Блог двох мухарів

Кілька років тому ми відкрили для себе дві славні польські річки: Дунаєць та Сян. Там добре, але хочеться чогось нового і чогось цікавішого. Прийшов час відкривати для себе сусідню Словаччину. Закарпатці досить часто їздили у містечко Світ, рибалили на ріці Попрад. Але все ж міські акваріуми якось не дуже приваблювали, хотілося чогось дикішого та дальшого. Володя Судук торік познайомився з рікою Ваг – найдовшою у Словаччині. Та й наш польський друг Войтек регулярно виставляв на своїх сторінках фото із реально трофейними рибами, возив туди своїх клієнтів. Отже, ріка справді заслуговує того, щоб туди поїхати. Вирішено – організовуємо мандрівку!

Такі серйозні подорожі потребують якісної та тривалої підготовки. Я люблю, щоб усе було сплановано: бюджет, маршрут, проживання, харчування, відпочинок, ліцензії тощо. Необхідно узяти правильні речі і залишити вдома непотріб. Важливо поспілкуватися з тими, хто бував раніше на цій ріці і може поділитися досвідом. Віктор Михайлов з Кракова підкинув мені кілька корисних сайтів щодо рівня води, мовляв, саме від цього фактору напряму залежить активність риби, тобто і наша успішність. Володі вдалося вивідати робочу муху – нею виявилася звичайна чеська німфа, тільки в суто природних тонах. Наче й нічого особливого, але далеко не факт, що хтось взяв би її з коробки і повірив…

Готуватися до Вагу ми почали ще на початку весни. Спочатку група складалася із восьми людей, але як це зазвичай буває, щотижня хтось відпадав. У підсумку, нас залишилося п’ятеро: я, Володя Судук, Дмитро Петруняк, Юра Щербатий і Андрій Коваль. Коли ж усе було сплановано і погоджено, за кілька годин до виїзду Андрій повідомив, що нас вже четверо – його не пускають обставини…

Дмитро Петруняк приїхав до мене з Франківська в середу ввечері – за планом він мав переночувати, щоб зекономити час на дорогу. Все логічно, адже наш маршрут передбачав перетин кордону, а спрогнозувати поведінку польських митників і прикордонників ніхто не міг. Після вечері ми мали піти спати, але чи то вечеря затягнулася, чи то просто шкода було витрачати час на таку прозаїчну річ, як сон, словом, ми поснули в другій ночі, а вже в третій зателенькотів будильник. Підйом!

Нашвидкоруч приготований сніданок, кава і якраз прийшло повідомлення про те, що Володя і Юра нас чекають. Ми знесли усі сумки, тубуси та інший реманент, склали до машини і вирушили порожнім містом у напрямку кордону. Бортовий годинник показував четверту ранку – усе відповідно до плану. До Смільниці ми прибули так само вчасно і за розкладом, рівно за дві години. Машин було не багато, але черга тягнулася дуже повільно. Ми не брали взагалі ніяких продуктів харчування, щоб не нарватися, як вже було раніше, але цього разу поляків не цікавив вміст наших багажників. Тож за дві години ми вже топтали землю Євросоюзу.

Зважаючи на те, що усе було спокійно, виникла нагода заїхати на Сян і допомогти Адаму Сікорі відбудувати віату, знищену нещодавно якимись вандалами. Але від цієї ідеї ми відмовилися. По-перше, особливої потреби в нашій допомозі там не було, по-друге, на нас чекала ще довга дорога.

Коли Діма вийшов з машини на парковці, то сказав: «Нічого собі, тут всі на бляхах!»…

У Лєско ми зупинилися аби здійснити закупи, що було одним із важливих пунктів нашого плану. У великий возик ми поскладали кілька кілограмів хорошого м’яса, ребер, сосисок, ковбасок, хліба, масла, соусів, приправ, закруток, води та круп. Розрахунок робився на кілька днів і на чотирьох здорових мужиків, яким будуть необхідні калорії для повноцінної риболовлі. Як виявилося згодом, тут ми вгадали на всі 100%, адже загальний кошик обійшовся нам всього у 200 злотих, тобто по 50 злотих з людини.

