насолоду від усіх рідних нахлистовому серцю процесів, ми повернулися до табору. Якраз до нашого гурту летів на усіх парах Рома Яковченко – усі інші учасники та гості мали приїхати в четвер.

Друге і три останніх фото – Дмитро Голенков (с)

24-26 серпня відбудеться Чемпіонат УЛН. Змагання вперше пройдуть на двох річках – Свічі та Мізунці. Спортсмени базуватимуться у власних наметах на території Ільменського лісництва (координати: 48.817659, 23.814558. Далі через міст і ліворуч або праворуч) поблизу Мислівки. Участь у змаганнях можуть брати лише члени УЛН.

Участь у турнірі складає 300 гривень. Усі зібрані кошти підуть на організацію турніру та створення призового фонду для переможців та учасників.

Реєстрація розпочинається 1 серпня і триватиме до 20 серпня. Реєстрація вважається пройденою після переказу коштів на картку 4149 4978 5376 7921 (Антонюк Олена) з поміткою Чемпіонат УЛН. ОБОВ”ЯЗКОВО необхідно підтвердити, що це саме ви, а не хтось інший вніс ці кошти!

На території лісництва є туалет, обладнаний великий стіл під навісом, а також кілька бесідок та мангалів. Намети можна розташовувати на всій огородженій території. Кожен учасник повинен мати необхідний запас продуктів. Дрова та вода є в достатній кількості. Електрики не території табору нема, світла, відповідно, також. Наразі ведуться переговори про те, щоб зробити організоване харчування на місці, з одного великого казанка. Ведуться пошуки повара.

Регламент та правила змагань не будуть відрізнятися від кубкового турніру. Правила доступні у фейсбук-групі UFFL.

Третій день поспіль сипав дощ, сховавши вершечки стрімких гір навколо в сірій імлі. Я змотав вщент мокрого намета в рулон і намагався увіпхнути його до чохла. Нарешті, сувій переможно чвакнув, і “блискавка” дзизкнула. Обережно ступаючи, несу його з іншими речами до автівки – грунт довкола розкис так, що в “кроксах” ноги підступно ковзають. Саме таку погоду Бог-Природа обрав для першого в історії Кубку Української Ліги Нахлисту. І якби хтось почав свою розповідь про цю подію з подібного вступу, я б зауважив, що змагання, мабуть, були важкими і нудними… І дарма! Принаймні в моєму “доробку” цей турнір вийшов найцікавішим. Але про все – по порядку.

Тур 1. Стерильний.

Більша частина цього дня для мене, Альони, Миколи, Сашка і білого вестхайленд тер’єра на ймення Харді минула в дорозі. Все-таки, відстань від Києва до Карпат чималенька, навіть якщо вирушати о третій ночі і знати дорогу майже досконально. Друзі їхали просто половити риби і зустрітись з товариством, я налаштувався ще й позмагатись. Зізнаюсь, настрій був трохи авантюрним – потренуватись так і не вдалось, а старт обіцяв бути типовим “з кораблю – на бал”: прибули на самісінький початок урочистого відкриття Кубку УЛН-2018. Проте, загалом на душі було спокійно, можливо тому, що на річці панував прогнозований мутняк, і не залишало відчуття певної “лотерейності”, втім, руки опускати не збирався ніхто з двадцятки учасників.

Жереб призначив мені у напарники старого товариша з Києва – Володю Крижанюка, з яким на пулі було очікувано комфортно, адже разом доводилось рибалити в різні часи вже не раз. Першим увійшов до води Вовка, але півтори години не принесли йому очікуваного результату. Як, зрештою, і мені, і Дмитру Петруняку з Мироном Федоровичем, що змагались трохи вище. Нижче розташувались Сергій Кушинський з Михайлом Шунинцем, і найдраматичніші події розгортались саме на їх пулі. Ні, риба там теж не ловилась, але спершу Міша примудрився порвати вейдерси, в які одразу ж налило води, і нам довелось спільними зусиллями її вичавлювати, а потім Сергій у коротеньких “болотниках” здійснив такий самий нетривалий “заплив”, форсуючи ріку. Результат вийшов прогнозований… До речі, Бистриця хоч і виглядає мілкою та невеличкою – течія несе будь здоров, ще й на каміннях підступно слизько. Це я кажу, як людина, що виросла на Тисі з Рікою, і бачила всяке… Форсувати Бистрицю в умовах навіть легкого піднесення води – це вже завдання, і треба бути обережним. Дуже обережним.

