Блог двох мухарів

Запрошуємо на Чемпіонат УЛН та Семінар!

Дорогі друзі!

Рада УЛН повідомляє, що на свято Незалежності, з 21 по 24 серпня, відбудеться одразу два заходи: чемпіонат нашої Ліги та семінар для новачків і усіх охочих вчитися мухарському мистецтву. До вашої уваги план та умови заходів.

Звертаємо увагу, що цього разу змагання відбуватимуться 4 дні: у п’ятницю ввечері, суботу зранку, неділю ввечері та в понеділок зранку. Ті члени УЛН, які вже оплатили змагання на Кубок, можуть або перенести свої внески на чемпіонат або попросити повернути кошти, або перенести їх на інші змагання в цьому році. У будь-якому випадку, своє рішення необхідно повідомити до 9 серпня у групі УЛН в ФБ. Також до 9 серпня є можливість зареєструватися на змагання іншим членам УЛН.

Внесок з учасника становить 300 гривень. Вказану суму потрібно переказати на рахунок Картка Приватбанк 5169 3600 0787 0599 (АНТОНЮК ОЛЕНА) із обов’язковим повідомленням свого прізвища.

Семінар відбуватиметься протягом суботи та неділі. Участь в семінарі безкоштовна для дітей до 18 років та членів Ліги, які змагаються. Для членів УЛН, які не змагаються, участь в семінарі також безкоштовна, однак вони можуть внести до спеціальної скриньки будь-яку суму і таким чином підтримати проект «Домівка для форелі» – усі виручені кошти підуть на закупівлю та зариблення річок. Для осіб, які не є членами УЛН, вартість семінару складає 400 гривень (реквізити вказані вище).

Учасники семінару зможуть познайомитися із базовими основами євронімфінгу (в’язання основних типів німф, монтаж снасті, техніка і тактика на воді), новітніми тенденціями у плані сухих мушок, а також відпрацювати фундаментальні навички в плані кастингу. Тобто усе те, що потрібно знати нахлистовику, який планує рибалити в карпатських горах. Із учасниками семінару займатимуться досвідчені мухарі, які залюбки поділяться своїм досвідом та знаннями.

База буде знаходитися на території Ільменського лісництва, неподалік Мислівки, проживання в наметах, харчування самостійне (ймовірний варіант спільних вечерь, наразі це питання перебуває на розгляді Ради). Кому потрібні більш комфортні умови – неподалік знаходяться два зручні готелі – Колиба (http://shandra.if.ua/) та Ведмідь (https://www.booking.com/hotel/ua/complex-medved.uk.html). Про бронювання радимо подбати заздалегідь. Змагання відбудуться на двох річках – Свічі та Мізунці. Як ми вже повідомляли раніше, учасникам, які використовуватимуть власні авто, будуть компенсовані витрати на пальне.

План-графік змагань та семінару 

Четвер, 20 серпня

Вечірка «Зустріч старих друзів»

П’ятниця, 21 серпня 

12:00 – Відкриття змагань, жеребкування, традиційна церемонія посвячення новачків регаліями УЛН (грааль, бартка, малинівка).

16:00-19:15 – перший етап змагань

Субота, 22 серпня

08:00-11:15 – другий етап змагань

13:30 – оголошення проміжного результату

14:00-19:00 – семінар

Неділя, 23 серпня 

09:00-14:00 – семінар

16:00-19:15 – третій етап змагань

Понеділок, 24 серпня

08:00-11:15 – четвертий етап змагань

14:00 – оголошення результатів, нагородження, закриття заходу.

Тож гостинно запрошуємо усіх охочих взяти участь в змаганнях та семінарі на мальовничих карпатських річках. Повірте, кілька днів в горах запам’ятаються вам на все життя – ви не пошкодуєте!

Липневі мандрівки: висока вода і мовчазний харіус

Обставини мають властивості коригувати наші плани і змінювати напрямки руху. Весняно-літній карантин видозмінив їх десь так само, як недавня повінь русла річок. Не вдалося провести Кубок УЛН – насамперед, через загрозу вірусу, але крім того, ми б акурат потрапили в паводкові умови,  не на банальний мутнячок, а на реальну небезпеку здоров’ю і життю. Тому й виїздів в Карпати, принаймні в мене, до початку липня не було. Причин вистачало – це і робочі клопоти, і погода, і карантин.

Нарешті, після тривалої паузи, на самому початку липня, вдалося таки вирватися на Франківщину. Разом з Юрком і Ганною ми потрапили в зливу, тому спершу назбирали білих грибів біля машини, а коли дощ припинився, порибалили на ріці. Рівень води був дуже високим – такого в середині літа я не пригадую. Але риба все ж ловилася – і харіус, і форель.

Наступного тижня я вже вирушив до нашого діджея Вовкінга – на кілька днів. У п’ятницю по обіді він підібрав мене на місці висадки блаблакара і ми хутенько оминали ямки і ямища на його червоній «ластівці». Поїхали на невелику річку, яка зараз, правда, була доволі висока. За день до цього, Володя упіймав кілька трофейних пстругів на суху мушку, тож ми чкурнули в ті самі місця.

Кількість не має значення

На початку сезону я трішки оновив свій нахлистовий гардероб. Мої амфібії від Salomon за 8 років вже зносилися і стерлися, тому вдалося замінити їх на новеньке неопренове взуття для гірських річок від Orvis. Амфібії дуже міцно тримають щиколотку, підошва має спеціальну структуру для зчеплення з камінням. Словом, вдалий вибір за розумну ціну. Окрім того я придбав новий посох Hummers, що складається з 5-и колін і зручно поміщається в невеликий чохол. Його можна безболісно носити на поясі і використовувати тоді, коли буде необхідність. Правда, я так і не зрозумів, для чого йому «подарували» довгий білий шнур – після першого виходу на воду я його зняв і замінив значно коротшим та ефективнішим монтажем.

Тож у новому екіпіруванні я вийшов на високу воду і почав насолоджуватися пейзажами та шумом води. Цікаво те, що особливого інтересу до моїх мух риба не проявляла – харіуса вдалося зловити через кілька хвилин проводок в дуже перспективному місці. Взагалі, риба була доволі пасивна і не рідко доводилося з десяток разів вести мухи їй перед носом, щоб переконати на атаку.

Ми рухалися вверх по течії, час від часу виловлюючи доволі крупних пирів, а також невеликих форельок – цілком ймовірно, що це плоди нашої роботи в рамках проекту «Домівка для форелі». Можна сказати, що «пятнашок» в ріці доволі багато, і це дуже приємно.

Двічі був шанс витягти трофейну рибу, але обидва випадки були провальними. Спершу я зауважив дуже вузький перспективний «коридор» між двома каменюками, з потужною течією. Я знав, що в таких місцях сидить крупна риба, яка контролює усі харчові транзити і не має конкурентів.
Але в той же час я переоцінив свою снасть – повідки 0,12 не витримали і обірвалися після агресивної атаки риби на швидкому потоці. Другу рибу я вже навіть трохи потримав, але всього кілька секунд. Зважаючи на те, що я навіть не зміг відірвати її від дна, роблю висновок, що це була дуже крупна форель. Однак, прикрий схід так і не дав мені переконатися в цій версії. Загалом, протягом кількох годин мені вдалося упіймати півтора десятки харіусів та форелей – наче й не багато, але ми ж не за кількістю приїхали.

Тренування з підвищеною відповідальністю  

Увечері я зателефонував Ромі Михайлюку і запропонував йому потренуватися на інші ріці, щоб хоч якось набратися тонусу перед серпневими змаганнями. Він радо погодився і в суботу зранку забрав мене від Вовкінга – ми поїхали в глиб гір шукати «галіму точку».
Тут логіка доволі проста – на змаганнях не завжди випадає хороший пул з рибою, бувають і погані ділянки. Але риба, як відомо, стоїть усюди, тож ми вирішили пошукати її на відверто непрезентабельних районах.

Обирали «пул» метрів на 30 і в кожного було 10 хвилин. Перше ловив Рома, я «судив», потім мінялися. Коли три раунди закінчилися з рахунком 0:0 стало ясно, що риба геть пасивна. Тому ми вирішили закінчити наше тренування і поїхати вище, до інших «точок», де «точно є риба». Але й там особливими здобутками ми не розжилися – вдалося упіймати лише кілька риб, після чого спустилися до домашньої ями. Стало ясно, що на рибу щось давить – ймовірно тиск, адже після обіду мала змінитися погода, парило, усе йшло до грози.
Я вирішив трішки поекспериментувати і замість нижньої мухи прив’язав стрімера. Цікаво, що такий метод якраз і спрацював – узяла досить не погана райдужка, а трохи нижче, в іншій ямі ще одна риба, яка однак, вистрибнула з води і дременула вниз по течії. Шансів витягнути її практично не було.

Втомившись боротися з риб’ячою апатією, ми смачно пообідали в колибі, після чого вирушили на річку, де я ловив ввечері. Там ситуація була трохи кращою – харіус періодично ловився, хоч і був доволі прошений.
Коли ж за горами ударив грім, ми вирішили, що краще повернутися до машини і перечекати негоду. Але наші розрахунки виявилися не вірними – до дороги дістатися було практично нереально, зважаючи на густу рослинність.
Довелося пробиватися з боями через болота, ожину, різун-траву та інші джунглі. Зрештою, з горем навпіл ми таки продерлися, але загубили орієнтир і пішли дорогою в протилежному напрямку від того, де стояла машина.
Пройшовши кілька кілометрів, зрозуміли, що начудили і верталися назад – авто стояло за якихось сто метрів від того місця, звідки ми вийшли…

Нахлистовий мідвік

Зважаючи на те, що робочі процеси трішки підзаморозилися, у мене з’явилося кілька днів аби відпочити у горах. Цього разу я вирішив поїхати на Львівщину, у добре знайомі місця до пані Марії, яка сказала, що річка чиста, погода добра і вона має час, щоб мене смачно погодувати. Тому у вівторок по обіді я вже мчав на зустріч горам.

Швиденько перевдягнувся і вийшов до води. Ріка справді була чиста, але знову ж таки – дуже висока. Пересуватися по такій акваторії складно, адже повінь «змила» все, що було на каменях, і тепер вони стали неймовірно слизькими. Тож треба було виважувати кожен крок – добре, що посох дозволяв опиратися і втримуватися на ногах.

До всіх інших клопотів додалася і вже знайома пасивність риби. На найкозирнішій точці, за півгодини активної праці, мені вдалося видурити лише одного голавля. Я пішов нижче, до перекатів, але там була настільки сильна течія, що навіть сповільнити проводку мух було украй складно. Одна форелька і один вимучений харіус – ось і весь результат. Ясно, що за таких умов потрібно було збільшувати вагу мух. Останнім часом я ловив на німфи з вольфрамом не більший за 3мм. Зараз же довелося ризикувати – важча головка означає більший шанс зачепити муху і обірвати снасть. Тому я кидав в ті ділянки, куди в разі чого зміг би добратися і відчепити німфи.

Згодом я вернувся на ті місця, звідки починав, але розташувався вже з іншого боку, біля ділянки з повільною течією. Там вдалося упіймати ще кількох голавлів та харіусів, але жодного натяку на те, що риба прокинеться не було. Натомість я в черговий раз виніс мозок кільком місцевим, які ловили нахлистовими вудками на мокрі мухи старим дідівським способом. На щастя, риба їм не дісталася – бо якщо і брала то виключно з дна. У доволі емоційній манері я висловив їм своє «фе» щодо наявності лляних сумок через плече – відверта ознака рибозаготівельника. Ясно, що відразу до них не дійде, має пройти час, але якщо їм постійно вбивати в голову інформацію про те, що рибу забирати не можна, то рано чи пізно щось у їхній свідомості зміниться.

Грушки і ями

Пані Марія приготувала смачну вечерю, а я поставив будильник на п’яту ранку. Коли прокинувся то пошкодував, що не взяв вейдерси – було реально зимно. Але що вже – треба йти ловити рибу, може зараз вона більш активна?
Вийшовши на дорогу, я пішов вниз по течії, до так званої «грушки». Зійшовши до води побачив потужний потік і кілька перспективних місць, але щоб добратися до них, треба було перейти річку. Це мені вдалося не відразу, але за допомогою посоха, усе ж успішно подолав перешкоди.
Тепер я дивився на величезну каменюку, що наче бегемот підняла з води свою голову. Вона міцно опиралася бурхливому потоку, утворюючи за собою кількаметрову повільну яму. Тут точно має бути риба, при чому не одна – подумалося тоді і справді, вже на першій проводці узяв непоганий харіус, якого довелося довго і нудно тягнути з течії.
За ним знову удар і тепер вже під першими променями сонця з води виблискують лимонні боки жирної форелі. Третьою рибою теж стала форель, але вже трохи менша. На жаль, наступна проводка завершилася мертвим зачепом і повним обривом снасті. Після «перев’язки» більше нічого зловити не вдалося.

Йду трохи нижче – на мене чекає грандіозна яма. Але з новою вудкою і шнуром – це не проблема. Якщо заглибитися в тактику, то оснащення вудки має величезне значення. Справа в тому, що довга вудка, а я ловив новим 11-футовим ханаком, дозволяє виконувати максимально дальні закиди. Але при цьому найбільше значення має… шнур.
Якщо користуватися звичайним шнуром (аби був, бо так по правилах), то користі не вийде, адже його вага, мається на увазі з’єднання шнура з підліском, буде тягнути того ж підліска у сторону катушки і провисати між кільцями. Це у свою чергу послаблює як чутливість, так і нівелює геометрію проводки. Натомість, якщо шнур правильний, а мова йде про спеціальний спортивний німфовий шнур від Hends, то він не провисає і дозволяє спокійно контролювати проводку з максимальною чутливістю, не залежно від відстані. Таку снасть навіть не має сенсу порівнювати з попередніми варіантами. Можна сказати, що така комплектація є ідеальною станом на липень 2020 року – нічого кращого нахлистове людство поки що не придумало.

Правда, навіть попри акуратність снасті та дальні проводки, з рибою не склалося – одна крупна риба повисіла пару секунд і зійшла, а потім вдалося видурити одного харіуса. Таким чином, ранкова риболовля була не надто успішною, але я находився, відпочив, надихався… Пані Марія вирішила, що я схуд, тому приготувала мені потрійну порцію дерунів з м’ясом, миску грибної підливки, салат і ще дзбанок холодного і солодкого компоту.
Ясно, що після такого обіду треба було відпочити, тому я розлігся у затінку і міцно заснув на кілька годин.

Трофейний фінал

Тим часом до мене вже їхав Данило зі своєю дружиною – ми домовилися вирушити вверх по течії, адже там мало бути менше води, а, можливо, і більше риби. Тож я спакувався і в комфортному авто ми швиденько добралися до впадіння в річку красивого гірського потоку. Води там і справді було значно менше, але риба продовжувала мовчати.
На місці, де я завжди ловив пиря, цього разу ніхто не відгукнувся. Данило кидав рибі сухаря, але поки безуспішно. Я підійшов до нього, бо він показав на невеликий приямок біля берега, сказавши, що на муху виходив невеликий харіус.
Кинув ще кілька разів, після чого запропонував спробувати мені. Місце і справді перспективне, тож мої шоколадки з натуральним торраксом упали в воду і через секунду я відчув потужний удар – риба миттю скрутила вудку в бублик і змусила котушку жалісливо тріщати. Трофей!

Але перше трофей треба було дістати. Данило перекваліфікувався в оператора і почав знімати мою боротьбу з рибою. Форель виявилася неймовірно сильною і активною – вона маневрувала між каменями, ставала на течію, поверталася боком, але після чотирьох хвилин боротьби таки здалася і запливла в Даниловий підсак.
Кілька фото і гірська красуня повертається в рідну стихію…

Пройшло кілька хвилин і невдовзі з абсолютно непримітного місця на муху вилітає така ж рибина!
Чи то вона була шокована чи то я швидко зорієнтувався, але цього разу боротьби не вийшло – мені вдалося дотягнути її до підсака всього лише за кілька секунд, без ніякого опору.
Данило висловив припущення, що це та сама форель, тільки дуже голодна, але все ж ні – перша була жовтуватого забарвлення, друга – сріблястого.

Данило нарешті упіймав харіуса на суху, але стало ясно, що і тут пир не бажає ловитися. У мене було кілька ударів та сходів, після чого ми переїхали ще вище, до колись знаменитих місць, але зараз тут було дуже сумно.
Ще й побачили двох «рибачків», з жовтим кульком на пузі, в якому спокійно подихала дрібна риба…

Наостанок ми заїхали на домашній пул, де побачили ще одного «мєсного», який спінінгом ловив на живця. Після того, як зловленого голавлика він кинув в рюкзак, нерви здали, я пішов до нього і промив мозги. Напевно, не помогло, бо він втік від нас подалі і розташувався біля мосту, щоб не чути мої втирання.

Риба більше не ловилася – річка стихла. Вечеря була смачна і ситна, після чого я спакував усі свої манатки і ми вирушили до Львова, розповідаючи про різні життєві та нахлистові пригоди.

Hanak Alpen Nymph #3 4in1, Redington Zero #2-3, Hends Nymphing Fly Line L 000: огляд

Ті нахлистовики, які особливу увагу приділяють німфовому методу, постійно намагаються удосконалюватися в усіх можливих напрямках. І це не дивно, адже сучасний євронімфінг потребує ідеального балансу снастей – вудки, котушки, шнура, підліска, повідків та мушок. Важливу роль відіграє довжина та вага прута, усе для того, аби тримати необхідну дистанцію до полохливої риби та не втомлювати руку під час процесу.

В принципі, якщо говорити грубо, то для євронімфінгу підійде абсолютно будь-яка вудка, будь-якої довжини, класу, ладу та виробника. Здавалось би, що тут особливого – закидай, проводь та лови. Ну, це як порівняти автомобілі. Усі їздять, але перевага мерседеса над жигулями є більш ніж очевидною. Так само і в нахлисті – ловити можна усім, але не від усього отримуєш комфортне задоволення. Останніми роками я ловив вудкою Kola Salmon Czech Nymph #3 довжиною 10 футів та 2 дюйми і вагою в 91 грам, а також котушкою Pflueger Trion #3, вагою в районі 150 грамів. Не можна сказати, що ця комбінація снасті мене чимось не влаштовувала, але хотілося чогось новішого, іншого, легшого та універсальнішого.