Ми рушили на Дуклу, а вже звідти, вниз, на південь, до кордону із Словаччиною.  Навколо виднілися мальовничі зелені гори, погода трималася на доброму рівні, дорога була досить спокійною. Кордон ми промайнули на одному диханні, без жодних зупинок та перевірок – такі от умови в Євросоюзі. В принципі, у тих краях Польща та Словаччина особливо нічим і не відрізняється, тільки словаки понаставляли обабіч дороги стару воєнну техніку – танки, зенітки і ще різного роду інсталяції.

Так ми доїхали до Пряшіва – міста з українською етнографією. Особливо там не затримувалися, але змогли кинути оком на красиву камерну архітектуру. Звідси якраз починається автобан до Жиліни – саме той, що нам треба. Правда, дівчинка в навігаторі («перерахувати?») трошки наплутала і ми кілька разів поверталися на одне й те ж місце, поки остаточно не зрозуміли, куди і як нам слід їхати. Виїхавши на магістраль, нарешті можна було натиснути на газ і тримати швидкість районі 120 кілометрів на годину.
Правда, ми встигали і насолоджуватися краєвидами –середньовічними замками, що височіли на самісіньких горах. Зокрема, Списький град – найбільший замок в Словаччині, його навіть монголи не змогли взяти. Зараз там, правда, туристів не пускають. Хоча було б цікаво навідатися у древні руїни.

Невдовзі почалися Високі Татри – це гори, від яких воістину захоплює дух. Гострі шпичаки сивих скель наче проколюють хмари, залишаючи їх на повідку. На вершечках лежать віковічні сніги, а ще там є спеціальні дороги «з мальовничими пейзажами». Ми проїхали кілька тунелів, сотню кілометрів і добралися до Попрада – ще одного славного нахлистового міста.
І тут нас накрила страшенна злива, яка повністю забрала видимість на дорозі. На щастя, ми досить швидко її минули і невдовзі над нами знову заблакитніло травневе небо.

Останній етап подорожі – це фантастичне гірське водосховище Ліптовска Мара. Його почали будували в 60-их роках минулого століття для боротьби з повенями та виробництвом енергії. Зараз це найбільший резервуар Словаччини, а ще місце, на яке можна просто дивитися і насолоджуватися.

І от наша автівка збочує праворуч. Кілька поворотів і з моста ми вже бачимо річку Ваг у селищі Бешенева. Відразу за мостом наш «пріват» – так у Словаччині називають будинки для туристів. Ми заїжджаємо на подвір’я, ставимо машину і знайомимося з Мірославом. Хазяїн виглядає доволі привітно, а ще ми легко знаходимо спільну мову. Трохи української та польської з нашого боку, словацька від нього. Головне, що ми один одного прекрасно розуміємо.
Одразу розраховуємося на котедж і вирушаємо на його оглядини. Невеличкий двоповерховий будинок. Зверху дві спальні по три ліжка, знизу кухня з усім необхідним, стіл, ще одне ліжко і ванна. На подвір’ї ще один стіл з кріслами під навісом, засоби для сушіння вейдерсів, кілька шезлонгів, гриль і дрова… Що ще треба для повного щастя?

Тепер нам необхідно купити дозволи на риболовлю. У Словаччині окрім самих ліцензій необхідно придбати рибальський квиток. Можна на тиждень (1,5 євро), можна на рік (7 євро). Продають усе це щастя в рибальській корчмі кілометрів за 5 від нашого котеджу.
Мірослав попросив поїхати з нами, щоб випити пива. Інтер’єр корчми суто рибальський – на стінах висять трофейні харіуси та форелі, а ще голова зубастого хижака.
З іншого боку допотопні бамбукові вудки, може навіть нахлистові (хто їх там розбере). Мірослав запевнив, що то Sage. Ми не повірили.