Менше з тим, незважаючи на сумлінну працю на пулах, рибу в першому турі зловив тільки майбутній переможець – Ігор Анісімов. Що було, в принципі, показово у сенсі теорії “лотерейності” мутняку. Щоправда, коли повернулись на “Базу”, виявилось, що моя люба Альона утерла носа всім “метрам”, зловивши гарну форельку прямо на домашньому пулі. В голові промайнула думка про те, що вона мала ловити замість мене 🙂

Тур 2. Стерильний.

Як вже згадувалось, погода сильно не змінювалась протягом змагань. Цей ранок вийшов, напевно, найважчим – коли я вийшов першим на старт, з неба сипала мжичка, і трошки піддував вітерець. Серйозний дощ зривався двічі, але ненадовго, втім, на настрій риби вплив мати міг. Принаймні, мені кортіло в це вірити 🙂 Адже я знову був з нулем, хіба дві бистрянки та мересничка потішили клюванням…

А який в нас був пул! Довгий, з красивим перекатом з великими каменями, і нереально перспективним зливом за ним, який поступово витягався у довге, спокійне глибоке плесо, десь посередині якого в річку впадав прозорий струмок. Кращого – годі й бажати, проте риба вперто не клювала. З тим і закінчую.

Бачу, що Володя трохи “скис” від таких результатів, стараюсь підбадьорити його – дощ нарешті вщух, навіть почало проглядати крізь хмари сонце. Ще й виявилось, що на сусідньому пулі Міша таки ошукав гарного харіуса, тож риба є, і, безумовно вона є на такому гарному пулі. Половину часу Вовка витратив на спроби з сухою мушкою – це була хороша і зухвала спроба, проте без результату. Німфування спершу було так само нульовим, аж в одному з найперспективніших місць сталось підозріле клювання… Що цікаво, і я, і Володя там пробували ловити не раз, і пройшлись в вейдерсах вже двічі. Вкотре переконуюсь, наскільки погано ми ще знаємо психологію риб. Нарешті, в останні 20 хвилин напарник ловить спершу харіуса, потім – форельку. Невеликі, але без перебільшення – дорогоцінні. Насамкінець, на верхньому пулі Сергій Кушинський ловить форельку на точці, де зловив харіуса Міша. Коротше, риба “оживилась”, щиро шкодую тільки, що трохи пізно для мене. Ну, нічого не поробиш, змагання є змагання, роблю вчергове висновок, що певні пробіли в тактиці треба заповнювати. А головне – вірити у власні сили в мутняк, хай і буває часом дуже складно.

Тур 3. Трудовий

Чим далі підіймались у гори, тим краще ставав настрій. Дощові хмари залишались унизу, а ріка ставала все світліше. На пулі, де жереб звів нас з Сергієм Кушинським, було тихо і відверто без мутняку. Я починаю першим, тому поспіхом озираюсь, оцінюючи пул, і приймаю рішення зосередитись на перспективній ямці, а далі діяти за обставинами. Два нулі за плечима добряче дошкуляли, хотілось реабілітуватись, тим паче на такій рибній річці, як Зелениця.