Коли на чемпіонаті УЛН я завоював срібло та виграв котушку Redington Zero #2-3, то відразу подумав, що до неї пасуватиме нова вудка і новий шнур. Щодо шнура, то тут я вже давно придивлявся до Hends Nymphing Fly Line L 000, діаметром 0,58 мм. Він спеціально створений для євронімфінгу – тонкий, наскільки це дозволено, і, звичайно, легкий. Якщо снасть вдало скомпонована, то нахлистовик зможе уникнути неприємного провисання, що утворюється на місці з’єднання шнура та підліска. Ну, і нарешті – вудка. Що ж вибрати?

Я відразу відкинув всі варіанти з США чи Англії, натомість зосередився на виробниках з Іспанії, Італії та Чехії. Саме в цих країнах на євронімфінг не дивляться косо і презирливо, а, навпаки, культивують, відповідно, і сама продукція має пройти певний контроль якості в серйозних спортсменів.  Зрештою, я зупинився на Чехії, а саме на фірмі Hanak Competition, яка у німфовій лінійці пропонує кілька варіантів:  Hanak Alpen Nymph, Hanak Czech Nymph Champion, Hanak Czech Nymph V тощо. Нарешті, обрав саме альпійську вудку, дочекався реальну знижку на чорну п’ятницю і придбав універсального прута, який має одразу чотири довжини: 9,6, 10, 10,6 та 11 футів. Збільшення довжини відбувається за допомогою спеціальних вставок, які можна комбінувати, залежно від ситуації.

До виготовлення цієї вудки брати Ханаки підійшли доволі відповідально. Особливо постаралися дизайнери, які звернули увагу на кожну деталь не лише вудки, але й чохла та тубуса. Все ж, естетична сторона снастей відіграє важливу роль в нахлисті. Не варто, мабуть, говорити про те, що приємний бланк оснащений якісною фурнітурою; кільця приладнані акуратно та надійно. На корковому руків’ї для вказівного пальця зроблена спеціальна заглибина, для максимального контролю проводки. Котушка легко зайняла своє місце, усе зафіксувалося просто та надійно. Гармонійні стики дозволили без жодних труднощів вставити коліно за коліном і зрештою, сформувати повноцінну 11-футову вудку. І тут я зрозумів, що тримаю в руках щось абсолютно не звичне. Який тут стрій? Можна сказати, що все ж медіум-фаст.

Зняв додаткові вставки і тепер тримаю в руках вудку довжиною в 9,6 футів, яка абсолютно нічим не нагадує попередній, довший, варіант. Екстра-фаст без жодних сумнівів, але за відчуттями цілком підійде як для короткої німфи, так і для презентації сухої мушки. Однак, відповіді на усі питання має дати ріка.

Вибравши день, разом із Данилом вирушаємо із дощового Львова у напрямку гір. На півдорозі опади припиняються, але над нами продовжують загрозливо нависати сірі хмари. Із приємного – нарешті зробили дорогу. Там, де десятиріччями рясніли ями та вибоїни, тепер поклали новенький асфальт. Цікаво, скільки він протримається? Тим часом за вікном провиднюється і нас вітають суворі гори. Вночі падав дощ, не відомо, який стан води, тим паче, що на днях зійшли останні сніги. Як не дивно, вода чиста, що підносить настрій. Ми зупиняємося біля знайомої місцини і починаємо готуватися до не простої риболовлі – пронизливі пориви вітру не дають нормально протягнути підліски в кільця вудки. Нарешті, вудка складена, вейдерси вдягнені, підсак причеплений – можна йти на воду.

Протягом цілого року я ловив на дрібні чорні німфи. Вирішив не ламати принципи і добити 2019-ий до кінця. Попри те, що перед носом яма, я ставлю два пердігони власного дизайну. Redington Zero задоволено муркоче характерним тріскотом (у цієї моделі відсутня гальмівна система). Шнур від Hends та піділсок-тріколор від Hanak скріпилися непомітним, але надійним вузлом, до того ж зафіксовані клеєм для вузлів від Loon. Ніяких індикаторів – я від них давно відмовився. Лише мікрорінг на кінці підліска і повідки з муками. Все, можна закидати.

… Вітер усе зіпсував. Дуже складно було не лише провести, але й закинути мікро-німфи. Довелося маневрувати – випускати шнур за кільця чи скручувати підлісок ледь не до тюльпана. Перші проводки дали зрозуміти, що риба, якщо і ловитиметься, то не надто охоче. Лише на десятій проводці побачив (не відчув) різкий рух кінця підліска, легко підсік і невдовзі завів до підсака красивого, аж коричневого, зимового 30-сантиметрового пиря.
Жодних клопотів із боротьбою – запас потужності у вудки більше ніж достатній. Цікаво, як вона себе поведе із більшою рибою?

Відповідь не забарилася. Невдовзі, довівши мухи до фінішу ями, отримав солідну і впевнену реакцію крупної риби. Але і тут вудка напрочуд холоднокровно витримала всі пориви та ривки активного 40-сантиметрового гольця. Як не намагалася американська палія уникнути контакту з підсаком, але без шансів. Єдине, довелося стримувати котушку лівою долонею, але й тут особливих труднощів не виникло.
За хвилину красень-бонус позував фотокамері, а ще за мить зник у воді, аби згодом порадувати когось із наших колег.

Йдемо далі. Наступна яма мовчала, а от сусідні приямки потішили крупним харіусом. Отут вже довелося повозитися, адже пир сидів на досить швидкій течії, що допомагала йому гнути вудку в дугу. Риба дременула вниз по течії, стравивши кілька метрів шнура. Але це їй не допомогло.
Йдучи по березі за харіусом, я швиденько змотував зайвий шнур і зрештою, завів хулігана до підсака. На око 35-37 сантиметрів і дуже жирний.

Невдовзі ми зловили ще кілька риб, після чого переїхали вище. Я вирішив половити без вставки і переконався у правильності попереднього висновку – 9,6 підійде для швидкої і короткої німфи в «кишеньках». Якщо ж доводиться мати справу із більшою акваторією чи глибиною, треба все ж користуватися 11-футовим варіантом.

У підсумку, за кілька годин вітряного дня, мені вдалося упіймати шість харіусів, дві струмкові форелі та одну палію. Уся риба була зловлена на одну й ту ж мушку. Данило розжився шістьма форелями – трьома райдужками та трьома струмковими. Якоїсь загальної картини про Hanak Alpen Nymph я наразі не склав – треба звикнути і перевірити в роботі дві інші довжини. Та все ж не можу не відзначити легкість, зручність і впевненість під час боротьби з рибою. Мабуть, я все ж помилявся – ця вудка може собі дозволити боротися проти риби більшої за 40 сантиметрів.

Поки Данило доловлював, я спакувався (мені цілком вистачило трьох перших риб) і зайнявся багаттям. Знайшовши кілька сухих полін, за допомогою свого ножа наколов трісок і невдовзі над похмурою рікою запалахкотів веселий вогник. Зрізавши кілька ліщинових прутиків, ми нашпилили на них смачні сосиски та кілька тонких стейків.
Невдовзі до нас приєднався Вовкінг та Кароліна, яка також починає освоювати ази нахлисту і вже захоплено розповідає про те, як два дні тому тягнула харіуса на суху мушку. Ми грілися біля вогню, жартували і дивувалися погоді, яка кардинально змінилася.
Пообідавши соковитим печеним м’ясом ми попрощалися та вирушили назад до міста. Над нами синіло безхмарне небо.
Минало 21 грудня…

Фото Данила Секунди

УЛН: звіт за 2019 рік

Якщо хтось думає, що Рада Ліги усі поточні питання вирішує простим та одностайним голосуванням, то дуже помиляється. У кожного є своя думка, що при зіткненні з іншою думкою, переплітається в яскраве мереживо дискусій. Усе для того, щоб в суперечці знайти істину і викристалізувати її у найкраще рішення. Над чим сперечаємося? Де проводити турнір, який фінансовий внесок на змагання, коли запускати форель, який бюджет призового фонду, чи варто міряти рибу на ареа-змаганнях, де робити табір, чи приймати в Лігу того чи іншого члена і так далі…

Рада Ліги – це керівний орган нашої організації. Вона складається з чотирьох постійних членів (Дмитро Петруняк та Ростислав Ящишин – два співзасновника, Андрій Скворчинський – секретар, Олег Степаненко – головний суддя) та чотирьох обраних на один рік. У 2018 році у складі цієї четвірки були: Роман Яковченко, Максим Кусакін, Діма Голенков і Юра Щербатий. У 2019 році Юру замінила Ганна Вербицька.

У кожного з цієї вісімки є рівні права – кожен може щось запропонувати чи з чимось не погодитися. Логічно, що чим більше людей, тим більше думок, а, відповідно, і суперечки гарячіші та триваліші. Коли проводиться така командна робота, дуже важливим є вміння йти на компроміс, слухати опонента і наводити свої адекватні аргументи. Також важливо знаходити час для дискусій. Для цього у Ради існує чат у вайбері і подекуди він просто палає від переписок. Рішення приймаються простою більшістю голосів, у кількох лігівців з керівного складу (у двох співзасновників та в головного судді) є право вето, але воно ще жодного разу застосовано не було.

Варто також наголосити, що участь в Раді Ліги – це не благо, бо ніхто з цього ніяких корисних дивідендів не отримує, натомість, це суттєві витрати власного часу, а інколи й поганий настрій, через те, що суперечки, які заходять в глухий кут, подекуди переростають в особисті образи. Навіть попри «складні переговори» Рада Ліги усе ж має певні здобутки за рік, що минає, але також і має над чим задуматися в майбутньому. Бо, відверто кажучи, не все пройшло так гладко, як би цього хотілося, були певні організаційні проколи і провали.

З мінусів і почнемо. Перший і напевно найбільший провал – це відсутність спільного табору під час Кубку Сухої Мушки. Причина полягає в тому, що Рада не знайшла порозуміння в цьому питанні – хтось вперто хотів зробити базу з наметами на березі ріки, де нема цивілізації, але є свобода дій, а хтось пропонував розташуватися в одній із садиб неподалік, де були всі умови для проживання, харчування та сховку від ймовірного дощу, однак до ріки довелось би їхати на машині хвилин 10-15, залежно від пулу. У підсумку задоволеними в побутовому плані виявилися і одні, і другі, але солідною порцією дьогтю якраз став розрив між двома групами. Це було погано, і це визнали всі. Напевно, така ситуація стала єдиною, де Рада реально не домовилася і не дійшла до компромісу. В кожного були свої суттєві аргументи та особисті побажання.

Ще одним мінусом стало те, що Ліга не провела жодного семінару для новачків, за винятком хіба зустрічі в Києві. Тут не було непорозумінь – банально ми не знайшли часу та ресурсів для такої організації, хоч раніше планували провести кілька фестивалів: навесні та восени. І все ж ми прекрасно розуміємо, що такі заходи украй необхідні. Тому зараз ведуться перемовини про те, щоб влаштувати навчальний семінарчик для дітей у Львові.

Третім мінусом є відсутність великої кількості спонсорів. Фактично, єдиним і постійним нашим призовим партнером є Дмитро Петруняк, час від часу щось підкидає магазин «Флагман». Раніше, спонсорськими питаннями, при чому, досить успішно, мені вдавалося займатися, але з кінця весни змінилася робоча ситуація, і фактично вільного часу на пошук партнерів не залишилося. Тому призи на змагання (вудки, котушки, сумки) купувалися із внесків за турнір. Призовий фонд не мав перевищувати бюджет змагань, тому ми заздалегідь брали товари на сейлах – щось в Україні, щось зі Штатів. Варто наголосити, що не слід плутати бюджет змагань, бюджет Домівки і бюджет Ліги – це різні фінанси.

Четвертим мінусом є те, що більшість учасників змагань вперто ігнорують можливість прочитання Правил. Напевно, в цьому є і вина Ради, яка не знайшла способів і засобів, щоб переконати спортсменів вивчити усі нюанси і не робити помилок на пулах. Як приклад, можу навести елементарне вимірювання риби. Є чимало таких, хто записує в протокол 24 сантиметри, коли риба має 24 сантиметри і 3 міліметри. Для спортсменів, які ведуть боротьбу за високі місця, важливий абсолютно кожен сантиметр, а буває так, що він залишається за бортом, через те, що суддя не знає елементарних правил.

Тепер перейдемо до двох плюсів. Насамперед, наші змагання, а їх було не три, як планувалося, а чотири, пройшли загалом успішно. Принаймні, особливих нарікань (за винятком хіба приватного жеребкування) не було. Особисті незадоволення «галімими» та «пустими» пулами будуть завжди, для мене так точно)), і з цим нічого не зробиш. Змагання – це завжди якийсь фарт, як не крути.

Правда, на чемпіонаті ми зіткнулися із місцевими заздрісниками, які натравили на нас рибоохорону, що спеціально приїхала з Франківська «ловити нахлистовиків, які пакують рибу до пакетів». Справа в тому, що до змагань я словесно домовлявся за спокій та безпеку із тодішнім начальником Русланом Чорненьким, а також писав офіційні листи і отримував офіційні відповіді від Вигодського лісового господарства. Усе мало бути в порядку, адже з цими структурами ми знаходимося в добрих стосунках не один рік. Однак на час змагань відбулися певні пертурбації в керівному складі рибоохорони, місце начальника було вакантним. Під час «затримання» я телефонував Любомиру Стрембіцькому і загалом проблему вирішили, хоча декому з нас довелося сплатити штраф. У майбутньому таких дурниць бути не повинно.

Тим паче, що після змагань у мене відбулася довготривала розмова із Головою Держрибагентства Ярославом Беловим. Говорили і про це непорозуміння, і про оренду річок, і про ліцензії, і про нашу Лігу. Дуже важливо, що діалог відбувся як факт, тому ми матимемо підтримку в різних сферах у майбутньому.

Наступний плюс – це запуск форелі. Багато хто із членів Ліги (а також і нахлистовиків, які в Лігу не вступили) долучилися благочинними пожертвами та аукціонами до збору грошей на купівлю малька струмкової форелі. Цього року, безперечно, був проведений найкращий запуск за всі роки – і в плані кількості, і в плані якості, адже запускали вже не крихітну рибку, а цілком самостійну. Ясна річ, що відсоток виживання такого малька дуже високий. Шкода, що зі Львова зайнятися запуском могли лише двоє членів Ліги – Олег Степаненко та Діма Голенков. Тут справа в тому, що серед робочого тижня інші учасники нашого проекту не знайшли часу. Але навіть такими малими силами, хлопці провели вдалий запуск рибки.

Четвертий плюс – це створення офіційного сайту Ліги. Скажу відверто, до нього ми йшли дуже довго: запуск мав відбутися ще  торік. Однак з різних причин цього не відбулося, тому Андрій Скворчинський створив легку, інформативну та елегантну формацію, де є абсолютно всі необхідні дані: календар, рейтинг, статут, правила тощо.

Якщо підсумовувати, то видно, що діяльність Ліги потребує певного урізноманітнення і упорядкування. Процеси менеджменту, налагоджені в Раді, також потребують вдосконалення. Ми з надією дивимось на нові вибори, і чекаємо на якісне підсилення, на свіжу кров, що допоможе УЛН рости і розвиватись далі.

Уже 7 грудня стартують вибори нової четвірки в Раду Ліги. Це шанс для кожного – хтось може зголоситися добровільно, якщо має бажання, час, сили та ресурси змінити і покращити наші мінуси, або якісь інші, що їх добре видно зі сторони. Можна також запропонувати свого товариша – якщо в нього є свіжі ідеї та роботящі руки. Пам’ятайте, що обираючи нових членів Ради Ліги, ви даєте їм у руки можливість керувати вашим комфортом, відпочинком, умовами на змаганнях та розвитком нашої організації.

UFFL TROUT AREA 2019: щось новеньке

Далеко не в усіх нахлистовиків є можливість регулярно відвідувати гірські річки і ловити там харіуса з форелями. Для мешканців рівнинних регіонів усе ж існують місця, де водиться «правильна» риба. Це так звані ареа-водойми: ставки, облаштовані спеціально для спортивного рибальства на райдужну форель. Ясна річ, клієнтами таких закладів є спінінгісти та нахлистовики, тобто ті рибалки, які віддають перевагу активному відпочинку. Саме на таких водоймах не рідко відбуваються змагання. Пригадую, що трохи раніше, коли обговорювали справедливість і фарт річкових змагань, хтось мав необережність висловити думку про те, що лише на таких водоймах можна абсолютно чітко та ясно визначити найсильнішого нахлистовика. Насправді ж – ставок фактично нічим не відрізняється від річки: десь риба є, десь її нема, десь вона активна, десь пасивна. Але і тут є багато факторів, від яких залежить успіх і загальне місце в списку…

УЛН вже давно думала про те, щоб провести змагання з ареа-нахлисту. Треба було знайти лише водойму, яка б відповідала всім нашим вимогам. І виявилося, що таке місце є. Комплекс «Аквамарин» у селі Некрасово, поблизу Вінниці, є фактично нейтральною територією між Києвом (310 км) та Західною Україною (350 км від Львова). Комплекс включає в себе кілька ставків, розділених сіткою (один для щуки, судака, окуня, інший – форелевий), парковку, туалети, кілька бесідок. Мінімальна, можна навіть сказати спартанська інфраструктура, але тут є все, що необхідно для вдалого дня. Зрештою, все залежить від компанії. Якщо вона щира і привітна, то навіть за хитким столом шмат чорного хліба з ковбасою буде здаватися царським банкетом.