Виявилося, що тижневих квитків нема, тож нам необхідно купити річні. Також виявилося, що ліцензії коштують не по 17,50, а по 20 євро. Ну і нехай. Коли всі формальності були залагоджені, ми випили пива і перечекали грозу з блискавками. На щастя, негода довго не тривала.

Тепер прийшов час знайомитися із річкою. Судячи з усього, рівень був конкретно піднятий, потік води неймовірно потужний, а колір насичено-смарагдовий. В принципі, непоганий варіант для німфи.

Серйозніше знайомство ми відклали на вечір – зараз треба було відпочити з дороги та пообідати. Я одразу взявся за приготування нехитрих страв: салат з помідорів, перців та цибулі, запашна гречана каша, сосиски та інші легкі закуски.
Хлопці нарізали сало, замаринували м’ясо, розлили малинівку. Тут варто зупинитися і трішки детальніше розповісти про цей дивний напій.
Його виготовляє сам Дмитро, при чому за спеціальною технологією. У підсумку виходить м’яка та приємна «палинка», від якої не п’янієш, а зранку не болить голова.

Невдовзі ми вже вийшли на міст і дивилися, як рояться волохокрильці. Сказати, що їх було багато – не сказати нічого. Ці комахи заполонили абсолютно всю водяну поверхню, а деякі з них ставали кормом для риб. Ми бачили, як кілька великих форелей спокійно піднімалися до верху і наминали смачних комах. Також на ріці було кілька мухарів, які також час від часу щось ловили.

Володя, який бував тут раніше, провів екскурсію. Сам Ваг у Бешеневій умовно ділиться на дві частини. Починається усе з водосховища, що розділене з річкою величезною дамбою. Саме звідти спускають воду та регулюють її рівень.
Від дамби до моста тягнеться доволі одноманітний канал, довжиною близько кілометра. Умови для нахлисту тут не ідеальні, але вони є. За умови низької води, можна зайти практично до середини каналу, щоб мати можливість обловити усе навколо.
Якщо ж вода висока – краще туди не пхатися. Друга частина, одразу за мостом – це вже Сян+Дунаєць. Не знаю, як назвати по-іншому. Тут і ями величезні, і рівні як дзеркало плеса, при цьому з сильним потоком води, і м’якенькі водорості, що захищають ваші вольфрамові німфи від зачепів за каміння.
Словом, треба шукати ключі. Але всі пошуки ми відклали на п’ятницю.
Наразі ж – вечеря і сон.

Далі буде…

Це була остання риболовля перед від’їздом додому. Незважаючи на те, що вночі було прохолодно, всі налаштувались на максимальний результат. Причому, більшість жадала реваншу в двобої з харіусами, я ж потайки сподівався на те, що райдужка зустрічатиметься також в ямках і більшої водойми, в якій ми планували риболовлю. З цими думками під керункою досвідченого гіда Ростика, приїхали на чудову місцину – ріка тут шуміла на порогах і стихала у великій ямі, а на протилежному березі бовваніли скельні виходи. Довершував пейзаж мальовничий рінчастий пляж, на диво чистенький, як для нашої дійсності. Тут просто не могло бути риби, але був вже Ростик, по вуха у воді, сумлінно опрацьовував яму німфами 🙂 Вони з Альоною збирались йти униз за течією, ми ж з хлопцями – угору.