До старту лишається 5 хвилин, спокійно в’яжу мушки, паралельно міркуючи над стратегією їх зміни. Ямка зручно розташовується на початку пулу, тому починаю з її верхніх околиць – нічого. Поволі “скочуюсь” на глибину, ударів нема, але інтуіція підказує, що риба там мала б бути. Нарешті перше клювання на виході з глибини, на… верхнього “Курноцика”, причому, харіус здався немаленьким. “Ну, нам ці моменти вже відомі з минулого року” – промайнула думка, продовжую далі рухатись поволі униз, але клювань більше нема. Повертаюсь до початку ями, змінюю нижню мушку, і на третій проводці підсікаю та завожу харіуса у підсак – 23 см. Не трофей, але початок є (разом з ним з плеч спадає невидимий тягар “нулів”), з’являється впевненість у обраній стратегії, тож далі продовжую за тою самою схемою – методичний облов ями різними комбінаціями мушок. В підсумку виходить, що решту пулу залишаю без уваги, про що зовсім не шкодую: чомусь є відчуття, що на мілинах риба неактивна або й взагалі відсутня. Ось і час вже збіг, у заліку маю 5 харіусів від 23 до 27 см, і закінчую тур з цілком нормальним, бойовим настроєм. Особливо тішить те, що майже не було прикрих помилок – хіба єдиний сход досить крупної форелі, проте, гадаю, там було без шансів. Ввечері, “на базі”, Олег оголошує результати, я – десятий, тож подумки ставлю собі завдання втриматись в тій десятці завтра, адже перспективи є. Мутняки поплутали карти майже всім, більш-менш ясна справа тільки з переможцем – Ігор впевнено тримає відрив від решти “пелотону”, і оскільки завтра ловить першим, йому лишається фактично піти від нуля. Натомість дуже сильно виступили Макс, Діма Голенков, продовжують “триматись” Руслан Хащевський, Міша Шунинець та Рома Яковченко… Основна боротьба за призові місця буде між ними, проте остаточних шансів не втрачає ніхто. Інтрига!

Тур 4. Поїзд, що вже рушив

Початок дня вийшов гарним, на противагу вечірній зливі, що загнала нас під час вечері до альтанки на подвір’ї лісника, і тримала там кілька годин. Були серйозні побоювання, що на річці буде нормальна вода, але диво таки сталось. Тож всі учасники були заряджені на серйозну боротьбу, яка, в принципі, і відбулася.

Пул був мені частково знайомий – його частиною був минулорічний пул з останнього етапу ЧУ, де ми змагались з Іваном Головко. В принципі, місцина гарна, одна ямка більша, кілька – менших, ну й решта місцин не сказати, щоб “беспонтові”. Дуже складний рельєф берегової зони, і всього півтори години… Навіть не знаю, чи можливо все це якісно опрацювати. Сьогодні ловлю другим, тож починаю з суддівства – Сергій рішуче кидається в воду, тим паче, що з сусіднього пулу Іван Головко сповістив про перше клювання вже на першій ж хвилині. Проте минає півгодини, година – жодного натяку. Перевіривши всі більш-менш варті уваги точки, Сергій повертається до більшої ями, де на дні піступно причаївся обрубок смереки, за який раз у раз чіпляються мушки. Нарешті, на виході з ями – клювання, ще одне, і напарнику вдається зачепити чималого харіуса. Проте, на превеликий жаль, він сходить біля самої поверхні води… Розчарування Сергія відчувається без слів, мовчу, тому що знаю, якими важкими бувають будь-які слова в таку хвилину. На жаль, його час так і збігає з прикрим нулем у заліку. Я беру перерву 10 хвилин, щоб поміркувати над власною тактикою, виходячи з м’яко кажучи, не дуже активного клювання риби.