Важливу роль в підготовці до змагань зіграли наші вінницькі нахлистовики – члени УНЛ Юрій Джура, Олександр Матвійчук та Євгеній Романюк. Хлопці регулярно рибалять на «Аквамарині», відповідно, чудово знають власників. Частиною організаційних питань займався і секретар УНЛ Андрій Скворчинський, один з ідейних натхненників та ініціаторів ареа-змагань. Рада Ліги оголосила про новий турнір за півтора місяці до його початку із важливим уточненням – взяти участь в турнірі зможе не більше 16 учасників. Але особливого ажіотажу не було. Комусь їхати далеко, хтось без поняття, як ловити на ставках, хтось вже спланував собі інші справи на цей час. Як би там не було, але загалом на турнір зареєструвалося 12 учасників: троє вінничан; Андрій Скворчинський, Володя Крижанюк, Коля Степанов та Ідріс Алауі з Києва; Арсен Грабчук, Олег Семків, Юра Гудзь, Ганна Вербицька та Ростик Ящишин зі Львова.
Судити змагання зголосилося троє членів УЛН з Києва: Коля Стріман, Антонюк Оленка і Сашко Крук. Головним суддею як завжди став безпристрасний і неупереджений Олег Сова.

Підготовка до змагань, принаймні у мене, була дуже тривалою. Почнемо з того, що про ареа-змагання я не знав абсолютно нічого, від слова взагалі. Є озеро, там плаває райдужка. На що її ловити? Довелося поповняти базу знань переглядами величезної кількості ютубного відео, спілкування з різними нахлистовиками та читанням статей різними мовами. Чи не найбільше дісталося Юрі Джурі, якого я просто затероризував запитаннями про розмір, форму, глибину, кольори, поведінку, смаки і так далі. Ледь не щоночі йому доводилося дивитися на фото моїх нових мух, про назви яких особливо і чути не доводилося. Однією з таких стала мушка «блоб». Довелося добряче потрясти Петруняка і його магазин на предмет потрібної синелі та пінки. Під час виготовлення таких мух, коли розігрувалася фантазія, я приклеював стрімерні очі на пінку. Виходило щось дуже кумедне, схоже на циклопа, а хтось з нахлистовиків назвав це чудо «жопоглазом».

Також зробив перші базери у різних варіаціях. «Щічки» виготовляв як з класичних матеріалів, так і з фантазійних. Щодо кольорів то орієнтувався на натуральний, а також чорний з точкою атаки та оливковий. Довелося приготував чимало нових лічів у найрізноманітніших кольорах з латунними головками, свіжих «вуліків», а також бубісів.
Саме «сіськи» в мене вийшли класні та яскраві, але от на змаганнях так жодного разу ними і не скористався. Щодо сухих і мокрих – не зв’язав жодної мухи, оскільки маю їх цілком достатньо. У підсумку, для цього турніру я створив близько півтори сотні нових мух, якими раніше ніколи і не ловив. Попри відсутність практики, на турнір їхав з певним інформаційно-теоретичним багажем, який мав мені допомогти під час змагань.

Зважаючи на досить добрий шмат дороги, який треба подолати зі Львова до Вінниці, ми орендували буса з водієм, про що не пошкодували ані на мить. Андрій хвацько зібрав всю нашу банду як тільки закінчилася п’ятниця і почалася субота – ми виїхали за місто на трасу і тут почалося. Варто сказати, що кожен з нас взяв стільки їстівних запасів, що їх вистачило з лишком навіть, якби ми їхати на північний полюс. Найрізноманітніші закуски, канапки, котлетки, сало, шпондер, овочі… усе гармонійно вписалося під доброго віскаря, метаксу та бімбера.
Одним словом, дорога минала легко та весело – ми спілкувалися, сперечалися, жартували і загалом тішилися нашою дружньою компанією. Десь о цій же порі два екіпажі вирушили з Києва. Ми пораділи і за те, що приїде Коля Стріман – душа компанії, відмінний жартівник і неперевершений мухов’яз.

Заснути вдалося десь опів-на-п’яту ранку, а перед сьомою нас розбудила вбита дорога. Здавалося, що я не нахлистовик, а ковбой, який намагається приборкати норовливого бика. Густий ранковий туман за вікном не давав змоги роздивитися – ми йшли по приборах. Дорога зміїлася між сільськими будинками, але куди ми їдемо толком було не ясно. Довелося зупинитися і дзвонити до вінницьких хлопців. Виявилося, що ми практично на місці, залишилося всього кілька метрів.

Наш бус акуратно припаркувався на галявинці біля бесідок. Від нічних посиденьок в голові трохи шуміло, але азарт швиденько все розставив на свої місця. До початку змагань година, а треба привітатися з усіма друзями, перевдягнутися в вейдерси та скласти три вудки.
Коли все було готово, Сова  ще раз пояснив правила водойми: рибу не можна торкатися руками, необхідно використовувати корнцанги, а якщо так станеться, що форель кровитиме – її необхідно забрати. Кожен учасник отримав свій сектор, який через 45 хвилин треба змінити на три сектори вперед. До обіду було заплановано 4 таких етапи, стільки ж після обіду.

Мені випав останній, 12-ий сектор, який візуально здавався меншим за інші, але це лише тому, що в цьому місці озеро звужується. Спитав в Юри Джури – що він думає про пул. На його думку, там треба зловити 5 риб…

Ліворуч від мене розташувався Коля Степанов і було добре видно, як активно товчеться риба під протилежним берегом. У мене нічого подібного не спостерігалося. Я вирішив почати із вудки, де прив’язав одного блоба та два базери. Суддя дав старт і у воду полетіло 12 шнурів. Я закинув аж під берег, зробив кілька легких стріпів – нічого. Ще два закиди і відчуваю сильний удар – тягну до себе і заводжу в силіконовий підсак 40-сантиметрову сріблясту красуню.
«Суддя, риба!» – маячу Сові. «З почином!» – чую у відповідь. Отже, я зловив першу форель на змаганнях! Через хвилин п’ять на блоба спокусилася друга форель! Але після неї я отримав два дуже прикрі сходи – цього разу було очевидно, що райдужка брала на базери. Невдовзі до закінчення туру мені вдалося таки витягнути на базера третю рибу – з цим і закінчили етап.

Виявилося, що перші сектори взагалі були нульові – риби там ніхто не зловив. Від середини і до звуження озера ситуація була трішки краща, але не набагато. Словом, після початку я лідирував, але тепер на мене чекав третій пул… На жаль, зловити там бодай щось так і не вдалося, хоч я отримав кілька непевних «тичків».
Прикро було залишати пул з нулем, але тут вже нічого не зробиш. Після перерви переходжу на шостий сектор. Перші півгодини було глухо, але потім ситуація значно покращилася. На чорного «вуліка» та на пістрявого блоба вдалося виловити дві риби, а незадовго до фінішу, коли тягнув на стрімера третю рибу, під самим берегом, як форель уже була в підсаку, блоба наздогнала четверта.
Якийсь хаотичний рух, і підсак з райдужкою знову опиняється в воді, щоб зачерпнути дуплет! Це було шикарне відчуття, а також неймовірна радість від результату.
Чотири риба в турі – дуже хороший показник. Перед самим обідом на мене чекав 9-ий сектор. Дві риби вдалося упіймати на блоби доволі швидко, а далі – тривале затишшя. Тут я помітив, що на воді раз по раз з’являються характерні кола, але риби не помітно.
Швиденько перев’язую, ставлю червоного базера і закидаю в цю зону. Тепер мені треба зробити так, щоб він піднімався до гори. Але як? Поки думав, побачив інше коли і вирішив перекинути. І саме в цей момент, коли шнур піднімався, а разом з ним і муха, райдужка схопила мою муху! Ага, он як!
Хвилина до фінішу і я швиденько кидаю базера в коло. Нічого не роблю, просто чекаю. Коли терпець урвався – витягаю і… є! Четверта риба в підсаку – це круто!

Тільки тепер усвідомив, як втомився. Ледь дочвалав до бесідки, поклав вудки з підсаком і сів на лавку. Від такого темпу (та й від веселої нічки) усе боліло і нило. Господарі приготували нам юшку зі щуки та картоплю з салом і сосисками. Але навіть їсти не було сил. Вінницькі хлопці наливали «анаболіки», тому довелося таки впихнути в себе трішки смаколиків.
А тим часом, Сова зачитав результати першої сесії. Лідирував Коля Степанов, який єдиний упіймав рибу у всіх чотирьох турах. У мене був один «бублик», тому я другий, хоч загальна кількість риби (11) була більшою, ніж в суперників ледь не удвічі. Далі розташувалися Юра Джура та Юра Гудзь, Арсен, Ганна, Андрій Скворчинський, Женя Романюк, Саша Матвійчук та Ідріс. Володя Крижанюк та Олег Семків рибу бачили, тримали, навіть у підсак заводили, але з тих чи інших причин, залікових балів не отримали.

Перерва минула дуже швидко. Відповідно до жеребу, я мав починати на п’ятому пулі. Ставку робив на все ті ж чорні «вуліки», блоби та базери. Бентежило мене те, що я не знаходив жодної системності – фактично кожна риба стала наслідком імпровізації, спостереження та фарту. Звичайно, можна говорити про те, що форель була неактивна.
Але це питання спірне. Бо невідомо – чи їй справді було не до наших приманок чи просто ми не докумекали як її ловити в такий час. Зрештою, у першому турі другої сесії я з великими труднощами упіймав дві форелі. Я дуже не люблю експериментувати на змаганнях, але тут просто нічого іншого не залишалося. Що вже говорити, якщо першу рибу вдалося зловити на базера, стріпаючи його зі швидкістю світла…

Тепер на мене чекав 8-ий сектор, де перед тим ловила Ганна, яка, судячи з її криків, наколола півдесятка риб. Сектор відрізнявся від інших тим, що посередині стирчала труба, з якої лилася вода із розплідників, що знаходилися за спиною. Подумалося, що така ситуація цілком нагадує впадіння струмка в річку.
Там де є притік свіжої води, там завжди тримається риба. І щось мені підказало, що ніхто з попередніх учасників не кидав мухи паралельно до берега. Буквально з першої ж проводки, на чорного стрімерка взяла така бажана і необхідна форель! Другий тур з рибою – це дуже круто. Тим паче, що інша акваторія не принесла мені ані «тичка».

11-ий сектор мені дуже сподобався. Там так чи інакше має бути багато риби. І справді, просто посередині на поверхню піднявся десяток райдужок, які ліниво тинялися, повисовувавши свої плавники. На що ловити? Кидаю їм сухаря – повний ігнор. Швидко беру вудку з блобом – одразу вихід і риба в підсаку!
Поки зграя не втекла кидаю знову, але терплю фіаско: схід і риба втікає геть. Під протилежним берегом вода кипить, таке враження, що в риби нерестові ігрища. Раз по раз кидаю туди найрізноманітніші мухи, але результату нема. Нарешті, на плавній проводці з паузами, беру форель, яка наздогнала все того ж чорного «вуліка». Дві риби в заліку, поки без нулів, це тішить. Але бентежить інше – останній тур в другому секторі…

Сил нема зовсім. Перед очима туман, м’язи болять, мозги не крутяться. Крім того, свою роль зіграла і зневіра – на цьому місці риби практично не ловили. Але згрібаю до купи все, що залишилося, ставлю яскравого «вуліка», блоба та базера – закидаю так далеко, як можу.
Проводка дуже спокійна, без ривків і пауз. Під самим берегом потужний удар, але без риби. Може, це був окунь? Невдовзі отримую ще два тички, але не більше. За першій півгодини лову аналогічна ситуація в усіх учасників. На дворі вже сутеніє, озеро затихає. Але зненацька одразу двоє учасників на дальніх секторах витягують рибу, потім ще.
Напевно, форель вирішила трішки нагадати про себе перед самим фінішем. Зрештою, фінал. У мене нуль, а з багатого змагального досвіду це означає, що перемогти мені не вийде, бо напевно хтось та й зловив рибу в усіх чотирьох турах.

З іншого боку, можна і порадіти за те, що підготовка до турніру була не даремною. Нахлистова освіта тим і цікава, що не має меж – постійно треба вчитися чомусь новому. Також приємно було і те, що вдавалося підбирати ключики до риби у складних ситуаціях, і що спрацювали мої мухи.

Поки Сова підбивав підсумки, ми насолоджувалися спілкуванням та запрошували хлопців на наші змагання в Карпати. УЛН розширила горизонти, це круто – тепер час тому ж Ідрісу, Колі Степанову, вінницьким хлопцям приїжджати в гори і отримувати не менше задоволення, аніж його ми отримали на просторах «Аквамарину».

Розподіл місць, принаймні першої трійки, вдалося прорахувати і не маючи під руками суддівських протоколів. Перше місце здобув Юра Джура. Він зловив найбільше риби – 11, при чому в кожному з турів. Мені дісталося срібло – бракнуло якраз одної риби в останньому турі. Третім став Юра Гудзь, який набрав ідентичну кількість балів з Ганкою, тому довелося брати до уваги додаткові показники. Юрко зловив більше риби, тому саме він став третім. П’яте місце дісталося Ідрісу, який дуже гарно виступив в другій сесії. Шостим став Коля Степанов. Тут взагалі парадокс – до обіду він стабільно ловив рибу, а після обіду стабільно не ловив. Ймовірно, справа в тому, що Коля пообривав свої стрімери, тому згодом довелося ловити на німфи, які не давали таких результатів.
Сьомим став Арсен – один з небагатьох, кому вдалося зловити рибу в останньому етапі. 8 та 9 позиції отримали Сашко Матвійчук та Женя Романюк, які ловлять більше для задоволення, аніж для результату. Андрій Скворчинський посів десяте місце, а 11-е розділили Олег Семків та Володя Крижанюк.

Переможці отримали призи від компанії Strike! – вічного спонсора змагань під егідою УЛН. І в цьому був особливий підтекст, адже у цей день Дмитро Петруняк святкував день народження! Тому зібравшись до гурту, усі присутні заспівали йому «Многая літа» по гучномовцю телефону.

Дружніми обіймами закінчувалися крайні змагання в 2019 році. Ми дуже раді, що відкрили для себе нову локацію та познайомилися із новою дисципліною. Обов’язково приїдемо ще і разом з нашими лігівцями ще не раз зустрінемося в 2020-му! Тож ще раз спасибі всім, хто долучився до проведення ареа-змагань!

Сушіть сухарі!

Ті нахлистовики, які мене добре знають, чудово знають і про мої рибальські уподобання. Так, я люблю ловити на німфу і постійно намагаюся удосконалити цей метод. Насправді, еволюція цього стилю триває. Судіть самі – візьмемо для порівняння інший вид мистецтва, а саме музику. Спершу були вінілові пластинки з грамофонами, потім касетні плеєри, потім CD-плеєри, потім mp3-плеєри, потім все влізло в телефон в необмеженій кількості. Що буде далі не відомо, але напевно, щось буде. Бо коли людина тримала в руці касету і пхала її в пристрій то, мабуть, думала, що нічого кращого на світі не існує.

У плані німфового нахлисту, все почалося наприкінці 80-их або на початку 90-их років десь в Словаччині, Чехії та Польщі. Тоді, правда, німфовий метод був доволі примітивний, але з роками він еволюціонував, почали з’являтися інші, більш продуктивні. Чеський, французький, іспанський, новозеландський… Дійшло до того, що зараз фактично весь прогресивний німфовий світ ловить збірним методом, під кодовою назвою євронімфінг. Але, звичайно, не забуває і про суху мушку. Я також. Люблю ловити на суху тоді, коли риба проявляє інтерес до поверхневих приманок. Натомість, коли такого інтересу нема, відповідно, я на суху і не ловлю. За винятком виїздів у жовтні та листопаді, коли ловити на суху не лише цікаво, але й результативно. Отоді я і отримую найбільшу насолоду від махання шнуром.

Логічно, що коли хтось приїжджає на річку, то хоче зловити рибу. Не секрет, що раціон риби (форель, харіус) складається на 75% з того корму, який вона шукає на дні, тобто наші німфи, а на 25% з того, що підбере на поверхні, цебто сухі. Це в ідеалі. У нас же, на карпатських річках, ситуація трішки інша. Зважаючи на постійну вирубку дерев, страждає загальна екологія, зокрема, це стосується і комах, які складають раціон риби. Чим менше дерев, тим менше комах. У сусідніх країнах цей контраст дуже добре помітний. На Сяні, Дунайці чи на Вагу, щовечора вилітає мільйони волохокрильців та інших крилатих, а для риби настає час шведського столу. Риба напихається як тільки може, від цього, ясна річ, збільшується її вага та розмір. У нас же, хетчі трапляються щораз рідше, комах літає мало, відповідно, риба концентрується на тому, що повзає по дну, менше звертаючи погляд до неба, тобто до поверхні води.

І все ж, наша риба ловиться на суху, правда, відносно гірше (за винятками кількох вже згаданих місяців в році), аніж за кордоном. На відміну від німфового методу, сухий стиль практично не змінився. Суть залишається та сама – закинути мушку за метр-другий від очікуваної стоянки риби і не проґавити підсічку. Еволюція сухого методу заключається хіба що в самих мушках, а не в снастях, як в тому ж німфовому. У цьому матеріалі я поділюся своїми роздумами щодо того, як можна ефективно, за сприятливих умов, ловити на суху мушку.

Уже за кілька тижнів на одній чарівній ріці в Карпатах відбудеться черговий турнір під егідою УЛН – Кубок Карпат «Суха мушка». Два попередніх відбувалися на Опорі, однак цього разу організатори вирішили змінити локацію. Відповідно, учасникам необхідно готуватися до нових умов та до більшої кількості риби, власне, це є основна причина зміни місця. Так вийшло, що на попередніх змаганнях, мені вдавалося вибороти перше та друге місця. Безумовно, доля фарту була присутня, адже на суху я ловлю доволі рідко, відповідно, не можу вважатися спеціалістом в цій сфері. Від цього я і рухався під час змагань. Весь підхід до етапу я розбив на плюси та мінуси, вибравши оптимальну стратегію. Запорука успіху на сухій мушці це майстерність, що складається з сімох факторів: снасті, закид, диспозиція, мухи, мендінг, увага та фарт.