Сашко обрав учорашню тактику – цурався далеких переходів, в угоду сумлінній праці на перспективних місцях поблизу. З тим його і залишили, хоча Микола мав кілька перспективних клювань, та й Саня встиг заробити прикрий схід. Знаючи, що Коля теж не дуже любитель робити марафони по ріці, щиро його попередив про досить таки далекі “свої” точки. Проте, як вже згадувалось, зарядженість на результат додала всім сил 🙂

До першої ямки ми йшли довго, десь під кілометр. В цьому місці в ріку впадав холодний рукавчик з лісу, тому я почав з невеликого “закруту” вище впадіння, маючи сподівання на форельку. І точно – хвилин за п’ять невеликий пстружок (сантиметрів п’ятнадцять) сходить вже у повітрі. Тим часом Коля реалізує свою мрію й витягає непоганого харіуса сантиметрів на 22-23, випускає його і мовить: “Можно уже нє ловіть!”. Але по очам бачу, що треба 🙂 Трохи згодом стаю на його місце, і – на тобі, ловлю райдужку! Риба чинить шалений спротив, але “Гідроген” не залишає їй жодних шансів. Хутко фотографуємо – і відпускаємо її додому. “Можно уже нє ловіть-2!”. Очі ті самі :)))

Перевірили ще одну перспективну яму, але клювань не було, якщо не рахувати бистрянок. Зате місце було…. Уявіть собі панорамний вид проти течії, один бурхливий перекат в якому стоїш сам, інший – метрів 100 угору, на фоні уривчастої сірої скелі, що густо заросла березами. Синє небо і безлюдність дозволяє мрійливо уявити себе десь на березі ріки Ярлунг-Цангпо… Може, трішечки наївно, але саме цю ріку я згадав тут, в Україні і, мабуть, це було недарма 🙂

Далі було довге плесо, яке ми минули без закидань. Затримались трішки на спокійному перекаті без особливих сподівань, але дивина – Микола тут витягнув непогану маренку, сантиметрів на 20, а в мене сталось кілька виходів однієї й тієї ж рибини, візуально трохи більшої. Підозрюю, то був харіус, але достеменно з’ясувати так і не вдалося. Неподалік ми побачили дуже перспективну глибоку яму, і попрямували просто туди…

Яма виявилась настільки глибокою, що довелось в’язати німфи 4-4.6 мм. Щоправда, перед тим Коля ошукав ще одного харіуса, сантиметрів на 25 – вже дуже незлий результат в товариша на сьогодні! Проте й це було ще далеко не все… Після “утяжелєнія” Микола ловить найкрупнішу за ці два дні райдужку, і трохи згодом бачить вихід ще однієї. Риба поводить себе дуже потужно, навіть спостерігати збоку – одне задоволення… В принципі, “Можно уже нє ловіть!”, зважаючи на спеку, що наставала і легку втому знову ставало актуальним. Проте ми ж вперті… Помандрувавши вгору ще зовсім трохи, і нічого з того не отримавши, крім схода харіуса в мене, повертаємось знов на ту саму яму.

Дивина та й годі, весь мій досвід казав про те, що в такому місці за таким сценарієм міг бути ще хіба один-другий трудовий харіус. Проте ми примудрились зловити ще по одній скаженій райдужці. Незважаючи на те, що вже трохи “приїлось”, кожна риба все одно викликала бурхливі емоції. Наостанок вирішили зробити зупинку там, де я зловив першу “канадку”, і тут сталось вже зовсім неочікуване. Клювання у Колі із серії “зацеп ожил”…
Зацепом виявився здоровенний, як для України пструг, який довго не хотів здаватись, але все ж кілька секунд позував для фото. Тут ми вже в один голос заявили, що риболовлю на сьогодні закінчено, хоча часу ловити було ще ледь не півтори години 🙂

Виявилось, що друзі наші теж цілком задоволені результатами. Альонка з Ростиком зловили по 3 чи 4 харіуси, Саня “додавив” точки і злапав аж шістьох. Умовно постраждалим можна назвати тільки Харді, якого ми знов побоялись випускати ближче до змій, проте білий собака швидко нас пробачив 🙂 І вже за годинку аристократично розгулював з Ростиком по Львову, куди товариш гостинно запросив нас на каву. Жаль, що час збігає так швидко, як траса “Київ-Чоп” уночі, коли вона майже вільна від фур. Добре натомість, що залишається відчуття – розлука це не назавжди. Ми обов’язково незабаром зустрінемось з горами, харіусами, форелями і Ростиком. І неодмінно поласуємо грибовою юшкою, а як інакше?