Вирішую знову приділяти основну увагу ямі, проте, на відміну від учора, все ж таки, побігати по пулу, який здався в цілому перспективним. На ямі досить швидко ловлю дрібну форельку, трохи для мене несподівану, і таким чином “йду від нуля”. До наступної форельки, трохи більшої, майже 40 хв безрезультатно бігав по пулу, тому в підсумку знову залишаюсь на ямі. Дуже заважає затоплена смерека, до того ж, риба не реагує ні на вчорашні мушки, ні на перевірені “хіти”. Нарешті пристосовуюсь оминати зачепи, прив’язавши нижню легеньку шоколадку, і дуже неочікувано за такого млявого клювання ловлю харіуса 25 см в найглибшому місці на… “Курноцика”. Ось як він так може?! Причому далі – класично, жодної реакції на “Золотаву №22”. Натомість ще один харіус, теж немаленький, чіпляється за верхню зелену мушку, тоді як нижня встрягає у смереці. Дідько, між мною і рибою основна стрімнина і далі швидко стає глибоко… Харіус вмостився собі на поверхні води, і поки що спокійно, але дуже вичікувально спостерігає за мною. Дідько, і справді дуже незручно підійти до нього, але сьогодні риболовецький Бог-Природа на моєму боці: вдається дістати рибу підсакою акурат до того, як вона зірвалась, щоправда, трохи скупався по груди. Але на те він і спорт 🙂 Маю ще хвилин з 20, і встигаю “вичавити” все таку ж малу, але цілком залікову форельку, а також отримати досить прикрий схід харіуса на останній хвилині. Все! Кубок УЛН-2018 відбувся!

Підсумки

Отже, вдалось зробити свого роду ривок, і з двадцятого на початку, фінішувати досить непоганим шостим місцем. Причому, на нього буквально “заповзаю”, у запеклій боротьбі з такими зубрами, як Андрій Коваль, Дмитро Голенков, Макс Кусакін, Іван Повхан і Рома Яковченко. Йшли майже “ніздря в ніздрю”, і не здивуюсь, якщо для Олега, під час підрахунку, це був умовний фотофініш 🙂 На мою скромну думку, вся боротьба в КУЛН-2018 вийшла запеклою – як за перші, так і за останні місця. І це пряме свідчення, що рівень змагань росте, а найприємніше те, що вливається свіжа кров, і вже з першої спроби показує непогані результати.

Подяки

Передусім, нашій маленькій київській команді у складі моїх любих Альони та Харді, і наших друзів – Миколи та Сашка, завдяки підтримці та натхненню яких вдалось цілком ефективно позмагатись. Відверто і без реклами: особлива подяка Колі, який навязав для мене чимало справді крутих мушок, що фактично і стали запорукою хорошого результату в останні тури. Також низький уклін Вадіму та Михайлу з Міжгір’я, що прихистили нас під зручним тентом, пригощали різними смаколиками, і возили на тури на без перебільшення досконалому авто – “Ленд Ровері” 1996 року випуску. Справді не машина, а танк!

Тисну руку організаторам – Ростику та Олегу Сові, всім хлопцям, що приїхали на день-два раніше, і допомагали облаштовувати пули та територію. Нашому боссу – Володі Дуленчуку і його команді єгерів та інспекторів, які гарантували законність, безпеку та логістику під час змагань, пані Олі, що годувала нас смачними обідами, сніданками і вечерями. І, звичайно, неповторним Горганам та Бистриці з Зеленицею, що були до нас прихильними і подарували кілька незабутніх днів, назавжди закарбованих в пам’яті тими прекрасними спогадами, які гріють душу глухими зимовими вечорами, коли там швендяють і шкрябають добре знайомі кожному нахлистовику кицьки 🙂

Автор: Мандрівник (Спеціально для Блогу)

* кому дасться зрозуміти переклад японської азбуки – той на наступних змаганнях отримає в подарунок від Мандрівника пляшку доброго питва 🙂

Друге і останнє фото – Дмитро Голенков (с)

Першим випробуванням для новоствореної ГО «Українська Ліга Нахлисту» стало проведення Кубка – турніру, що зазвичай відкриває офіційний сезон. Розклавши по поличках усі складові, можна проаналізувати – наскільки ці змагання були вдалими, цікавими та успішними. 