Вудка та шнур є дуже важливими елементами для сухої мушки. Я віддаю перевагу третьому класу (за умов сильного вітру п’ятому). Вже давно ловлю своєю рідною TFO, дуже м’якою та делікатною, довжиною 8,6. Гадаю, для сухої мушки та наших річок це ідеальна довжина. Від шнура йде конусний підлісок, який закінчується на діаметрі приблизно 0,12-0,11. Далі я завжди сталю мікрорінг, від якої прив’язую десь півметровий повідець 0,10. Зважаючи на те, що більшість моїх мух із сідісі, обов’язковим є використання спеціального флоатанту від Марка Петіжана. Також маю в кишені звичайний флоатант і шейкер Шімазакі (білий порошок в баночці), призначений для просушки мух типу адамс. Для сідісі найкраще використовувати шматочок натуральної тканини. Після промивання слизу риби, мушку можна акуратно протерти тканиною і просушити кількома холостими закидами.

Кастинг не є моїм козирем, тому я робив акцент на доволі коротких закидах. Таким чином економлю час та сили. Махання шнуром по десять разів в різні боки вважаю не ефективним, віддаю перевагу швидким контрольним закидам.

Читання річки також накульгує, особливо я це зрозумів після практичної лекції з Іваном Фіцколинцем. Взагалі, мені здається, що це вроджене, а не набуте. Тому я обирав ділянки ті самі, де ловив би на німфу. Принаймні спочатку. Вважаю, що поняття «відійти від нуля» є ключовим в стратегії спортсмена. Після першої риби (бажано на першій хвилині) зникає нервозність та напруження.

Мухи – це мій плюс. У плані кількості взагалі питань нема, у плані якості можна сперечатися. Я роблю акцент на досить великі мухи на малих гачках. Тут важливо знайти баланс. У мене далеко не ідеальний зір, тож верхні елементи сухаря повинні бути добре помітні. Я роблю їх із заячої лапки, обмотуючи навколо сідісі. Таким чином муха добре плаває, а ще добре помітна. Головне те, що риба залюбки її куштує. Тіло виготовляю із волосинок кок-де-леона (хвіст) та обдертого пера павича сірого кольору. Міцна смужка акуратно формує тіло, водночас сегментуючи його. Цікаво й те, що структура цього матеріалу дозволяє «заховати» під собою заячу лапку, у той же час роблячи тіло красивим і конусним. Неодмінний завершальний елемент – ультрафіолетовий лак та ліхтарик. Вони дозволяють тілу виглядати струнко, а ще тримають його від деформацій після контакту з рибою. Навіть на 16-му номері, така муха зверху виглядає об’ємно та добре помітна для мого ока. Риба ж бачить лише тендітне апетитне мініатюрне тільце. Важливо й те, що мушки повинні бути зв’язані на якісних гачках. У жодному випадку не раджу ловити на гачки із загнутою борідкою, особливо, якщо мова йде про гачки TMC. Загнута борідка формує малопомітний горбик, але для риби вона є справжнім трампліном, з якого можна зістрибнути. Можу порадити гачки від фірм Strike!, top-fly, dohiku та hanak.

Проводка мушки знову ж таки не є тим, чим я можу гордитися. Зрештою, для спортивних змагань мендінг не є аж таким необхідним. Розумію, що знайдуться такі, хто зі мною буде сперечатися, але як і в німфовому плані, тут важливо зробити три-чотири закиди протягом 10 секунд, аніж одну тривалу проводку за такий же час. На змаганнях все ж слід раціонально використовувати надані півтори години. Відповідно, я намагаюся обловити якомога більше місця за якомога менше часу. Зрештою, проводка може бути різною. Хтось ловить класичним стилем, хтось методом бороздіння – тут вже на колір і смак.

Щодо уваги, то це напевно плюс. За багато років на ріці у мене дивним чином розвинувся периферійний зір, що неодноразово допомагав саме під час змагань. Можна ловити в одному місці і тут краєм ока бачиш, як в кількох метрах від тебе вихід – миттєвий закид в точку і риба на гачку! Це те, від чого можна отримати справжній кайф!

Нарешті, фарт. Отут вже не вгадаєш і нічого не зробиш. Ти є заручником вибору та свого пулу. Хоч трісни, але виходити за рамки зась. Буває по-різному. Колись у тебе хороший пул, де є багато риби, колись хороший пул, де риби нема взагалі, колись поганий з рибою… Річка часто обламує сильних нахлистовиків, часто залишає з нулем на бланку. Злитися на ріку нема причини – завжди треба шукати помилки в собі…

А які фактори майстерності відзначаєте ви для себе?

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Змагання. Тур четвертий

З самого ранку ми вирушили на ріку у тому ж складі, що й в суботу. Номери пулів нічого не давали, треба було дивитися на воду, щоб мати якусь стратегію. Врешті, ми зупинилися та вийшли на берег. Щоб не впадати у паніку я навіть перейшов річку, аби перевірити чи «оце» точно наш пул. На жаль, все вірно – у нас з Іваном скелі з плитами і кількома непоганими зливами. За рибою треба багато ходити і шукати. Можна було лише позаздрити Ромі Михайлюку та Міші Шунинцю, адже їхній пул був просто казковий. Не знаю, скільки там було риби, але візуально він переважав нашу ділянку.

Першим мав ловити Іван, якому ця місцина також не подобалася. На відміну від сусіднього пулу, де можна було спокійно пересуватися, а при потребі, побігати, по камінцях, кожен наш крок довелося долати з труднощами, адже з води визирали гострі шпичаки гірської породи. З іншого боку, на змаганнях буває й так, що риба знаходиться там, де її не чекаєш, а там де чекаєш – зловити не можеш. Тому якась надія у мене жевріла. Але також був і холодний розрахунок на те, що великій кількості риби тут просто нема де перебувати, адже добрячу частину пулу міцно підперезували голі плити.

Іван і Роман почали ловити одночасно. Поки мій підсудний добрався до першого більш-менш перспективного місця, Рома вже чотири рази викликав Мішу та його мірило. А починав він одразу ж на межі нашого пулу і навіть не рухався – засів у засаді. Ваня тим часом виловив одного харіуса і по трохи рухалися вгору. Особливих місць для ловіння не було. Два наші приямки здивували – на одному жила марена, на іншому було пусто. З горем навпіл пройшовши пул, ми почали рухатися назад, але на зворотній дорозі стало ясно, що все активне, а це сім хвостів, Іван вже зловив. Ну, і наколов кілька риб.

Коли закінчився етап, Рома повідомив, що зловив 18 риб. Це дуже хороший результат, який однозначно претендував на перше місце. Про те, щоб упіймати стільки ж не могло бути й мови, тому я сподівався бодай на половину, з розрахунком на те, аби бути другим чи третім. Але задача стояла украй складна – як і на що ловити. Тут не було кишеньок, весь пул покручений і розбитий, ходити складно, особливо не сховаєшся – все як на долоні. Можливо, суха муха в таких умовах мала б допомогти. Тому я озброївся старою, але вірною «тефеошкою», прив’язав надійну «сідісішку» і почав обловлювати прилеглі території під протилежним берегом. Але без результату: або не та муха, або просто нема риби, словом, харіус не виходив.

Нічого не давали і німфові проводки – на тих місцях, де зловив Іван, вже нічого не хапало мої найкращі приманки. Зрештою, добрався до ямок. Після серії закидів, нарешті виловив одну марену. На іншій – форельку та харіуса. Повернувшись до першої, узяв іще одну марену. Час минав, у мене було лише чотири риби. Де взяти ще шість не було ані найменшої гадки. Знову спробував сухою – нарешті побачив вихід харіуса з-під плити. Він двічі випливав, куштував мушку і ховався назад. Спробував кілька інших варіантів – ситуація така ж. Зрештою, він сховався і більше не виходив. Німфи його не цікавили.

Справи були геть кепські: ріка вперто не бажала ділитися. Після трьох етапів роздачі, я опинився біля розбитого корита. Чотири риби на цій ріці, це все одно що бублик. У сусідів справи були значно краще. По 7-8 риб зловило багато учасників, а це означало, що я падав вниз так само стрімко, як долар в обмінниках. Зрештою, я був готовим до такого розвитку подій, тому особливо не засмучувався. Знову друге місце. Знову золото чемпіонату для мене недосяжне. Значить, поки не заслужив…

Приїхавши на базу, ми почали пакувати речі, а Сова підбивати підсумки. Я розклав призи. Дмитро Петруняк, хоч і не приїхав, але про статус вічного спонсора не забув. Він підготував кілька пакетів з хорошою продукцією – гачки, даббінги, якісні матеріали. Не хотілося оминути увагою двох наймолодших учасників нашого товариства.
Іван Фіцколинець джуніор та Женя (син Оленки) отримали по пакету від Strike! аби вже самі почали крутити станок. Обидва хлопці добре показали себе на ріці – невдовзі нас чекає поповнення. Ще один пакет залишився для четвертого місця. Андрій Мамай доклався до призового фонду, надавши підліски, коробочки та класний водонепроникний рюкзак.
Його я вирішив виділити Олегу, як тому, хто не шкодує своїх ніг і є найчеснішим суддею у світі. Три головні призи вже отримали переможці.
Іван Фіцколинець старший – посох від компанії Strike! за третє місце.
Мені дісталася котушка Redington Zero третього класу. А Ромі Михайлюку, як переможцю змагань, сумка на пояс від Simms.
Правда, він її отримав вже згодом, бо посилка зі Штатів трохи забарилася. Але, гадаю, він не образився. Взагалі, Рома, безумовно, заслужив і перше місце, і визнання. Почнемо з того, що він розібрався із дуже важким пулом на першому етапі, а далі вже відпрацьовував на інших. Крім того, в його показниках так чи інакше проглядається стабільність. За Рому можна лише порадіти та побажати йому розвиватися і перемагати в майбутньому.

Загальний рейтинг змагань (+ кількість зловленої риби):

1. Михайлюк Роман 46
2. Ящишин Ростислав 55
3. Фіцколинець Іван 24
4. Чех Степан 25
5. Секунда Данило 20
6. Вербицька Ганна 25
7. Кусакін Максим 20
8. Мартиненко Андрій 20
9. ШунинецьМихайло 19
10. Магула Іван 15
11. Яковченко Роман 16
12. Савка Роман 15
13. Федорович Мирон 14

Змагання закінчилися – обійми, прощання, прибирання. Уже наприкінці вересня ми зустрінемося ще раз, уже на Сухій Мушці. А наприкінці осені Ліга планує проведення змагання з ловлі райдужної форелі на водоймі для ареа-фішінгу. Побачимось!

 

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Змагання. Тур третій

Закінчивши з одною річкою, тепер прийшов час ловити на іншій. Їхати до неї хвилин 40, ще трохи часу треба було для того, щоб знайти свій пул. Відповідно, особливого часу на відпочинок не було. Моїм опонентом жереб вибрав Івана Магулу, тож ми, а також Степан Чех і Андрій Мартиненко швиденько покидали снасті в багажник позашляховика і рушили на місце. Маневруючи між ямами, ми шукали свій пул за допомогою навігатора. Врешті-решт знайшли: мені випав той самий пул, де я ловив торік. Тоді, під час дощу, вдалося виловити 9 риб. На пулі була яма, а далі доволі перспективні зливи та міляки. Можна сказати, що місце мене задовольнило сповна.

Часу вистачало. Ми спокійно перевдяглися і вирушили на оглядини території. Я підготував три вудки. Одну з сухою, одну коротку з двома німфами та одну довгу з двома німфами і підвісною сухою. Почати я планував з ями, далі рухатися вниз по течії. Іван дав команду починати і я перевірив наявність харіуса в ямі за допомогою сухої. Побачивши один непевний вихід, взявся за німфи. Перші закиди нічого не принесли, хоч я підповзав до зручної локації на колінах. Потім почалися якісь незрозумілі «тички». Я спробував загальмувати проводку і снасть просто зупинилася. Легка підсічка – відчуваю якийсь дивний опір риби. Це явно не харіус. І справді – в підсаку опиняється марена. Це така ж залікова риба, як і харіус, тому сумувати я не став. Від нуля пішов. Ловлю далі. Ще одна марена, потім ще дві. Пройшло 5 хвилин, у мене 4 марени. Ніби й не погано, але я чекав на іншу рибу. Залишаю яму на потім і йду вниз.

На мене чекає злив з кишеньками, де я вже працюю короткою вудкою з німфами. За кілька хвилин виловлюю ще три риби: райдужку і двох харіусів. Пул починає подобатися мені щораз більше. Риба дуже активно і головне – її тут багато. Тепер на мене чекає практично озеро з водою «від по кісточки до по коліна», великими каменюками і дуже повільною течією. Периферійним зором помітив кілька характерних рухів.
Ого, побачити, як плаває харіус велика рідкість. Короткими закидами починаю прочісувати територію – бачу, як риба по кілька штук пливе за мухами, бачу, як вона їх хапає. Дуплет, ще дуплет… На жаль, реалізувати повністю дуплети (їх загалом було три) не вдається – витягую лише по одній рибі. Але Іван не встигає вносити рибу в протокол – кожна проводка приносить чергового харіуса. Протокол набитий, а часу ще купа.

Йду далі – внизу трохи сильніша течія. Я пригадую, що торік тут добре половив. І справді, один за іншим до підсака влітають чергові риби. Вони не великі, але саме такі, як треба на змагання. Плюс-мінус 25 сантиметрів. Сходів майже нема, здається, було лише три нереалізовані клювання. Коли в протоколі назбиралося 27 риб, вирішую, що зловлю іще три та й припиняю мучити річку. Дуже швидко добрав до трьох десятків, вийшов з води і сказав Івану, що більше ловити не хочу. Він мене все ж переконав ловити далі. За кілька проводок добрав іще дві риби і тут вже остаточно вирішив припинити.

У мене залишалося ще близько 15 хвилин, але зловленої риби було більше ніж достатньо. Однак, я розумів, що Івану залишилося хоч і не багато, але доловити те, що я пропустив цілком можливо. Він вирішив почати з заливчику трішки вище ями – я там взагалі не кидав. Практично одразу ж, на суху муху, він взяв 33-сантиметрового харіуса, що дуже підняло настрій. Більше в тій зоні не було нікого, тож Іван перемістився на яму, але видобути звідти нічого не зміг.
Ще три риби Іван зловив на ельдорадо, але далі чи то вже нікого активно не було, чи то риба просто закрила роти, словом, проводки результату не давали. А я дав маху. Подивившись на годинник, щоб сказати скільки часу залишилося учаснику, переплутав і повідомив Івана про те, що йому залишилося хвилин 10. Насправді ж, я помилився на півгодини. Тим часом, моєму супернику довелося кілька разів перев’язуватися, зрештою, настрій упав і ми почали вертатися до авто. Вже біля машини ми розговорилися з Стьопою і з’ясували, що в Івана є добрих 30 хвилин. Я побіг до нього, але того настрою вже не було. Іване, друже, вибач мене, барана, ще раз…

Тим часом на своєму пулі доловлював Андрій Мартиненко. Вийшло так, що на їхньому пулі риба знаходилася лише в самому кінці, власне, Стьопа Чех добряче попрацював над тією територією. Андрій, зрештою, упіймав кілька штук, після чого ми склалися і вирушили назад, на базу.

По приїзду та підрахунку протоколів, Сова розсмішив учасників, сказавши, що мені вдалося виловити шість з половиною метрів риби. Власне, 32 хвости – це новий рекорд змагань. Він тримався із 2014 року, коли на Опорі, за етап (тоді він тривав, правда, 2 години), я упіймав 21 харіуса. Але той рекорд не допоміг мені перемогти. У Богдана Цебрика кращі стосунки зі стабільністю, він тоді переміг і залишив мені срібло. Зараз ситуація виглядала так. У мене за три етапи друге, друге та перше місце. Наразі я лідирував, але в спину дихав Рома Михайлюк, який мав п’яте, перше та друге місця. Відстань між нами була дуже-дуже дрібна. Для того, щоб перемогти, мені треба було зранку в неділю брати найвищі місця, тоді вже результати Романа значення не гратимуть. Але я розумів, що тут нічого не вийде. Рома мав ловити першим, а я другим. Багато чого залежало від пулу – риба то є всюди, але десь її менше, десь більше, а десь дуже багато. Відповідно, шанси на перше місце у мене залишалися, але в Ромка їх було значно більше…

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Змагання. Тур другий

О шостій ранку підйом, швидка кава, кілька канапок і вперед, досліджувати знову ж таки найближчий до бази нижній пул. Ми з Андрієм трохи маневрували, намагаючись знайти стежину з дороги, а коли нам це вдалося, побачили те, де нам доведеться ловити. Я був у відчаї. Пул мені дуже не сподобався – надзвичайно короткий, з мінімумом місць для перспективних стоянок. Каюсь, нарікав і то нарікав серйозно на тих, хто цей пул розмічав. Але робити нічого – треба готуватися.

На самому початку невеликий приямок, далі знову ж таки «кишеньки», але двох типів – повільні і швидкі і нарешті один каскад зі зливом. Я із заздрістю дивився на сусідній пул, де мали ловити Рома з Ганкою. У них було стільки перспективних місць, що обловити не вистачить часу. Але що вже – жереб кинуто.

Я розташувався на самому початку і планував зміщатися вниз по течії. Спершу хотів обловити приямок, сподівався, що там живе один-два харіуси і, можливо, кілька райдужок. Почав з сухої і не помилився – одразу ж був вихід.
Значить, риба є. Змінив вудку з німфами і акуратно підповз до зручної позиції. Кілька проводок і перша риба опинилася у підсаку. За нею туди ж послідувало ще кілька.
Зловивши 5 риб за 15 хвилин, я вирішив залишити приямок на потім, і перейшов до кишеньок. На повільних упіймав ще кілька риб, одну на швидких.
Нарешті, мене чекав злив – там я добив свій протокол до 12 хвостів. Зрештою, якщо зважити на пул, можна сказати, що це був дуже хороший результат.

Тепер залишалося ловити Андрію. Він почав ідеально, як і ввечері. Обійшовши ріку, Андрій почав ловити з іншого берега, виманивши харіуса та райдужку. А от потім мій суперник впав у ступор – ранковий дзвінок із дому вибив його з колії.
Щось таке зі мною було у п’ятницю. Майже годину Андрій просто полоскав мухи, але добитися якогось адекватного результату не зміг. Ще кілька риб зробили його протокол напівпорожнім. При тому, що залишалися незаймані місця, де можна було б спробувати удачу.