Мандрівник, спеціально для Блогу
Фото автора

Білий, трохи кошлатий собака породи вестхайленд уайт тер’єр на ймення Харді терпляче чекав, замкнений в будиночку. Він добре знав, що отримає на горіхи за знівечений тюль та невелику купку на підлозі, проте, відчуття любові і туги за друзями було сильнішим за страх перед покаранням… Вранці його не взяли на меншу річку, остерігаючись гадюк, що зустрічаються там в кількості. Та й загалом, кілька місяців тому він добряче “накосячив” на своїй другій у житті риболовлі. Харді не знав, що таке гадюка, проте був певен, що став дорослішим і серйознішим. І зможе бути на ріці не тільки тягарем, а й помічником. Тому покірно сприйняв ті самі “горіхи”, коли друзі, нарешті повернулись, і був “тихішим за воду, й нижчим за траву”. На його щастя, вечірня риболовля відбулась у повному складі 🙂

Друзі Харді, на жаль, мали клопіт – риба не клювала. Дивно, але ретельне опрацювання культових і завжди рибних місць біля садиби пані Марії результатів не принесло. Що стало тому причиною, аномально низький рівень води чи сумлінна робота старосамбірських нахлистовиків, яких ми зустріли, і почули, що вони непогано ловлять тут вже два дні – так і не вдалось з’ясувати.

Зрештою, рибу ми локалізували під високим берегом (гадаю, багато хто в курсі, де це), Коля навіть потримав одну наче незлу (в результаті – прикрий обрив мушки), Альона з Сашком мали кілька клювань, ну а я більше релаксував: все ж, налаштуватись на потрібний лад після ранкової риболовлі не вдалось. Тому трохи познімав фото та приділив увагу собаці, який був просто щасливий розділити з нами цю ділянку прекрасної карпатської ріки, і почувався чудово. Ну хіба тільки трохи лапи та пузо намочив 🙂

Тим часом, сонечко сховалось за гори, і раптом з’явився Ростик. Ми дуже тішились товаришеві, теплі привітання плавно перетекли у вечерю. Ну а які вечері там, ви вже й самі добре знаєте 🙂 Кульмінацією стала пляшка калганівки – комплімент від шефа. Зважаючи на дуже бадьору прохолоду, що домінувала над рікою, а також той факт, що наші спальні не опалювались, це було якраз те, що треба! Найголовніше те, що ніхто не зловживав, і решту вечора займались ретельним аналізом німф у наших коробках – ну що може бути цікавіше? 🙂

Мандрівник, спеціально для Блогу
Фото автора

Далі буде…

Циган колись перший сказав цю знакову фразу, мало не випавши з автівки від утоми, після нічного “галопу” на Буг. Не скажу, що з того часу ми часто їздили “в ночь”, проте всі згадали цей момент, коли врешті зрозуміли, що зухвалий план поїхати на вихідні з Киева в Карпати таки втілюється в життя. Столицю залишили о 0:30, і по-братськи розділивши кермо з Микитою, примчали на місцину чітко за графіком, о 7:10. Пані Марія вже виглядала нас, обіцяючи “скромну яєшню”. Безглуздо в надцятий раз переповідати про це культове місце та її кулінарні таланти, проте мушу визнати ще раз, що риболовля – це, звісно, цікаво. Але грибова юшка від пані Марії ще цікавіше 🙂