Спонсори

Кожне змагання має на меті виявити переможців, а отже, вручити нагороди для кращих спортсменів. Головним меценатом турніру стала, власне, УЛН, яка організувала подарункові сертифікати для першої трійки. Загалом із бюджету Ліги було виділено 5000 гривень (2500 за перше, 1500 за друге та 1000 за третє місце).
Використати сертифікати можна було у магазині fly–fishing.com.ua. Окрім цього, компанія Strike! в особі Дмитра Петруняка продовжила своє реноме «вічного спонсора».
П’ять пакетів з матеріалами від провідного виробника нахлистової продукції в Україні отримали учасники, які посіли місця з четвертого по восьме.

Уперше, до спонсорів нахлистових змагань, долучився один із найвідоміших та найпопулярніших рибальських магазинів – «Флагман». Зокрема, магазин виділив для учасників набори повідкового матеріалу, захисні чохли для телефонів та документів, а також тубуси та тримачі для фляг. Окрім цього, переможці отримали новенькі флай-бокси, які є дуже зручними та функціональними. Будемо сподіватися, що «Флагман» продовжить підтримувати нахлистовий рух та тішити учасників якісними подарунками.

Не бракувало і персональних спонсорів. Зокрема, Макс Кусакін створив кілька прекрасних флай-боксів, один з яких отримав Олег Степаненко – головний суддя змагань, а інший Ігор Анісімов – переможець турніру.
А дошка у формі риби з логотипом УЛН тепер прикрасить домівку Івана Повхана, який знову став переможцем в номінації «найбільша риба» – йому вдалося витягнути харіуса на 32 сантиметри.

Набір класичних мух, зв’язаних на раритетних гачках – це подарунок від Кості Дегтярьова з Молдови. Оригінальні приманки змогли отримати переможці турніру.

Завдяки допомозі спонсорів, організатори змогли розділити усі призи так, щоб подарунок отримав кожен учасник. А новачки змагань – Роман Михайлюк, Олексій Анцупов, Сергій Кушинський та Юрій Кінчик отримали додаткові подарунки для заохочення. Також оргкомітет нагородив флай-боксом від «Флагмана» Володимира Дуленчука – господаря землі, на якій проживали учасника.

Проживання

У кожного учасника був вибір – намет або кімната. Більшість вибрали намети, адже після шумного міста, ніч під співом пташок чи навіть під акомпанемент дощу, але біля вогнища та зі свіжим повітрям була наче ковтком холодної води у спекотний день. Для проживання було виділено одразу три галявини – кожен обирав собі місце до душі. Хтось спав в наметі, хтось в машині. Правда, у декого, після дощу, до намету додавався і бонусний басейн, але усі з труднощами справилися – ніхто не скиглив. Добре, що хлопці з Рогатина потурбувалися про великий тент – завдяки йому біля їхніх наметів було завжди людно та гамірно. Загалом, наметовий табір перетворився на дружнє місце, де завжди готові прийти на допомогу один одному.

Декому зручніше було у будинку Володі – там чекали зручні ліжка з теплими ковдрами і гарячий душ. Але ж природа – це значно крутіше, чи не так?

Харчування

Одним із найбільш важливих елементів змагань є спільний великий стіл, за яким можуть зібратися усі учасники. На щастя, завдяки турботі Володі та його родини, 30 нахлистовиків спокійно розмістилися за кількома столами, з’єднаними одним «ланцюгом». Пані Оля готувала з душею та щедрістю – цього разу порції були великі і далеко не кожен з ними впорався. Смакувало абсолютно все – і вареники (які там були шкварочки!), і пельмені, і чанахи, і банош – словом, жодних проблем із відновленням сил після важкого дня не було.

Але й до вечора п’ятниці, коли розпочалося організоване харчування, ніхто не був голодний. Бограч, шашлики, канапки, овочі, пішта, консерви, хліб – усе спільне та гостинне. І всім було добре.