Спостерігаючи за Андрієм, я не міг не зауважити того, як бігав по своєму пулі Рома Михайлюк. Раз по раз він ніс підсак до Ганни. То він нагадував мушкетера, який робив випад, то пастуха, який шмагає норовливого бичка. Хоч відстань була досить пристойна, але мені здавалося, що Рома не робить жодного зайвого руху, хоч його маневри не переривалися. У підсумку, він зловив 13 риб, і таким чином виборов собі перше місце, залишивши мене на другому.
Інші учасники також відловилися дуже непогано, здається, нулів не було. А Ганна взагалі зловила форель на 39 сантиметрів, що є абсолютним рекордом усіх змагань. До цього найбільші риби вдавалося зловити мені та Максу на минулорічному чемпіонаті – то були харіуси по 36 сантиметрів.

За підсумками двох етапів я лідирував, але Рома набрав такого ходу, що стало ясно – він свого не відпустить. Тепер на нас чекав обід і швидка передислокація на іншу річку…

Далі буде…

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Змагання. Тур перший

На наш пул можна було не поспішати – він найближчий до бази. Але все ж ми вирушили заздалегідь, щоб мати можливість гарно усе обдивитися та скласти вудки. Погода вирішила трішки побешкетувати – небо затяглося хмарами, здавалося, що от-от почне щось накрапати. Ми дійшли до точки, звідки починалася наша ділянка. Андрій це місце добре знав – торік він ловив тут з Максом. Я ж намагався не дивитися на ями, що приваблювали своїми смарагдовими відтінками – торік вони принести мені рівно нуль у першому етапі, що вплинуло на загальний підсумковий результат: після бублика на початку довелося рвати дупу в трьох подальших турах аби поділити четверте та п’яте місця. Ну, нехай. Цього разу на нас чекав перспективний зливчик на початку та кілька цікавих ям на завершенні. Посередині – каскад «кишеньок» та пару міляків.

Звичайно, риба тут є, без сумнівів, але не відомо в якій кількості. Якщо Андрій вдало прочеше пул, то мені може і нічого не залишиться. Коли я дав старт, Андрій закинув німфи і відразу ж витягнув невелику форель. Ідеальний початок, від нуля відійшов на третій секунді.

Йдемо далі – трішки вище є кілька харіусів та одна американка, а пройшло не більше 10 хвилин. Андрій помітно повеселішав, я ж намагаюся зауважити та запам’ятати, в які ділянки він не кидав німфи. Цікаво, що час від час в нього ловиться і на підвісну суху. Риба дуже активна, це тішить.

Трохи вище – кишеньковий каскад Андрій пропускає, оскільки він насправді малоперспективний, тим паче, що попереду чекають дві напівями та одна яма. Там він добирає ще кілька гарних риб, але лише в глибокому місці. Щодо менших зливів – там глухо. Згодом повертаємося на початок і після ще кількох проводок, Андрій завершує із блискучим результатом – 7 риб, з них 6 залікових.

Я беру законний тайм-аут, чекаю, щоб риба трішки заспокоїлася. А тоді вже починаю. На щастя, Андрій залишив мені квадратний метр незайманої ділянки, звідки вдалося дістати пару харіусів. Далі, на кишеньках, ловлю ще дві форелі, а трішки вище на суху, закинувши в те місце, де ми нещодавно переходили, дістаю п’яту рибу – теж форель, сантиметрів на 17. Мені на душі стає легко – не минуло і півгодини, а результат вже є. Тим паче, попереду три перспективні місця, при чому у двох з них, риби зловлено не було.

… Тим часом із чагарників, що поросли на крутій скелі, яка розділяла дорогу та річку, до нас спускалися двоє чоловіків. Це були не туристи і не місцеві. Йшла рибоохорона. Ну, нехай, думав я собі. Як і годиться, про змагання було домовлено із начальником Франківської організації Русланом Чорненьким, а також із лісовим господарством, на території якого ми проживали. У мене були всі документальні підтвердження, але, ясна річ, без зв’язку важко щось видобути з телефону.

Хлопці пояснили причину зупинки – «на гарячу лінію в Київ звернулися місцеві мешканці, які заявили, що наші нахлистовики ловлять рибу і носять її в мішках». Ситуація зрозуміла – ми багатьом з них перекрили кисень, бо постійно ґвалтуємо мозги, коли бачимо їх на ріці. Змушуємо відпускати рибу, пояснюємо про необхідність збереження ріки. Але це мало до кого доходить. «То моя ріка, я тут виріс, тут ловив мій дід, мій тато, і я буду ловити. А ти – ніхто, щоб тут мені розказувати». Таких діалогів було вже більше, ніж достатньо. Звичайно, ми також звертаємося до рибоохорони, щоб вони приїхали і врегулювали ситуацію. Крім того, Ліга перебуває в тісному контакті із єгерями лісгоспу. Я показав хлопцям гачки, на які ловлю, довів, що при собі риби в мене нема. Тим не менше, вони поривалися скласти протокол за риболовлю в недозволеному місці. Минав час мого етапу, на щастя, прийшов Олег Сова, який взяв усе на себе, я ж відправився ловити далі. Але мене мучило одне питання. Виявилося, що рибоохоронці наразі не склали жодного протоколу на цій ріці. Таким чином, людина, яка неодноразово займалася зарибленням територій і принесла цій ріці значно більше користі, аніж все місцеве населення разом узяте, була оголошена порушником і оштрафована. Ця дикість, можлива хіба що в нашій країні, мене настільки вибила з колії, що я просто перестав сприймати реальність. Нещодавно, мені вдалося познайомитися із начальником усієї рибоохорони Ярославом Беловим. Ми майже почали говорити про ліцензовану риболовлю, про яку мріємо вже багато років, але наразі ця розмова відклалася. Дуже сподіваюся, що з приходом до влади нового начальника Франківської охорони, а саме Любомира Стрембіцького, ситуація покращиться.

Тим не менше, у мене була ще майже година часу. Але рухи стали монотонними, кристалізація думки зникла, мухи почали дряпати камені, словом, руки опустилися. Я не розумів, що зі мною відбувається, і як знову стати на дорогу. За сорок хвилин мені не вдалося зловити із трьох ділянок абсолютно нічого. Не залишалося нічого іншого, як повертатися на базу і сподіватися, що дурні думки зникнуть з голови.

Поки йшов, відчув, що ситуація покращується. Повертається азарт та бажання ловити. Чуття несло мене до місця, звідки я починав, щось підказувало, що я там зловив не все. І справді – за останні хвилини мені вдалося добрати ще двох харіусів, таким чином наздогнати Андрія за кількістю хвостів. Однак, розмір риби в нього був більшим, хоча це мене зовсім не засмучувало. Як показав загальний підрахунок, ми з Андрієм стали лідерами етапу, він перший, я другий. Цікаво, що п’ятий пул, де ловили Рома Михайлюк та Ганна Вербицька, виявився дуже контраверсійним. На ньому довелося пристойно попітніти, але рибу учасники зловили. Правда, Ганна мені без перестанку бажала ідентичні пули в майбутньому – і так сталося, що її побажання, у підсумку, справдилися. Але вже в самому кінці.

Наразі ж можна було трішки відпочити і зранку вирушати на нижні пули – тепер вже мені треба було ловити першим.

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Тренування

Ранок четверга видався мокрим та прохолодним. Ріка піднялася і забруднилася. Але були і позитивні події – приїхали кияни: Андрій, Оленка, Коля, Женя і Харді, а також Костя з Кишенева. Власне, у четвер на базу мали з’їхатися якщо не всі, то значна більшість учасників, за винятком Дмитра Петруняка, який вимушено залишився удома через сімейні клопоти.

Разом з іншими, кияни вирушили ловити на іншу річку, у сподіванні того, що вона буде чистою. Я ж залишився в таборі і невдовзі вирушив половити у брудній воді. Мені завжди подобалися складні умови, а мутняк – один з таких випадків, коли рибу треба знайти та переконати вхопити муху. Звісно, я розраховував на форель, бо харіус за такої ситуації практично не ловиться.

Щодо мух, то я віддав перевагу імітації хробака, але не сучасного, з матеріалу сквірмі-ворм, а зробленого із рожевого латексу. У парі із помаранчевою головою, мушка на невеликому гачку виглядала доволі симпатично та апетитно. Звісно, щоб зловити рибу в брудній воді, треба робити по кілька десятків проводок в одному місці. Робота монотонна, але може принести результат. За першу сесію, протягом години, я упіймав 4 форелі: одну маленьку струмкову та три райдужки. Трохи згодом, під вечір, коли річка прочистилася зовсім трішки, вдалося зловити ще п’ять хвостів, при чому одного крупного харіуса. Загалом такий результат мене дуже потішив.

Але прийшов час повертатися на базу, бо галявина наповнилася автівками та акцентами. Із сонячного Закарпаття та дощового Львова прибули майже всі учасники. Стіл був обкладений з усіх сторін, Макс з Данилом тягнули мангал, хтось перекидав дрова, хтось монтував ліхтарики, хтось розповідав байку, хтось просто сидів і насолоджувався. Підходив час ударної п’янки, неодмінного атрибуту наших змагань. У четвер ввечері можна абсолютно все, чого душа бажає, ніяких обмежень. Зате вже під час самих змагань ні-ні.

Сиділи ми довго. Макс смажив ребра, хлопці міняли пляшки, закуски та жарти. Річка чистилася, настрій покращувався. Гулянка «Зустріч старих друзів» пройшла на славу, зрештою, як і завжди. У п’ятницю зранку хлопці розбрелися по ріці, а ми з Ромою Михайлюком вирушили змінювати п’ятий пул. Однак, коли ми добралися до місця, то побачили, що він не такий вже й поганий. Може не простий, так, але завдяки піднятій воді, ловити можна було абсолютно всюди. Риба тут точно мала бути, тому після кількох хвилин міркувань, ми вирішили залишити його в недоторканості. За іронією долі, цей пул випав саме Ромі, але про це вже трішки згодом.

Нарешті, відкриття змагань. На Чемпіонат зареєструвалося 14 учасників, але зважаючи на те, що Діма Петруняк не приїхав, нас стало 13. Моїм першим суперником став Андрій Мартиненко і відповідно до жеребу ми отримали 7-ий пул. Я мав ловити другим. Ну що ж, пішли на річку!

Далі буде…

Тиждень у горах: Чемпіонат УЛН. Підготовка

Зміни у житті конкретно вплинули на моє улюблене заняття. Через постійний брак часу, про мандрівки горами можна було лише мріяти. Час від часу вдавалося на кілька годин вискочити на одне лісове озеро, порибалити там на щуку, окуня, судака, краснопірку та плотву. Але все ж в гори тягнуло і манило. Зважаючи на те, що працював практично без вихідних, дозволив собі взяти тижневу відпустку, але не гаяти часу, валяючись на дивані, а одразу їхати туди, де відбудеться Чемпіонат УЛН.

Спакувавши усе, що було необхідно і закупивши харчі, у понеділок зранку вирушив на Франківщину. Навмисно не дивився прогноз погоди – вже давно собі запланував, що поставлю намет у великій альтанці. Вона захистить і від дощу, і від свиней, а навколо можна культурно розкластися, щоб не шукати продукти та одяг по навколишніх кущах. Така собі крихта комфорту посеред безлюддя.

На небі не було ані хмаринки, яскраво світило сонце: за таких умов можна побачити верхівки гір із далека. Комфортна поїздка невдовзі скінчилася – дорога перетворилася на мереживо із дірок, ям та проваль. Швидкість упала – можна було опустити шкельце, запалити люльку і насолоджуватися зеленими лісами, що тихо шепотіли обабіч дороги.

Зателефонувавши друзям, у двох містечках зустрівся із Нестором та Вовкінгом. Кожного з них запросив на вечерю – планував спекти картоплю із салом в фользі та трохи стейків на вуглях. Зрештою, наші перманентні маневри завершилися і ми докотилися до воріт лісництва. Сторож пропустив авто в середину і вже на центральній галявині ми зупинилися, щоб викладати речі.

Облаштування табору тривало трохи більше години. Зате я зміг насолодитися роботою – просторий намет, у середині килимок, а також надувний матрац, спальник, подушка, кілька ліхтарів. По обидві сторони знайшлося місце для «шафи» – так я назвав велику сумку із чистим одягом. З іншої сторони сумка з тубусами, коробками, котушками та іншими снастями. Поруч кілька ножів, павербанки, кабелі і книжка. Аби конструкція міцно трималася, тент намету я прикрутив до балок по периметру. Усе виглядало доволі естетично, комфортно та гармонійно. Пересунувши кілька столів та лавок, навколо намету я спорудив кімнати. Спершу кухню. Цьому сприяла температура в середині альтанки. Якщо сонце допікало до 30 градусів, то в середині, у повній тіні, було не більше 20-и. Це дозволяло тримати певні продукти навіть на столі. Крім того, поблизу намету не літали мухи і комарі, а по дерев’яній підлозі не швендялися павуки.

Поруч біля намету розташувався портативний холодильник, дзбанок із холодною водою, набраною із джерела та ще кілька дрібних сумок. Сторож люб’язно привіз мені чимало дров для мангалу. Тож не гаючи часу, я озброївся міцним ножем і почав колоти поліна на більші та менші фрагменти. Особливо багато було заготовлено довгих та тонких скібок, для розпалу.

Закінчивши із облаштуванням табору, я взяв вудку та вийшов на річку. Одразу ж упіймав кількох харіусів та райдужок. Довго на місці не затримувався, адже поспішати мені було нікуди. Тому переконавшись, що риба жива-здорова, повернувся на базу на зайнявся підготовкою до вечері. Помив картоплю і загорнув її до фольги, попередньо встромивши шматок сала до середини. Виклав замариновані стейки на решітку. Серпневе сонце уже ховалося за верхівки сосен, але повітря не втрачало спекотної натури. На природі все смачне, а моя не хитра вечеря особливо посмакувала. Втамувавши голод, я трішки погуляв галявиною, де зустрів пса-приблуду. Я в собаках геть не тямлю, але мені здалося, що це щеня, хоч і досить велике. Бровко витанцьовував, намагався кілька разів вистрибнути і взагалі поводився так, ніби сто років мене не бачив. Я пішов до намету, він за мною. Вийшов з альтанки – пес поруч. Мабуть, подумав, що я його хазяїн абощо. Ну нехай. Показавши собаці місце в кутку альтанки, я наказав йому стерегти хату, а сам взяв вудку і пішов на річку.

Звісно ж, ловив на суху, при чому досить успішно. Упіймав з десяток риб – переважно харіуси, які харчувалися дрібними вечірніми комашками. Ну, день пройшов не даремно, можна і відпочити. Пес тим часом пильнував намет…

У вівторок зранку я вирушив на тренування. Обрав ділянку на домашньому пулі та півтори години часу. Кожна риба мала бути заведена до підсака. Щодо тактики, то я її сформував ще задовго до змагань. Одразу відмовився від кількох речей: великої риби, грубих повідків і великих німф. Отже, моя снасть виглядала дуже просто. Від мікрорінга йде підлісок 0,12 довжиною 30 см, далі повідок 0,10 з двома малими німфами. Снасть настільки коротка, наскільки дозволено. Щодо мух, то я вирішив переключитися з ям на мілини, з кількох причин. По-перше, там завжди можна упіймати рибу того розміру, який мені потрібно, а саме від 16 до 25 сантиметрів. Це той розмір, який має забезпечити на змаганнях високе місце. Логічно, що шукати рибу на мілині крупними німфами не варто. По-друге, рівень води дуже низький, тому не факт, що на пулі буде яма. Відповідно, краще відразу бути готовим до подібних умов. Тип приманок я сформував ще на Кубку у червні. Зараз лише підготував бойовий флайбокс. Моя основна зброя – це симбіоз того, що любить риба. Гачок №16, голова максимум 2,5 мм. Скромний хвіст з кок-де-леона, далі червона точка атаки із нитки Денвілс. Тіло робиться із двох люрексів: тонкого перламутрового та грубшого чорного. Спершу намотується чорний у кілька шарів для створення мінімального конусу, потім три оберти тонким люрексом. Усе фіксується біля головки. Далі тіло покривається лаком та запаюється ліхтариком. Виходить вже майже готовий пердігон, однак я додаю йому елегантності за допомогою чорного cdc puffs, з якого роблю не надто довгий хекл. У кількох варіантах намотував хекл на тонку підложку зі спектрадаббінгу чорного або темно-зеленого відтінку. Ця муха блискуче показала себе на Кубку, а також на кількох виїздах.

У підсумку, обловлюючи перспективні мілкі ділянки, навмисно минаючи ями, я зловив 13 риб протягом години. Цей результат здався мені дуже приємним. Повернувшись до табору я смачно пообідав пшоняною кашею з консервою та задер ноги в прохолодному наметі. Увечері мали приїхати Діма з Совою, але коли саме я не знав, тому особливо і не поспішав. Просто насолоджувався спокійним і тихим відпочинком.

Під вечір я ще раз вийшов на річку, просто розім’ятися і покидати сухарика. Як і в попередній вечір, риба досить позитивно відгукувалася – вдалося впіймати кількох харіусів на 35 сантиметрів. А коли я вже майже заснув, почулися голоси – на галявину заїхала машина: Діма з Олегом почали ставити намет та розкладати продукти на столі сусідньої бесідки. Ми ще трохи посиділи і вирішили зранку йти розмічати пули. Хлопці поїдуть на одну річку, а мені залишається верхні пули тої річки, на якій ми знаходилися. На цьому й розійшлися.