Отже, Річка №1, почали майже о 9й. Зранку було зимно, проте сонечко припікає вже по-літньому, тому якраз було комфортно. Вода – дуже низька, і на диво трохи сивенька, хоча дощів не було вже дні зо три. Альона з Миколою йдуть на “точку”, ми з Сашком – від них угору за течією. Компаньон з тенкарою, і не дуже любить довго ходити, тому кидає якір на першій-ліпшій точці. Я ж вирішую прочісувати перспективні ями, позаяк чутки про втікачку-райдужку в них неабияк зацікавили мене. Хоч я віддавав належне тому факту, що бажаючих її звідти забрати до мене пройшло чимало 🙂 Ну, менше з тим, рухаюсь вгору, орієнтуючись на харіусові мушки, потім повертаюсь униз, “добиваючи” точки важкими форелевими німфами. Який-ніякий план…

Незважаючи на перспективний харіусовий ривок вже на першому закиданні, наступне клювання я отримав години за дві… До того мене набрала щаслива Альона, яка злапала дуже незлу райдужку, під 30 см. Це додало мені як настрою, так і мотивації, а також розуміння, що риба є. Нарешті знаходжу класичний “злив”, спершу наколюю аж трьох, потім-таки ловлю двох піриків, одного непоганого, сантиметрів на 25. Початок є, це перша риба сезону!

Трохи перепочив, продовжую рух угору. Риба відгукується не скрізь, є певний процент слабких дибань без результату. Але в підсумку маю ще три харіуси, два цілком залікові – 25-27 см. Взяли на останній ямці, де в неї впадає мутна притока – ось і причина легкої “сивини” основної ріки. Рух униз особливих дивидендів не приніс, доки не дійшов до найглибшої ями. І в її найглибшому місці, на найгрубіший мій ред таг отримую такий впевнений, солідний удар. Далі – справа техніки, поволі викачую з ями пристойну райдужку, яка примудряється зробити дві видовищні “свічки”, і не зійти при цьому. Красуня має під 30 см, ну як таку не відпустити?!

Далі було вже геть нецікаво ловити, хоча вдалось на давно знайомій місцині злапати двох маленьких, проте харіусів. У моїх друзів, справи були, на жаль, не такими результативними, проте Коля зміг впіймати харіуса, а Альонка – кілька непоганих яльців. І тільки Сашко не встиг “розмочити” рахунок, але запалу загалом не втратив. На черговій нараді вирішуємо, що результат конче залежить від пройденої по ріці відстані – друзі мої подолали вп’ятеро меншу. Тож виправимось вже на новій ріці, а поки що з ентузіазмом їдемо “на базу”, де нас неодмінно чекатиме грибова юшка, картопля, биточки і салат з свіжих овочів. Ну й зовсім трошки коньячку 🙂

Далі буде…

Мандрівник, спеціально для Блогу
Фото автора

Як стати членом УЛН? Для цього необхідно написати листа на пошту ukrainianflyfishingleague@gmail.com (з поміткою «Реєстрація в УЛН») у довільній формі, наприклад: «Прошу прийняти мене до Української Ліги Нахлисту». При цьому необхідно вказати прізвище та ім’я, рік народження та місто прописки. Отримавши лист-відповідь, в якому Рада Організації схвалює заявку, учасник оплачує символічний внесок (200 грн) на вказаний у листі рахунок і стає повноцінним членом УЛН.

При цьому варто наголосити, що за грубі порушення правил Організації (наприклад, порушення правила «зловив – відпусти»), учасника можуть виключити без права оскарження та повернення.

Кожен, хто отримав статус члена УЛН, зможе долучитися до офіційної групи у Facebook (UFFL): тут будуть опубліковані усі статутні документи до того моменту, поки на світ не з’явиться офіційний сайт та решта офіційних ресурсів Української Ліги Нахлисту – наразі вони знаходяться на завершальному етапі створення.

Долучайтеся до нас!

Співзасновники ГО «Українська Ліга Нахлисту»: Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин, Олег Степаненко, Дмитро Голенков, Андрій Скворчинський, Юрій Щербатий, Роман Яковченко.