Добирання

Дорога від Надвірної до Зеленої (близько 20 кілометрів) заслуговує окремої уваги – про неї можна написати не одну легенду та присвятити не одну оду. Ремонту, очевидно, цей шлях не знав і не бачив. Хто є щасливим власником великої машини, той міг закривши очі, міцно вдавити педаль газу і пролетіти ці ями хвилин за 15-20. Делікатнішим автівкам доводилося не так солодко – треба було їхати акуратно і значно довше.

Біда ще й в тому, що дощі розмили дорогу з «траси» до табору. Там всього кілька сот метрів, але якими ж важкими вони стали! Когось довелося витягувати, а когось тягнути.
На щастя, оргкомітет домовився із лісництвом про додатковий транспорт – позашляховики довозили та забирали учасників не лише з Зелениці, але й і з дальніх пулів Бистриці. Тому цього разу проблем із добивання на пули чи поверненням на базу ніхто не мав.

Погодження

Завдяки офіційному статусу та можливістю проводити ділове листування, Українська Ліга Нахлисту отримала усі необхідні дозволи та погодження від державних органів. Зокрема, ми отримали «добро» від усіх лісових господарств Івано-Франківської області та від обласної Рибохорони. На відкриття змагань до учасників завітали представники цих структур, а також пообіцяли нам повну підтримку та сприяння в майбутніх заходах.

Учасники

Участь в змаганнях взяло 20 учасників із семи областей (Львівська, Рівненська, Житомирська, Київська, Чернівецька, Закарпатська, Івано-Франківська). На жаль, з різних причин на змагання не приїхали Олександр Свида, Степан Чех, Іван Магула, Ганна Вербицька, Володимири Судуки, Сергій Тищенко, Михайло Швець, Віктор Гаврилко, Володимир Бейчак, Габор Варга та Микола Степанов.
Усіх їх, так само, як і інших членів УЛН, зокрема, Арсена Грабчука, Олену Антонюк та Миколу Стрімана, які на турнірі були, але участі не брали, оргкомітет ласкаво запрошує позмагатися найближчим часом.

Річки

Перші два етапи пройшли на Бистриці Наддвірнянській, яка неодмінно потішила б учасників більшою кількістю риби, за умови чистішої води. Проте, навіть у дуже важких умовах, члени УЛН продемонстрували високий рівень та майстерність, знайшовши ключики до вибагливої форелі та харіуса.

Зелениці не страшні дощі, хоч в п’ятницю зранку вона помінялася місцями із чистою Бистрицею. Страшенна злива таки перемогла норовливий потік, добряче його забруднивши. Все ж, до початку третього туру, Зелениця прочистилася і зустріла учасників якщо не кришталевою, то цілком пристойною водою.
На Зелениці необхідно було ловити мінімум 5 залікових риб за етап, щоб розраховувати на хороше місце.
З іншого боку, специфіка пулів не дозволила розловитися усім учасникам, хоча, довести протилежне навряд чи комусь вдасться. Необхідно було не лише знайти місця з рибою, але й підібрати відповідну муху, проводку та інші елементи вудіння. Хто мав щастя та майстерність – той опинився в топі. Хто промахнувся – той ловив облизнів і посів місця далекі від призових.

Погода

Уже третій рік поспіль, саме в час проведення Кубку, середину червня заливають дощі. Так було на Опорі у 2016-му, так було на Свічі у 2017-му, так сталося на Бистриці у 2018-му. Фактично, цілий тиждень лило немилосердно, що створювало незручності не лише під час вудіння, але й у банальному побуті. Хто не потурбувався про намет із тентом, той гарантовано отримував клопоти. Важко було просушити одяг та взуття, спокійно виспатися, зберегти продукти тощо.
Зважаючи на це, цілком ймовірно, що Кубок УЛН у 2019 році пройде 7-9 червня, адже ризикувати вчетверте поспіль навряд чи хтось стане.