Зранку, після сніданку, я вирушив розмічати пули. Узявши скотч та заламіновані листки, спустився до ріки і вирішив пропустити найближчі до бази пули з ямами. Подумав, що відносно інших учасників це буде не справедливо, адже через низький рівень води, у них залишаються самі лише мілини. Тому розмітку почав вже там, де каскад ям завершився. І почав рухатися вгору. Пули робив досить довгими, щоб вистачило на двох учасників. Сьомий пул на мою думку був дуже хорошим та перспективним. Шостий мало чим йому поступався. А от п’ятий мені не сподобався, там не було за що зачепитися. Четвертий, третій та другий були дуже хорошими. А перший сподобався найбільше – я взагалі тут ніколи не ловив, а даремно, бо краса неземна. Повертаючись я думав про те, що треба зробити п’ятий пул буферною зоною, і змістити нижні пули. Тобто все ж доробити пул з ямами, оскільки інші ні в чому йому не поступаються. Але це все я залишив на четвер. Зараз же вертався до табору із наміром смачно пообідати та повалятися із книжкою в затінку. Тим часом задзвонив Рома Михайлюк, який збирався вирушати на базу – тобто нас мало стати більше.

По обіді я планував поїхати разом з Романом на тренування, оскільки Сова з Дімою не повернулися. Але почалася псуватися погода – пішов дощ. Коли усі зібралися, небо покрилося темними хмарами, а річка почала різко змінювати своє забарвлення. Зате вечеря, яка затягнулася на довго, дала можливість культурно розслабитися…

Далі буде…

Поговоримо про… «паркінсони»

Колись давним-давно, як я тільки вчився тримати в руках свою першу бамбукову вудку із поплавком з гусячого пера, мій дідо розповідав про те, що має бути на гачку. Карась любить чорний хліб. Короп – кукурудзу. Окунь – хробака. Згодом виявилося, що хробака любить не лише окунь, але й той же карась, короп і взагалі, будь-яка інша риба. Навіть свого першого щупака (добре-добре, щучку-олівця) я зловив на виповзка.

Якось, ще малим школярем, сидячи на своєму рідному озері посеред соснового лісу, я розговорився зі старим рибалкою, який любив пожартувати. Він мене переконував, що на самця хробака клює краще, аніж на самицю. «Знаєш, як їх розрізнити?» – спитав мене вуйко Гриць. Я то знав, але промовчав. «Береш хроба двома пальцями, міцно тримаєш і кладеш до рота. Стискаєш зубами і тягнеш назад. Якщо проходить плавно – то це самка. А якщо щось застрягає – то це самець». Я подивився на нього і спитав: «Вуйко Гриць, а яка оцінка у вас за біологію була?». «Питаєш… Ясно, що п’ять!». «Не правда, бо всім добре відомо, що хробаки – гермафродити»…

На цього безхребетного гермафродита, зрештою, ловилася усяка риба. Навіть свою першу форель, каюся, я також зловив на хробака. Живого. Коли у 2008 році до нас на семінар приїхав Ігор Тяпкін, я був геть зеленим і поняття не мав, як можна зловити ту форель. Гуру нахлисту не показував, як ловити форель. Він показував як закидати шнури без вудки і в’язати матуку. Тому крім нахлистової палки, узяв з собою в гори ще й спінінг. А серед нас тоді ще був Діма-Поплавок. І от він спокусив мене зранку піти з ним вверх по ріці. «Зловимо форель!» – сказав він. Зробивши монтаж мого спінінга, він насадив хробака на гачок і показав куди кидати.
Хвилин за 5, я витяг свою першу форель. Кров, яка текла з-під її жаберних кришок ще досі сниться мені по ночах. Жодних шансів на те, щоб безперешкодно витягнути гачок і відпустити рибу не було. Це була моя перша форель і остання, яку я зловив таким варварським методом.

Що б не говорили місцеві, які ловлять форель на хробака – реанімувати рибу не вийде. Форель дуже жадібно хапає харч, практично ковтає разом із гачком. Тому цей метод на 99% фатальний для риби. Як це не парадоксально, але ситуація із імітаціями хробака кардинально інша. Їх називають «паркінсонами», «гляйхами», «сквірмівормсами», «сан-хуан-вормсами». Їх виготовляють із канцелярських резинок, презервативів, силіконових стрічок. Саме про них, а також про їхнє практичне застосування, ми і поговоримо.

Отже, за моїми припущеннями, першими цю імітацію (будемо говорити образно) придумали у Штатах. Збереглася навіть топонімічна назва цієї мухи – san juan worm. Чесно кажучи, не знаю, що в Карибському басейні ловили на ці приманки і чи ловили взагалі, але суть в тому, що на гачок в’язали просто якусь синтетичну ворсисту червону «фігню», яка імітувала хробака. Ловили нею активно і по всій Північній Америці. Особливо полюбили цю муху в Канаді.

Моя перша форель, зловлена на “хробака”. Дунаєць, 2014 рік

Поляки вирішили піти далі. Вони зрозуміли, що одними імітаціями личинок волохокрильців справа не обмежиться, тому спробували зв’язати пристойного хробака за допомогою червоних канцелярських резинок. Хто мав трохи фантазії в голові, подумав, що було б непогано додати до цього трішки екзотики, додав помаранчевий вольфрам і обмотав гачок нарізаними шматками рожевого презерватива. Років п’ять тому, відомий польський нахлистовик Войтек Кудлач подарував мені два пакетики цього творіння. Тільки сказав, щоб ніхто не бачив, бо ще не те подумають. Виявилося, що на «гляйхи», а по-нашому, глисти, риба ловиться дуже непогано. Але тільки в Польщі – в Карпатах, хоч убий, форель від рукотворних хробаків відмовлялася.

Але я не втрачав надії. На Кубку України 2016 року, коли Опір піднявся і зафарбувався у кольори кави з молоком, мені довелося ловити в жахливих умовах на одному з дальніх пулів. Бруднюща вода, яка постійно піднімалася відсікла мене від усіх перспективних місць, залишивши лише один злив, до якого можна було акуратно підійти. Я кидав під протилежний стрімкий берег, з коріннями і гіляками, там, де одразу починалася глибина. Ловив на імітації хробаків із рожевого презервативу та помаранчевого вольфраму, без хвоста. І таки зловив єдину в той ранок форель, що було справді круто та престижно.

Цікаво й те, що наступного ранку я буквально силоміць виштовхав на пул Віктора Гаврилка, який не мав ані найменшого бажання полоскати болото. І все ж, втиснувши йому в долоню ідентичного «хробака», переконався, що ця муха справді працює, бо й Віктор упіймав на неї свою форель!

Еволюція виготовлення хробаків пішла різко вгору. Виробники нахлистових матеріалів зрозуміли, що силіконові «резинки» підуть на ура. Тому невдовзі у продажу з’явилися пакетики з красивими наклейками, мовляв, вони виготовлені спеціально для таких потреб і тільки для вас. Маркетинг зіграв свою роль і про «сквірмі» вже знали усі. Десь у той же час з’явилися і перші «паркінсони» – доволі прості у виготовлені німфи, які імітували хробака. Фактично, то була та сама приманка, як з презерватива, тільки виготовлялася із «фірмового» силікону, а ще в неї був хвіст: рожевий, фіолетовий, червоний чи будь-який інший.

Трохи із такого, трохи із сякого, але саме на імітації хробаків мені вдалося відірватися на одному приватному озерці в Польщі. Там в принципі не можна ловити, ніхто і не ловить. Для мене зробили виняток, бо я жив просто на березі цього чуда.
Я трішки хитрував, бо перед тим як ловити, підкормлював місце хлібом. Потім вже кидав хробаків на ту територію і підбирав проводку.
Карась, краснопірка і коропи залюбки хапали мухи і приносили мені масу задоволення.

Саме на імітацію хробака я зловив і трофейного коропа, якого витягував дві з половиною години.

Але знову ж таки, зловити форель в наших Карпатах навіть на таке чудо не вдавалося. Це якщо ми говоримо про струмкову. Бо райдужку ловити можна значно простіше – вона менш вибаглива і більш агресивна. За ті роки, що в’яжу хробаки, вони пройшли і свою еволюцію. Спершу канцелярські резинки, згодом презервативи, потім фабричний силікон. І зараз, можна сказати, що готовий рецепт оптимального на даний час витвору. Як і в кожній мушці, тут є свої нюанси, якими я залюбки поділюся.

Отже, для виготовлення класного хробака нам знадобляться великі гачки, можна шрімпівські, можна прямі, крупний вольфрам, трішки червоного даббінгу суперфайн, трішки жовтого спектрадаббінгу, круглі смужки червоного фабричного силікону, жилка 0,10 і матеріал, який використовують для виготовлення спинок чеських німф бежевого кольору. Важливо, щоб він був напівпрозорий.

Перше, що треба зробити, це пропхати силікон в отвір вольфрамової головки. Далі, стягнувши силікон, щоб сформувався отвір, пропхати туди ж і сам гачок, не зачепивши жалом резинку – інакше піде деформація і вона може порватися. Силікон дуже неслухняний, його потрібно постійно підкручувати і перекручувати. Фактично, у такому вигляді ми вже зробили форму для майбутньої мушки. Далі варто примонтувати по всій довжині гачка оцей неслухняний силікон. Отут нам і пригодиться червоний суперфайн – завдяки своїй структурі він краще фіксуватиме силікон до гачка.

Тепер треба зробити тіло. Для цього беремо інший шмат резинки і фіксуємо його за краєчок біля самої головки, так само промотуємо до початку хвоста. Наступний крок – фіксуємо плівку і виводимо її до хвоста. Так само робимо із жилкою. Далі беремо шматок силікону для тіла і обмотуємо навколо гачка, але будьте обережні – він слизький і постійно деформує ваше уявлення про ідеальне тіло. Зробивши кілька обертів, фіксуємо біля головки багатьма вузлами – єдина слабинка і все піде спати. Залишилося не так вже й багато – плівкою робимо такі ж обмотування і фіксуємо її біля головки. Тепер жилкою з сильною натяжкою слід зробити сегментацію – тут вже має бути просто. Фіксуємо жилку і робимо торракс за допомогою жовтого спектрадаббінгу. УВАГА! Ніяких лаків не даємо – силікон з ними категорично не дружить!

Тепер маємо хорошу імітацію хробака, але варто пам’ятати, що аеродинамічність цієї мухи, як в Trabant 601. Відповідно, течія робитиме із ними нереальні кульбіти та перевороти. Про це варто пам’ятати і бути обережним. Хай щастить!

Експедиція. Частина третя. Ріка

Сонце уже світило над нами, але, ясна річ, гріло не особливо. Тому екіпіровка була по-справжньому зимовою. Я вдягнув і баф, і балаклаву, перевірив капюшон куртки, витягнув з сумки рукавиці. Губи змазав спеціальною помадою, а котушки змазав аерозольним силіконом. Нашвидкуруч ми перекусили канапками і почали складати снасті. Я вирішив узяти дві вудки. Одну п’ятого класу з повністю тонучим шнуром і великим білим стрімером з хвостом помаранчевого бектейла, а також сімку з інтермедійним кінцем і фіолетово-чорним стрімером трохи меншого розміру.

Я був готовим спускатися зі схилу і ловити вже тут, на першій-ліпшій ямі. Але довелося коритися «старшим» і пертися вгору, до місць, з яких ми будемо рухатися вниз по течії. Йти довелося немало, близько 30 хвилин. Труднощів додавала і надзвичайно слизька дорога. Фактично, то був суцільний лід, і практично кожен крок давався із труднощами.

Одразу скажу, що варіант взуття із гумової підошви та простими шипами мене не вражає. Раніше я користувався черевиками із підошвою з войлока та шипами Simms із победітовими напайками. Така комбінація дозволяла мені міцно триматися на ногах протягом багатьох років, натомість теперішній варіант уже кілька разів в цьому році «смачно» приземляв мене на слизьких каменюках.

На дорозі доводилося шукати дрібні камінці, які виконували роль точки опори. Тим часом нам вдавалося роздивитися річку в усій красі. Вона була дуже різною – глибокі ями перемішувалися із потужними бурунами, після чого починалася тиха гладь. Вітру не було, тому наша компанія весело крокувала слизькими підйомами, ділячись враженнями та сподіваннями. Нарешті, ми дійшли до місця, де в річку впадає досить крупна притока. Саме тут і вирішили починати.

Олег з Дімою розташувалися на плесі трішки вище впадіння. Я зайняв позицію на зливі. Андрій помітив солідну яму на самій притоці. І тут почалися перші пригоди. Усі береги були щільно забиті величезними шматками криги, товщина деяких сягала 30 сантиметрів.
Гострі шпилі цих брил іноді ховалися під присипаним снігом, ще деякі приховували під собою небезпечні прогалини. Стало ясно, що ходити берегом дуже небезпечно. Ходити по воді також не оптимальний варіант, адже течія ріки абсолютно не передбачувана, особливо взимку.

І все ж, знайшовши більш-менш зручну позицію, я спробував провести стрімера. Кілька разів мені це вдавалося. За рахунок міцної снасті та повільної течії, я топив приманку до самого дна і маніпулював нею, намагаючись привабити хижака. Але нічого схожого на інтерес риби виявити не вдалося. У хлопців ситуація була ідентичною, тому ми по трохи рухалися вниз.

Чимало перспективних ділянок залишалися для нас під замком, бо ризикувати зимовими купаннями особливо ніхто не хотів. І все ж, кожен знаходив якусь позицію і присвячував необхідну порцію часу. Попри наші наполегливі намагання та старання, ми так і не знаходили ключиків до нашого бажаного трофея.

Звісно, спілкувалися із місцевими та ділилися своїми думками. Дійшли до висновку, що після міцних морозів, лід, який скував ріку, так чи інакше вплинув на рибу – вона могла постраждати від природних явищ, а могла і змінити місця дислокацій, тобто перебазуватися значно нижче, там, де залишалася відкрита вода.
Правда, відсутність клювань можна пояснити ще й іншими причинами. Зокрема, на дні нам регулярно траплялися трупи жаб, бистрянок та бичків. Доводилося навіть детально вивчати їх – чи будуть сліди враження струмом. Знайшли ми і одного представника тої риби, за чиїми батьками ми полювали. Невелика риба також прибилася до берега. Чи то від браку кисню, чи то від інших факторів – ми так і не зрозуміли.

Мандруючи по ріці ми продовжували обловлювати найцікавіші ділянки, міняли стрімери та типи проводок, але, на жаль, ніхто з нас не отримав жодного клювання. Чи нас це розчарувало? Ні, я б так не сказав. Нам було добре в принципі, ми насолоджувалися компанією та природою, шумом ріки та свіжим повітрям.

Дійшовши до точки висадки, вирішили закінчувати. Правда, Олег та Андрій хотіли знайти ще кілька точок, сподіваючись на сутінкову активність, але для цього довелося їхати вниз. Порівняно із минулим роком, за словами Андрія, річка значно обміліла і багато ям перетворилися на мілкі зливи.
Тому ми вирішили їхати в зарезервованим будинок: ми з Дімою займемося вечерею, а Олег з Андрієм спробують щось половити у навколишніх водах.

Ми познайомилися із господинею – пані Василина була зайнята великим банкетом: один з поважних гуцулів святкував ювілей у кафе, що знаходиться на території садиби. Усі гуцули, які сиділи за столом, були одягнені в стандартні львівські костюми, дехто був з краваткою. На подвір’ї їх чекали автівки з іноземною реєстрацією. Якби не специфічний говір, впізнати в цих панах представників древньої та славної етнічної групи було б неможливо.

Нам виділили невеличку кімнатку з зручним столом та лавками, а також мангал із дровами. Прийнявши душ (вода вперто пахла трускавецькою мінералкою) та розклавши на батареях речі, ми з Дімою пішли куховарити. Мій давній товариш займався шашликом, я ж нарізав ковбасу, рулети та сири. У господарів замовили лише хліб та узвар. Звісно, я поцікавився і меню.

  • У нас є борщ по-гуцульськи, банош по-гуцульськи, картопля по-гуцульськи, форель… – читав зі списку молодий хлопець у синій вишиванці.
  • Форель яка? – питаю.
  • Річкова, – впевнено відповів офіціант.
  • Та, що з магазину?
  • Та ні, та, що з річки. Нам приносять місцеві рибалки.
  • Велику приносять?
  • Ні, отаку (показує розмір риби – в районі 20-25 сантиметрів).
  • А трапляється щось більше?
  • Ні, завжди однакова. Іншу рибу нам не несуть.

Тим часом, вогонь в мангалі вже розгорівся. Олег і Андрій повернулися вже коли повністю стемніло. Результат ідентичний – клювань не було. Хлопці пішли перевдягатися та митися, ми ж продовжували готувати смачну вечерю. На столі з’явилися банки з огірками, капустою та помідорами, картопля в мундирах скинула свою шкірку і тепер апетитно нарізалася на кружальця. Андрій додав неймовірно смачне сало. Олег приніс пляшку дубової, Діма смородинової. На дворі було не дуже холодно, тож ми стояли біля великого вогнища і як годиться, вели світські розмови про світові релігії, іноземні цивілізації, Ілона Маска та інші важливі в житті кожної людини речі.

Шашлик уже смачно шкварчав, а ми раділи нашій зустрічі. Смакували напої і закуски, обговорювали майбутнє нашої Ліги, вигадували нові проекти. Вечеря в такій компанії стала справжньою окрасою важкого та насиченого дня. Годині в десятій ми вирішили йти відпочивати, адже втома накопичилася більш ніж пристойна, а завтра на нас чекав ще один важкий день…

Експедиція. Частина друга. Дорога

Будильник задзвонив щойно я встиг закрити очі. Швиденько піднімаємося і повертаємося на кухню. У якомусь тумані щось нарізаю на сковорідку і щось наливаю до горнятка. Сова вже виїхав за нами, а мені ще потрібно скласти зарядки й інші дрібниці. Головне – термос не забути. Я запарив туди китайського чаю з паростків бамбука. На ріці знадобиться. Коли я видряпався на двір, Сова у якійсь футболці і без шапки щось активно розповідав Андрію. Пакую свою торбу до багажника, вдихаю морозний аромат темного ранку і вперед – їдемо за мрією!

Ранкова дорога небезпечна, як незнайома жінка, від неї чого тільки не можна чекати. Але вправність Олега безсумнівна – він впевнено маневрує серпантинами і врешті ми перетинаємо кордон Львівської та Франківської областей. Невдовзі вже заїжджаємо до Тисмениці, де нас гостинно зустрічає Діма Петруняк. На столі вже піниться кава і димиться чай. Збоку кілька канапок і ще дещо для розігріву. Гріємося, дивимося прогнози погоди, ділимось міркуваннями, а головне – щиро радіємо кожній секунді, проведеній разом. Кожен з нас отримує величезну порцію адреналіну вже від того, щоб ми зустрілися, потисли руки, обнялися. Наші зустрічі лікують рани і шрами від рутинної роботи, від зимової хандри, від очікування весни. Ми разом і в цьому наша сила.

У навігатор вписуємо точку прибуття. Хата вже замовлена, але щоб не гаяти часу, вирішуємо їхати відразу на воду, а весь відпочинок з обідом та вечерею перенести на потім. Ми вирушаємо і чуємо, як під колесами хрускотить ранковий сніг. За мить він вже змінюється дзвінкими звуками бадьорої скрипки, що лунає із динаміків. Ну, вперед!

У цих краях я бував вже, але майже нічого не пам’ятаю. Мені було років 5. Пригадую лише як був вражений величними горами, що розкинулися куди око сягає. Ще один спогад – берег гірської річки. У моїх руках якась вудка, а на тому боці маленька рибка – то батьки витягали шпрота з банки, аби дитина потішилася.

Дорога починає підніматися; і одразу стає все біліше. Снігу тут значно більше, аніж в долині. В якусь секунду стиглим мандарином вигулькнуло сонце. Настрій, і без того класний, покращувався з кожним кілометром, що залишався за нашими спинами.

Невдовзі дорога звузилася, а кучугури по сторонах, не давали розігнатися. Швидкість знизилася, тому ми мали нагоду краще роздивитися околиці. Мене цей гуцульський край особливо цікавив – я багато читав і про нього, і про те, що було тут написано. Років сто тому тутешні хати-ґражди приймали в себе найвидатніших культурних діячів. Сюди приїжджали Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Михайло Грушевський… Тут знімали «Тіні забутих предків» – один з найвидатніших фільмів у світовому кінематографі. Тут Іван Франко написав украй маловідому повість про те, як ловити об’єкта нашої подорожі в гірських річках. І коли ми наближалися, я хотів побачити щось особливе, захоплююче, неповторне.

Я побачив далеко не те, що хотів. Я побачив два брудних і сірих села. Нічого подібного на серце Гуцульщини (окрім різьбленої вивіски на дорозі) тут не вказує. Села як села – із антенами на будинках, із блахами на подвір’ях. Гуцулів у кептарях на конях я не побачив. Можливо, щоб побачити те, чим славився і мав би гордитися цей край, треба приїхати на празники чи свята. Можливо, в інший час тут усе оживає і розквітає.

Проїхавши ще кілька десятків кілометрів, ми звернули із траси. Підстрибуючи по грунтовій дорозі милувалися неповторними краєвидами засніжених верхівок гір. Це було насправді монументальне видовище, що манило до себе невидимим магнітом. Ще трохи і нарешті ми зупиняємося біля схилу гори. Приїхали! За дорогою вже проблискувала ріка…

Експедиція. Частина перша. Підготовка

Гарне слово «експедиція», мені подобається. Для мене воно означає мандрівку в якусь далеку місцевість, де ти раніше не бував і полювання на ту рибу, яку раніше не ловив. Цього року у нас вже була одна експедиція, коли ми вирушили в Словаччину, а на кінець року запланували не менш колоритну поїздку до засніжених гір, за міфічним мешканцем далеких рік…

Кожна експедиція для мене починається із підготовки. Зазвичай, вона не менш цікава, аніж сама подорож, адже я збираю та опрацьовую будь-яку інформацію, спілкуюся з людьми, переглядаю відео, читаю статті, і, звичайно, готую нові флай-бокси. Відразу вирішив, що ніяких німф брати не буду.
Основний акцент – максимально великі стрімери. Для цього довелося замовити не один десяток міцних гачків, різні крафт-фюри, фурабу-сінелі, бектейли, крістал-флеші, 3d-очі тощо. З нуля мені треба було створити цілу армаду найрізноманітніших стрімерів: і таких, як показували у роликах на ютубі, і таких, що поширені у Боснії, Словенії та Сибіру, і таких, які схожі на воблери, на які ловлять спінінгісти, і таких, які мені підказала власна фантазія.

Я познайомився з кількома місцевими рибалками, щоб вивідати глобальну та локальну інформацію – де сидить риба, коли вона активна, на що ловиться, які умови їй сприяють і які заважають.
Далі слід було начитатися про навколишні ріки, гори, містечка та селища, їхню історію, культуру та колорит. Одним словом, підготовча частина забрала багато часу, але й дала достатньо інформації – принаймні теоретичної.

Щодо практичної сторони, то раніше справи з об’єктом подорожі у мене не складалися. Із цим реліктовим ендеміком я познайомився на Дунайці, коли рибалив там вперше. На німфу мені трапився один крихітний екземпляр, сантиметрів на 30. Я вже практично дотяг його до берега і попросив фотоапарат, бо бачив, що то не форель. Але риба примудрилася викрутитися і втекти (мій підсак зачепився сіткою за куртку). На Сяні, знову ж таки на німфу, ловлячи під протилежним берегом на Ельдорадо, на місці впадіння дрібного струмочка, невідомо звідки мої мухи вхопила метрова «торпеда». Я бачив її дуже добре: пролетівши на швидкості світла повз мої ноги, відчув лише характерний дзвін розірваного підліска. Пам’ятаю, як рука, що трусилася від шоку ніяк не могла вставити щелепу на місце. Нарешті, третя зустріч відбулася в Словаччині. Тут, правда, я не маю стовідсоткової певності, але на 99 переконаний, що боровся саме з цією рибою. І знову спрацювала німфа. Затягнутий фрикціон (він був спеціально підрегульований для півметрових райдужок, які могли, приклавши зусилля, стравити собі 3-4 метри шнура) передав мені «привіт», а риба за кілька секунд була вже на протилежному березі Вагу. До чогось подібного я був не готовий.

Тому зараз на серйозну підготовку я відвів більше місяця. Замовив нові снасті, зокрема, повністю тонучий шнур, міцні карабіни, підліски крупного діаметру, повністю перевірив кріплення шнура та бекінга, розібрав і склав котушки. У свого кума Арсена на всяк випадок позичив ще й Sage сьомого класу з додатковими аксесуарами, хоча планував переважно ловити п’ятим класом – як не крути, але ми в Україні, а не на Балканах.

Ми досить довго шукали відповідний час для виїзду. Кілька тижнів до нього, отримавши інформацію про те, що 20-градусний мороз міцно скував ріки, уже й попрощалися із надіями. Але погода різко змінилася – крига скресла, вода прочистилася. Ми були готові до того, що виїзд стане спонтанним. В останню мить до мене, Андрія Скворчинського і Діми Петруняка долучився наш головний суддя і просто хороша людина – Олег Сова. Андрій мав приїхати до Львова з Києва в понеділок ввечері, але через різні обставини прибув опівночі. Трішки посиділи на кухні, пошепки радіючи нашій зустрічі, точили амарето з мандаринками. Потім пішли спати, рівно на дві години – пора вирушати в далеку дорогу.

Piscifun Sword: огляд котушки

У багатьох із нас склалося безумовно правильне твердження того, що дешевим може бути лише сир в мишоловці. Якісний нахлистовий продукт коштує значно більше, аніж його простіший аналог. Можуть бути і винятки, але коли справа доходить до китайських виробів, то тут все однозначно – в смітник. Напевно, самі китайці, а люди вони не дурні, зрозуміли, що з їхньою якістю продукції далеко не заїдеш, адже відгуки покупців не горять, і вирішили зробити крок до покращення своїх виробів. Напевно, вони й навчилися не мало, адже багато відомих брендів, взяти хоча б той же Simms, свою продукцію виготовляє саме в Піднебесній і цього не приховує.

Сьогодні я розкажу вам про не зовсім китайський виріб, а якщо серйозніше, то зовсім не китайський, або частково не китайський. Словом, висновки кожен зробить сам.

Отже, знайомтеся – Piscifun. Дуже смішна назва, але якщо ви хоч трохи в університеті вчили латинську мову, то впізнаєте знайоме слово Pisci, що означає «риба». Згодом, це слово трішки видозмінилося, але залишилося в багатьох мовах, наприклад в іспанській чи італійській. Fun – це веселощі, що й зрозуміло. Розібравшись з етимологією, йдемо далі.

Бренд заснований в США, у 2013 році, двома друзями. Зараз штаб-квартира Piscifun знаходиться у Ноксвілі, штат Тенессі. Продукцію можна придбати як на сайті, так і в різноманітних Інтернет-магазинах, зокрема, у всім добре відомому Алі. Багато хто думає, що там продається лише китайський ширпотреб, але, як виявилося, помиляється. Щодо виробів, то тут більший акцент робиться на спінінгу, але й для нахлисту відведено певний сегмент. Чесно кажучи, єдину вудку я навіть не дивився, бо стереотип та ціна роблять свою справу, а от про котушки почав дізнаватися більше. На це є дві причини.

Із котушкою Piscifun Sword я познайомився нещодавно, приглянувши її в Володі Бейчака, який всіляко її розхвалював і взагалі проявляв максимальне задоволення. Згодом, виявилося, що американці тішаться нею не менше за Вовкінга, вважаючи її найкращою серед бюджетних котушок. Правду кажучи, вона не дуже й дешева. Станом на кінець листопада 2018 року, Piscifun Sword коштував на офіційному сайті 50 доларів (це з урахуванням 23% знижки). На Алі трохи дешевше (але тут є опція безкоштовної доставки, що дуже важливо).

Де конкретно і чиїми руками виготовляється ця котушка не достеменно відомо, ані на коробці, ані на самому виробі, про це ні слова. Але будемо вважати, що в Китаї, що й логічно, дешевше і швидше. Потримавши в руках досить стильну та елегантну котушку, вирішив зробити два замовлення – одну третього класу і одну п’ятого. Купував їх у дні максимальних знижок, щоб не дуже шкодувати, коли щось буде не так. Загалом, дві котушки обійшлися мені в 70 доларів.

Обидві котушки приїхали до мене в руки через два тижні після замовлення; безкоштовну доставку здійснював Міст-експрес, шлях пакунку можна було відстежити на трекінгових сайтах. Коробки були надійно завернуті в спеціальну плівку, жодної фізичної деформації не спостерігалося. Самі котушки знаходилися у звичайних чохлах. В комплекті йшли також простенька інструкція з розписаними детальками і якась довга наклейка. Куди і для чого її ліпити – не ясно.

Починаю з третього класу. На вигляд і на дотик дуже приємна річ, відносно легка, відчувається холодний метал, зі стильним дизайном. Але стиль та дизайн рибу не ловить, тому переходимо до більш насущних питань. А саме кругообіг котушки в природі. Передній хід плавний та м’який, без жодних зміщень вправо чи вліво. Пробую гальма – спочатку приємний тріскіт, потім повний стоп. Єдине, чого бракує – це якихось позначок типу «+» та «-», щоб пам’ятати, в який бік крутяться гальма.

Розкручується все дуже просто: знімається верхня тримачка. В середині усе змазано, є скоба для зміни напрямку руху, для лівші. Скручується так само все елементарно.

Тепер варто намотати шнур. Наскільки мені відомо, у багатьох котушках з Китаю є проблема малої і необ’ємної шпулі, в яку шнур просто не влазить. Беру стандартний Vision Attack 4 класу. Намотую трохи бекінгу і весь шнур, ще залишається місце.

Котушка п’ятого класу має об’ємнішу шпулю, трішки важча та більша. Скручується і розкручується так само легко, як і її попередник.

Отже, робимо висновок. Котушка Piscifun Sword – доволі якісна, зручна та елегантна річ, яка не повинна «глюкнути» чи заклинити. Для українських умов підійде повністю – трійка в Карпати, п’ятірка – на озера зі щукою.

Сподіваюся, цей огляд був для вас корисним та цікавим.

Там, де добре…

Жовтень та ранній листопад – це просто благодатна пора для нахлисту. Карпатський харіус нагулює собі черево перед довгою зимою, тому стає напрочуд активний. Цьому сприяють і погодні умови – холодна вода та відсутність спеки. Харіус набирає ідеальні кондиції, наливається кольорами і, що дуже важливо, легко відходить від виважування. Його вже не потрібно реанімовувати – він спокійно розвертається після звільнення із гачка і тихо повертається на своє місце. У той же час струмкова форель готується до нересту, шукає відповідні ділянки у потічках, тому її турбувати в жодному випадку не треба. Але буває й таке, що пструг може «сидіти» і між харіусами, як на ямах, так і на мілинах. Все ж, форель зараз – не наш клієнт, ми полюємо за красивим карпатським пирем.

Для хорошого дня необхідні кілька речей. По-перше, вода має бути чиста або хоча б не дуже брудна. По-друге, слід домовитися із вітром, щоб він гуляв де інде. Третя причина – хмарний, але теплий день. Це спонукає до вильоту великої кількості комах і приваблює рибу. Далі усе просто – суха мушка, бажано із cdc або ж невелика німфочка. Щодо місць, то, як виявилося, риба стоїть усюди, просто треба повірити в це…

Після того, як ми з Вовкінгом відірвалися на більшій ріці, крокуючи крізь тумани, азарт взяв гору і поманив у ті ж краї вже наступного тижня. Компанію мені склав Мирон, із яким ми зустрілися в Стрию, на заправці. Покидавши до багажника усе добро, вирушили на річку. Правда, нас дуже бентежив колір води – три з мінусом. Крім того, от-от мав хлюпнути дощ – насувалися чорні хмари. Все ж ми трохи покидали на козирному місці, але за 20 хвилин не отримали жодного натяку на присутність риби. Тому вирішили їхати на іншу, меншу річку, в надії на те, що вода і небо там чистіші.

Наші надії не справдилися. На річці також було досить скрутно. Ми спробували і так і сяк, але крім бистрянки нічого путнього не ловилося. Їдемо вище – може там чистіше? І справді, вище водоспадів ситуація була значно кращою. Я вирішив половити на суху мушку, але за годину не отримав жоднісінького виходу… У Мирона справи йшли краще. Під час останніх змагань за Кубок сухої мушки, він ловив із Іваном Фіцколинцем, в якого є чого повчитися навіть найдосвідченішим нахлистовикам. Використавши отримані навички, Мирон упіймав біля самого берега кількох невеликих рибок – харіусів та форель. Були б змагання зараз, мали б іншого чемпіона.

Я відклав суху і взяв німфову вудку. Зважаючи на те, що вода була не надто чистою, вирішив зробити ставку на світлі мушки із рожевими головками. Зазвичай, рожевий та помаранчевий вольфрам, який по суті, імітує ікру конкурентів (восени форелі, а весною харіуса), мав би виручити в цій ситуації. І він виручив. Кілька проводок на спокійному приямку, сильний удар, агресивні борсання – це форель. Дивно, не мав наміру її ловити. Спокійно відпускаю рибу і стаю трішки вище, де течія сильніша. Ще дві проводки і цього разу удар ще сильніший! Вудка зігнулася: риба дременула вниз. Я ще не бачив, але вже розумів, що це також форель. Відпустивши і її, вирішую змінити місце – мало що могло загнати пструга сюди… Однак більше ми нічого так і не зловили. Але десь домовилися про те, що наступного тижня приїдемо сюди знову.

У п’ятницю ввечері ми домовилися про чергову зустріч в Стрию. Цього разу до нас приєднався Юра Кінчик, а також Сашко Свида з Ужгорода, який, на жаль, вимушено пропустив усі наші цьогорічні змагання. Ми випили чаю з кавою, побалакали про життя і вирушили в гори. Вовкінг уже готувався вийти на дорогу і приєднатися до нашої банди. Забравши діджея, ми повернули до більшої ріки, але невдовзі уже верталися назад – вода набувала сизого забарвлення і ніяких шансів на те, що вона почиститься не було.
Така сама ситуація була і на меншій ріці. Половивши в брудних ямах ми поїхали ще вище, а там стало чистіше. І справді – чим вище ми піднімалися, тим кращими ставали умови.

Нарешті, ми зупинилися і розійшлися по точках. Першим на ріку пішов Юра і невдовзі ми почули його радісний крик – отже, все доволі оптимістично. Я розташувався на перспективній ямці і невдовзі тягнув до себе красеня-харіуса.
Трішки лівіше стояв Сашко, а ще вище – Вовкінг. Він обрав цікавий перекат, з різними течіями, заглибленням та мілиною. «Став дрібного ред-тага і кидай туди, де майже нема течії» – порадив я товаришу. Він скептично подивився на річку, яка світлішала, хоч все ще залишалася не надто чистою. Поки Вовкінг перев’язував снасть, я відчув кілька клювань, а ще були виходи на суху мушку. Діджей і до цього поставився скептично, аж поки я при ньому не витягнув двох пирів. Настрій відразу зріс і буквально з першого закиду він упіймав свою рибу. Місце виявилося дуже зручним – харіус стояв не лише там, де не було течії, а всюди, де можна. І буквально щохвилини зростав його апетит. Ловилося добре в усіх – Мирон, Юра та Сашко вже усміхалися, а їхні очі горіли в передчутті азарту.

Усією бандою ми перейшли на сусідню ділянку – там риби було ще більше. Один за одним на наші мухи спокушалися доволі крупні пирі, в районі 30 сантиметрів. Квартет перейшов вище, а я залишився на зливі, з якого невдовзі витягнув десяток харіусів.
Особливо потішив гарний приямок із швидкою течією – три проводки і три риби. Упіймалася і одна форель, яка зручно розташувалася в вирі, під берегом.

Наступне місце взагалі виявилося клондайком. Хлопці стояли один біля одного – риба ловилася практично на кожному закиданні. Ловили чим хотіли, а харіус брав на усе, що пропливало біля нього. Таких шикарних місць виявилося більше ніж достатньо.
І це логічно, адже річку активно оберігають, постійно влаштовуються рейди. Відповідно, кількість місцевих заготівельників, а також і захланних зайд зменшилася практично повністю.
По тутешніх селах пішли розмови про «злих лісників та єгерів» зі зброєю, які ганяють усіх, хто має бажання кинути до сумки рибу. І це нас неймовірно тішило. В ідеалі, звичайно, було б супер, якби можна купити ліцензію, а гроші від неї пішли б, наприклад, на пальне чи зброю для охоронців річки.
Я впевнений, що рано чи пізно, але до цього ми дійдемо. Бо фактично уся необхідна інфраструктура є – наприклад, щоб проїхати вверх по течії ріки, варто зупинитися біля лісництва. Там черговий запише номер машини і спитає прізвище водія. Він міг би і продавати ліцензії на рибальство з обов’язковою умовою – рибу треба відпустити.

Так ми і ловили. Правда, за три-чотири години активного ходу із вудкою в руках, я особисто зарядився повністю. Нарахував 36 харіусів і одну форель, мені вистачило по горло. Так само почувався і Вовкінг, з яким ми вирушили назад, до машини.
Цікаво, що на кожному місці, де ми ловили йдучи вгору, на зворотній дорозі харіус проявляв не менший інтерес до наших мушок.
Разом з Юрком ми вийшли на галявину, склали вудки і почали травити різні байки, бо Мирон з Сашком десь «загуляли». Ми чекали їх майже дві години, а коли хлопці вернулися, то не могли натішитися класним днем.

Я мав намір повертатися додому, але Вовкінг переконав залишитися в нього. Відмовитися від такої гостинності не випадало, тому я з радістю прийняв пропозицію. Ми смачно повечеряли смаженою картоплею з сіллю (Вов, я не в обіді, чесно)))), подивилися як «Карпати» перемогли «Олімпік» і завалилися спати. Мене просто рубало з ніг – я прокинувся о третій ночі, щоб встигнути до компанії.

Спершу планував їхати до Львова зранку, але виявилося, що в неділю до нас приїде одразу дві компанії – із Закарпаття Міша Шунинець, Іван Фіцколинець та Іван Фіцколинець-молодший, а також Олег Сова і Діма Голенко зі Львова. Улагодивши усі справи, я залишився і невдовзі уже міцно обнімався із друзями.

Ми зустрілися за мостом, де сходяться ріки і поїхали туди, де рибалили вчора. У мене був свій інтерес – я дуже хотів подивитися за тим, як ловить Іван Фіцколинець. Мені було цікаво, як він читає річку, як вибирає місця, як розуміє ситуацію на воді.
Коли ми з ним вийшли до ріки то я зрадів – на нас дивився нічим не перспективний мілкий перекат, де я б ловив з повною зневірою.

Але Іван безпомилково вказав на місця, де є харіус і там його й зловив. Потім повторив трюк на іншому місці, де я б вже точно не ловив. Характерні ознаки, за якими Іван визначав присутність риби, я собі занотував в мозги – обов’язково пригодиться в майбутньому.
Мені було цікаво дивитися, як він ловить. Я ж то своє вже відловив, тож особливо не насідав на закиди. І все ж, вудка першого класу регулярно гнулася в бублик, після того, як черговий пир вилітав на суху мушку.

Ми рухалися вверх, до геть незвіданих місць, де я ніколи раніше не бував. Тут трішки окультурили територію – збудували міст, вирівняли дорогу. Добре, що зв’язку нема – ніхто не подзвонить, не потурбує. Лише шум річки, щебетання пташок, мелодійна пісня вітерця і сухе похитування вільного від листя гілляччя.
Іван ловив більше за мене, значно більше. Я не прагнув його наздогнати, мені вистачало суботньої риби. Але було цікаво пополювати за тим харіусом, якого вдалося напримітити. Переконати його взяти саме цю мушку, саме на такій проводці. Умови дозволяли експериментувати.
Я собі подумав, що якби в мене в руках була німфова вудка, вдалося б позмагатися з Іваном на кількість, але десь і зрадів, що її в мене нема. Ну її, цю кількість. Краще повчуся.

Іван відповідав на різні питання, наприклад про те, яка глибина необхідна для адекватного існування харіуса. Відповідь я десь підозрював і раніше, а тепер отримав підтвердження: «Така, щоб його накрила». Зрештою, ми вирішили повертатися, бо настав час обіду.

Пройшло трохи часу і на затишній галявині ми зібралися усі разом. Хтось забивав тютюн в люльку, хтось обливав спиртом мисливські ковбаски, хтось нарізав сальтисон, хтось розливав коньяк. Душевна атмосфера, що тут скажеш. Ще одна наша спільна мандрівка, ще один обмін досвідом. Усі хлопці відловилися сповна.
Особливо радісно за Фіцколинця-молодшого. Наше молоде покоління нахлистовиків, яке вже вправно махає шнуром. Іван розводить руки в сторони, показуючи, якого пиря вдалося виманити. Він готувався до виїзду – в’язав мушки, оглядав снасті…

У нас залишалося ще кілька годин. Просто ловити рибу я вже не дуже хотів. Вирішив трішки ускладнити собі життя. Не змінюючи снасті, я приладнав до кріплення шнура та підліска невеликого пінопластового індикатора, помаранчевого кольору, а суху мушку змінив на одну німфу. Мені дуже сподобалася та яма, звідки хлопці дістали з десяток риб. Певно, щось і мені залишили. Я вирішив перевірити, а заодно повправлятися у методі довгої німфи.

Добре, що людство винайшло євронімфінг, думав я, згадуючи, як правильно робити проводку незручною снастю. Це ж треба щоб і індикатор і німфа рухалися з однаковою швидкістю, а крім того, щоб снасть була натягнута. Якщо, наприклад, німфа буде рухатися швидше, то риба десять разів встигне її вхопити і відпустити. Отже, має бути однорідна течія. Поки я про це міркував, із глибокої ями піднялася досить крупна форель, відкрила рота і спробувала почастуватися смачним індикатором. Вхопивши облизня миттю зникла в глибині…

У тій гарній ямі я таки впіймав двох риб, а потім діставав харіуса з інших ділянок – він раз по раз себе показував, не соромився вистрибувати з води і хапати дрібну комашню. Зловивши десяток я зрозумів, що зараз, у такий час, риба ловитиметься хоч на чобіт, аби лиш могла його проковтнути. Тож зняв індикатор, поставив знову суху і став на гарному плесі. За кілька проводок вирахував півдесятка гарних пирів, які випливали на муху, але розверталися і не брали. Ну, ясно, почали харчами перебирати. Вже наїлися певно так, що скоро покотяться по дну.
Хоч і ліньки було, але я витяг іншу мушку, на 22-у номері. Дуже делікатний варіант, спеціально для таких випадків. Коли очі б ще їли, а пузо вже не годне. І знову пішла спека – раз, другий… До мене підійшли Міша з Іваном, вони вже перевдяглися. Молодший Іван трохи набрав води в чоботи, тож його риболовля скінчилася.

Я спакувався і попрощався з хлопцями. Вони відвезли мене до машини Сови. Правда, самого Олега не було видно, хоч починало смеркатися. Невдовзі прийшов Діма, який також наситився пирями удосталь. Він вирушив шукати Олега, я ж стояв, дивився на небо, яке щосекунди темніло. Ставало геть тихо, лише три вівчарські собаки-вовкодави ніяк не могли вгомонитися. Вони гавкали на уявних ворогів, проганяючи їх геть. А я насолоджувався останніми миттєвостями неповторного вікенду, проведеному в душевній компанії, на берегах мальовничої карпатської ріки…

УЛН: підсумки за 2018 рік

На початку осені минулого року в українському нахлисті відбулася низка процесів, про які детально згадувати вже немає потреби. Кожен вибрав для себе свою стежку і своє товариство, пішов тим шляхом, що видавався правильним. У підсумку, значна частина нахлистовиків, що змагалися в турнірах протягом багатьох років, вирішила об’єднатися в офіційну організацію, яка зможе закріпити усі починання та стимулювати нахлистове товариство до розвитку і прогресу.

Практично всю минулу зиму та цілу весну організаційний комітет у складі Андрія Скворчинського, Дмитра Петруняка, Дмитра Голенкова, Олега Степаненка, Романа Яковченка, Юрія Щербатого та Ростислава Ящишина працював над створенням цілісної структури. Не обійшлося без суперечок, вагань, і всього іншого, але всі ми розуміли, що легко не буде. Кожен отримав свій сегмент роботи: хтось займався створенням та наповненням офіційних соцмереж та сайту, хтось – розробляв регламенти та статутні документи, хтось – тинявся в бюрократичних коридорах та кабінетах, хтось розробляв логотипи…

Ми мали пройти цей шлях від початку і до кінця, щоб створити громадську організацію. І, зрештою, навесні нам це вдалося – 15 травня ми отримали усі установчі документи та оголосили про створення ГО «Українська Ліга Нахлисту». Не дивлячись на те, що на її створення було витрачено чимало сил та часу, але ніхто не скаржився, адже тепер ми отримали організацію, що може офіційно співпрацювати з різноманітними державними органами та іншими організаціями. І таким чином давати додатковий стимул розвитку нахлисту в нашій державі.

Що ж таке УЛН? Зі сторони може здаватись, що це чергова спілка завзятих рибалок, які цікавляться виключно змаганнями. Насправді, все не зовсім так, і діяльність наша тільки грунтується на спортивній складовій, що, втім, не виключає її провідної ролі. Всього ж організація взяла на себе 4 основні напрямки розвитку, що офіційно закріпила в своєму Статуті. Напевно, настав час підвести короткі підсумки сезону 2018 та поговорити про кожний з них окремо.

  1. Проведення змагань

Цього року УЛН провела три рейтингові змагання. У середині червня ми стартували з Кубка, що проводився на двох річках: Бистриці Зелениці. Жахлива погода, безперервний дощ і брудна вода трохи дошкуляли… Але не дивлячись на мокрі намети та відсутність місць для сушки одягу, атмосфера була неймовірно приязною. Ніхто не скиглив, ніхто не псував настрій ані собі, ані іншим, ніхто не нарікав на долю. Зрештою, змагання показали, що рибу можна успішно ловити навіть в таких складних умовах. Перемогу здобув Ігор Анісімов з Ужгорода, який впевнено йшов до свого тріумфу від самого початку змагань. Важливою подією став приїзд на відкриття змагань єгерів, працівників лісових господарств та рибохорони. Фактично, вперше на офіційному рівні ми показали себе і уклали всі можливі в українських реаліях домовленості про співпрацю.

Наприкінці серпня пройшов Чемпіонат УЛН, і відбувся цей турнір також на двох річках – Свічі та Мізунці. Як і у попередньому випадку, оргкомітет отримав усі дозволи на проведення турніру. Рибоохорона Івано-Франківської області відрядила з цією метою спеціальний патруль, який познайомився із учасниками змагань на місці. Так само активно до організації долучилося Вигодське лісове господарство, яке виділило нам кемпінгову галявину зі зручностями та необхідні ресурси. У важкій боротьбі перемогу в змаганнях здобув Максим Кусакін. До речі, на цих змаганнях був встановлений рекорд за кількістю зловленої риби за всю історію українських нахлистових змагань (з 2010 р.).

Третій турнір, Кубок Карпат «Суха мушка», відбувся на Опорі, у садибі пані Марії. Найдушевніша компанія, невимушена атмосфера, нічні посиденьки, дружні обійми та цікаві змагання – саме так усе й відбувалося. Ми радо вітали новачків Ліги, одному з них – Роману Савці, вдалося здобути бронзову медаль! А переміг Іван Фіцколинець з Міжгір’я, який показав високий рівень спортивної підготовки та бездоганне розуміння річки та риби.

Усі змагання пройшли без жодних організаційних проблем. На Бистриці та Опорі було організовано триразове харчування, усі пули були позначені не лише за допомогою спеціальних заламінованих листків, але й мітками з GPS-координатами на смартфонах. Головний суддя Олег Степаненко впевнено контролював процес та хід змагань, і в підсумку – очікувано не було зареєстровано жодної скарги чи нарікання.

Особливо приємним є той факт, що кожному змаганню допомагали спонсори. Окрім вічного – компанії Strike! і власне УЛН, яка нагороджувала переможців грошовими сертифікатами, Лігу підтримали магазин «Flagman», компанія «Tramp», компанія «Риболов-Сервіс», а також небайдужі фізичні особи, які різним чином допомагали нашим починанням.

До речі, у 2019 році УЛН планує провести чемпіонат та Кубок на двох абсолютно нових для себе річках – для цього вже зараз ведеться відповідна робота. Нам доведеться написати не одного листа з проханням дозволити отаборитися там та провести не одну організаційну зустріч на місцях. Назви річок наразі озвучувати не будемо – сподіваємось, це стане для всіх приємним сюрпризом. Ясна річ, мова йде про Україну та її водойми. Ми впевнені, що в нашій країні є достатньо річок для проведення повноцінних та цікавих змагань на високому рівні.

Також на 2019 рік маємо у планах провести навчальний семінар з фахівцем світового рівня. Організаційний процес нелегкий, ймовірно, бюджет також буде серйозний, але ми впевнені, що користь від навчання буде того варта.

За підсумками змагань складено рейтинг УЛН, відповідно до якого формується Збірна УЛН. Найближчим часом ми не плануємо виходити на серйозну міжнародну арену (мається на увазі передусім Чемпіонат Світу Fips Mouche), але переконані, що фундамент для руху вперед потрібно закладати вже сьогодні. На 2019 рік поки що в планах як мінімум – провести збори, як максимум – товариський турнір з серйозним суперником.

  1. Зариблення річок

Проект «Домівка для форелі» виник ще задовго до створення УЛН, і біля його витоків були, зокрема, й ті самі люди, які заснували ГО. Відтак Ліга вважає цей рух чи не ключовим у своїй діяльності. Завдяки небайдужим нахлистовикам, спінінгістам та просто щирим любителям природи, у 2018 році було закуплено малька струмкової форелі на 27135 гривень. Важливо й те, що рибку продали нам по спеціальній ціні, розуміючи для чого це потрібно. Вся вона знайшла нову домівку в басейнах річок, що перебувають хоча б під мінімальним наглядом Рибоохорони.

Окрім форелі, вже другий рік поспіль, УЛН підтримує кількох ентузіастів з Івано-Франківська, які намагаються відродити в Україні популяцію дунайського тайменя – цінної реліктової риби з родини лососевих. в 2018 році 8000 гривень було перераховано Ярославу Фуфальку – саме він є головним ініціатором процесу. Рибка, що була запущена у 2017 році вже виросла з 15 до 35 сантиметрів!

Ще дві тисячі гривень було надано на підтримку лісників та єгерів під час нерестового періоду. Про це більш детально буде сказано трохи нижче. Таким чином, неважко підрахувати, що за сезон 2017/18 проект «Домівка для форелі» зібрав та освоїв понад 38 тисяч гривень. Станом на 17 жовтня 2018 року на картці вже є понад 11 тисяч гривень. І ці кошти надійшли на рахунок всього лише за один місяць!

Якщо хтось бажає підтримати проект «Домівка для форелі» – кошти можна переказати на цю картку: 5168 7555 2330 3390 (Ростислав Ящишин). Нам би дуже допомогло, якби ви вказували прізвище автора переказу.

  1. Допомога лісникам і єгерям

Ми прекрасно розуміємо, що контроль за територіями у нас далеко не досконалий. І все ж він ведеться, насамперед, на річках Івано-Франківської області. УЛН перебуває у дуже теплих стосунках із рибохороною та лісовими господарствами області, та завжди готова допомогти працівникам під час рейдів та контролю. Саме завдяки цим фахівцям, ми маємо можливість спіймати і відпустити гарну рибу. Тому в Бюджеті УЛН на 2019 рік будуть закладені окремі витрати на підтримку охорони річок. До слова, невдовзі УЛН виготовить пластикові посвідчення, що стануть «фейс-контролем» у різних точках нашої держави. Символ Ліги вже впізнають із далека. Це тішить.

  1. Просвітницька діяльність  

З даним пунктом наразі найважче. «Просвітництво» проводиться хіба що індивідуально – практично кожен з членів УЛН неодноразово ставав свідком не правильної поведінки із рибою чи на природі загалом… Чи має це якісь наслідки? Сказати твердо поки що дуже важко. У планах Ліги є виготовлення спеціальних листівок, банерів та стендів. Як тільки нам вдасться трішки розширити бюджет, ми будемо спроможні виготовити цю поліграфію. Щодо розповсюдження, то для цього плануємо підключати магазини та храми на місцях. Навряд чи відразу, але з часом, така діяльність, безумовно, свій результат принесе.

Наприкінці 2018 року пройдуть вибори Ради УЛН. Кожен член Ліги, який готовий віддавати свій час та сили на благо організації, який має ідеї та бажання втілювати їх в життя – зможе взяти в них участь. Відповідно до Статуту у Раді незмінними залишаються 4 посади: два засновники Ліги (Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин), головний суддя Ліги (Олег Степаненко) та секретар Ліги (Андрій Скворчинський). Відповідно, вибори проводитимуться на чотири місця. Наголосимо, що місце в оргкомітеті не дає жодних пільг, натомість головний біль та вантаж відповідальності – гарантовані.

Якщо ж ви ще не є членом УЛН, але бажаєте ним стати – напишіть листа на адресу ukrainianflyfishingleague@gmail.com (з поміткою «Реєстрація в УЛН») у довільній формі, наприклад: «Прошу прийняти мене до Української Ліги Нахлисту». При цьому необхідно вказати прізвище та ім’я, рік народження та місто прописки. Отримавши лист-відповідь, в якому Рада Організації схвалює заявку, учасник оплачує символічний внесок (200 грн) на вказаний у листі рахунок і стає повноцінним членом УЛН.

При цьому варто наголосити, що за грубі порушення правил (наприклад, порушення правила «Зловив-відпусти», причому це стосується не тільки змагань, а просто відпочинку на гірських річках), учасника можуть виключити без права оскарження та повернення.

Ми віримо, що в 2019 році Українська Ліга Нахлисту зміцніє та зможе принести ще більше користі нашій природі, річкам та рибі.

З повагою,

співзасновники ГО «Українська Ліга Нахлисту»: Дмитро Петруняк, Ростислав Ящишин, Олег Степаненко, Дмитро Голенков, Андрій Скворчинський, Юрій Щербатий, Роман Яковченко.

Отримувати оновлення


Отримувати оновлення на почту:

Архів записів

Цікавий нахлист

Кнопочки